Полная версия
Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка
Перший тривожний дзвіночок для гіпотез Коперника пролунав від протестантів. Вже Мартін Лютер (1483–1546) в одній зі своїх «застільних бесід» різко висловився про того «нового астронома» з його базіканням про рух Землі. «Цей божевільний хоче перевернути астрономічну науку з ніг на голову. Але, як написано у Святому Письмі, Ісус Навин наказав зупинитися Сонцю, а не Землі».
У свою чергу Філіпп Меланхтон (1497–1560), учений і великий шанувальник робіт Сакробоско, у праці, присвяченій доктринам фізики, звинуватив Коперника у «браку чесності й гідності» через його безглузді теорії, які суперечать усьому, що сказано у Святому Письмі.
Революція Коперника і її засудження католицькою ЦерквоюУ коментарі до Книги Буття Жан Кальвін (1509–1564) задався питанням: «Та хто наважиться поставити авторитет Коперника вище за Духа Святого?» Однак у реформаторських Церков не було інструментів впливу, достатньо ефективних, аби подолати ідеї Коперника. Зате вони були в Римської Церкви. Цей інститут не одразу почав протистояння з польським астрономом, і католицькі священники навіть обговорювали можливість ввести в оману Галілея, сказавши, що Папа Римський визнає його теорію. Справи йшли по-різному; можливо, сам перехід від гіпотез до теоретичних положень, який відбувся завдяки дослідженням Галілея, призвів до того, що у 1616 р. Свята інквізиція виступила з критикою теорій Коперника й оголосила їх несумісними з доктринами католицької Церкви.
Авторитет Біблії
Одразу постає питання, чому космологія у Книзі Буття не заборонила прийняття системи Птолемея. Тексти Святого Письма вважалися фундаментальними для віри, хоча вони містили окремі рядки, де не йшлося прямо про рух Сонця чи стійку позицію Землі, зате вони могли бути інтерпретовані як засоби виразності для більшої зрозумілості – за тими самими критеріями, за якими у Біблії говориться про руки чи ноги Господа і про каяття. По суті, система Коперника спричинила справжню революцію у відносинах між людиною, Всесвітом і Богом. Відтоді як Земля стала, як і всі інші, планетою, описане у Книзі Буття перестало відігравати настільки важливу роль і почало сприйматися радше як алегорія.
Зруйнована система
Якщо Земля виявилася лише однією з решти планет, то й історія про людське падіння й спокуту може бути поставлена під сумнів, оскільки в інших світах теж має хтось жити. Було нелегко повірити в людську подобу американських аборигенів, але ідея про існування життя поза межами Землі була ще більш неймовірною. Інакше людина разом із Землею втратили б головну роль у Створенні світу; відповідно, Земля була б лише одним із багатьох небесних тіл, і вже не було б того світу, де правив би Сатана, так само і чисті Небеса перестали би бути домом Божим. Джордано Бруно (1548–1600) у творі De l’infinito, universo e mondi («Про нескінченність, Всесвіт та інші світи») перелічує наслідки, до яких може призвести вчення Коперника.
Джордано Бруно і нескінченність Всесвіту
Саме перехід від обмеженого космосу до нескінченного Всесвіту – доволі прогресивна ідея Бруно, теорії, що розхитували традиційні доктрини, які дедалі сміливіше поширювали астрономи, стали нестерпними для Церкви, що роками вела жорстоку боротьбу з тими, хто виступав проти релігійних догм. Сьогодні сам понтифік називає тогочасні судження хибними, а Церква представляє Галілея як благочестивого й набожного вченого. Слід зазначити, що астрономічна революція, яку започаткував Коперник, призвела до нестримного руйнування традиційного бачення світу, починаючи від ідей Арістотеля. На їхній основі Тридентський собор прийняв частину своїх пояснень, за якими поширювалася легенда про те, що в центрі між єпископами і теологами перебуває «Сума теології» Фоми Аквінського.
Англійський поет Джон Донн (1572–1631) висловив розгубленість і сум’яття, які відчували люди тієї епохи: «Нова філософія ставить під сумнів геть усе. Вогонь зовсім згас. І Земля, і Сонце втрачені». Те, що руйнувалася вся ієрархія, на якій трималося суспільство, було найстрашнішим: «Усі зв’язки і стосунки слабшають, усе руйнується вщент: правитель, підданий, батько, син – вже давно забуті поняття, адже кожна людина уявляє себе справжнім феніксом». І справді, ідея про нескінченність Всесвіту звільнила людину від застарілих кайданів і навчила літати, мов птаха.
