Обережно зі своїми бажаннями

Він побачив вивіску, що гойдалася під вечірнім бризом. Якщо повертати назад, то це треба робити зараз же. Чоловік не вагався, адже він ніколи не забуде про те, що саме Мартінес допоміг йому накивати п’ятами зі своєї батьківщини, коли російські танки опинилися на відстані одного пострілу від Рейхстагу.

Він зайшов у двері з облупленою зеленою фарбою, які провадили у бар, почуваючись настільки ж непомітним, як черниця в букмекерській конторі. Але він уже знав, що не існує іншого способу повідомити ІРА про те, що він у місті. І річ не в тім, кого ти знаєш… він не знав нікого.

Віскі «Джемісон» Карл замовляв із перебільшеним німецьким акцентом. Потім сягнув по гаманець, вийняв звідти хрустку банкноту в п’ять фунтів і поклав її на стійку. Бармен підозріло глипнув на гроші, наче сумнівався, чи достатньо має грошей у касі, щоб відрахувати здачу.

Карл хильнув віскі й одразу ж замовив іще. Йому слід було хоча б спробувати продемонструвати, що він має щось спільне з ними. Його завжди тішило, скільки людей вважали, що великі чоловіки мають бути й великими пияками також. Після другої чарки віскі він роззирнувся по кімнаті, але ніхто не забажав хоч кинути на нього оком. У барі сиділо людей із двадцятеро: вони балакали, грали в доміно, сьорбали пиво й усі робили вигляд, ніби не помітили в кімнаті слона.

О пів на десяту бармен дзеленькнув та оголосив останні замовлення, через що кілька клієнтів підбігли до стійки й замовили чергову порцію. Ніхто досі не нагородив Карла й поглядом, не кажучи вже про те, щоб підійти до нього. Відвідувач посидів ще кілька хвилин, але нічого не змінилося, тож він вирішив повернутися до готелю та повторити спробу завтра. Він знав, що минуть роки, перш ніж вони будуть ставитися до нього як до свого, якщо це взагалі колись станеться. У нього було лише кілька днів, аби зустріти когось, хто навіть не подумав би про те, щоб зайти до цього бару, але хто б іще до опівночі дізнався, що там побував Карл.

Коли пішов назад на Фоллс-роуд, то помітив кілька пар очей, що стежили за кожним його порухом. За мить двоє п’яничок, не цілком тверезих, перетнули вулицю й ув’язалися за ним. Німець сповільнив крок, аби переконатися, що його переслідувачі затямлять, де він ночує, щоб мати змогу передати інформацію нагору. Зайшов до готелю, обернувся й помітив тіні, що зачаїлися на іншому боці вулиці. Чоловік піднявся сходами на третій поверх і зайшов до свого номера, усвідомлюючи, що, мабуть, не зміг би зробити у свій перший день у місті більше, ніж повідомити їм про свою присутність.

Карл пожер усе безкоштовне печиво, що залишилося на стійці, з’їв апельсин, яблуко та банан із миски з фруктами. Цього було цілком достатньо. Коли в квітні 1945-го він драпав із Берліна, то вижив завдяки воді з каламутних річок, нещодавно скаламучених танками та великими вантажівками, маючи за розкіш поласувати сирим кроликом; він навіть з’їв його шкірку, коли дістався до швейцарського кордону. Під час цього тривалого шляху він ніколи не спав під дахом, не ходив дорогою й жодного разу не заходив у місто чи село, поки не дістався до Середземноморського узбережжя, звідки його переправили на борту трампового пароплава[11] в лантусі з вугіллям. Минуло ще п’ять місяців, перш ніж він зійшов на берег Арґентини і заявився до Буенос-Айреса. Негайно ж подався на пошуки дона Педро Мартінеса, виконуючи останній наказ, який йому віддав Гіммлер перед тим, як вкоротити собі віку. Тепер Мартінес був його шефом.

