Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка

Ліси з листопадними деревами, поля на півночі та степи

На північ від Середземномор’я, тобто в середніх широтах європейського континенту – приблизно між 45° та 60° паралелями, від Болоньї до Стокгольма – у міру віддалення від Атлантики переважає субконтинентальний або континентальний клімат, де розташоване середовище під назвою «місце листопадних дерев». Найвиразнішою рисою як клімату із західними вітрами, так і середземноморського клімату є більш холодна зима: середній низький показник у січні +4 °C можна сприймати як певну межу, що знижується у вищих широтах, але насамперед поширюється із заходу на схід – з Бургундії до Південного Уралу. Іншими характеристиками цього клімату є кількість холодних місяців – тобто із середньою температурою менше +10 °C – із найнижчим показником +8 °C, та відносно теплим літом. Насправді, середній показник найтеплішого місяця у будь-якому разі перевищує +15 °C, і ця температура є найкращою для розвитку рослин; у найпівденнішій частині – Паданській рівнині, а також у середньому та нижньому басейнах Дунаю температура перевищує +20 °C.

Вплив Середземномор’я

Континентальність передбачає потужний вплив зимових антициклонів і, отже, відносно незначні опади, яких у цілому вистачає взимку, тоді як улітку морські вітри часто приносять дощ. Також виокремлюється південна смуга, адже суміжність Середземномор’я зміщує максимальну кількість дощових опадів із літа на весну, а інший максимум опадів – на осінь. Через останню характеристику та сильнішу літню спеку цю більш південну широту називають «погіршеним середземноморським кліматом». Водночас такій широкій за територією смузі властивий фактор, спільний для всіх її регіонів, а саме кліматичні характеристики, що сприяють росту листопадних дерев. Ліси не тільки добре ростуть, а й мають здатність швидко і без зайвих труднощів відростати після вирубки, на відміну від лісів у більшості надто вологих та вітряних атлантичних і посушливих середземноморських регіонів. Під цим кутом зору навіть у найбільш східній частині смуги вплив сурової зими нейтралізується відносною літньою спекою, що є вирішальним фактором для росту дерев. Однак у цьому розкішному лісі все ж росте відносно менша кількість видів дерев; значно менше, ніж, наприклад, у відповідних кліматичних регіонах Східної Азії та Північної Америки. Це явище в цілому пов’язане з впливом Середземного моря – широкого бар’єра, який заважав укривати дерева в найбільш південних широтах під час останнього заледеніння, після якого почалося пом’якшення клімату й відновлення Європи (10 000 років до н. е.).

Переважаючі види дерев

Найпоширенішими деревами є певні види листопадних дубів, особливо такі як дуб звичайний (quercus pedunculata) та дуб скельний (quercus petraea); буки, в’язи, клени, липи і граби (carpinus betulus); каштани, розповсюджені людиною. Буків, яким потрібна більша вологість, зазвичай стає менше, якщо ми рухатимемося із заходу на схід, поки вони не зникнуть за межами Вісли, де вплив Атлантики наразі незначний. Однак такий розподіл є показовим і поширеність листопадних дерев – продиктована згаданими вище температурними чинниками – може бути послаблена для надання переваги хвойним деревам, де ґрунти характеризуються середнім едафічним фактором (тобто є поживними) і є несприятливими для вибагливіших широколистяних дерев. Палеоботанічні дослідження, проведені на величезних територіях польських та німецьких рівнин на схід від Ельби, свідчать про те, що велика кількість звичайних сосен (pinus sylvestris), котрі ростуть переважно на бідних і піщаних ґрунтах, має місцеве походження. Таке судження є слушним, навіть якщо ми не враховуватимемо лісовідновлення останніх століть – у Центральній Європі найбільше поширилися саме хвойні рослини – у широкій зоні, що переходить до північної окраїни регіону, де разом ростуть хвойні та листопадні дерева. Щодо вирощування культур, то на цій величезній території зазвичай використовується трирічна ротація сівозміни (хоча трапляється і дворічна). Подібна система, яка передбачає нечисленну кількість варіантів посіву, полягає у послідовності вирощування на одній ділянці рослин, що засіваються восени (переважно жита і пшениці), навесні (зазвичай вівса) і періоду спокою.