Див. також:
Дослідження та відкриття, с. 52;
Релігійна революція, с. 167
Космологія і астрономія, с. 434;
Микола Коперник, с. 445;
Тихо Браге, с. 449
Європейська ідентичність
Лаура Барлетта
Ще наприкінці XV ст. виникла думка про те, що Європа постає єдністю народів, які представляють себе однією цивілізацією. Однак кордони континенту ще доволі неусталені й нечіткі. Поява турків, китайців і особливо жителів Нового Світу сприяла визначенню самопізнання європейців, що формується як сукупність культурних, технічних, економічних і політичних трансформацій.
Від греків і до XV століттяЩе за стародавніх греків Європа, що представляла себе як осередок культури і цивілізації, була протиставлена Азії, де буцімто панували варвари. У той час Європа не мала чітких географічних кордонів: вона складалася із самої Греції чи народів, які мали з цією державою певні відносини, тобто значною мірою з країн Середземномор’я. Однак за Арістотелем (384–322 рр. до н. е.) у Скіфії – території на північ від Чорного моря, розташованої далеко і від Греції, і від Азії – жив хоробрий і розумний народ, що не був таким розвинутим, як жителі Сходу, але не був і аж надто войовничим. Александр Македонський (356–323 рр. до н. е., правив із 336 р. до н. е.) у своїх походах і жителі Римської імперії відмовилися від цих суперечностей і натомість провели межу між римлянами і варварами, яка в Середньовіччя перетворилася на тріщину між християнами і язичниками.
Християнська спільнота
По суті, у Середньовіччі термін «Європа» означав християнську спільноту, християнське суспільство, християнську республіку і християн. Лише наприкінці цієї епохи він став позначати територію, до якої належали північно-центральні регіони континенту через наявність там християнської віри; з неї натомість випали окремі східні території, насамперед колиска цивілізації – поглинена єретичними поглядами Греція, жителі якої уособлювали всі негативні риси, властиві, звичайно ж, азіатам, – віроломство, боягузтво й ненадійність, тоді як європейці втілювали в собі вірність, хоробрість і порядність. Падіння Східної Римської імперії і захоплення її турками спочатку викликали почуття солідарності в європейців, але потім воно перетворилося на бажання відсторонитися від південно-східних регіонів, які переходили до сфери азіатського впливу.
Кордони ЄвропиКордони Європи на той час здебільшого характеризувалися не географічними межами, а переселенням народів із їхніми традиціями й інститутами, торговельними і політичними відносинами: ці межі змінювалися з часом і охоплювали великі території, що не були обрамлені чіткою лінією кордону. Навіть моря, які оточували континент із трьох боків, становили скоріше шляхи для комунікації між державами, а не те, що могло б їх відокремлювати одна від одної: достатньо згадати про Середземне море, яке об’єднувало одразу кілька країн і в якому вільно плавали пірати, пілігрими, торговці та завойовники.
Водні кордони
Водночас мало що було відомо про держави, розташовані на периферії континенту (наприклад, Скіфію), чи про ті, які знаходилися на крайній півночі. Ще менш визначеним був східний кордон між Білим і Чорним морями, який міг розміщуватися близько до течій річок Дон і Волга (але не Уралу) і де розташовувалися держави, далекі від серця Європи.
Термін «європейський»
Ще в «Географії» Птолемея (ІІ ст. н. е.), виданій у Венеції в 1548 р., Сарматія – територія, розташована на схід від Вісли, нинішня Польща, – зображувалася у вигляді хижого звіра. І лише у другій половині XVI ст. Польща, Угорщина й Трансільванія долучилися до європейських країн як оплот християн проти язичників і турків. Водночас самоїди та інші народи, що жили близько до Арктики, уявлялися ворожими й дикими, а на самому краєчку Європи розміщувалася Московія. Урал стане своєрідним кордоном для інших територій Європи не раніше початку XIX ст., після реформ у Росії у XVIII ст. і набуття західних рис слов’янською літературою. Вже в Чинквеченто люди перетинають кордони європейських країн із метою зміцнення дипломатичних, торговельних відносин і здійснення подорожей. Це стало знаком усвідомлення людьми того, що вони є представниками єдиної європейської цивілізації і політичної системи, тоді як термін «європейський» вперше з’являється в народних мовах (насамперед у французькій) і стрімко поширюється у другій половині XVI ст.