9

Наступного ранку Карл піднявся пізно. Він знав, що не зможе дозволити собі поснідати в ресторані, повному протестантів, тому перехопив сендвіч із беконом у кафе на розі Лісон-стрит, після чого повільно попрошкував назад до Фоллс-роуд, яка зараз була запруджена покупцями, матусями з дитячими візочками, дітлахами із сосками в роті та священниками в чорних рясах.

Він знову опинився біля «Волонтера», щойно господар відчинив вхідні двері. Той миттю впізнав Карла – чоловіка п’яти футів, але вигляду не показав. Карл замовив пінту світлого й заплатив за неї грошима, які дали на здачу від сендвіча з беконом. Він залишався підпирати шинквас аж до закриття закладу, беручи лише дві короткі перерви, щоб справити нужду. Маленький пакетик солоних сухариків – це й увесь його обід. До вечора спромігся ще на три пакетики, від чого ще дужче закортіло випити. Відвідувачі заходили й виходили, і Карл помітив, що один-двоє з них нічого не замовляли, через що відчув трохи більшу надію. До нього ніби приглядалися. Та час спливав, і з ним досі ніхто не забалакав і навіть не кидав погляд у його бік.

За п’ятнадцять хвилин після оголошення останніх замовлень бармен заволав: «Час, панове, збиратися!», і Карл відчув, що згаяв надаремно ще один день. Повернувшись до дверей, він навіть подумав про план Б, який передбачав перехід на інший бік і налагодження контакту з протестантами.

Та щойно вийшов на вулицю, як біля нього опинився чорний «гіллмен»[12]. Задні дверцята розчахнулися, перш ніж він встиг відреагувати, двоє чоловіків схопили його й кинули на заднє сидіння. Машина рвонула з місця.

Карл підвів голову і побачив юнака, котрий, мабуть, ще був недостатньо дорослим для голосування, але вже тримав пістолет біля його лоба. Єдине, що його зараз хвилювало, це те, що молодик був переляканий явно дужче за пасажира і трясся так сильно, що пістолет міг вистрелити випадково. Карл міг би обеззброїти хлопця в одну мить, та це б зруйнувало його план, тому він стримався, коли старший чоловік, який сидів із другого боку, в’язав йому руки за спину, а потім зав’язував очі шаликом. Той самий чоловік перевірив, чи має він зброю, і спритно вихопив гаманець. Карл почув, як той присвиснув, коли рахував банкноти по п’ять фунтів.

– Там, звідки це прийшло, є набагато більше, – зауважив Карл.

Спалахнула гаряча суперечка мовою, яку Карл вважав їхньою рідною. З’явилося відчуття, що хтось із них пропонував його вколошкати, але Карл сподівався, що старший чоловік спокуситься можливістю отримати більше грошей. Гроші, мабуть, таки переважили, бо холодне дуло пістолета вже торкалося його лоба.

Автівка повернула праворуч, а за кілька хвилин – ліворуч. Кого вони намагаються обдурити? Карл знав, що вони просто кружляють тим же маршрутом, який сенс їм було ризикувати й покидати свою католицьку твердиню.

Раптом машина зупинилася, дверцята відчинилися, і Карла викинули на вулицю. Якщо залишиться живий іще хвилин п’ять, подумав він, то зможе ще пожити, щоб заслужити пенсію по старості. Хтось схопив його за чуприну й рвучко звів на ноги. Поштовх у спину – і він полетів у відчинені двері. Із підсобки долинав запах паленого м’яса, але він підозрював, що годувати ніхто не збирався.

Бранця потягли сходами до кімнати, в якій смерділо запрілою білизною, та штовхнули на жорсткий дерев’яний ослінчик.

Двері ляснули, і чоловік залишився сам. Чи ні? Полонений припускав, що в цьому безпечному будинку є хтось старший, можливо, командир «військової зони», котрий зараз вирішує, що з ним робити.

Карл не міг бути певен, чи довго доведеться чекати. Здавалося, що в годинах кожна хвилина була довшою за попередню. Раптом двері від удару розчахнулися, і бранець почув, як до кімнати увійшли щонайменше троє чоловіків. Один із них закружляв навколо стільця.

