Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка

Масштаб вторгнення португальців до Індії був значним, а от до Китаю – набагато меншим. У 1517 р. вісім кораблів під командуванням Фердинанда де Андраде висадилися в Гуанчжоу. Тут розпочалася серія конфліктів із місцевими жителями, яка тривала аж до 1559 р., коли португальцям дозволили поселитися уздовж гирла Сіцзян – Перлинної річки. У цьому місці було засновано місто Макао, котре стало базою для проникнення не стільки на ринок Китаю, скільки до Японії.

Португальська монополія

Є кілька причин для стрімкого колоніального піднесення такої малої держави, як Португалія. З одного боку, цьому сприяють місцеві обставини. Народ Індії не має потужних флотів, а у великих країнах Азії – Сіамі, Бенгалії, султанаті Делі та Персії не надто розвинуте мореплавство. З іншого боку, сама природа східної торгівлі та кліматичні умови допомагають португальцям, адже найцінніші спеції ростуть лише у певних регіонах і їх, відповідно, легко контролювати. Там, де спеції ростуть у чітко окреслених районах (як перець в області Малабар в Індії, гвоздика на Молуккських островах чи мускатний горіх на острові Бенда) простіше встановити монополію, а отже, ї зберегти її. Крім того, конфігурація островів і морські шляхи, які корабель у будь-якому разі проминає, якщо пливе до узбережжя Індії, значно полегшують накладення, контроль і сплату дорожнього мита; так само й сезонні вітри, котрі давали змогу здійснювати мореплавство лише в окремі пори року, допомагали сконцентрувати всю монополію в руках португальців ї зробити її ефективнішою.

Однак для розуміння історичних причин швидкого піднесення й не менш стрімкого падіння варто врахувати кон’юнктурну природу цих сприятливих факторів, які, хоч і допомогли успіхові Португалії на Сході, виявилися надто нестабільними в європейських реаліях. У другій половині XVI ст. португальська королівська влада почала занепадати, а приватна торгівля, навпаки, поступово набирала оберти, аж поки король не почав нести на власних плечах тягар уряду, а майже весь прибуток отримували купців – приватні особи. Велика відстань між ними та Батьківщиною і труднощі зі сполученням стали їхньою головною перевагою. Для одержання ще більшого прибутку купці почали укладати союзи з ворогами своєї країни й уникати контролю, який надавав їм певні гарантії та зобов’язання. Крім того, маленький розмір португальської території та невелика кількість населення ускладнювали пошук людей і солдат для подальшого просування на Схід, розширення ринку і зростання прибутку.

Союз Португалії та Іспанії

Проте головним чинником, який пояснює крах португальців у пануванні над Східними морями, є союз Португалії з Іспанією в 1580 р. за правління Філіппа ІІ (1527–1598). Така серйозна державна криза неминуче послабила торговельну монополію на Сході. Ця ситуація спочатку привернула увагу англійців до цього регіону, а потім і голландців.

Голландська навала

Важливим є те, що саме у 80-х роках XVI ст. Френсіс Дрейк (1542–1596) і Томас Кевендіш (1560–1592) здійснили подорожі: вони збирали спеції на землях Сходу й намагалися торгувати з жителями Молуккських островів, оминаючи португальську монополію, яка і так вже перебувала у кризовому стані. Однак дефіцит ліквідного капіталу та сутичка Англії з Іспанією робили ці спроби марними. Голландці намагалися зробити те саме наприкінці XVI ст., але і їм це не вдалося. Оснащені потужним флотом і маючи цінні знання про тамтешні океанічні маршрути, отримані завдяки працям Яна ван Лінсхотена, котрий п’ять років працював на Гоа як секретар місцевого архієпископа, голландці об’єдналися й почали стратегію вторгнення в моря та на східні ринки з метою посилити Амстердам, який після занепаду Антверпена став разом із конкуруючим Лісабоном одним з провідних європейських ринків спецій. Португальські колонії зникали одна за одною, і, здавалося, у XVII ст. уся територія опинилася під владою голландців та їхніх компаній.