ТуркиЯкщо захоплений турками Балканський півострів здавався населеним варварами місцем, то мандрівники, що пропливали повз нього, потім бачили Константинополь – столицю могутньої і багатої імперії. Уявлення про турків загалом повсюди було майже однаковим: з одного боку, вони уособлювали найгірші людські вади, якими європейці наділяли жителів Сходу, а з іншого – не можна було не визнати, що навіть із концентрацією всієї влади в руках деспотичного султана, жорстокістю покарань і надмірною розкішшю, варвари вирізнялися військовою міццю, дисципліною в суспільстві, справедливістю судової системи та ефективністю адміністративного устрою.
Однакове уявлення
Тим словом, яке найкраще характеризує уявлення про Османську імперію, є «надмірність», як у презирстві, так і в захопленні; надмірність, що означає переступання риси, за якою починається інший та ворожий світ. І якщо негативне уявлення про турків створювалося для їхнього протиставлення із чеснотами європейців, то позитивне мало ту саму мету: зіштовхнути європейців із небезпечним і сильним супротивником.
Краса Константинополя
Навіть звичне зображення Константинополя, «розташованого в одному з найпрекрасніших місць, яке може створити природа», де «завжди панує весна» і який прикрашений «незчисленною кількістю квітів» – так описував місто Сенату венеціанський посол Джованні Моро у 1590 р. – описувало своєрідний рай на землі, хоча його жителі, проте, не заслуговували на подібну похвалу і були далекими від того ідеалу, який демонстрували європейці.
Новий СвітСаме після знаходження Нового Світу Європа починає усвідомлювати власну ідентичність. Правду кажучи, публікацій, присвячених Америці, було набагато менше, ніж тих, у яких писали про інші далекі, але краще досліджені держави – наприклад, Туреччину й Китай, хоча тексти на тему географічних досліджень недостатньо висвітлювали знайдені території. Більше того, новину про це географічне відкриття не особливо афішували. Отже, Христофор Колумб (1451?—1506) ніби продовжує вести боротьбу з невірними, яка на Піренейському півострові закінчилася вигнанням маврів з Гранади у 1492 р., і виконувати пророцтво про Всесвітню проповідь Євангелія.
Людяність аборигенів
Інші намагаються розгледіти в індіанцях представників біблійних народів на кшталт потомків десяти втрачених колін Ізраїлю або продемонструвати, що це саме ті віднайдені народи, про які йдеться у пророцтві Томи Аквінського (1221–1274); хтось убачає в індіанцях жителів Саду Гесперид, міфологічної землі на крайньому Заході – як історик Гонсало Фернандес де Овьєдо і Вальдес (1478–1557), котрий таким чином намагається відстояти іспанські володіння, де король правив би незалежно від Папи; або народи, знайдені вестготом Родериком (бл. 688–712), кельтом Мадоком чи Гомером, родоначальником галлів, аби підтвердити приналежність Америки Португалії, Англії, або Франції. Інші згадують описану Платоном Атлантиду або територію поблизу Геркулесових стовпів. Усіма цими дискусіями беззаперечний авторитет Святого Письма ставиться під сумнів і, разом із питанням про людяність індійців та про право колонізаторів взяти аборигенів у рабство – причина сутички між захисниками прав туземців Антоніо де Монтесіносом і Бартоломе де лас Касасом, з одного боку, і Хуаном Хінесом де Сепульведою з іншого, котрий називав аборигенів гомункулами, тобто істотами, більш схожими на мавп, аніж на людей, – вони відкривають шлях до звільнення думок від впливу Церкви, у такий спосіб сприяючи самопізнанню європейців, що базувалося на вікових цінностях.
Зображення індіанців
Аби примирити реалії Нового Світу з релігійними істинами, англійський філософ Френсіс Бекон (1561–1626) припустив вірогідність другого Світового потопу, а вчений Джордано Бруно (1548–1600) висловив цілком неприйнятну для того часу теорію про те, що всі люди незалежно від кольору їхньої шкіри – білого, чорного чи червонуватого (індіанці) є нащадками Адама.
