Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка

Питання італійських держав

Звідси походять судження Макіавеллі – болісні від усвідомлення того, наскільки складно буде досягти позитивних змін або принаймні оновлення, аналогічного тому, якого досягли трансальпійські держави. «Ніколи жодна країна не була єдиною чи щасливою, якщо вона не підкорялася одній республіці чи одному правителю, як це трапилося у Франції та Іспанії» – написав він у «Міркуваннях про першу декаду Тіта Лівія» (І, 12) – і перепоною до цього були жахлива корумпованість урядів та Церква, «яка тримає цю країну розділеною». «Макіавеллі, – писав Бенедетто Кроче (1866–1952), – наголосив на необхідності автономії політики». Ця сфера людської діяльності вбачалася ним незалежною від інших законів, церковних догм, правил моралі та звичаїв, які, у свою чергу, зберігали політику у вигляді приписів мислителів минулого. Люди – і в цьому полягає вчення Арістотеля – є істотами політичними й мають вважатися сукупністю індивідів, котрі разом утворюють народ, державу.

Функціонування законів

На думку Макіавеллі, проблема полягає в суспільстві, у res publica, правилам якого підпорядковується громадянин: саме тому етичний світ, де людина могла б діяти самостійно, не береться до уваги. Для Макіавеллі закон і лад, що регулюються правилами, є підґрунтям для цивілізованого життя, які мають першорядну цінність: він стверджував це ще у перших працях, коли, будучи стурбованим слабкістю Флоренції і помічаючи руйнівну діяльність найманих військ, дійшов висновку про необхідність користуватися «власною зброєю». Так, у трактаті «Причини призову на військову службу» він пише: «Кожному відомо, що хто говорить про імперію, королівство, принципат, республіку, хто говорить про командувачів […], той говорить про справедливість і армію». Сила й справді є вкрай важливою, так само як і те, що ми в сучасному світі називаємо консенсусом. І знову Макіавеллі висловлює своє захоплення Францією, «де керуються законами більше, ніж у будь-якому іншому королівстві нашого часу» («Міркування про першу декаду Тіта Лівія», I, 50). Аби «відпустити бороду», пустити коріння в державах (особливо молодих), варто покладатися на народ, який має «праведнішу мету», ніж знать, адже «знать прагне утискувати, а народ – звільнитися від утисків». Проте якщо хочеться «життя вільного», «життя політичного», тобто жити під владою законів, що їх би дотримувалися всі, то потрібно розуміти, що норми законів не можуть бути вічними й незмінними. «Щасливий той, хто вміє пристосуватися до обставин» («Державець», XXV) та зрозуміти мінливість часу та фортуни, і він є добрим правителем та політиком. Але самих чеснот без удачі замало. Більше того, приклад Риму, де панували закон і порядок, завдяки яким імперія змогла посилити й зберегти панування, завойоване за допомогою чеснот своїх жителів, демонструє, «що добра вдача могутніша за фортуну» («Міркування про першу декаду Тіта Лівія», IІ, 1).

Характер і фортуна політика

«Автономність політики» необов’язково означає її першість над мораллю. Лише в «корумпованих республіках» можна бути вимушеним забути про правила моралі та керувати «твердою рукою» чи до того, коли «зважуються на все заради блага держави»: у такому надзвичайному випадку «не варто звертати увагу ні на праведне, ні на неправедне, ні на милосердне, ні на жорстоке, ні на похвальне, ні на ганебне. До того ж слід зробити другорядним усе інше і за будь-яку ціну додержуватися того, що збереже життя і свободу». По суті, це є трансформацією стародавнього принципу, повтореного Цицероном: «Благо народу – це вищий закон» («Про закони», ІІІ, 3). Однак і той, хто проголосив ці норми, і той, у кого вони викликали відразу й засудження, відчували те, що лише сучасна антропологія помітила у стародавніх містах: навіть за панування демократії, яка передбачає процес звільнення від впливу Церкви, у політичному житті значення релігії було винятковим.

