Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка

Внутрішній фронт

Але війна також впливала на політичний і соціальний баланс усередині самих держав. Тут є позитивний аспект – очевидна відповідність між збільшенням військового апарату й могутністю монархії. Зростання витрат на утримання військ у належному стані викидає з гри аристократію, чиї власні озброєння – куплені за гроші та залежні від аристократа, уже не можуть конкурувати з озброєнням короля. У свою чергу, така ефективна монополія на використання сили в межах власної держави створює для монарха сприятливі умови для того, аби за допомогою різноманітних податків залучати ресурси королівства з метою зміцнення власної військової могутності.

Вогняна зброя

Поворот у історії вогняної зброї

У добу Чинквеченто наявність вогнепальної зброї – вогняної зброї – на полі бою та під час облоги не була чимось новим. Різноманітні гармати відіграли величезну роль в останній фазі Столітньої війни і саме завдяки величезним бомбардам турки зруйнували стіну у Константинополі. Однак, як зауважив Франческо Гвічардіні (1483–1540), в італійських війнах артилерію «вже використовували, проте гармати були такими неповороткими, що не завдавали противнику суттєвих пошкоджень». Оскільки гармати та бомбарди були дорогими й громіздкими, мали невеликі скорострільність і дальність польоту знаряддя, їх застосовували зазвичай під час облоги й разом із традиційними метальними машинами: катапультами, требушетами й балістами.

Нові гармати

Однак протягом XVI ст. ефективність артилерії, а особливо її мобільність, суттєво покращилися. Гармати ставали дедалі необхіднішими не лише у боях на суші, а й на морі. Вже наприкінці XV ст. на випадок вторгнення до Італії серед військ Карла VIIІ (1470–1498) був артилерійський парк, який створив неабияке враження – хоча, здавалося, і без особливого результату, але, згідно з фактами, це вирішило хід подій. Саме у Франції розробили новий тип гармат, створених у єдиному литті з бронзи чи латуні – за технікою, дуже схожою на ту, за допомогою якої створювалися дзвони, – замість виробництва зброї шляхом з’єднання різних шматків кованого заліза. Ці нові гармати були мобільнішими і, завдяки ефективному використанню пороху в металевих, а не кам’яних ядрах, набули більшої руйнівної сили. І хоча застосування цієї зброї ще мало певні обмеження, польові гармати відіграли вирішальну роль у багатьох битвах XVI ст. Наприклад, у 1512 р. у Равенні французи перемогли іспанців чи три роки потому в битві біля Мариньяно, коли знамениті швейцарські піхотинці зазнали повної поразки від французів. У другій половині століття, переважно завдяки голландцям, було здійснено спроби стандартизувати види й калібри гармат, чия різноманітність часто призводила до логістичних та організаційних проблем.

Від аркебузи до мушкета

Напевне, саме розвиток військової техніки і подальше створення рушниць найбільше вплинули на тактику та стратегію ведення бою. Наприклад, обладнання аркебузи колесами й новим запалювальним механізмом замість ґноту зробило її ефективнішою для використання навіть у несприятливих погодних умовах, а також посилило точність та дальність пострілу. До того ж аркебуза спочатку стояла поряд, а потім була витіснена мушкетом, оснащеним довшим стрижнем і, відповідно, більшою дальністю й швидкістю польоту кулі, яка могла пробити обладунки противника. Завдяки зменшенню розміру й ваги вогнепальної зброї її стала застосовувати і кавалерія.

«Спис і мушкет»: від швейцарських фаланг до іспанських tercios

Розвиток техніки спричинив зміни у тактиці бою та у підході до воєнної стратегії. Проте, мабуть, найсуттєвіших змін зазнали сама природа і рівень військових операцій. Знову-таки наведемо слова Гвічардіні: «До 1492-го року бої були тривалими, а дні – не такими кривавими», однак французи «надали війні жвавості».

У битвах тепер брали участь дедалі більше військових, і самі війни стали жорстокішими, особливо коли після Контрреформації до традиційних політичних та династичних конфліктів додалися релігійні.