– Що тобі треба, англійцю? – брутально запитав він.

– Я не англієць, – заперечив Карл. – Я німець.

Запанувала тривала тиша.

– То що ти хочеш, фрице?

– Маю вам щось запропонувати.

– Хочеш підтримати ІРА? – інший голос, молодший і більш емоційний, але без владних ноток.

– ІРА мені пофіг.

– Тоді навіщо ризикувати своїм життям, намагаючись нас знайти?

– Бо, як я вже казав, маю пропозицію, яка може вас зацікавити. То чому б вам не кинути викаблучуватися й не покликати того, хто може приймати рішення. Бо підозрюю, юначе, що твоя мама все ще навчає тебе, як ходити на горщик.

П’ястук врізався йому в щелепу, після чого відбувся гучний і гнівний обмін думками, одночасно сперечалися кілька голосів. Карл відчув, як кров поцібеніла підборіддям, і приготувався до другого удару, але так його й не дочекався. Мабуть, думка старшого чоловіка переважила. За мить троє з них вийшли з кімнати, хряснувши дверима. Але цього разу Карл знав, що він уже не сам. Сидячи тривалий час із зав’язаними очима, він став чутливішим до звуків і запахів. Минула щонайменше година, перш ніж двері відчинилися знову й до кімнати м’яко увійшов чоловік, на ногах якого, схоже, були туфлі. Карл зміг відчути, що той зупинився всього за кілька дюймів від нього.

– Як тебе звати? – запитав чоловік чемно і майже без акценту.

Карл здогадався, що голос належить комусь віком від тридцяти п’яти до сорока літ. Усміхнувся. Хоча й не міг бачити, та це був той, із ким він прийшов домовлятися.

– Карл Люнсдорф.

– А що привело вас до Белфаста, пане Люнсдорф?

– Мені потрібна ваша допомога.

– Яку допомогу маєте на увазі?

– Мені потрібен хтось, хто вірить у вашу справу і водночас працює на верфі «Гарланд і Вольф».

– Упевнений, що ви вже знаєте, що небагато католиків можуть знайти роботу на «Гарланд і Вольф». Це закрите підприємство. Боюся, що ви приїхали намарно.

– Є там кілька католиків, ретельно перевірених. Вони працюють на спеціалізованих ділянках, електрики, сантехніки та зварювальники, там, де не можуть знайти протестанта відповідної кваліфікації.

– Ви добре поінформовані, пане Люнсдорф. Але навіть якби ми змогли знайти чоловіка, котрий підтримує нашу справу, що б ви очікували від нього?

– «Гарланд і Вольф» тільки-но отримали контракт із «Судноплавною компанією Беррінґтонів»…

– …на будівництво комфортабельного лайнера під назвою «Бекінґем».

– Бачу, що й ви добре поінформовані, – зауважив Карл.

– Не аж так, – сказав чемний голос. – Рисунки майбутнього корабля було надруковано на перших шпальтах обох наших місцевих газет наступного ж дня після підписання контракту. Тож, пане Люнсдорф, розкажіть мені те, чого я не знаю.

– Роботи розпочинаються наступного місяця, корабель мають передати Беррінґтонам 15 березня 1962 року.

– І чого ви сподіваєтесь досягти з нашою допомогою? Пришвидшити процес чи сповільнити?

– Припинити.

– Непросте завдання, коли стільки підозрілих очей зиркають навколо.

– Ми в боргу не залишимося.

– Заради чого? – втрутився брутальний голос.

– Скажімо, я представляю компанію-конкурента, яка хотіла б бачити «Судноплавну компанію Беррінґтонів» у фінансових тарапатах.

– І як ми заробимо наші гроші? – поцікавився вихований голос.

– За результатами. Контракт визначає, що спорудження корабля має здійснюватися у вісім етапів, за кожним етапом закріплені конкретні дати. До прикладу, акти виконаних робіт першого етапу сторони мають підписати не пізніше першого грудня цього року. Пропоную вам по тисячі фунтів за кожен день, на який затягнеться будь-який етап. Якщо процес затримається на рік, ми заплатимо вам триста шістдесят п’ять тисяч.