Роль Філіппін

Значним натяком на кризу були події на Філіппінському архіпелазі – родині іспанських островів у португальському морі. Відкриті в 1521 р. португальцем на службі короля Іспанії Фернаном Магелланом (1480–1521), згідно з Тордесільяським договором вони становили останні іспанські володіння до початку поширення португальської сфери впливу. Їх почали досліджувати лише з 1542 р.: крім того, що на них не було прянощів, відносна близькість до Японії і Китаю унеможливлювала їх використання через монополію Португалії на місцевих ринках. Однак іспанці ризикнули і вирішили зробити архіпелаг базою для приваблення азіатських торговців. Вони створили власну колонію й, оминаючи португальську монополію, обмінювали шовк та китайську порцеляну на срібло, що привозили на галеонах із мексиканського міста Акапулько. Таким чином, мадридський маршрут пройшов через усю земну кулю й об’єднав Мексику з Філіппінами, Схід із Заходом.

Пов’язані дотриманням Тордесільяського договору іспанці відмовилися просуватися далі в море, але ефективно експлуатували територію Філіппін. Єдина об’єктивно можлива мета – євангелізація – успішно досягалася, що згодом привело до історично тривалих наслідків.

Церква та місіонерство

З огляду на приклад Філіппін, де в 1620 р. налічувалося близько двох мільйонів католиків, можна зазначити, що однією з найважливіших ознак присутності європейців на Сході було місіонерство. Із самого початку воно було невідривно пов’язане з дослідницькою і торговельною діяльністю португальців, однак йому судилося не просто пережити португальську кризу, а й стати характерним елементом для всієї епохи. Весь цей тривалий історичний час, що охоплював торгівлю й молитви, монополію на прянощі та душі, місіонер намагався якомога краще оволодіти думками та почуттями інших людей: від досвідченого картографа як живого інструмента мореплавця і до жадібного комерсанта.

Верховна влада над душами

Торгівля та євангелізація були історично пов’язаними, адже королівській владі для визнання права власності на щойно відкриті землі була необхідна папська санкція, а Папа видавав її лише в обмін на можливість проводити в них місіонерську діяльність. Дійшло до того, що португальська корона з метою юридичного та етичного визнання своїх завоювань зобов’язалася не лише поширювати християнську віру, а й створити там Церкву з єпархією та бенефіціями і довірити її відповідним людям. З 1499 р. король Мануел І повідомляв Олександру VI про свої рішення направляти священників у нові землі. У березні 1500 р. Папа видав буллу Cum sicut maiestas, згідно з якою усі землі від мису Доброї Надії до Індії опинялися під егідою апостольського комісара. Це було вимушеним кроком: новий понтифік Юлій ІІ надав індульгенцію всім місіонерам, а в червні 1514 р. Лев Х підписав буллу Pro excellenti praeminentia, заснувавши нову єпархію в місті Фуншал на острові Мадейра. У 1534 р. єпархія з юридичним округом, що охоплював територію від Мавританії до Індокитаю, була оголошена церковною провінцією. Цей акт має дуже важливі наслідки, адже Гоа стало резиденцією архієпископа. Завдяки місцевому ординарію, Джованні Альбукерке, котрий керував єпархією у 1537—1553-х рр., було забезпечено ефективний контроль території і повністю підпорядковано діяльність глав єпархій.

Гоа стає резиденцією архієпископа

Порівняно з діями іспанців у Америці й на Філіппінах, португальські місіонери та Церква діяли із затримкою та менш швидким прогресом. Причин для цього було кілька. З одного боку, слід узяти до уваги той факт, що на Сході португальці зазвичай перебували лише на своєрідних вартових постах і ринках, які нечасто заходили за берегову лінію. Тому місіонери не мали доступу до достатньої кількості території і населення та обмежувалися роллю церковних колоній; якщо їм і вдалося когось навернути до християнства, то це були окремі особи, а не цілі народи. З іншого боку, ситуацію ускладнювали жадібність португальських купців і постійні сутички з місцевим населенням, тому в місцях конфлікту було складно промовляти проповіді. На першому етапі місіонерства в Індії можна було побачити представників таких старих орденів, як францисканський та домініканський. Безпосередня мета їхніх проповідей полягала в хрещенні людей та будівництві церков. На другому етапі в центрі опинилася діяльність ордену єзуїтів та постатей на взірець Франсіско де Хасса, також відомого як Франциск Ксав’єр (1506–1552?), і Роберто де Нобілі.

