Беззаперечна правда

Думаю, що ми обидва усвідомлювали, що вписались у перегони з часом. Касу було сімдесят, тобто він був далеко не молодим, тож і пхав у мене всі ці знання. Він усе пхав і втовкмачував у мене це лайно. І якщо ви достатньо довго втовкмачуєте це в себе, то врешті-решт ви все це знатимете, ну, якщо ви не зовсім ідіот. Я став дуже вправним у боксі, але мої зрілість та здатність мислити як доросла людина, не наздоганяли мої боксерські успіхи. Тут все було не як у школі, куди діти ходять, і там із них намагаються зробити хороших та продуктивних членів суспільства. Ні, я робив це, щоб стати чемпіоном світу у важкій вазі. Кас це добре розумів. «Боже, як би я хотів, щоб у мене було більше часу на тебе», – казав він. А потім він ще додавав: «Я вже шістдесят років у всій цій боксерській індустрії, і ніколи, ні-ко-ли мені не доводилося бачити когось із таким інтересом до боксу, як у тебе. Ти постійно говориш про боротьбу».

Я був екстремістом. Якщо нас засипало снігом, Кас проводив мої тренування в будинку. Ночами я у своїй кімнаті годинами боксував зі своєю тінню. Моє життя залежало від успіху. Якщо я не досягну успіху, то буду просто марним шматком лайна. До того ж я робив це також і для Каса. У нього було важке життя з безліччю розчарувань. Тож я був тут, щоб захистити гордість цього старого італійця. Та ким я, чорт забирай, вважав себе?

Коли я не тренувався, то дивився старі фільми про бої щонайменше по десять годин на день. Це було моєю винагородою на вихідні. Я дивився їх цілу ніч у своїй кімнаті наодинці. Я включав фільм на повну гучність і звук наповнював увесь старий будинок. Тоді до мене підіймався Кас.

– Якого біса ти робиш?

– Просто дивлюся фільми, – відповідав я.

– Гей, тобі час спати. Люди хочуть спати, – говорив він. А потім спускався вниз і я чув, як він бурмоче: «Ніколи не бачив таких дітей. Оце дивиться цілу ніч кіно, ставить весь будинок на вуха».

Іноді ми дивилися бійцівські фільми разом, і Кас давав мені поради про те, як би я міг побити Демпсі, Джефрі та Луїса.

Іноді я був настільки зосереджений, що просто засинав у боксерських рукавицях. Я був звірятком, яке марило тим, щоб Майк Тайсон став великим бійцем. Я пожертвував усім заради цієї мети. Ні жінок, ні їжі. У мене був розлад харчової поведінки; я був тоді залежний від їжі. І я переживав період статевого дозрівання. У мене з’явилися прищі, мої гормони бушували, усе, чого я бажав – це наїстись морозива, але я не міг зрадити своїй меті. Я розмовляв із Касом про дівчат, і він пхикав на мене, казав, що я зможу мати всіх жінок, яких тільки забажаю. Якось я був особливо похмурим:

– Касе, у мене ніколи не буде дівчини, так?

Кас покликав когось, і той повернувся до кімнати з міні бейсбольною бітою. Її він простягнув мені.

– У тебе буде так багато дівчат, що тобі знадобиться ось це, щоб відбитися від них.

Тож я не займався нічим іншим, ніж тільки дрочив і тренувався, а потім знову дрочив і тренувався. Я думав, що ставши чемпіоном, зможу отримати стільки грошей і жінок, скільки мені потрібно.

У спортзалі Кас практикував деякі дуже незвичні та неортодоксальні техніки. Хтось міг сміятися з його тренерського стилю, але сміятися вони могли лише тому, що не розуміли його. Вони називали його «стиль пікабу». Той стиль був цілком орієнтований на оборону. Ви мали тримати обидві руки перед своїм обличчям, майже так само, як коли б грались із дитиною у піжмурки. Ваші руки і лікті рухаються разом із вами, тож, коли хлопець кидає удар, ви блокуєте його, робите крок уперед і наносите контрудар.