Рослини, тварини і люди

Літня посуха, що слабко виражена або взагалі відсутня, робить весняні посіви успішними, тоді як у Росії зима стає надто холодною і не дає змоги засівати зерно восени. Через коротший час, відведений для спокою землі, продуктивність однієї й тієї ж площі за трирічної ротації є вищою, ніж за дворічної, і тому стає легше прогодувати як людей, так і великих тварин порівняно із Середземноморським регіоном; цей фактор, у свою чергу, підвищує продуктивність польових робіт та збагачує раціон білками й жирами. Завдяки тому самому лісу можна харчуватися дичиною та такими давно одомашненими тваринами, як свині. Іншими культивованими рослинами, які чудово ростуть у цьому регіоні, є ріпа та інші капустяні, різноманітні види бобових – кормових та не кормових, а також картопля. Добре ростуть ячмінь і гречка, але з часом люди харчуються ними все менше.

Значно вища літня спека у найпівденнішій смузі (названій «погіршеним середземноморським кліматом»), так само і навіть більше, ніж у середовищі із західними вітрами, дає змогу забезпечити оптимальний розвиток однієї з найрізноманітніших гам культивованих рослин, які належать до цього регіону. Тут також можна з успіхом вирощувати тропічні трав’янисті рослини, яким необхідно спекотне літо, – наприклад, кукурудзу, і там, де є достатня кількість води, – рис. Завдяки спеці влітку чудово ростуть виноград (у центральній Франції, північній Італії та Угорщині) та плодоносні дерева, що потребують високих температур, на кшталт абрикосових та персикових дерев (тоді як яблуні, вишні та сливи, які добре ростуть і під час менш спекотного літа, можна вирощувати по всій смузі листопадних дерев). Результатом є доволі привілейований стан цього південного поясу, де на великій його частині панує клімат із помірним сезонним розподілом вологості – перевагою, яку часто можна посилити порівняно легким зрошенням ґрунту (наприклад, улітку), а це дає можливість вирощувати різноманітні види рослин і отримувати їхні плоди у великій кількості.

Пасовища

Внаслідок сезонних температурних перепадів степовий клімат схожий на клімат поясу листопадних дерев, хоч із суттєвими відмінностями в кількості опадів (у степах 500 мм на рік або трохи більше): це трав’яні простори, де нечасто трапляються дерева і які часто перетинають невеликі річки. Пасовиська зазвичай займають віддалені від Атлантики ділянки, «де літні дощі випадають за меншу кількість днів, де тепліше літо, а зима сухіша та з несподіваними сильними заморозками» (Біасутті, 1962).

Степи

Степи України та Південної Росії є царством чорнозему – чорної землі: цей ґрунт є таким родючим завдяки великій кількості гумусу, що виробляється розкішною трав’янистою рослинністю, яка зберігається через зимові холоди і невелику вологість улітку. Водночас дефіцит деревини та суворість зим створювали серйозні проблеми для місцевих жителів; як доказ можна навести приклад закритих печей для опалення зі слабкою циркуляцією повітря, щоб уповільнити горіння. Ми бачимо розширення степів внаслідок нестачі дерев та труднощів навіть зі штучним їх розведенням, і це відбувається в середовищі із сухою холодною зимою (середній показник у січні +6 °C), який простягається на крайньому південному сході європейської частини Росії навколо Каспійського моря – де воно здається останнім нащадком величезних просторів Азії, а також в окремих внутрішніх районах Піренейського півострова, таких як Арагон і Ла-Манча. Обмежувальним фактором у цьому випадку є постійний дефіцит опадів як узимку, так і влітку; останні є менш вираженими, але нейтралізуються великим випаровуванням. Загалом опади не перевищують 300 мм на рік, місце прерій займають справжні степи, переривчасте покриття ґрунту, в якому переважають дерева. У Росії ведення сільськогосподарської діяльності ускладнюється не лише посушливістю клімату, а й наявністю багатих на сіль ґрунтів, які також називають солончаками.