Необхідність релігії

Таким чином, на думку Макіавеллі, «релігія є необхідною річчю, аби підтримувати цивілізованість» («Міркування про першу декаду Тіта Лівія», I, 11). Звичайно, антична релігія краще годилася для того, аби бути основою для впорядкування держави, адже викликала любов та солідарність у суспільстві, тоді як «наша релігія […] змушує нас менше цінувати честь світу» і, більше того, вона змучена через «занепад», якій віддалив її від принципів, «встановлених її засновником» («Міркування про першу декаду Тіта Лівія», I, 12). Однак ці роздуми про фундаментальну роль релігії в державі не слід змішувати з нормами «національних інтересів», які зменшують статус релігії до інструменту держави: на відміну від слів Макіавеллі, у зазначеному випадку вже йдеться не про оновлення політичних інститутів, а про створення консервативного альянсу між троном і вівтарем із метою гарантувати єдність правління абсолютних монархів із дисциплінарною діяльністю Церкві за часів Контрреформації.

Жан Боден і абсолютна влада монарха

Уважний читач творів Макіавеллі (попри можливу критику останнього) та французький юрист Жан Боден був змушений розмірковувати про політику під час кризи у Франції в епоху Чинквеченто. Після видатного правління Франциска І та Генріха ІІ (1519–1559), яке було грубо перервано у 1559 р., Франція – котра щойно вступила у бурхливий період громадянських війн між католиками і гугенотами – здавалася Бодену кораблем, якого море шпурляло на всі боки «з такою силою, що капітани та моряки були повністю виснаженими й знесиленими від тривалої праці». Кожен мав запропонувати свою допомогу: «Ось чому я розпочав цю бесіду про державу, будучи не в змозі зробити щось краще».

Держава і населення

Однак саме в ці нестерпні десятиліття країна перевірила рівень солідарності між політичними структурами та громадянами і підтримала власну індивідуальність із прогресивним відчуттям єдності, яке все відчутніше набувало національного характеру. Завдяки цьому культура досягла розквіту, її прикрасили імена Франсуа Рабле (1494?—1553), П’єра де Ронсара (1524–1585), поетів Плеяди[7], Мішеля де Монтеня і самого Жана Бодена. Аби зрозуміти цю стійкість Франції як цілісного організму, незважаючи на жорстоку внутрішню боротьбу та релігійні відмінності, слід узяти до уваги той факт, що тоді суспільство посилилося, аби надати нову енергію і ресурси для держави. Саме представники третього стану, збагатівшись за рахунок торгівлі та фінансових операцій, відправляла дедалі більшу кількість своїх синів для навчання юриспруденції, а останні розпочинали власну кар’єру й відкривали нові можливості в конторах та державних установах королівства. Посилений власними знаннями та економічним і соціальним престижем, цей клас відіграв істотну політичну й культурну роль, формуючи таким чином сполучну тканину для державного організму.

Шлях Бодена

Сам Боден також був юристом: після 1550 р. він близько десяти років провів в університеті Тулузи, потім став адвокатом у Паризькому парламенті, де присягнув на вірність католицизму, який інші видатні юристи сприймали як загрозливий для їхньої гідності як інтелектуалів. Хоча позиція автора шести книг «Про республіку» відрізнялася від думки Макіавеллі, Боден також розглядав релігію як важливий з’єднувальний компонент для суспільства, який не можна було відкидати. Проте було вкрай поверховим бачити суперечність між теоретиком держави й мислителем, котрий у творі «Розмова семи мудреців» дискутує про «секрети вищих істин» семи мудрих послідовників різних віросповідань та філософських напрямів. Тим, хто в 1561 р. написав своєму другові, що «справжня релігія є не що інше, як звернення чистого розуму до істинного Бога», і тим, хто у скликаних у Блуа Генеральних штатах у 1576 р., виступаючи проти обурливих намірів Католицької ліги. Він насправді був рішучим прихильником релігійного миру під егідою суверена. Якщо пізніше часом він і приховував свої думки, то це, мабуть, тому що інакше він мав би зайняти стійку позицію на законних політичних зборах, присвячених обговоренню, або самостійно виступати на тлі людських сутичок. Позиція, яку він обстоював у Блуа і яка протиставлялася баченню Ліги, була пов’язана з одним із наріжних каменів у роботі Бодена: з ідеєю про суверена як вищу міру політичного життя. У ті роки також відбулося відродження неоґібелінських ідеалів (тобто на підтримку імператора) через появу на європейській арені короля Карла V (1500–1558), та сподівань, покладених на наймогутнішого монарха-християнина, адже тоді стало б можливим припинити релігійні конфлікти, спровоковані протестантською реформою Церкви, та певною мірою повторити діяльність римського імператора Константина (бл. 285–337, імператор з 306 р.) на скликаному ним Нікейському соборі у 325 р. У другій половині XVI ст. спостерігалася тенденція привласнювати собі досягнення в різних галузях та авторитет у світській і духовній сферах, першість у яких дотепер належала лише імператору. Насправді, абсолютна влада вже давно була закріплена за королем Франції, який – згідно зі стародавньою формулою, «не мав нікого вищого за себе у всьому королівстві».