– Я знаю, скільки днів у році, пане Люнсдорф. Якщо ми пристанемо на вашу пропозицію, то будемо очікувати авансу, як то кажуть, з «вашої доброї волі».

– Скільки? – впевнено запитав Карл, уперше відчувши себе на рівні із співбесідниками.

Двоє чоловіків зашепотілися між собою.

– Гадаю, що перший внесок у двадцять тисяч фунтів допоможе переконати нас у серйозності ваших намірів, – оголосив чемний голос.

– Дайте мені номер вашого банківського рахунку, і завтра вранці я перекажу вам цю суму.

– Будемо на зв’язку, – сказав вихований голос. – Але не раніше, ніж ми розглянемо вашу пропозицію.

– Ви ж не знаєте, де я живу.

– Будинок сорок чотири на Ітон-сквер, у Челсі, пане Люнсдорф.

Настав час замовкнути Карлові.

– І якщо ми погодимося допомогти вам, пане Люнсдорф, глядіть, не припустіться поширеної помилки недооцінювати ірландців, як це зробили англійці майже тисячу років тому.

***

– То як ви спромоглися загубити Люнсдорфа?

– Він утік від сержанта Робертса в «Герродсі».

– Іноді мені хочеться того ж самого, коли йду на закупи з дружиною, – зауважив міністр. – А як щодо Луїса та Дієґо Мартінесів? Вони також звіялися?

– Ні, але вони виявилися не більш ніж димовою завісою, щоб відволікти на себе наші ресурси, поки зникатиме Люнсдорф.

– І скільки був відсутній Люнсдорф?

– Три дні. Повернувся на Ітон-сквер у п’ятницю по обіді.

– Він не міг їздити кудись далеко за той час. Якби я був любителем побитися об заклад, то поставив би на Белфаст, пам’ятаючи, що він провів кілька вечорів минулого місяця, хиляючи «Ґіннес» в ірландському пабі на Пікаділлі.

– А Белфаст – місто, в якому будують «Бекінґем». Але я все ще не знаю, що саме задумав Мартінес, – сказав Скотт-Гопкінс.

– Я також не знаю, але можу повідомити, що нещодавно він поклав трохи більше двох мільйонів фунтів на рахунок у Сент-Джеймському відділенні банку «Мідленд» і негайно ж узявся скуповувати акції Беррінґтонів. Не мине багато часу, як він зможе посадовити й другого директора в правління.

– Можливо, він планує перебрати компанію на себе?

– Для пані Кліфтон ідея Мартінеса керувати їхнім родинним бізнесом була б вельми принизливою. Добре ім’я дорожче за гроші.

– Але Мартінесу доведеться витратити цілий статок, якщо спробує це зробити.

– Сумніваюся в цьому. У цього чоловіка вже готовий план дій на будь-який надзвичайний випадок, але я, чорт забирай, не зможу допетрати, що він задумав.

– Чи можна іще щось зробити?

– Небагато, хіба сидіти й чекати, і сподіваюся, що хтось із них десь схибить.

Міністр допив трунок і додав:

– Інколи я жалкую, що народився не в Росії. Адже зараз уже б очолював КДБ, і мені не довелося б гаяти час на якісь ігри за правилами.

10

– Ніхто не винен, – сказав голова правління.

– Можливо, й так, але ми, здається, уникаємо однієї незрозумілої катастрофи, щоб потрапити в іншу, – зауважила Емма.

Вона почала читати вголос довгий перелік подій, який тримала перед собою.

– Пожежа у вантажному відсіку, яка затримує будівництво на кілька днів; рвуться стропи, коли вивантажують котел, і як результат він опиняється на дні гавані; епідемія харчових отруєнь, у результаті яких сімдесят трьох електриків, сантехніків і зварювальників відправляють додому; страйк «диких котів»[13]…

– І що в підсумку, пане голово? – поцікавився майор Фішер.