Відносність Святого Письма
Не менш важливим імпульсом для сприйняття європейцями себе як представників особливої (і кращої) цивілізації є численні географічні відкриття, що допомогли подолати навіть відчуття благоговіння перед предками. Для жителів того часу Європа здавалася свого роду розвиненим підприємцем порівняно з попередніми епохами, а виявлення неточностей і малоймовірних деталей із праць класичних учених створило нову віру в сучасне, яка пізніше призведе до суперечки старих і нових. Вже у трактаті «Історія Індії» лас Касас із захопленням говорить про цей «час, такий новий і не схожий ні на що інше». Пізніше Джордано Бруно у творі De propria vita («Про власне життя») з ентузіазмом повідомляє, що народився у період, «коли весь світ став відомим, тоді як античні вчені не знали й третини від того, що нині знаємо ми», а Томмазо Кампанелла (1568–1639) у книзі «Місто Сонця» прославляє «століття, коли за сто років відбулося більше історичних подій, аніж у всьому світі за чверть тисячі».
Відносність знань античних філософів
Вигляд нововідкритих земель став причиною для численних суперечок і домислів. Їх уявляли не лише як рай на землі, чиє існування свідчило би про наближення кінця світу (з огляду на надзвичайну чутливість жителів тієї епохи до подібних речей), а також як можливість поширювати Боже слово язичникам чи як щедру нагороду за жагу до знань – світ, де все «зовсім відрізняється від нашого», як писав іспанський письменник Лопес де Гомара, а також як землі, повні достатку й нечуваних багатств, молодості та невинності.
Європейці і Новий Світ
Французький філософ Мішель де Монтень (1533–1592) із ентузіазмом описує ці території у книзі «Проби», у розділі, присвяченому канібалам, та у книзі «Апологія іспанського богослова Раймунда Сабундського», де мислитель розповідає про світ невинний, «немов дитина, котра тільки-но вчить абетку». Правда, ще немає ні слова про дикунів без найменшого уявлення про гроші, торгівлю, одяг, залежність від соціального статусу, ненависть і брехню. Цей новий Едем також є місцем, де золото лежить без нагляду і де дуже легко стати багатим. Монтень, який надав дивовижних рис цілком примітивному світу, щиро захоплюється садом короля інків, де дерева, фрукти і трави «зроблені з чистого золота». Це країна достатку, з якою Європа одразу поводиться як завойовниця і продовжує демонструвати власну дедалі гнітючішу могутність аж до завершення епохи імперіалізму. Водночас Монтень надає пояснення цьому етноцентричному баченню, коли, порівнюючи Новий і Старий світи, запевняє, що «варваром є той, хто не поділяє його [філософа] звичаїв». Ця думка не буде домінуючою, однак вона постійно існуватиме в ту епоху поруч із зарозумілою впевненістю в європейські силу і панування.
Легітимізація панування
По суті, це панування вмотивоване єзуїтом Джованні Ботеро (1533?—1617) у четвертій частині його твору «Універсальні реляції» (1596 р.), де автор наголосив на винятковості європейської цивілізації – єдиної, яка подолала шлях від іновірства до істинної віри, від примітивної економіки – до виробництва і торгівлі, від хаосу – до законів і стабільних політичних інститутів, від простоти – до вишуканості, від ізоляції окремої людини – до створення повноцінних міст. Маленький континент із родючими землями та помірним кліматом, де вирощують багато культур і видобувають різноманітні корисні копалини, де розвинута інфраструктура і численне населення; земля, яка порівняно з іншими великими землями «може попіклуватися про себе як у мирі, так і на війні», як запевняє Себастьян Мюнстер у «Космографії» (1588 р.): таким буде зображення Європи, жителі якої стають освіченішими, починаючи з XVI ст.
Культура, політика, економікаУ період між XV та XVI ст. формується відчуття власної вищості європейських країн над іншими світовими державами, що особливо виражається в рівні прогресу певних сфер: культурі, політиці та економіці. Першим фактором цього був гуманізм, що ґрунтувався на античній культурі: започатковані в Італії, його доктрини швидко поширились в інші країни завдяки подорожам, листуванню, використанню латини (що, однак, не заважало розвитку народних мов), гурткам та ін. Яскравим прикладом таких гуртків гуманістів є Римська академія Помпонія Лета (1428–1497) і, відповідно, Флорентійська, яку очолював Марсіліо Фічіно (1433–1499).
Причини об’єднання
Релігійний розкол також сприяв поширенню і розвою культури: варто лише згадати мандрівників-інакодумців, спровоковані Реформацією та Контрреформацією зміни в Церкві, місіонерську діяльність на завойованих територіях, чия мета полягала в поширенні католицької віри чи вчення єзуїтів, та розквіт мистецтва після Контрреформації.