Щодо структури війська і тактики, то на полях бою XVI ст. переважно використовувалася піхота, вже сформована під час конфліктів у XIV–XV ст. Якщо наприкінці XV ст. військо французького короля Карла VІІІ складалася з кавалерії на третину, то пару десятиліть потому у війську його наступника Франциска І (1494–1547) із загальної кількості солдат кавалерія становила лише 10 %.

Структура війська

На початку Чинквеченто найсильнішими вважалися жорстокі, дисципліновані й нещадні у бою швейцарські піхотинці, які вишиковувалися у квадратні формування по 2–6 тис. солдат у кожному і дотримувалися тактики, що нагадувала македонські фаланги. І хоча від наступу ворожої кавалерії їх захищала величезна кількість списів завдовжки 4–6 м, а сама піхота мала надзвичайну силу удару, формація все ж мала недоліки. Вона була доволі повільною і маломаневреною; її фланги атакували, попри невеликі групи аркебуз, а особливих ушкоджень завдавав гарматний вогонь, який міг спричинити великі прогалини в лавах піхотинців і тим самим порушити формацію війська. Так і сталося у битві біля Мариньяно, коли перемога Франциска І ознаменувала початок кінця тривалого домінування швейцарських піхотинців та їх німецьких суперників – ландскнехтів, котрі мали схожу тактику ведення бою.

Іспанська терція

Починаючи із 40-х років XVI ст. іспанська tercios – терція – викликає загальне захоплення. У цьому шикуванні списоносці, керівники аркебуз та озброєні щитом і мечем солдати створювали баланс у формації і захищали один одного, формуючи більш маневрений і збалансований підрозділ, який, проте, вимагав тіснішої координації з іншими формуваннями. Іспанська піхота домінуватиме аж до кінця Тридцятилітньої війни, але й протягом цього століття вона зазнає певних змін і вдосконалень. Найвагомішим із них, напевно, є зростаюча частка аркебуз і мушкетерів серед піхотинців. Якщо на початку століття піхота з вогнепальною зброєю становила лише 10 % загальної кількості війська, то пізніше – чверть і навіть третину. Загалом тісний зв’язок між списом і аркебузом (або мушкетом) триватиме до другої половини XVII ст., коли відбуватиметься тривалий перехідний період у європейській військовій культурі, названий pike and shot («спис і мушкет»).

Реформування кавалерії

Вогнепальна зброя, яку Аріосто називав «огидними знаряддями», не лише змінила баланс сил на полі бою, а й становила загрозу для цінностей у суспільстві. Розвиток техніки, безсумнівно, потужно вдарив по образу солдата-вершника. Кавалерист благородного походження, що століттями домінував у європейських війнах, був – у прямому й переносному розумінні – викинутий з сідла. Правду кажучи, аби краще зрозуміти ту епоху та сутність цих змін, нам слід дещо розширити часові межі. Ще протягом XIV–XV ст. у битвах біля Кресі, Пуатьє та Азенкура французька кавалерія, що складалася з аристократів, зазнавала кривавих поразок від англійських стрільців-«плебеїв», озброєних небезпечно довгим луком (long bow). Ці луки із суто технічного погляду стосовно дальності, швидкості пострілу та здатності пошкоджувати броню навіть перевершували аркебузи, що були доволі простими у використанні навіть для новобранців.

Реформування кавалерії

Таким чином, військо, озброєне луками, мушкетами й гарматами, скинуло тактику феодальної кавалерії, що завжди домінувала, на дно. Це передбачало тактичне, кількісне й навіть символічне реформування кавалерії, але аж ніяк не її зникнення з поля бою, де ми зрештою побачимо її в середині XIX ст. Найбільші переваги мала, звісно, легка кавалерія. У конфліктах між іспанськими мусульманами, турками і татарами європейці навчилися цінувати цей вид вершників, насамперед використовуючи їх для розвідки, порушення порядку в лавах ворога та прикриття. Невипадково те, що натхнення та назви нових кавалерійських бойових одиниць походять переважно з місць, наближених до ісламських кордонів. Наприклад, іспанські пінети (хоча сам термін має берберське походження), що брали участь також у війнах в Італії, гусари (слово походить з угорської чи турецької мов) – вихідці з Балкан, які в XIV ст. вже воювали у польських та габсбурзьких військах, і албанські страдіоти на службі Венеціанської республіки.