– Ми дуже відстаємо від графіка, – відповів Бьюкенен. – Жодного шансу, що перший етап буде завершений до кінця цього року. Якщо так триватиме, доведеться переглянути весь наш початковий план.

– А які фінансові наслідки цих невдач? – запитав адмірал.

Майкл Керрік, фінансовий директор компанії, поглянув на свої нотатки.

– Поки що перевитрати становлять близько трьохсот дванадцяти тисяч фунтів стерлінґів.

– Ми зможемо покрити збитки з наших резервів чи доведеться вдатися до короткострокових позик? – поцікавився Доббс.

– У нас грошей більш ніж достатньо, щоб покрити початковий дефіцит нашого капіталу, – запевнив Керрік. – Але доведеться зробити все від нас залежне, щоб компенсувати втрачений час упродовж найближчих місяців.

«Усе від нас залежне», – записала Емма у своєму нотатнику.

– Можливо, що в обставинах, які склалися, – продовжив голова, – буде мудро відкласти будь-які повідомлення про ймовірну дату запуску лайнера, позаяк починає виглядати так, що нам доведеться переглянути свої первісні прогнози як щодо термінів, так і щодо фінансових витрат.

– Коли ви працювали заступником голови правління «Пі енд О», – озвався Ноулс, – то коли-небудь стикалися з низкою подібних проблем? Чи те, що ми переживаємо, нестандартна ситуація?

– Це виняткова ситуація, я зроду раніше не натрапляв на щось подібне, – визнав Бьюкенен. – У кожного будівництва є свої невдачі та сюрпризи, але здебільшого у довготерміновій перспективі все, як правило, стабілізується.

– Чи передбачає наш страховий поліс якісь із цих проблем?

– Ми змогли висловити кілька претензій, – поінформував Діксон, – але страхові компанії завжди встановлюють обмеження, які в одному чи двох випадках ми вже перевищили.

– Але, безумовно, деякі з цих перешкод є прямою відповідальністю «Гарланда і Вольфа», – заявила Емма. – Тож ми можемо посилатися на відповідні штрафні санкції в угоді.

– Я дуже хотів би, щоб це було так легко, пані Кліфтон, – зітхнув голова, – але «Гарланд і Вольф» оскаржують майже кожну з наших претензій, стверджуючи, що вони не можуть нести пряму відповідальність за жодну з перешкод. Нині це перетворилося на поле битви для юристів, що коштує нам іще більших грошей.

– Ви вбачаєте тут якусь систему, пане голово?

– Не впевнений, що розумію вас, адмірале.

– Несправне електричне обладнання від надійної компанії в Ліверпулі, котел, який топлять у гавані вантажники каботажного корабля, харчове отруєння робітників, що не поширюється на інші ділянки, хоча харчі нам привозить один і той самий постачальник із Белфаста?

– Що ви маєте на увазі, адмірале?

– Занадто багато збігів, які трапляються водночас, коли ІРА починає демонструвати свою силу.

– Ну й порівняннячко ви робите, – гмикнув Ноулс.

– Можливо, я забагато начитався про це, – визнав адмірал, – але я народився в графстві Мейо[14], мій батько був протестантом, а мама – римо-католичка, тож я добре знаю, про що йдеться.

Емма зиркнула через стіл, щоб побачити, як Фішер люто щось чиркав у блокноті, але він відклав авторучку, як тільки помітив її зацікавлення. Жінка знала, що Фішер не був католиком, не був ним також фактично і дон Педро Мартінес, чиїм богом насправді був золотий тілець. Зрештою, він продавав зброю німцям під час війни, то чому б йому не мати справу з ІРА, якщо це слугує його меті?

– Будемо сподіватися, що мені вдасться виголосити кращий звіт, коли ми знову зустрінемося наступного місяця, – резюмував голова, але в його голосі не було колишньої впевненості.

Щойно засідання закінчилося, Емма із здивуванням побачила, як Фішер швидко вийшов із зали, ні з ким не перекинувшись і словом. Ще один збіг?