Франциск Ксав’єр

Франциска Ксав’єра, якого канонізували в 1622 р. за зразкову місіонерську діяльність на Сході, направили до Індії як легата Папи Павла ІІІ, і з 1549 по 1551 р. він відвідав Кочі, Молуккські острови та Японію. Франциск Ксав’єр діяв із надзвичайним завзяттям і був переконаний, що місіонери мають розуміти культури інших народів і вміти до них адаптуватися. Ця здатність подобатися місцевому населенню сприяла тому, що жителі Сходу значно швидше отримували й опановували його засноване на суворій дисципліні ортодоксальне вчення.

Водночас Роберто де Нобілі надихався релігійним синкретизмом у своїй місіонерській діяльності. Він вважав, що перенесення західних систем й установ на Схід позбавляє християнство шансів на тривалий успіх. Відповідно, його хрещені можуть зберігати свої індуїстські звичаї, поки не перетинають гнучких меж ортодоксії. Сам єзуїт вивчав тамільську мову і санскрит, аби краще розуміти місцевих жителів і перекладати їм слово Боже.

Алессандро Валіньяно

Іншими представниками єзуїтського ордену, які зробили вагомий внесок у європейську євангелізацію на Сході, були Алессандро Валіньяно (1539–1606) і Маттео Річчі (1552–1610). Діяльність першого зосереджувалася в Японії, де після смерті Франциска Ксав’єра залишилося три християнські спільноти з близько тисячею віруючих. Завдяки стратегії масового навернення до віри й хрещення в 1580 р. кількість християн в Японії досягла 150 000 осіб. Місіонер примусив своїх колег вивчати місцеву мову й заснував дві семінарії для навчання духовенства. Однак наприкінці століття розвиток та поширення християнства в Японії перервалися. У 1585 р. Папа Григорій ХІІІ надав ордену єзуїтів виключні повноваження для євангелізації Далекого Сходу; далі вибухнуло суперництво між релігійними орденами, котре суттєво послабило інститут місіонерства за кордоном. Усе це відбувалося саме тоді, коли в країні спалахує низка політичних конфліктів, і це створює несприятливі умови для нещодавно створених місіонерських інститутів. Внаслідок поєднання двох згаданих факторів розпочалася тривала серія катувань, утисків та переслідувань, через що присутність християнства у Країні Сонця, що сходить, стала проблематичною і не була тривалою.

Маттео Річчі

У 1583 р. єзуїт Маттео Річчі разом із Мікеле Руджері отримали дозвіл на перебування в Гуанчжоу (Китай). Вони почали вивчати китайську мову та праці Конфуція (551–497 рр. до н. е.) і за кілька років переїхали до Пекіна, сподіваючись здобути прихильність імператора. У 1601 р. їм дозволили побудувати церкву й розпочати культурно-релігійну діяльність, завдяки чому християнство завоювало підтримку впливових осіб при імператорському дворі. Ще до смерті Маттео Річчі багато хто критикував його релігійний синкретизм та компромісне ставлення, особливо до всього того, що стосувалося обрядів. Однак у Китаї налічувалося близько двох з половиною тисяч християн, згуртованих навколо впливової єпархії Макао. Місто, збудоване в 1553–1554 рр., разом з архієпархією Маніли на іспанських Філіппінах, протягом трьох століть буде центром європейських інтересів на Далекому Сході, символом неперервного зв’язку між євангелізацією, стабільністю церковної організації та історією торговельних імперій, яким час від часу сприяла мінлива фортуна.

Див. також:

Дослідження та відкриття, с. 52;

Шляхи на суходолі та на морі, с. 236;

Технології, подорожі, мореплавство, с. 520.

Азія, що належить азіатам

Альдо Толліні

У XVI ст. присутність європейців у Азії була неабиякою новиною. У цей час стрімко розвивається Індія, і за сприяння мусульманських завойовників із Центральної Азії там формується імперія Великих Моголів. У Китаї династія Мін зміцнює економіку. Водночас через політичну роздробленість спершу Японія є найвідкритішою серед країн Сходу для контакту з Європою. Однак наприкінці століття вона закривається від інших і починає утискати християн.