Напад за Касом починався з доброго захисту. Він вважав, що для його бійця вкрай важливо не потрапити під удар. Щоб навчитися уникати ударів, він використовував спеціальний наповнений піском полотняний мішок, який був огорнутий мотузкою. Нам потрібно було маневрувати навколо нього, рухаючи головою так, щоб не потрапити під його удар. Я став справжнім майстром у цій вправі.

Також він використовував штуку, яку на честь одного з бійців назвав Віллі, Віллі Пастрано. Це був матрац, укритий полотном і натягнутий на раму. На зовнішній стороні був намальований торс. Сам торс було розділено на зони, і кожна зона була пронумерована. Непарні числа відповідали ударам лівої руки, парні – правої. Кас ставив касету, на якій був записаний його голос, що називав різні комбінації чисел. Приміром, ти чуєш «п’ять, чотири» і негайно даєш лівий хук у корпус, а правий – у підборіддя. Ідея полягала в тім, що чим частіше ви будете повторювати ці дії у відповідь на цифри, тим інстинктивнішими і автоматичнішими вони стануть, і вам не доведеться свідомо думати про них. Через якийсь час ти вже можеш завдавати удари із заплющеними очима.

На думку Каса, бійці брали на себе удари з правої через те, що рухались по замалій амплітуді і тримали свої руки занизько. Тому він навчав мене звиватися тілом у формі букви U – тобто рухатися не лише вгору-вниз. Він змушував мене постійно рухатись: убік, уперед, убік, уперед. Кас вважав, що максимального ефекту для завдавання удару можна добитися, коли два твої удари звучать як один, в унісон. Чим ближче ваші удари наближалися до того єдиного звуку, тим більшим був шанс, що результуюче зусилля призведе до нокауту.

Не зважаючи на те, що Кас робив особливий наголос на обороні, він добре розумів, що боксер, який веде саму лише оборону, буде виглядати нудно.

«Бокс – це розвага, тому для досягнення успіху боєць повинен не просто перемогти, а перемогти так, щоб захопити увагу публіки. Він має завдавати удари з поганими намірами», – завжди говорив Кас. Він хотів, щоб я став агресивним контратакувальним, який змушував би супротивників бити або бігти. Кас завжди намагався маніпулювати противником на рингу. Якщо ви продовжуватимете уникати їхніх ударів, вони розчаруються і втратять свою самовпевненість. А наступної хвилі вони будуть переможені. Пропускай удар і бий у відповідь. Рухайся і бий водночас. Примушуй його рухатись, як тобі потрібно. Він думав, що короткі удари можуть бути ефективнішими за довгі. Він вважав, що сильний удав не має нічого спільного з фізичним розвитком, а лише з емоціями. Контрольованими емоціями.

Кас наймав кращих спаринг-партнерів, щоб навчати мене. Найбільше мені подобався Марвін Стінсон. Мені здається, він був колишнім олімпійцем. Він був головним спаринг-партнером Холмса, а потім Кас запросив його попрацювати зі мною. Він був чудовим наставником для мене і навчав мене рухатися й правильно бити. Коли він закінчив свій перший спаринг, то відвів мене в бік і дав мені свої рукавички для бігу, тому що вранці, коли я бігав, було дуже холодно. Він побачив, що у мене не має рукавичок.

Мої спаринги були схожі на тотальну війну. Перед нашим боєм Кас відкликав мене в бік і говорив: «Не розслабляйся, ти вийдеш на ринг і зробиш усе, що від тебе залежне. Ти зробиш усе, чого навчився, і зробиш це максимально швидко. Я хочу, щоб ти поламав ребра цим хлопцям».

Поламати ребра? Під час спарингу? Він хотів, щоб я був готовий до справжніх поєдинків із хлопцями, і він хотів, щоб я поламав ребра супротивників у реальному бою. Коли Кас знаходив для мене хороших спарингових партнерів, то частував їх як дорогих гостей, тому що знав, що вони забезпечать мене хорошим тренуванням. Він завжди платив спаринг-партнерам хороші гроші. Проте це не було гарантією того, що вони залишаться. Часто до нас приїжджав якийсь пацан, від якого очікувалося, що він буде спарингувати зі мною протягом трьох тижнів. Але після першого ж тренування, ми повертались до будинку і бачили, що він утік. Вони так обурювались тим, що їх добряче відлупцювали, що навіть не переобтяжували себе тим, щоб зібрати свої речі. Коли таке траплялося, ми з Томом кидалися до їхньої кімнати і починали ритися в їхньому одязі, взутті й інших речах. Якщо нам щастило, ми знаходили ничку з травою або хоча б пару черевиків, які нам підходили.