– Еммо, чи можу я з вами переговорити? – попросив Бьюкенен.

– Я повернуся за мить, пане голово, – відказала Емма, перш ніж вийти за Фішером у коридор і побачити, як той збігає сходами.

Чому він не зачекав на ліфт? Вона підійшла до ліфта й натиснула на ґудзик із позначкою G. Коли двері відчинилися на першому поверсі, жінка вийшла не одразу, а спостерігала, як майор штовхає обертові двері й вибирається з будівлі. До того часу, як Емма дійшла до дверей, Фішер уже підходив до своєї машини. Вона залишалася всередині, спостерігаючи, як той їде до воріт. На її превеликий подив, він повернув ліворуч у бік нижніх доків, а не праворуч – у напрямку Бристоля.

Емма штовхнула двері й побігла до своєї машини. Коли дісталася до брами, то кинула погляд ліворуч і помітила автівку майора вдалині. Вона вже хотіла рушити за ним, аж тут шлях їй перетнула вантажівка. Еммі вилаялася, повернула ліворуч і прилаштувалася за нею. Потік транспортних засобів, які прямували у зворотному напрямку, не дозволяв обігнати її. Емма проїхала лише пів милі, коли помітила автомобіль Фішера, припаркований перед пабом «Лорд Нельсон». Під’їхавши ближче, вона побачила майора, який стояв у телефонній будці біля пабу й набирав якийсь номер.

Вона трималася впритул з вантажівкою, аж доки телефонна будка не зникла у дзеркалі заднього огляду. Потім водійка розвернулася й повільно поїхала назад, поки знову не з’явилася телефонна будка. Вона з’їхала на узбіччя, але не глушила двигун. Незабаром майор вийшов із телефонної будки, повернувся до своєї машини й поїхав. Жінка не поїхала за ним, а дивилася вслід, аж поки той не зник із поля зору. Тепер вона знала напевне, куди він їде.

Коли Емма заїхала у ворота верфі за кілька хвилин, то не була здивована, побачивши автівку майора, припарковану на своєму звичному місці. Вона піднялася ліфтом на четвертий поверх і пішла прямо до їдальні. Кілька директорів, зокрема й Фішер, стояли за довгим фуршетним столом, накладаючи собі їжу в тарілки. Емма схопила тарілку та приєдналася до них, після чого присіла поруч із головою правління.

– Ви хотіли про щось побалакати, Россе?

– Атож. Необхідно дещо терміново обміркувати.

– Не зараз, – сказала Емма, побачивши, як Фішер зайняв своє місце навпроти неї.

***

– Це має бути щось важливе, полковнику, оскільки я щойно перервав зустріч із лідером палати громад… – мовив міністр.

– У Мартінеса є новий водій.

– Ну то й що? – не збагнув міністр.

– Він раніше був скарбником Лаяма Догерті.

– Командира ІРА у Белфасті?

– Саме так.

– Як його звати? – узяв олівець сер Алан.

– Кевін Рефферті, псевдо «Чотири пальці».

– Звідки воно?

– Один британський вояк зайшов занадто далеко під час його допиту, як мені сказали.

– Тоді вам знадобиться нова людина у вашій команді.

***

– Я ніколи раніше не пив чаю у «Палм-корті», – зізнався Бьюкенен.

– Моя теща, Мейзі Голкомб, працювала в готелі «Роял», – пояснила Емма. – Але в ті часи вона не пускала Гаррі або мене туди. «Це непрофесійно», – казала вона.

– Ще одна жінка, котра явно випередила свій час, – зауважив Росс.

– Ви знаєте лише половину, – сказала Емма, – але я збережу Мейзі на наступний раз. Насамперед маю вибачитися за те, що не стала розмовляти з вами під час обіду або принаймні доки Фішер міг підслуховувати.

– Ви ж не підозрюєте, що він має щось спільне з нашими клопотами?

– Не напряму. До сьогоднішнього ранку я навіть припускала, що він, можливо, почав життя з чистого аркуша.