Індія в XVI столітті: народження імперії Великих Моголів

На початку XVI ст. Індійський субконтинент є територією, роздробленою на незалежні держави – мусульманські та індуїстські. Історія цього століття, хоч і дуже складна, демонструє виникнення й розширення перших за рахунок останніх, які поступово зазнають поразок і повністю занепадуть.

Розташований у північній частині Індії Делійський султанат мав тривалу історію, яка розпочалася у XIII ст., коли мамелюки, турки-мусульмани, завоювали територію від північної Індії до Бенгалії. Перебуваючи під владою інших династій, Делійський султанат поширювався до південної Індії, аж поки в 1347 р. південні провінції не проголосили незалежність, утворивши Бахманійський султанат. Однак індуїстська імперія Віджаянагара, що домінувала на півдні Індії, зупинила подальше просування мусульман.

Делі

Делійський султанат, де зародилася надзвичайно цінна змішана культура, існував аж до 1526 р., коли нащадок Тамерлана (1336–1405) і Чингісхана (1167–1227) Захіреддін Мухаммед Бабур (1483–1530) завоював його, створив нову мусульманську державу і став першим імператором династії Великих Моголів (чия назва нагадує про давніх монголів, а за фактом – турків). Спершу Бабур завоював Узбекистан, потім з Афганістану рушив до Індії. У 1526 р. він виграв битву біля Паніпата і став володарем Індії та Агри.

Мусульманська імперія Великих Моголів поступово розширювала свої території на південь, поки не завоювала всю країну, крім деяких південних регіонів і території, де зараз розташований Афганістан. Навіть будучи значно меншою за розмірами, по суті, вона існувала аж до прибуття англійців на початку XVIII ст. Період максимального розквіту й розширення територій припав на правління імператора Акбара І Великого, котрий завершив завоювання Бенгалії і підкорив західний регіон Індії Гуджарат біля Аравійського моря, тим самим створивши величезну за розмірами імперію. Влада Акбара характеризувалася розквітом культури, чому сприяв він сам як людина з різноманітними інтересами та меценат.

Індуси і мусульмани на Індійському плоскогір’ї

Імперія Віджаянагара

На півдні Індійський субконтиненту розташовувалася індуська імперія Віджаянагара (від назви однойменної столиці), яка простягалася на Індійському плоскогір’ї або плато Декан. Імперія була заснована в 1336 р. і поступово розширилася на весь південь Індії. Вона існувала до 1646 р. За короткого правління Крішнадеварая Тулуви, котрий був не лише талановитим керівником, а й здібним воєначальником, імперія Віджаянагара пережила період розквіту після тривалої кризи. Його перемоги над традиційними ворогами – мусульманським султанатом і народами з Гаджапаті в окрузі Орісса – посилили його позицію в регіоні й дали змогу суттєво розширити території, які після його смерті охоплювали всю південну Індію. Крішнадеварая Тулува був також покровителем культури й мистецтв: у його імперії писали твори мовою телугу та будували розкішні храми, якими у південній Індії можна милуватися і досі. Його спадкоємці не були такими видатними діячами, і поступово імперія почала занепадати.

На північ від цієї імперії, у центральній частині плоскогір’я, розташовувалися п’ять мусульманських султанатів Декану: Голконда, Бідар, Берар, Біджапур та Ахмеднагар. Вони були незалежними, адже наприкінці XV і на початку XVI ст. Бахманійський султанат занепав і розпався. У 1510 р. Біджапур боровся проти португальців за владу над містом Гоа, яке втратив назавжди і яке європейці зробили важливою базою для міжазіатської торгівлі.

Конфлікти і новий баланс сил

Імперію Віджаянагара європейці також не залишають без уваги. У 1523 р. на південно-східному узбережжі Бенгальської затоки, на Коромандельському березі, португальці захопили Майлапор, який потім назвали Мадрас. Вони побудували торговельний порт і заснували віце-королівство Сан-Томе де Меліапоре. Тут вони залишалися до 1749 р.

Ці п’ять мусульманських султанатів, як правило, об’єднувалися разом проти імперії Віджаянагара зокрема з релігійних мотивів. Однак, попри певну близькість між індусами та мусульманами, постійне політичне й релігійне суперництво перешкоджало такому важливому культурному обміну. У 1565 р. у битві біля Талікота мусульманам удалося перемогти Віджаянагару, попри чисельну перевагу індусів, хоча їх самих зрадили окремі воєначальники-мусульмани.