Отже, кавалерія намагалася адаптуватися до застосування вогнепальної зброї під час битви, і, таким чином, приблизно наприкінці XVI ст. було розроблено техніку гарцювання: передні лінії озброєних рушницями вершників наближалися, аби стріляти в супротивника, а потім відступали, аби не наштрикнутися на піки ворожої піхоти. Цей видовищний і складний маневр вимагав довгого навчання з боку кавалеристів, але, з огляду на його слабку ефективність на полі бою, вже на початку XVII ст. він не використовувався.

Trace italienne – революція у військовій архітектурі

Проєкт оборони

Постійне покращання ефективності артилерії істотно вплинуло на військову архітектуру. Ще в добу Кватроченто високі, але тонкі мури середньовічних палаців і міст виявилися безсилими перед руйнівною міццю кам’яних чи металевих гарматних ядер. Рішенням було побудувати оборонні споруди нижчими, але частішими, аби вони могли краще вбирати кінетичну енергію знарядь.

Якщо Італія демонструвала певну відсталість у плані розвитку й застосування артилерії – варто зазначити, що Макіавеллі недооцінював її роль у своєму мистецтві війни – то її інженери та архітектори були в авангарді в розробленні технологій для захисту від нових загроз. Недарма нова військова архітектура, яка розвивалася у період між XV–XVI ст., в Італії отримала назву нового укріплення, а в Європі була відомою як trace italienne – італійська зірка.

Нахили, вали і бастіони

До її розроблення долучилися найкращі уми епохи Відродження, серед яких були Антоніо да Сангалло (1484–1546) та Франческо ді Джорджо ді Мартіні (1439–1501) – автор «Трактату про інженерію та військове мистецтво», і, звісно, Леонардо да Вінчі (1452–1519) та Мікеланджело (1475–1564). Кастельнуово у Неаполі, замок Убальдіні у місті Сассокорваро та фортеця у Сан-Лео є прикладами перехідної фази у будівництві, під час якої архітектори й інженери намагалися посилити опір стін за допомогою нахилу; тобто товщина і нахил стін робили їх стійкішими перед ударами ядер. Нова військова архітектура досягла розквіту саме в XVI ст. завдяки створенню земляних валів і бастіонів, які визначалися не лише більшою стійкістю, а й давали змогу розмістити батареї гармат, здатних гатити по противнику. Багато міст оточили себе новими і дуже дорогими колами стін. Замок Лукка, створене за часів у Венеціанської республіки місто-фортеця Палманова, Саббіонета – маленька столиця ефемерної держави військового інженера Веспасіано Гонзаги (1531–1591) є одними з найкращих прикладів тієї архітектури, що збереглися дотепер.

Палманова і Саббінета

У другій половині XVI ст. поступове поширення цих фортець із артилерією змінило природу воєнних операцій у Європі. Польові баталії стають дедалі рідшими, а облога міста перетворюється на кульмінацію воєнної кампанії. Облога могла тривати місяцями, і стійкість таких міст як Мец, яке оточив Карл V (1500–1558) у 1552 р. чи Фамагоста, де венеціанський гарнізон із 7 тис. осіб вистояв майже рік проти 200-тисячного турецького війська, свідчить про ефективність нової військової архітектури.

Наймані солдати та регулярні війська

Хто були ті люди, які воювали у Падуї (1525 р.), Мюльберзі (1547 р.) та Сен-Кантені (1557 р.) чи штурмували стіни Меца (1552 р.) і Ніцци (1553 р.)? Вже довгі роки європейське військо не складалося переважно з воїнів феодалів. Лицарів, котрі воювали, аби виконати свої зобов’язання перед сюзереном, стало значно менше порівняно з простими солдатами, часто не благородного походження, які робили війну своїм промислом, а не діянням за покликом класу, що передавався у спадок. Наприкінці Середньовіччя військовим майже завжди був найманець, і зміни у зброї – спершу поширення лука й арбалета, а пізніше і вогнепальних знарядь – сприяли тому, що у військо стали брати професіональних військових, а не шляхту.