– На мою думку, більш лояльного колеги на зборах ради директорів ще не було…

– Згодна. Та лише цього ранку я дізналася, кому він вірний насправді.

– Не розумію… – визнав Росс.

– Пригадуєте, як наприкінці зустрічі ви попросили мене на кілька слів, але мені довелося вийти?

– Ще б пак, але як це стосується Фішера?

– Я подалася за ним і виявила, що він їздив телефонувати.

– Те саме, без сумніву, зробили один чи двоє інших директорів.

– Звісно, але скористалися телефонами в приміщенні. Натомість Фішер вийшов з будівлі, поїхав у напрямку доків, аби зателефонувати з телефонної будки біля пабу, який називається «Лорд Нельсон».

– Не можу сказати, що знаю, де це.

– Тому, мабуть, він його і вибрав. Дзвінок зайняв менше двох хвилин, і він ще встиг на обід у будинку правління, перш ніж хтось помітив його відсутність.

– Цікаво, чому він вважав за потрібне приховувати, до кого телефонує?

– Бо вирішив, що те, що сказав адмірал, слід негайно повідомити своєму покровителю, і він не міг ризикувати, щоб його хтось почув.

– Ви ж не вірите, що Фішер якимось чином пов’язаний із ІРА?

– Фішер – ні, а от дон Педро Мартінес – так.

– Хто такий дон Педро?

– Гадаю, що настав час розповісти вам про чоловіка, якого представляє майор Фішер, про те, як мій син Себастьян із ним познайомився, і про значення скульптури Родена під назвою «Мислитель». Тоді ви зрозумієте, з ким ми маємо справу.

***

Пізніше того вечора троє чоловіків сіли на пором у Гейшемі до Белфаста. Один мав при собі торбу, другий – течку, а третій нічого не мав. Вони не були друзями й навіть знайомими. Насправді ж їх поєднали лише їхні професійні навички та переконання.

Подорож до Белфаста зазвичай займала близько восьми годин, і за цей час більшість пасажирів намагалися трохи поспати; але не ці троє. Вони подалися до бару, замовили три пінти «Ґіннесса», одну з небагатьох спільних речей для них, і зайняли місця на горішній палубі.

Трійця дійшла згоди, що найкращий час для виконання роботи – близько третьої години ночі, коли більшість інших пасажирів спатимуть, захмеліють або будуть занадто виснажені, щоб реагувати. Призначеної години один із них відділився від гурту, переліз через ланцюг із попереджувальною табличкою «Тільки для членів команди» й безгучно спустився трапом до вантажної палуби. Він опинився в оточенні великих дерев’яних скринь, і йому було неважко знайти ті чотири, які шукав. Зрештою, вони були чітко позначені логотипом «Гарланд і Вольф». За допомогою обценьків він повисмикував усі цвяхи з чотирьох скринь, їх було аж сто шістнадцять. За сорок хвилин він знову приєднався до своїх супутників і повідомив їм, що все готово. Без жодного слова двоє його колег пробралися на вантажну палубу.

Кремезніший із двох чоловіків, з вухами, як цвітна капуста, та зламаним носом, котрий виглядав, як боксер у важкій вазі на пенсії, яким, можливо, й був, повитягував цвяхи з першої скрині, позривав із неї дерев’яні рейки й оголив електричну панель, що складалася зі сотень дротів із червоним, зеленим і синім покриттям. Прилад призначався для капітанського мостика «Бекінґема» і був спроєктований так, аби капітан мав змогу підтримувати зв’язок із будь-якою частиною корабля – від машинного відділення до камбуза. Групі висококласних інженерів-електриків знадобилося п’ять місяців, аби збудувати цей чудовий пристрій. А щоб його знищити, вистачило одного молодого аспіранта з Королівського університету в Белфасті зі ступенем кандидата фізико-математичних наук, обценьків і двадцять сім хвилин. Зловмисник зупинився, щоб помилуватися справою своїх рук, але лише на мить, а потім засунув рейки по боках скрині на старе місце. Перевіривши, чи вони досі самі на палубі, узявся за другу скриню.