Північний помірний клімат і пояс, де ростуть бореальні хвойні ліси

Ближче до Півночі смуга листопадних дерев поступово переходить до смуги «бореальних хвойних лісів». Загалом цей перехід відбувається, долаючи такі три кліматичні пороги: середнє значення найхолоднішого місяця є нижчою за +2 °C – як у поясі листопадних дерев та бореальних лугів – однак із тією різницею, що тут вісім чи більше холодних місяців (коли температура нижче –10 °C); та середнім показником у найтеплішому місяці, де температура перевищує –10 °C. Середовище бореальних хвойних лісів охоплює більшу частину Скандинавського півострова та рівнинної частини Росії (де ці ліси називаються тайгою) та північний пояс листопадних дерев із чітким переважанням над північними широтами, який займає від 58-ї до 60-ї паралелі північної широти. Ялини, сосни, модрини є найпоширенішими деревами на цій місцевості (також тут ростуть адаптовані до холоду листопадні дерева, наприклад, берези).

Підзолисті грунти

Окрім температурних чинників, фактором, що обмежує ведення сільськогосподарської діяльності, є також характерні для цієї місцевості так звані підзолисті ґрунти, чиї зольність та кислотність роблять їх придатним хіба що для вирощування жита й картоплі. Дворічна сівозміна з весняним посівом та оранням землі, що чергуються з кількома роками спокою, є найбільш практичною традиційною системою ведення сільського господарства. Чим далі на північ, тим менше клімат стає придатним для росту дерев, особливо коли немає визначеного теплого сезону; тобто температура найтеплішого місяця не перевищує 10 °C. Це відбувається на крайньому півночі Європи, близькому до Північного Льодовитого океану. Також цей клімат називається помірно північним. Для нього характерна тундра – низький і переривчастий покрив багаторічних рослин, серед яких переважають мохи та лишайники, – де можуть пастися лише такі тварини, як північні олені.

Середземноморський гірський, альпійський та арктико-альпійський пояси

Як і будь-яка територія, розташована високо над рівнем моря, гірські хребти Європи (чим вища точка, тим кожні 100 м температура стає нижчою приблизно на 0,5 °C) «тягнуть» до екватора клімат та середовища вищих широт. Якщо точніше, то у звуженому просторі та в альтиметричній послідовності розташовані різноманітні середовища, які створюють ефект від відповідного клімату; більше того, у Європі – за винятком Піренейського півострова – немає широких плоскогір’їв і, таким чином, температура швидко знижується залежно від висоти долин.

Піренеї, Апенніни та високі південні гори

З огляду на характерні рослинні утворення, що переважають над іншими, можна поділити європейську гірську систему на три чи чотири великі групи. Одразу легко вирізнити «південну» групу: Піренеї, Апенніни, Динарське нагір’я, Балкани й Кавказ. У цій групі, попри те, що хвойні дерева ростуть на значних висотах (зокрема, на Піренеях, Балканах та Кавказі), домінантний клімат створює – за наявності попереднього втручання людини – сприятливе середовище для листопадних дерев, де росте багато видів, описаних раніше в підрозділі про середземноморський пояс. Тут ростуть бук (часто одразу нижче хвойних дерев) та інші названі вище листопадні дерева; також особливо поширений у південних горах каштан, де він має ідеальні умови для росту, насамперед якщо до сприятливого клімату додається необхідний ґрунт (тобто бідний на кальцій). Коли в горах протягом кількох тижнів підтримується сухість – через вплив клімату середземноморського поясу, розміщеного нижче, – відіграють важливу роль такі види дубів, як кошенільний, пухнастий (quercus pubescens), ясен білоцвітий (fraxinus ornus), хмелеграб звичайний (ostrya carpinifolia). Відсутність стихійних хвойних дерев не завжди пов’язана з недостатньою висотою; після зникнення внаслідок останнього заледеніння ці дерева, здається, не завжди в змозі знову досягти попередньої кількості, і тому нерідко буковий пояс одразу переходить у пояс гірських пасовищ. На Апеннінах, що простягаються по всій широті, середземноморські ксерофіти ростуть на дедалі більших висотах, якщо ми рухатимемося на південь. Це явище посилюється в Сьєрра-Неваді в Іспанії та в інших південних масивах Піренеїв, де стійкість тривалого періоду посухи навіть на значних висотах надає рослинам підсушеного вигляду, аж до верхньої межі дерев. Слід також пам’ятати, що відносна суміжність між гірським і середземноморським середовищами з м’якою зимою уможливлюють взаємодоповнюваність між літнім пасовищем у гірській місцевості та зимнім пасовищем у нижчих та ближчих до екватора поясах і, відповідно, створюють добрі умови для відгінного скотарства. Відомо також, що подібна діяльність проводилася, навіть якщо заради цього доводилося долати понад сотню кілометрів (Кастилія-ла-В’єха – Кастилья-ла-Нуева, Абруццо – Апулія).