Іноді Кас приводив до мене для спарингу досвідчених бійців. Коли мені було шістнадцять, він привіз до Кетскілла Френка Бруно. Бруно тоді було двадцять два роки. Ми спарингували протягом двох раундів. Перш ніж я починав спаринг із досвідченим бійцем, Кас відводив їх убік:

– Послухай, він лише хлопчисько, але не будь до нього поблажливий. Я тебе попередив, а тепер – роби все якнайкраще, – говорив він.

– Гаразд, Касе, – відповідали вони. – Я попрацюю з малим.

– Гей, ти мене чуєш? Ти не просто працюєш із ним. Викладайся на повну.

Ми боролися, щоб зробити людям боляче, а не просто перемогти. Ми годинами говорили про те, як завдати людям болю. Ось які думки Кас поступово вселяв у мене. «Ти відправиш повідомлення чемпіону, Майку, – казав мені Кас. – Він буде стежити за тобою». І ми також розіслали зухвалі повідомлення тренерам, менеджерам, промоутерам та всьому боксерському суспільству. Кас повернувся.

Я не лише переглядав старі бійцівські фільми, а й ковтав усе, що лише міг знайти з книг про великих бійців. Незабаром після того, як я переїхав до Каса, я, читаючи енциклопедію боксу, почав сміятися з чемпіона, який, отримавши свій титул, зміг утримати його тільки рік. Кас звів на мене свій холодний пронизливий погляд і сказав: «Один рік у титулі чемпіона вартий більше, ніж ціле життя безвісності».

Вивчаючи життя великих боксерів минулого, я побачив у них багато спільного з філософією, яку проповідував Кас. Усі вони були підступними шибздиками. Демпсі, Міккі Уокер, навіть Джо Луїс були підступними, хоча Луїс і був інтровертом. Я привчив себе бути злим. Коли я ходив до школи, то огризався на всіх підряд. Глибоко в душі я знав, що повинен бути таким, бо якщо я зазнаю невдачі, Кас позбудеться мене, і я помру з голоду.

Кас дав мені почитати книгу під назвою «Уас дав мені». Я не міг відірватися від неї. Я дізнався з неї, як бійці справлялися зі своїми емоціями, як вони готувалися до боїв. Ця книга дала мені надзвичайно глибоке розуміння людської психології. Що мене вразило, так це те, як старанно працювали бійці старої школи і як вони голодували. Я читав, що Джон Л. Салліван пробігав на своїх тренуваннях по п’ять миль, а потім повертався ці п’ять миль пішки і проводив двадцять раундів спарингу. Еззард Чарльз розповідав, що він пробігав за день лише три‒чотири милі й боксував по шість раундів. Я подумав, чорт забирай, Салліван 1880-ми роками тренувався стараніше, ніж цей хлопець 1950-ми. Отже, я став проходити по милі перед тренуваннями в залі, йшов на свій спаринг, а потім повертався додому. Я почав наслідувати хлопців старої школи, адже вони видавалися мені такими крутими. І у них були довгі кар’єри.

Я зводив Каса з розуму, постійно розпитуючи його про цих старих бійців. Я знаю, що він любив поговорити про бокс, але іноді, здається мені, я був аж занадто старанним і набридливим. Я читав усі книги Каса про бокс, тому, коли ми сідали за обідній стіл і Кас починав розповідати іншим хлопцям про історію боксу, і якесь ім’я або дата раптом вислизали з його пам’яті, так що він переривався і не міг продовжити думку, я закінчував його речення за нього.