Після цієї перемоги раджі Віджаянагарської імперії Рамараї Аравіду (1542–1565) відтяли голову, а мусульмани, що хлинули до столиці держави, пограбували її та залишили занедбаною. Ця битва суттєво вплинула на майбутнє південно-центральної Індії, адже саме відтоді розпочався занепад імперії.

На території сучасного штату Орісса, на східному узбережжі Індії, розташовувалося королівство Гаджапаті, яке було засноване у 1434 р. і мало найбільшу територію у XV ст. Мусульмани захопили його лише за три роки після падіння Віджаянагари.

Китай за правління династії Мін

Протягом усього XVI ст. у Китаї правила династія Мін, яка отримала владу ще в 1368 р. після народного повстання, що спричинило падіння династії Юань, нащадків хана Хубілая (1215–1294), онука Чингісхана – засновника Монгольської імперії.

Правління династії Мін ознаменувалося миром, розквітом культури та економіко-політичним прогресом. Також це період міцних відносин з іноземними державами, з якими китайська імперія підтримувала вигідні торговельні зв’язки.

Заможність і розквіт

Чисельність населення зросла вдвічі, зокрема завдяки розширенню території, придатної для вирощування культур. Незважаючи на розвиток тих центрів торгівлі, де економічна діяльність набувала протокапіталістичних форм, більшість населення й далі жила в сільській місцевості й займалася сільським господарством. Швидкий економічний прогрес, якому сприяла насичена торгівля з іншими країнами Азії та європейцями, все ж не змінив державної системи, що була жорсткою і не здатною скористатися цим прогресом.

Одним із найцікавіших процесів цього періоду є формування нового класу джентрі (шеньші), що означало «вчений сановник», тобто верстви бюрократів, котрі отримували державну посаду шляхом складання державних екзаменів. Шеньші походили із сільської місцевості, де керували земельними володіннями.

Абсолютна влада

Влада правителів династії Мін була абсолютною і дуже централізованою. Щонайменшу спробу запровадити автономію на місцях швидко придушували. Однак ця абсолютна влада була обмеженою через постійне втручання євнухів у державні справи. Більше того, коли імператор був зовсім малим, фактично саме євнухи керували державою.

Китай та його відносини з іншими державами

У XV ст. китайські кораблі плавали до берегів Африки та країн Близького Сходу, і кульмінацією серед цих подорожей були плавання Чжен Хе (1371–1433). Завершення китайцями великих морських експедицій також ознаменувало початок занепаду імперії Мін, активністю піратства з боку японсько-китайських корсарів та прибуття європейських флотів у води Східної Азії.

За межами країни династії Мін довелося стикнутися із загрозою вторгнення північних степових племен. Тиск із боку монгольських народів став украй небезпечним, особливо тоді, коли монгольському племені ойратів удалося розбити китайські війська і захопити імператора. Відтоді й надалі політика Китаю була насамперед спрямована на стримування народів, що тиснули на північний кордон.

Алтин-хан

Становище стало особливо небезпечним, коли в 1550 р. ватажок монголів Алтин-хан (1507–1582), котрий роками вторгався на китайську територію, разом зі своїми військами зумів дійти до Пекіна і пограбувати передмістя, тим самим викривши слабкість китайського уряду. У 1571 р. врешті-решт було підписано мирний договір, згідно з яким Алтин-хан припинив напади в обмін на спеціальні права у торгівлі. Щойно вони вирішили проблему з монголами, як з’явилася схожа загроза, і цього разу від племені маньчжурів.

Вторгнення японців до Кореї між 1595–1598 рр. і допомога, яку Китай надав вірній йому державі, що справно сплачувала податки, призвели до катастрофічних наслідків для імперських фінансів і знесилили китайський уряд.

Ще однією загрозою, вже з-за південного кордону імперії, були китайсько-японські пірати на прізвисько вокоу, котрі здійснювали незаконну торгівлю в морях між Південним Китаєм, Японією та Корейським півостровом, поступово поширюючи свою діяльність і на країни Південно-Східної Азії.