Позиція Макіавеллі

Однак у добу Чинквеченто Нікколо Макіавеллі (1469–1527) палко доводив переваги національних військ над найманцями, адже останні ніколи не славилися вірністю. Надихаюча класична модель солдата – жителя міста (чи селянина) все ж не мала великих можливостей для використання в тогочасній Італії та Європі загалом. Реалії життя в римській республіці надто відрізнялися від умов у інших державах – монархіях чи республіках, які ще не повною мірою розробили адміністративні й бюрократичні інструменти для формування та координації «національних» військових угруповань, а це було проблематичним за скрутної фінансової ситуації.

Професійні війська

Таким чином, війська у XVI ст. складалися переважно з професійних військових, найманців та підприємців, котрі зобов’язувалися перед урядом завербувати певну кількість солдат, що часто приїжджали з-за меж монархії чи республіки. Спроби створити національне військо на засадах призову виявилися провальними, як у випадку з французькими вільними стрілками чи флорентійськими загонами, яких так прагнув Макіавеллі. Серед нечисленних винятків можна згадати натхненних почуттям прихильності до Святого Марка венеціанських ополченців, що поширилися і серед інших жителів материкової частини Венеції.

Деякі регіони Європи, що були біднішими й відсталішими, саме й постачали подібну робочу силу до інших країн. Насамперед такою була Швейцарія, де професія найманця була справжнім промислом, яким керувала влада кантонів. Потім – сусідня Південна Німеччина, чиї ландскнехти перейняли й розвивали швейцарську модель праці. Іншими джерелами войовничих найманців були Гасконь, Корсика, Швеція, Албанія та Романія в Італії. А також Іспанія, яка через підрядників у Кастилії у великих кількостях збирала солдатів серед селян та войовничих ідальго.

Див. також:

Домінування на морі, с. 57;

Італійські війни, с. 115

Клімат і навколишнє середовище

Бруно Веккьо

Європейський клімат належить до кількох основних типів, особливо рослинний світ. Зокрема, тут описані певні можливості для людини, які надає навколишнє середовище, що більшою мірою стосуються традиційних занять у сільському господарстві.

Картина в цілому

Дослідження останніх трьох десятиліть продемонстрували, що європейський клімат міг суттєво змінюватися навіть за відносно короткий проміжок часу, тобто в межах однієї історичної епохи. Особливо це стосується XVІ ст., коли розпочалося відносне похолодання (бл. 1550–1880), назване «малим льодовиковим періодом». Однак насамперед слід наголосити, що цей період був неоднорідним за структурою, тобто поділявся на кілька підперіодів; по-друге, йдеться також про незначні температурні коливання, що, як правило, не перевищували середньої річної температури на один градус. Правдою, крім того, є те, що краще виражені сезонні коливання температури можуть бути використаними для отримання середнього результату та створення повної картини клімату; також тяжкі наслідки таких коливань для технічно нерозвинутих сільських угідь зафіксовані зазвичай саме в сучасній Європі.

Малий льодовиковий період

Слушним також є той факт, що в контексті загальної кліматично-екологічної бази Європи нам потрібно врахувати набагато більше чинників, ніж ці макроскопічні зміни континентального простору, які пояснюються різною широтою окремих регіонів європейських країн та їхніх позицій відносно великих континентальних та океанічних мас. Саме тому з наступного опису кліматично-екологічних регіонів Європи фізичний фон історії континенту може мати вигляд свого роду «нерухомої картини» (хоча, врешті-решт, вона не зовсім нерухома). Відповідно до цього, фізичний фон може бути застосовуваним і для наступних століть аж до перелому (також поступового в часі та нерівномірного у просторі) індустріальної революції.

Рослинний світ як ключ до опису європейського клімату та навколишнього середовища

Саме поняття клімату можна визначити як «атмосферне середовище, створене з ряду станів атмосфери в їх звичайній послідовності над певною місцевістю» (Максиміліан Сорре). Легко перевірити той факт, що клімат Європи зазнає істотних змін. Спільним елементом, котрий можна побачити серед цього різноманіття, є, напевне, несуттєве відхилення від середніх значень, яке – за винятком більш північно-східних та східних регіонів (Росія, Фінляндія) – зменшує ризик кліматичних катастроф (лютості клімату, посухи, повеней) відносно інших частин світу і, відповідно, ризику неврожаю і голоду.