«Цей хлопець знає все, – казав він. – Він поводиться так, ніби був там». Я серйозно ставився до історії боксу, адже я міг навчитися незліченній кількості речей у старих бійців. Що я повинен зробити, щоб стати таким, як цей хлопець? Які навички та знання у нього були? Кас розповідав мені, якими лютими й несамовитими вони були поза рингом, і як вони, щойно ступивши на ринг, ставали розслабленими та спокійними. Я дуже хвилювався, слухаючи, як він говорить про цих хлопців, відчуваючи, як високо він їх цінує. Мені так хотілось, щоб і про мене колись так заговорили. Я хотів стати частиною цього світу. Я дивився бої боксерів по телевізору і помічав їх скривлені обличчя, коли вони наносили удари одне одному, дивився на їх пошрамовані тіла і… я бажав собі таке саме обличчя і таке ж тіло.

Ми говорили про всіх тих великих людей. Я закохався в Джека Джонсона. Що то за сміливий хлопець! Він був першим чорним хлопцем, що мав визнання. І мені пасувала його зверхність. Якось його зупинили за перевищення швидкості й поліціянт виписав йому штраф у 10 доларів, він же натомість дав двадцятку і сказав: «Чому б вам не взяти цю двадцятку, я збираюся невдовзі їхати тим же шляхом назад».

Він був майстром маніпуляцій. На тренуваннях він перед тим, як надіти шорти, обмотував свій пеніс, щоб той виглядав більше і викликав у білих хлопців комплекс неповноцінності. Він принижував своїх супротивників під час боїв. Він був майстром нариватися. «Я дам тобі десять тисяч доларів, якщо ти розіб’єш мені губу», – говорив він. Він насміхався в обличчя своїм супротивникам під час бою, розмовляв зі своєю білою дружиною і говорив їй, як сильно він її любить, доки вибивав кишки з хлопця, з яким боровся. Він був хлопцем, з яким я б із задоволенням потусувався. Він говорив на декількох мовах і бував на вечірках із королівськими сім’ями Росії та Англії. Демпсі був першим чемпіоном на мільйон доларів. Він привніс в бокс шоу-бізнес і гламур. Я рівнявся на нього, тому що він був дуже невпевненим у собі хлопцем, він завжди боявся, але завжди пересилював ці почуття, щоб досягти своїх цілей.

Касу найбільше подобався Генрі Армстронг. Він постійно атакував своїх супротивників і вимотував їх. «Постійна атака, жодного розслаблення, – говорив мені Кас. – Рухати головою і дбати про гарний захист – ось що робив би Армстронг. Зломи волю противника, знищ його дух, зроби так, щоб усі його дії були марними».

Щоб усі його дії стали марними? Ось так. А потім Кас пильно дивився на мене.

«Якщо ти слухатимешся мене, то правитимеш із богами. Диви, як ти зацікавився всіма цими старими бійцями і як говориш про них постійно. До того часу, як ти станеш чемпіоном, звісно, якщо ти слухатимешся мене, люди будуть знати про цих хлопців тільки тому, що ти будеш говорити про них. Ти перевершиш їх усіх. Ти змусиш їх забути про всіх інших. Я дивився на Джека Демпсі ще коли був хлопчиськом. Я бачився з цими хлопцями, потискав їм руки. Вони тобі не рівня. Ти – велетень та колос серед людей».

Я проковтнув усе це лайно. Проте всі ці розмови про самовідданість, дисципліну і важку працю були недостатніми, щоб утримати мене від повернення до Брукліна, де я займався розбоєм і грабуванням. Я ганявся за двома зайцями одночасно. У Кетскіллі я був чемним хлопчиком, але потім я їхав до Брукліна і ставав там дияволом. Хвала Богові, мене тоді жодного разу не арештовували. Це б розбило Касу серце.