У політичній сфері Нікколо Макіавеллі (1469–1527) представив новий погляд на те, як має бути організована суто європейська держава, адже «саме в Європі є кілька королівств та нечисленне число республік», як він зауважив у своїй книзі «Мистецтво війни». Стрімко розвивається Флоренція, де, починаючи з Леонардо Бруні (1369–1444), вирізняється багато політиків, що керують державою. Усе це розмаїття сприяє формуванню індивідуальних можливостей та духу боротьби, які відтоді та в майбутньому формуватимуть нездоланну ідею про власну єдність. Це породжує впевненість у необхідності підтримання балансу між країнами, який досягне кульмінації у вченнях XVIII ст. Але вже тоді у творі «Історія Європи», виданому у Венеції в 1566 р., флорентійський вчений П’єр Франческо Джамбулларі (1495–1555) висловив думку про зв’язок між подіями у Європі й, таким чином, засвідчив те, що політичний центр ваги змістився від Середземномор’я до центру континенту.
Домінування Європи
Не так давно історик Іммануїл Валлерстайн надав оцінку розвитку економічної сфери, зростанню кількості населення та структурним змінам загалом, які розпочалися з другої половини XV ст. та які в майбутньому зумовили перегляд відносин між Європою та іншими країнами, де Старий Світ займав дедалі більш домінуючу позицію. Акцент було зроблено не стільки на знаннях, які мали європейці, скільки на низці факторів, що спричинили тривалий період європейського панування.
З XVI до XIX століттяРоздуми стосовно існування різних ступенів цивілізації, тобто шкали, за якою аборигени з Нового Світу займають найнижчу сходинку, а європейці – найвищу, у XVIII ст. перетворяться на можливість надавати освіту «первісним» людям, котрі у протилежному випадку мали б зникнути на користь більш розвинутих цивілізацій. Між іншим, Вольтер (1694–1778) у «Нарисі про звичаї і дух народів» висловлює думку про людство, яке передає свої успіхи й досягнення від одного ступеня до іншого.
Екзотика і суперечності
Однак у період між XVII–XVIII ст. поширюється література, основою якої були вигадані листи персів, арабів, єгиптян та індусів, що жили в Європі й критикували місцеві звичаї (варто згадати «Перські листи» Монтеск’є, опубліковані у 1721 р.). Захоплення стародавніми цивілізаціями, особливо китайською, ускладнювали можливість Старого Світу примиритися з довгою історією згаданих народів, яким також приписували мудрість і справедливість, що панували на їхній батьківщині. Вирішення віднайшли у традиціоналізмі цих застарілих і вже нездатних до подальшого прогресу народів, яким протиставлявся динамічний розвиток європейців, готових до нових досягнень у політичній, соціальній та економічній сферах і до підкорення нових висот у науці й мистецтві.
Натомість у XIX ст. бачення Європи як єдиної політичної, економічної і культурної системи стикнулося з національною ідеєю, а отже, й думка про ідентичність усіх європейських народів була перервана. Таким чином, упевненість у пануванні Старого Світу досягла вершини наприкінці XIX ст. – у добу імперіалізму, коли Європа передала іншим країнам можливість поширювати свою релігію, інститути й звичаї і в такий спосіб завершила процес економічної ієрархізації світу. Саме відтоді почнуть з’являтися перші ознаки кризи, до якої долучилося посилення Сполучених Штатів Америки, а пізніше і Японії.
Ця криза перетвориться на Першу світову війну й суттєво змінить лад на всій планеті.
Див. також:
Дослідження та відкриття, с. 52;
Європейці на Сході, с. 64;
«Міжнародна республіка грошей», с. 240;
Повідомлення та газети, с. 269
Зародження політики
Коррадо Віванті
На початку Чинквеченто виникають нові можливості для міжнародних економічних та політичних відносин, розширяються світові кордони, люди з повагою ставляться до раніше невідомих людських і фінансових ресурсів. Головними героями у цьому спектаклі світової політики могли стати лише такі потужні держави, як Франція та Іспанія, що сперечалися за можливість підпорядкувати собі Італію. Саме в цьому столітті набуває своєї форми термін «держава».