У першій половині XVI ст. вокоу захопили південнокитайське узбережжя, і це тривало поки генерал Ці Цзігуань (1528–1588) не переміг їх і не навів лад у морях південного Китаю.

1517 р.: Андраде приплив до Гуанчжоу

У той самий час до Китаю припливли португальці: у 1517 р. вісім кораблів під командуванням Фернандо де Андраде висадилися на березі Гуанчжоу. Португальці ніколи не заїжджали вглиб Китаю, не без труднощів обмежуючись торговельною базою в Макао. Макао став осередком, де португальці вели насичену торгівлю з різними країнами Азії, а особливо – з південною Японією. Однак, мабуть, найтриваліший вплив забезпечили не купці, а католицькі місіонери. Алессандро Валіньяно (1539–1606) приплив до Макао в 1578 р. й отримав дозвіл на проведення місіонерської діяльності. За ним приїхали Мікеле Руджері (1543–1607) – перший європейський китаєзнавець, Маттео Річчі (1552–1610), який приплив до берегів Макао у 1582 р. і в 1601 р. отримав дозвіл на постійне проживання у столиці. Тут, завдяки його освіченості й здатності вивчити китайську мову та культуру, він завоював повагу китайців, і ті вважали його вченим нарівні із собою. Річчі не лише поширював християнську віру, а й ознайомлював китайців із культурою гуманізму і наукою Європи в добу Відродження.

Японія в XVI столітті

У XVI ст. Японія переживала період нестабільності й оновлення, під час якого вона змінила свою політичну та соціальну структуру і набула форми, що зберігатиметься аж до середини ХІХ ст. Однак Чинквеченто було періодом великого культурного розвитку, коли розцвіли найтиповіші для японської чуттєвості традиційні мистецтва, насамперед література, а серед релігій – дзен-буддизм.

Із 1338 р., коли полководець Асікаґа Такаудзі (1305–1358) позбавив трону імператора Ґо-Дайґо, посадив свого протеже на престол і назвався сьогуном, клан Асікаґа почав контролювати центральний уряд, залишивши імператору тільки формальну владу над країною. Однак у XVI ст. могутність Асікаґа суттєво зменшилась і не поширювалася за межі столиці Кіото.

Війна Онін

Війна Онін, що тривала десять років, починаючи з 1467 р., не лише зруйнувала більшу частину столиці, а й підірвала владу клана Асікаґа, викривши його крихкість. Водночас вона також продемонструвала могутність місцевих феодалів, котрі бажали скористатися слабкістю сьогунату і таким чином збільшити свої володіння. Війна Онін, зокрема, ознаменувала кінець середньовічної культури й соціального устрою та проклала шлях до формування жорсткішої централізованої і стабільної держави під суворим контролем клану Токуґава, який, однак, здобув владу лише після тривалої і кривавої боротьби між ворогуючими кланами.

Культура Кітаяма

За правління клану Асікаґа при дворі сьогуна розвивалося високе мистецтво, покровителями яких виступали самі сьогуни. Ці люди мали почуття прекрасного, захоплювалися мистецтвом та дзен, оточували себе митцями й учителями і присвячували життя мистецтву не менше, ніж служінню державі. На особливу увагу заслуговує третій сьогун цього клану на ім’я Йосіміцу (1358–1408), котрий сприяв розвитку культури Кітаяма (від назви північного району столиці, де вона розквітла). Тут він звелів побудувати знаменитий «Золотий храм» Кінкакудзі. Крім будівництва храму, Йосіміцу також був покровителем мистецтв, а особливо театру Но, поезії та живопису, натхненням для яких були китайські картини часів династії Південна Сун. У цей період відносини з Китаєм досягають розквіту, і багато творів мистецтва потрапляють до Японії з материка. Китайські твори істотно вплинули на розвиток японського мистецтва, і були для японців зразком, а не об’єктом для сліпого наслідування.

За сприяння восьмого сьоґуна Йосімаса (1435–1490) розквітла культура Хігасіяма, центр якої розміщувався у східній частині столиці. Тут Йосімаса, намагаючись перевершити пращура, звелів побудувати «Срібний павільйон», або Ґінкакудзі, де проводили «чайну церемонію» і збиралися найвидатніші митці тієї епохи.