Альпи, Карпати

Ще однією великою родиною гір є альпійська, карпатська та центральноєвропейська загалом. На відміну від південних гір, більша середня висота (як у західних та центральних Альпах) або більш північне та континентальне розташування разом (як у випадку з іншими масивами та частинами тих самих східних Альп) означають домінування хвойних дерев над листопадними, хоч останні навіть переважають у певних відрогах; ті, що ростуть на нижчих висотах, водночас отримують більше вологи від опадів (наприклад, у Ломбардських Передальпах). У посушливішій місцевості, як у центрально-східних альпійських долинах (а також у швейцарському кантоні Вале), навпаки, хвойні дерева можуть переважати також на переміжних висотах, де зазвичай ростуть буки. Дуже поширеними є ялини та модриці. Через таку велику кількість смолистої деревини – яка, відповідно, швидко горить – бажано облаштовувати домівки закритими печами зі слабкою циркуляцією повітря, схожих на ті, які будують у степах (навіть якщо причини для цього зовсім різні). Відсутність теплої пори року на найбільших висотах призводить до втрати деревного покриву, подібного до того, як відбувається у помірному поясі крайньої півночі Європи. Однак домінуючим рослинним покривом тут – після перехідної смуги з чагарниками на кшталт гірської сосни, лісами ялівцю та еріки – є злакові з коротким стеблом, які століттями використовували для годування худоби на літніх пасовиськах (альпійських лугах).

Гори на Півночі

Як поєднання ефекту широти та височини клімат без теплої пори року та простори без дерев, що є наслідком згаданого феномену, утворюються великі площі Скандинавських та Уральських гір; ці гірські пояси (їх можна також визначити як арктично-альпійські) можуть за структурою нагадувати тундру (а втім, із нею в них є навіть територіальна послідовність). Окрім цих регіонів, дерев також немає там, де температура найтеплішого місяця ледь-ледь перевищує +10 °C, на що також впливають інші обмежувальні фактори, як надмірна вологість та/або вітряність. Наприклад, це пояснює скромний вид рельєфів Шотландії та Ірландії, а також практично всієї території Ісландії: вид, якого частково можна досягти лише завдяки людській діяльності. Навіть у тундрі трапляються гірські луки, на яких можна пасти дрібну та велику рогату худобу.

Див. також:

Селяни, с. 225;

Демографічна ситуація, с. 245;

Кухня, с. 284

Мінералогія і металургія, с. 479

Європейська експансія

Дослідження та відкриття

Коррадо Віванті

Починаючи з кінця XV ст. усі події, які відбулися внаслідок морських і сухопутних подорожей, дали можливість Європі налагоджувати контакти з безкрайнім континентом за межами Атлантики та з країнами Азії, а встановлення зв’язків і обміну з цими далекими державами спричинило суттєві зміни у сферах економіки, культури й політики.

Початок нової історії

Остаточне перетворення

XVI століття вважається першим століттям періоду Нової історії, чий початок, за традицією, відповідає даті відкриття Америки. Звичайно, якщо ми подивимося на ситуацію очима людей того часу, то зрозуміємо, що така точна дата є доволі умовною: їхнє уявлення про світ не змінилося одразу після першої подорожі Христофора Колумба (1451?—1506), і далеко не всі спершу навіть знали про неї. Проте якщо ми зосередимо нашу увагу на цій події, а точніше на сукупності подій, що стали наслідками морських і сухопутних подорожей, які, у свою чергу, надали Європі можливість налагоджувати відносини з багатьма країнами за межами Атлантики й країнами Азії, то не можемо не побачити суттєвого розширення світогляду в майбутньому.