Суверен і держава

Висловлювання Бодена є вкрай чітким: «Для суверенітету необхідна влада така сама абсолютна й вічна, як і сама держава» («Про республіку», І, VIII). Такий підхід є доволі систематичним також тому, що його робота відображає комплексний характер французької монархії, хоч і проводиться в культурних межах, властивих французьким юристам. Останні ввели у свої дослідження історико-філологічний метод гуманістів і вивчали права й політичні інститути як продукти того часу, пов’язані з прогресом у суспільстві. Таким рішенням було затверджено прихильність до монархічної форми правління, влада в якій передається у спадок: хоча вищими за неї все ж є закони, що попереджають свавілля, в інтересах держави все ж може знадобитися втручання абсолютного монарха. Таким чином, у випадку неоднозначних ситуацій – а є очевидним, наскільки події у Франції вплинули на це визначення – можуть статися в пригоді надзвичайні й термінові заходи з боку монарха, котрий краще, ніж будь-хто інший, навіть будь-який законодавець чи магістрант, зможе оцінити вищість інтересів держави над власними, як того вимагають мінливі часи. Аби відрізнити монарха від тирана, Боден стверджує про необхідність виконання ним законів і правил, аби не ризикувати можливостями заколоту та анархії.

До абсолютної монархії

Іншими словами, верховна влада має бути абсолютною й неподільною, а також стояти вище за все та всіх: такий монарх міг би сподобатися королю Людовіку XIV з династії Бурбонів (1638–1715), названому «королем-сонцем», адже його закликали наслідувати божественну мудрість, показуючись на очі підданим рідко, але щоразу з величчю, яка відповідала його знатному походженню. Відкидаючи думку навіть «видатних осіб», котрі вважали змішану форму правління найкращою з усіх, Боден спростовує думку письменників, котрі вбачали у французькій формі правління суміш з аристократії (Паризький парламент), демократії (Генеральні штати) і монархії: «Подібна думка є не просто абсурдною, вона є злочинною: робити підданих колегами й товаришами для суверенного монарха є злочином і образою для його величності» («Про республіку», ІІ, 1). Якщо ми згадаємо, що цей твір був написаним у період тривалих громадянських воєн, коли владу монарха постійно заперечували, а самій королівській особі погрожували противники абсолютизму, то зможемо зрозуміти наполегливість, із якою Боден вбачав у монарху ледь не божественну велич, аби вберегти Францію від занепаду: суверенітет є сутністю держави, і її виключні права не можуть бути відокремленими одне від одного.

Абсолютизм як спосіб розв’язання конфліктів

Майже відчуваючи загострення внутрішніх конфліктів у майбутньому і демагогію Уряду шістнадцяти, який змусить Генріха ІІІ (1551–1589) покинути Париж у 1588 р., наприкінці твору Боден доходить висновку, що якщо «тиранія монарха є небезпечною, тиранія більшості є ще гіршою, але немає нічого страшнішого за тиранію всього народу» («Про республіку», VІ, 4). І пізніше, порівнявши три режими – демократичний, аристократичний і монархічний – та зрозумівши згубні недоліки перших двох, так само як і небезпеку третього, найменшу загрозу він убачав саме у спадковій монархії: у будь-якому разі «головною рисою держави має бути суверенітет, який може жити, а не існувати і говорити чітким голосом лише за монархії». Боден рішуче заявляє: «У державі може бути тільки один суверен; якщо є дві, три чи більше осіб, котрі мають владу монарха, то насправді монархом не є жоден із них, адже ніхто не з них не зможе ані засудити одного зі своїх товаришів, ані бути засудженим» («Про республіку», VI, 5).