Великі монархіїФранція та Іспанія
Столітня війна (1337–1453) проти Англії закінчилася перемогою французів, що значно посилило династію Валуа і дало змогу Франції швидко повернути свій авторитет у Європі. Більше того, після смерті Карла Сміливого у битві у 1477 р. було не тільки покладено край загрозам на східному кордоні країни, а й приєднано низку територій, які раніше належали Бургундії. Дещо згодом (1481 р.), після падіння Анжуйської династії, під владу французької корони потрапили Прованс й Анжу і були узгоджені династичні шлюби з правителями Британії. У ті самі роки королівство Кастилія і королівство Арагон об’єдналися після шлюбу їхніх суверенів – Ізабелли Кастильської та Фердинанда Арагонського, котрі у 1492 р. завоювали королівство Гранада як останній осередок правління арабів на Піренейському півострові, а пізніше й Наварру. Згодом католицькі королі почнуть поширювати свій вплив і на території в Новому Світі. У першій половині XVI ст. ці дві монархії ворогували: головний приз у цій грі становило домінування над Італією, і слабші країни були шоковані цим тривалим конфліктом, який поклав край свободі Італії.
Поняття «держава»Зародження ідеї
Процес приєднання нових територій та концентрація влади, а також не так тривалі війни, як дедалі більші витрати на утримання армії – на той час уже з вогнепальною зброєю та артилерією – вимагають організованого управління та отримання податків до єдиного бюджету: це сприяє розвитку державних справ (res pubblico), які саме в цьому столітті набувають форми і поняття держави. Історик Альберто Тененті (1924–2002) написав: «Сучасне поняття держави з’являється в італійській мові приблизно в 1550 р. і тріумфує у другій половині XVI ст. Французьке слово Etat досягне такого ж успіху, але на пару десятиліть пізніше. Лише ці факти демонструють, що протягом усього XVI ст. сприйняття й розуміння політичної думки розвиваються саме за цим поняттям. Це, у свою чергу, відображається у працях Жана Бодена, який розмірковував над домінуючою ідеєю держави у працях Макіавеллі». Можемо згадати Макіавеллі (1469–1527) та Бодена (1530–1596) як найвизначніших мислителів стосовно проблем, із якими стикнулася нова епоха, і тих людей, котрі надали поштовх для зародження нової політичної думки.
Макіавеллі та автономність політикиСфера політики
Зародження політики в добу Відродження жодним чином не пов’язане з поверненням до античних текстів: політичні праці Арістотеля (384–322 рр. до н. е.) та Платона (427–347 рр. до н. е.) теологи і філософи читали ще за часів Середньовіччя, однак, на їхню думку, земний устрій був нерозривно сполученим із метафізикою. Фраза, якою в листі від 26 серпня 1513 р. Макіавеллі відповідає своєму другові Франческо Ветторі: «Я не знаю, що говорив Арістотель про роздроблені республіки», по суті, є відображенням усіх його суджень; він не знайшов у класичних творах відповідей щодо подій, які відбувалися в тогочасній політиці, і, більше того, не вірив у абстрактні моделі правління. «Багато хто понавигадував республіки і князівства, зроду не бачені і про які насправді нічого не було відомо», а натомість слід «шукати істинної, а не уявної сутності речей» («Державець», XV)[6]. Справді, «істинна сутність» не виключає знання про події минулого, які здатні лишень надавати приклади для наслідування і стають надто багатозначними, коли йдеться про досвід жителів XVI ст. Варто зауважити, що для Макіавеллі життєвий досвід античних авторів і його сучасників вже ставали історією, або, краще сказати, минуле і сучасне утворювали єдину картину, яку він міг проаналізувати згідно з власним світосприйняттям. Міркування Макіавеллі також були висловлені в іншому листі до Ветторі за 10 грудня 1513 р., де філософ пише про роботу над «Державцем», що також дає нам зрозуміти його повсякденний стиль життя, який, окрім працьовитості й допитливості, поєднує роздуми про доробок класиків. Саме переплетіння неперервного зв’язку із сучасністю та дослідження праць античних вчених надали його твору надзвичайної оригінальності. Так, діяльність Чезаре Борджіа (1475?—1507), також відомого як герцог Валентино, стала свого роду зразком для Макіавеллі, «оскільки годі навести новому Державцеві щось повчальніше, ніж приклад його діянь» («Державець», VII). Однак разом із досвідом сучасників не було залишено без уваги і події минулого, особливо діяльність римлян за часів створення їхньої республіки. Криза, яку в ті роки переживала «відкрита навалі Карла, сплюндрована Людовіком, захоплена Фердинандом і зганьблена швейцарцями» («Державець», ХІІ) Італія, могла надати «можливість запровадити нову форму правління, на славу вождеві й на благо всій нації» («Державець», XXVI).