Шлях срібла

Подорожі та обмін із новими територіями стали причиною радикальних змін: замість світу з центром у Середземномор’ї, де такі країни, як Англія та Іспанія, займали маргінальні позиції, людям відкрилася геть інша реальність. Уся Європа була залучена в щільну мережу відносин, які – через недосліджений на той час водний простір – з’єднують її з землями, котрі ще недостатньо вивчені або до яких дісталися випадково. Початок відносин і обміну з далекими країнами зумовив істотні зміни в економічній сфері, а незабаром і в культурі й політиці. Варто лише згадати про величезну кількість дорогоцінних металів, які Іспанія імпортувала зі своїх американських колоній (у період із 1501 по 1530 р. обсяг вивезеного срібла становив 7,7 т, а в останні десять років XVI ст. ця цифра сягнула 290 т); потік золота й срібла, що хлинув до Європи, переважно спрямовувався безпосередньо на фінансування завойовницької кампанії. Якщо значна частина цих дорогоцінних металів спрямовувалася на сплату за імпортовані з Азії товари, таким чином збільшуючи товарообмін з країнами Сходу, то великий запас монет у Європі спровокував підвищення цін, який найболючіше вдарив насамперед по найманих робітниках та дрібній земельній шляхті. Разом із відкриттям Америки через нововведення в сільському господарстві та системі харчування суттєво змінився спосіб життя європейців: після того як із Нового Світу завезли цукрову тростину, такий цінний продукт, як цукор, почав використовуватися спершу з фармацевтичною метою, а потім з’явився й у повсякденному вжитку; також американська флора надала Європі кукурудзу, картоплю, томати, какао та інші продукти харчування.

Нове бачення світу

Потрясіння стосовно світогляду, яке європейці пережили після відкриття Америки, було, мабуть, найсильнішим: протягом XVI ст. фантастичне уявлення про реальність поступалося місцем більш точній та науковій позиції. Людина, яка виросла в одній з Християнських республік, вже не оперує – як індивід епохи Середньовіччя – загальними поняттями про «пласку» Землю, чий вигляд був навіяним іудейським переносним храмом-скинією Мойсея у пустелі: всередині прямокутної площі, оточеної з усіх сторін водами, розташовувалися три континенти – Європа, Азія й Африка, які не надто відрізнялися одна від одної за розмірами і були розділеними Середземномор’ям, що містилося в центрі; по краях стояли чотири великі стовпи, що підтримували балдахін-небо.

Форми світу

Концепція про круглу Землю – розроблена ще античними мислителями, які приписували небесним тілам геометричну форму сфери, адже для них вона була близька до досконалості – відродилася насамперед завдяки Іоанну да Сакробоско, котрий жив у першій половині XIII ст. Він написав невеличкий трактат під назвою «Про сферу», якому було долею визначено багатовікову історію та який становив продовження вчення Птолемея – великого вченого з єгипетської Александрії, який жив у ІІ ст. до н. е. У зображенні Всесвіту, відповідно до його теорії, була описана небесна сфера, поділена на п’ять зон: дві зовнішні зони та одна в центрі вважалися безлюдними – на перших був надто холодний клімат, на центральній панувала нестерпна спека, і лише два останніх пояси були придатними для життя людей. На початку XV ст. завдяки візантійським ученим трактат Птолемея потрапив на Захід і був опублікований разом із текстом, який перекладачі латиною назвали «Космографія», де були зображені всі карти – які або взяли з оригіналу, або більш-менш відновили згідно з даними, опрацьованими александрійським ученим. Як натяк на сферичність землі, континентальні маси були розташовані на напівкруглій поверхні, а Океан, що відокремлював європейські й африканські береги від азіатських, немов становив обрамлення західного й східного краю.

Приблизність географічних розрахунків

Загалом Європа на цій карта мала приблизно ті самі обриси, що й тепер, але північна частина Африки зображувалася присадкуватою й квадратною з випуклістю на схід, що позначала Ефіопію. На півдні простягалася Незвідана земля – Terra incognita. Азія, окремий від Близького Сходу регіон, була окреслена на карті доволі точно, однак без жодного розмежування на півночі та на сході; характерний південний трикутник Індійського півострова був набагато меншим за справжній, а от у Mare Indicum (Індійському океані) розміщувався великий фантастичний острів Цейлон, тоді названий Taprobana; трохи далі був Aurea Chersonnesus (Золотий Херсонес) – ланцетоподібний півострів, розташований на південь від Sinus Magnus (Великої Затоки), що омивала своїми водами regio Sinarum (Китай). Пропорції континентів не мали нічого спільного з реальністю: Африка видавалася ледь не вдвічі більшою за Європу, яка, у свою чергу, займала територію, що дорівнювала третині Азії. Відомо, що саме через недооцінку дистанції між західними європейськими берегами та східними азіатськими – Христофор Колумб вважав, що між ними не більше 120 градусів широти, на третину менше від справжньої відстані – здавалося можливим доплисти від Заходу до Близького Сходу. Щодо західного узбережжя Африки, то португальцям знадобилося майже все XV ст., аби досягти найпівденнішої точки континенту і переконатися в тому, що навколо нього можна проплисти.