Суверен як «розум» держави

На останніх сторінках антропоморфізм держави використовується, аби порівняти монарха з людським інтелектом, який відіграє роль об’єднувача, проте не є обов’язковим, адже трапляються люди, зовсім позбавлені інтелекту: «Таким чином аристократія і демократія, в яких не має місця для короля, продовжують триматися й керувати власною державою. Відповідно, вони не знають єдності, яку мали б за наявності монарха, котрий з’єднує весь організм, мов розум («Про республіку», VI, 5). Нелегко визначити, наскільки ефективно вчення Бодена сприйняли у французькій політичній культурі того часу, однак безсумнівним є той факт, що після тривалих релігійних воєн французьке королівство відновлювалося, стаючи прикладом для майже всіх монархій Європи.

Див. також:

Створення нової держави, с. 33;

Felix Austria: імперія Габсбургів під владою «оголеного хлопчика» в «чарівній Празі», с. 98;

«Міжнародна республіка грошей», с. 240;

Жан Боден та теорія сучасної держави, с. 366;

Філософія Макіавеллі, с. 343

Створення нової держави

Ауреліо Музі

Нова держава – це нова форма організації внутрішньої та міжнародної політики, яка характеризує систему відносин у Європі в період між XV–XVII ст. Вона зародилася під час кризи середньовічного устрою та віддалення верховної влади від старих народних і територіальних основ. Проміжна фаза охоплює прогресивну централізацію влади у XVI ст.; наступна фаза розпочинається епохою абсолютизму в другій половині XVIІ ст.

Нова держава – це процес, а не система

Автономність суверена

Протягом XVI ст. майже всі європейські країни – від найменших регіонів Італії до таких великих держав, як Іспанська імперія, що поширюється на заокеанські території, мають спільні риси: це схильність до концентрації влади; поділ її на владу володаря (монарх) та виконавчу (адміністрація); схильність до об’єднання всіх земель та визначення власних кордонів; захист монархом територій від внутрішніх і зовнішніх ворогів; об’єднання законодавчої, юридичної та фіскальної служб. Фундаментальним принципом, який відрізняє нову державу від середньовічних форм правління, є унікальність функцій верховної влади: вона була автономною та неподільною, могла сподіватися на власні сили та на свою законність. Здається очевидним, що цим принципом люди зробили ставку в грі й поставили мету, якої важко досягти; вони змалювали нову державу не як чітку та налагоджену на всі часи систему, а скоріше як виснажливий, а подекуди й жорстокий і кривавий процес, що завжди відбувається під час переходу від старих до нових форм правління. Підстави є вкрай мінливими, і тому саме якість та різний ступінь їх комбінацій дають нам змогу говорити про різні шляхи розвитку нової держави. Різноманітні нюанси відображені у відносинах між організацією політики та суспільством; у війнах і міжнародних відносинах; у конфліктах та політико-релігійних чварах; у низькому й високому рівнях однорідності між народами та територіями.

Фактори новизни

Фактори, які зумовлюють ступінь «оновлення» держави і разом із тим визначають різноманітні види держав у Європі епохи Відродження, є такими: принцип легітимації династій, система уряду територій, конституційний баланс між централізованою монархією та Парламентом і здатність монархії перетворювати привілейовані верстви населення з ворогів корони на підданих їй та зацікавлених у співпраці задля кращої долі.

Слабкі та сильні династії

Король Франції Людовік ХІ (1423–1483), королі Англії Генріх VII (1457–1509) та Генріх VIII (1491–1547), а також іспанські католицькі королі були великими монархами, які відіграли ключову роль у зміцненні позицій нової держави. Сила династії є наймогутнішим фактором для узаконення влади. Моральна єдність як національних держав (Франція та Англія), так і міжнаціональних (Іспанська імперія за Карла V (1500–1558) та Філіппа ІІ (1527–1598) полягає саме у верховенстві влади монарха й харизмі короля. Відповідно, там, де влада монарха та династії слабка або взагалі примарна, там слабка і держава. Наприклад, Данії бракувало встановленого права наслідування престолу; керівною там була модель виборної феодальної монархії, де майже вся влада належала сейму дворян та духовенства, і лише в 1665 р. Данія перетворилася на монархію, де влада переходила у спадок. Як наступний приклад наведемо Польщу, де нова держава була утворена завдяки династії Ягеллонів (1386–1572). У 1572 р. ця династія припинила існування, а виборна монархія разом із відновленням влади аристократів істотно послабили країну.