Рослинний світ і культивування

Серед багатьох можливих класифікацій європейського клімату нас цікавлять саме ті, які багато уваги приділяють наслідкам, спричиненим екологічними відмінностями, з якими стикається населення Європи. Насамперед до них відносять відмінності, що стосуються рослинного світу, від якого великою мірою залежить життя людей. Стихійні трав’янисті рослини та сезонність їх росту визначають можливість їхнього розвитку в диких умовах. Різниця в наявності та здатності до відтворення окремих порід дерев і кущів вказує на кількість та технічні якості такого важливого матеріалу, як деревина.

Рослинний світ і харчування

Врешті-решт, вирощування певних видів рослин – як трав, так і дерев, зумовлює різні можливості поступу різноманітних систем землеробства та скотарства; навіть за однакового технічного рівня сільського господарства відмінність у рослинному світі передбачає різні варіанти виробництва та харчування. Сукупність рослин, що ростуть як стихійно, так і культивовано, створює неоднакові можливості для людського життя в матеріальному плані. Саме тому ми переходимо до поділу Європи на кліматичні пояси та до середовищ (передусім рослинних), які в них розташовані. Цей поділ робить спрощення практично неминучими, оскільки клімат і навколишнє середовище непомітно змішуються одне з одним, рідко створюючи достатньо чіткі лінії на кшталт тих, які ми пропонуємо з навчальною метою.

Клімат і помірний пояс, де дмуть західні вітри

Течія Гольфстріму

Західна частина материка зазнає ефекту закону Коріоліса – його обдувають майже постійні теплі й вологі південно-західні вітри і на нього також впливає течія Гольфстрім; обидва феномени пом’якшують температуру навіть у найвищих широтах. У центральній смузі атлантичної частини материка, що відповідає Північній Іспанії, західній половині та північному узбережжю Франції, так само як і всім Британським островам, – подібний вплив дає змогу визначити клімат і навколишнє середовище як «місцевість панування помірних західних вітрів». Цьому поясу властиві прохолодне літо (середнє значення влітку нижче за +20–21 °C), помірна зима (середнє значення в січні вище за +2 °C) і дуже мінлива погода – з дощем, який є необов’язково рясним, зате триває кілька днів, притаманний усім порам року та становить перевагу зимнього періоду, сприяючи розвитку рослин практично протягом усього року, адже вегетаційний період, як правило, починається при температурі від +4 °C. Щодо лісів (де дерева зазвичай мають широке листя), то вони можуть бути великими, але їх розвитку заважатимуть надмірна вологість та/або сильний вітер. Також слід згадати простори Ірландії, Шотландії та Англії, де лісу або взагалі немає, або після вирубки він не може вирости самотужки і поступається місцем болотам. Найпрохолодніша зона цього середовища – яка відповідає більшості територій Британських островів (хоча подібне явище також можна побачити на берегах Норвегії) – була найпривабливішою територією для ведення традиційного сільського господарства, що за умови пристосування самого довкілля надає багато можливостей для людської діяльності.

Система infield – outfield

Йдеться про так звану систему infield – outfield[9], яка полягає в постійному обробітку присадибної ділянки для ведення сільського господарства (infield) та збереження інших територій (outfield) – земель, придатних для подальшого обробітку і розширення пасовиськ. Овес – як і ячмінь – зазвичай використовувався для сівби завдяки короткому вегетативному періоду, після якого пасовисько залишалося вільним протягом усієї зими. Постійна вологість також сприяла росту довгостеблових рослин і, відповідно, – особливо на Британських островах – поширенню солом’яних дахів більше, ніж будь-де.

Кукурудза та виноград

У крайній південній частині Атлантики наслідком добре збалансованої вологості та високих літніх температур є введення – серед традиційно культивованих – інших видів рослин, чутливих до згаданих вище характеристик: це стосується кукурудзи, що росла в Галісії й Астурії з давніх-давен і яку продовжують вирощувати й досі. У такій місцевості, як Аквітанія, де нижчі температури поєднуються з меншою кількістю опадів через відсутність гірських бар’єрів, які затримують вологу з океану, формуються сприятливі умови для росту виноградної лози. Добре відомим є те, що ця рослина, яка найліпше розвивається в середземноморському кліматі, може давати плоди і в інших регіонах, навіть пізньої осені.