Індія і Terra Australis

Насправді, люди тоді вірили, що це узбережжя з’єднане з так званою Terra Australis (Невідомою Південною землею) і гадали, що Mare Indicum було внутрішнім морем без виходу до Атлантичного океану. Лише через п’ять років після відкриття Америки Васко да Гама (1464–1524) висадиться в Калькутті, на західному березі Індії. Однак європейська культура отримувала новини про Індію ще за часів Александра Великого (356–323 рр. до н. е., правитель з 336 р. до н. е.), а про Катай та Джипанго (Китай та Японію) розповів Марко Поло у «Книгах чудес світу», які швидко стали дуже популярними. Водночас найбільше всіх збентежило саме відкриття Америки.

Експедиції Колумба та позиція Церкви

Коли Колумб представив свої плани подорожей комісії теологів, об’єднаній королем Фердинандом Арагонським (1452–1516) та королевою Ізабеллою Кастильською, багато хто з вчених мужів назвав цю подорож нездійсненною. Вони пояснювали це тим, що моряки потраплять у дуже спекотний край із нестерпним кліматом і дуже небезпечно перебувати в такій близькості до екватора, адже існує ризик опинитися за межами нашого світу.

Біблія та Америка

Через прогресивне освоєння Нового Світу – новини про подорожі й дослідження Амеріго Веспуччі (1454–1512) стрімко поширювалися з першого десятиліття XV ст. – подібні думки втрачали свої позиції, але не поспішали зникати назовсім. Більше того, якщо дивитися під релігійним кутом зору, то ця подорож призвела б до деяких ускладнень. За Біблією, усі люди походять від Адама, але важко повірити в те, що нащадок праотця міг би жити в таких далеких та невідомих землях. Ще складнішою проблемою було пояснення слів з Нового завіту про День Святої Трійці, за якими Слово Боже – про що нагадав апостол Павло (Послання до Римлян 10, 18) – було поширене серед людей по всьому світу, а не сповідували християнство лише ті, хто свідомо відмовлявся від нього: таких людей, відповідно, можна карати і робити їх своїми слугами. Проте апостоли не могли дійти до жителів Країн за межами Океанів, адже їх розділяли такі водні простори: і як тепер сприймати цих людей? Найзручнішим виходом для завойовників було рішення вважати аборигенів віддаленими нащадками Адама, у котрих, як і у звірів, не було душі, а отже, їх можна було знищувати чи поневолювати. Відомо, що ці поселення були знищені не лише страшними епідеміями, поширеними через нестачу ліків, а й діями європейців – і не стільки масовими вбивствами, скільки нелюдською експлуатацією місцевих жителів та радикальною зміною способу їх життя.

Суперечки щодо індіанців

Суперечки на цю теологічну тему були дуже тривалими, складними й виснажливими, і в них були свої головні герої: іспанський гуманіст Хінес де Сепульведа – прихильник ідеї про неповноцінність тубільців, і Бартоломе де лас Касас, що підтримував індіанців. У 1550 р. імператор та король Іспанії Карл V (1500–1558) скликав богословів на зустріч із метою розв’язання цієї суперечки, але все виявилося марним; якщо Церква погодиться з тезами де лас Касаса і проведе широку кампанію з євангелізації, то колонізатори втратять упевненість у природній неповноцінності аборигенів, а водночас і можливість використовувати їхню працю в копальнях та на полях, доти, доки така сама невелика кількість туземців, що пережили все це, не підштовхне їх до торгівлі рабами в Африці. Розвивалася ще одна думка стосовно природи індіанців (яка з практичного погляду не надала їм жодної вигоди), а саме поширення міфу про «добрих дикунів», який вперше побачили в нотатках самого Колумба. Мандрівник з ентузіазмом розповідав про невинність щойно знайдених ним народів.