Особисті обов’язки чиновників

Щодо ще однієї з характеристик нової держави, а саме державної системи територій, то вона ставить знак відмінності між тим, хто має владу (король), та тим, хто є її виконавцем, – тобто чиновником. Звичайно, навіть ця відмінність не мала чіткого визначення у XVI ст. Королівська влада на той момент ще мала певні феодальні риси: король очолював ієрархію васалів та охороняв ідею про особистий і договірний зв’язок із підданими. Ідея договору полягала у двосторонніх відносинах, де підданий гарантував підкорення та вірність своєму володарю в обмін на привілеї, правові звичаї й систему представництва (парламент, державні асамблеї та ін.). Таким чином, службовець ще не був бюрократом у сучасному розумінні: робочі відносини не були безсторонніми, вони стосувалися кожного як особистості; не було чиновників «на повну ставку»; «слуги корони» були пов’язаними особистими узами зі своїм правителем, а також мали відвідувати різноманітні заходи. Межі між публічним і особистим були майже стертими.

Проте навіть з усіма цими обмеженнями окремим країнам (насамперед Франції та Іспанії) протягом XVI ст. вдалося створити державну систему територій, яка базувалася на виконанні певних функцій та на створенні ієрархії чиновників вищого рангу й радників короля.

Ситуація в Англії

У доволі незвичній для тогочасної Європи моделі англійської держави політична система базувалася на тонкому балансі між вимогами централізованої монархії та різноманітних інтересів. Структура й функції англійського парламенту суттєво відрізнялися від тих, що були в інших європейських країнах. Там були дві палати – Палата лордів, членство у якій передавалося у спадок, і Палата громад, до якої обирали представників різних верств населення країни. У першій засідала знать, у другій – не титуловані дворяни (джентрі) та вільні дрібні землевласники (йомени). Парламент виконував законодавчу функцію. Парламентарії згадуються у загальному праві (Common Law) – зводі законів, що базувалися на стародавньому традиційному капіталі, незалежному від монарха. Іншою особливістю англійської політичної системи є самоуправління графів, чий титул надавався шерифам благородного походження та мировим суддям, котрі не завжди були зі знатного роду, але були пов’язаними з місцевістю. Отже, за відсутності прийнятого адміністративного права, уряд у сільській місцевості мав зберігати баланс між різними соціальними структурами держави.

Монарх і дворянство

Якщо в Середньовіччі шляхта мала ледь не королівську владу й часто виступала проти монарха, то процес формування нової держави охарактеризувався можливістю суверена стати єдиним джерелом політичної влади та примусити інших визнати своє верховенство. Поступово король здобув монополію на використання сили через революції дворянства та аристократів і набув керівної ролі в економічній та соціальних сферах. Цієї можливості суверена було досягнуто (хоч і різними шляхами) у Франції та Польщі. У першій половині XVII ст. у Франції відбулася повна централізація влади в руках короля, що стало наслідком політико-релігійних конфліктів та суперечок між знаттю і монархом; відповідно, групи, пов’язані з адміністративним апаратом, присягнули на вірність короні. У Польщі, натомість, виборна монархія разом із прерогативою шляхти на liberum veto[8], що дозволяло будь-коли виступити проти рішення короля, спричинили формування слабкої держави, яку поступово роз’їдали анархія та дроблення територій. Приклади Франції і Польщі демонструють різні шляхи розвитку нових держав у Європі.

Таким чином, варто зазначити чинники, які сприяли відсталості нових держав у Чинквеченто: брак легітимації династій і дворянство, що зберігало свою майже королівську могутність.

Автократія і деспотизм

Росія

У XVI ст. були відомими ще дві форми правління: автократія та деспотизм. Прикладом першого є Московія з її централізацією державної влади, а прикладом другого – Османська імперія. Ідеться саме про моделі, тобто про наближеність до історичних реалій, які не завжди повною мірою характеризують усю комплексність цих форм правління.