Клімат і пояси Середземномор’я

Ще одним доволі неоднорідним помірним кліматом Європи є субтропічний середземноморський, який у різних видах охоплює практично всю територію на північ від однойменного моря (за винятком Паданської рівнини), майже всю Португалію, більшу частину не атлантичної Іспанії і краєчок Кримського півострова у Чорному морі. Основними рисами цього типу клімату є майже така сама м’яка й волога зима, як і на території, де дмуть західні вітри (середня температура в січні вища за +4 °C), однак більш тепле літо (середній показник у липні перевищує +20–21 °C) через наближеність до одного з найспекотніших місць на Землі – пустелі Сахара. Також літо є не тільки теплим, а й посушливим. Чергування між сухим і вологим періодами залежить від поширення на регіон впливу західних вітрів та антициклону із сухих тропіків. Тривалість періоду літньої посухи є різною і зростає від півночі до півдня і від заходу до сходу: наприклад, у Каталонії посуха триває два місяці, а на Пелопоннесі – п’ять чи шість. Хоч у північній частині Середземномор’я максимальна кількість опадів випадає восени, ніж узимку.

Зима і літо

Через поєднання спеки й посухи влітку в диких рослин спрацьовує захисний механізм від надмірного випаровування вологи: переважають рослини, що пристосовані до посухи (ксерофіти) та мають такі властивості, як щільне (склерофіти) чи голкоподібне листя. Вічнозелені дуби (кам’яний дуб, пробковий дуб, quercus coccifera – кермесовий дуб), деякі види сосен (марітіма, пінія алепська), і особливо чагарники – віничник прутовидний (spartium junceum), дике оливкове дерево, мирт, мастикове дерево, еріка і т. ін. – є частинами середземноморського лісу в всьому його різноманітті.

Середземноморський ліс

Територія лісу, який, цілком імовірно, походить із прибережних та південних районів, була збільшена саме людськими руками, адже кліматичні умови часто перешкоджають необмеженому росту дерев та їх спонтанному відновленню. Звідси й дефіцит давніх порід дерев, що може пояснити брак стаціонарних пристроїв для побутового опалення великої житлової площі (у поєднанні з не дуже холодним кліматом) чи домашніх дахів без використання дерев’яних балок (у хатинках-«трулло», бунгало та ін.). Ефект, спричинений труднощами з відновленням кількості дерев, відсутність або невелика кількість трав’янистого покриву землі у посушливий літній період, а також часта жорсткість опадів роблять середовище Середземномор’я схильним до ризиків механічної ерозії та руйнування органічних частин ґрунту і, відповідно, доволі крихким у європейському контексті.

Критичність високих температур

Ця крихкість, як правило, посилюється з інтенсифікацією рослинництва та тваринництва. Іншою особливістю Середземномор’я є помітна схильність – з огляду на високі температури влітку – на розмноження в застійних водах збуднику малярії – комара анофелеса: саме цей фактор на тривалий час зробив велику кількість територій рівнин недоступними для людей.

Найпоширенішою традиційною аграрною системою у постійно оброблюваних районах Середземномор’я є дворічна сівозміна, коли рік сівби чергується з роком спокою (можливо, частково зайнятий посадкою бобових культур). Посівні роботи відбуваються восени, адже, зважаючи на літню спеку, неможливо зробити систему весняної сівби та осіннього збору врожаю суцільною. Звичайно, нічого дивного немає в тому, що пшениця, як і раніше, є основною зерновою культурою у традиційному середземноморському сільському господарстві, адже саме цей клімат забезпечує їй найкращі умови для росту. Крім того, завдяки такому сприятливому клімату тут із давніх-давен вирощують такі багаторічні рослини, як виноград, оливки та різні фруктові й листяні дерева (наприклад, шовковицю). У тих місцях, де подолати літню засуху допомагає постачання води, можна також розводити тропічні культури, які її потребують. Деякі однорічні рослини можуть терпіти морози (рис, бавовна); деякі – ні (цитрусові, цукровий очерет), саме тому їх починають вирощувати чи вже давно вирощують у більш південних регіонах (Андалусія, Сицилія, Пелопоннес) або краще захищених від холоду (Лігурія).