Іван ІІІ (1440–1505, правив з 1464 р.) об’єднав більшість руських земель, звільнених від монголів Золотої Орди, та вирішив зробити бояр – панівну аристократію – володарями на величезних територіях. Цьому сприяли: релігійна єдність (православ’я) та поняття влади, яке робило князя-монарха вищим за закон. Але аристократія мала можливість висловлюватися у представницькому органі – Думі. Тоді Іван ІV Грозний (1530–1584, правитель з 1547 р.), аби протидіяти боярам та зменшити їхню владу, сформував автономні військові загони шляхом створення службової шляхти, якій надавав землю, що пізніше передавалася у спадок.

Османська імперія

У свою чергу XVI ст. є періодом значного розвитку й подальшої кризи Османської держави. У середині Чинквеченто, за правління Сулеймана І (1495–1566, султан з 1495 р.), Османська імперія була наймогутнішою державою у світі: її кордони охоплювали Балкани, Східну Європу, Північну Африку та Середземномор’я. Уся державна структура працювала з метою захоплення нових територій, яке було зупинено Священною лігою під час битви біля Лепанто (1571 р.). У турецькій державі панувала деспотія, тобто закон ніяк не обмежував владу султана; не було жодних договірних зв’язків правителя з підданими, але їхні життя і смерть були в руках корони; усі джерела багатства країни вважалися особистою власністю султана, і, відповідно, земля не могла належати ще комусь іншому; до державного апарату залучали рабів християнського походження; територіям бракувало єдності; не було централізації в законодавчій, юридичній та фіскальній сферах.

Див. також:

Зародження політики, с. 26;

Felix Austria: імперія Габсбургів під владою «оголеного хлопчика» в «чарівній Празі», с. 98

Війська, озброєння, фортеці

Вітторіо Х. Беоніо Брок’єрі

Війна була найголовнішим заняттям для європейських країн, які протягом усього XVI ст. були втягнені у тривалі політичні й військові перегони, що вимагали ефективної мобілізації людських та економічних ресурсів. Технічні зміни в обладнанні, а особливо поширення вогнепальної зброї та подальше вдосконалення військової архітектури потребували дедалі більшого обсягу інвестицій. Лише такі великі монархії, як Франція, Іспанія та Англія, могли собі дозволити таке напруження економіки, що призводило до нещадного відбору політичних та соціальних суб’єктів, які були б у змозі й далі вести воєнні дії.

Тягар війни

Упродовж усього XVI ст. війна була одним із тих факторів, що сприяли історичним змінам, і не лише тому, що від результатів конфлікту залежала доля міста, країни чи династії. Насправді саме розвиток технологій та військових інститутів був одним із чинників, які більшою мірою забезпечили формування соціальних, економічних і культурних структур на всьому континенті.

Політика, дипломатія, ресурси

Система європейських держав тоді становила арену, де тривала запекла боротьба у політичній та воєнній сферах. Так, війна стала для правителів пріоритетом, і на її потреби вони повсякчас спрямовували людські й економічні ресурси, які постійно зростали. Можливість вижити в цій ситуації і поширити сферу свого впливу дедалі більше залежала не лише від економічної та демографічної ситуації у країні, а й від здатності уряду контролювати та мобілізовувати ці ресурси, так само як і від ступеня політичної централізації й ефективності політичних і адміністративних інструментів. Таким чином, війна перетворилася на відбір акторів, які потім зможуть вийти на міжнародну сцену. На тривалий період можливості участі в ній були обмежені, з одного боку, в середніх за розмірами країн, на кшталт італійських та німецьких князівств, що не мали таких ресурсів, які дали б їм змогу конкурувати з іншими протонаціональними монархіями, з іншого – хоч і в значних за розмірами країн, таких як Польща й навіть Священна Римська імперія, але котрі не змогли досягти достатньої політичної й адміністративної єдності, аби зібрати на своїй території необхідні ресурси. У більш виграшному становищі були такі середні й великі за розмірами держави, як Франція, Англія, спершу Іспанія, пізніше – Голландія, Швеція і Бранденбург, які насилу знайшли фінансові й політичні інструменти, аби створити і підтримувати в належному стані свої військові структури (армію і флот) згідно з новими вимогами.