КАС ЗНАВ, ЯК ДАТИ МЕНІ ВІДЧУТИ, НІБИ МЕНІ НАЛЕЖИТЬ ВЕСЬ СВІТ. АЛЕ ВІН також знав, як змусити мене відчути себе лайном. Іноді він говорив мені: «Ти дозволяєш своєму розуму взяти верх над собою». Це був його таємний неписаний спосіб сказати мені: «Ти слабка тряпка. У тебе недостатньо дисципліни, щоб бути одним із великих». Великі бійці здатні були провести найкращий бій у своєму життя, навіть якщо хтось викрав би їхню дитину або вбив би їхню матір. Великі люди абсолютно незалежні від своїх емоцій. Так само можна сказати й про артистів, не лише про боксерів. Деякі з легендарних артистів, про яких я читав, могли переживати надзвичайно сильні емоції та несприятливі стани, але коли вони виходили на сцену, то грали свою роль просто неймовірно. Бувало, що вони не могли навіть ходити, але в них залишалась їхня величезна витримка та мотивація. Іноді їх просто зі сцени забирали до лікарні. Я хотів бути одним із тих бійців та артистів.

З першої ж ночі, коли я переїхав до Каса, він почав ламати мене, намагаючись зрозуміти, як далеко він може зайти, чіпляючись до мене без жодної причини. Він приходив до мене в кімнату і питав: «Що ти робив сьогодні в школі? Ну, ти ж повинен був щось робити, ти ж весь день був у школі. Чому ти навчився? Де твоя домашня робота? У тебе сьогодні є домашнє завдання?» Інші хлопці в будинку завжди говорили, що я у Каса улюбленець, але вони не знали, що він говорив мені, коли ми були самі.

Я постійно мучився зі своєю вагою. Я вважав себе жирною свинею, хоча ніхто і не здогадався б про це, дивлячись на мене. Перед тренуваннями я обмазував усі мої пори альболіном[6] і носив по тижню чи навіть два поліетиленовий костюм, знімаючи його лише вечорами, коли приймав душ – я сподівався, що з потом втрачатиму більше ваги. Потім я лягав спати і, прокинувшись наступного ранку, одягав його знову, бігав у ньому і носив його весь день. Моя вага була ще однією річчю, через яку Кас став на мене тиснути. «Ти відрощуєш собі жирну дупу, – говорив він. – Ти втрачаєш інтерес, так? Ти більше не хочеш цим займатися, а, Майку? Занадто важко для тебе, так? Ти ж думав, що ми тут в ігри граємо, так? Думав, що тут тобі Браунсвіл, можна бігати і грати в ігри? Так?» Уявіть собі вислуховувати таке. Щойно я збирався насолодитися морозивом, яке дозволяв собі лише вихідними, з’являвся Кас і говорив мені це. «Мало людей здатні на таке, ось чому це так особливо. Господи, я думав, що ти зможеш».

Іноді Кас виговорював мені, а я поняття не мав, за що. Він вдирався до мене і шматував моє его. «Ти ніколи не зможеш досягнути тієї вершини, до якої ми прагнемо, через твою інфантильну поведінку». Іноді я просто кричав: «Я ненавиджу всіх тут! Аааааааааа!!!» Кас розривав мене на шматки.

Я радів його позитивним коментарям і говорив щось на кшталт: «Я зроблю все від мене залежне, щоб перемогти. Я б віддав своє життя, щоб стати чемпіоном, Касе». І замість того, щоб сказати: «У тебе все вийде, Майку», він просто плював мені в обличчя: «Будь обережний із тим, чого просиш, бо можеш це потім отримати».

Він навіть критикував мій одяг. На свята вони, бувало, запрошували гостей, сестру Камілли чи ще когось. Я надягав красиві штани, сорочку і жилетку, а також краватку, яку мені допомагала зав’язати Камілла. Я сидів розслаблено за столом, і всі жінки казали мені: «Ох, Майку, ти так добре виглядаєш». Але тут до кімнати входив Кас:

– Ти для чого так вирядився? Ці штани такі вузькі, що видно твою дупу і яйця. Що з тобою таке?

Камілла бралась захищати мене, але Каса нічого не брало.

– Не треба мені нічого говорити, що ти думаєш із цього приводу. Не треба, люба Камілло. Добре? Нічого гарного в його одязі немає.

Кас ніколи не називав мене поганими словами типу «сучий син». Він просто називав мене «томатною бляшанкою і ледарем». Це був боксерський еквівалент того, щоб назвати мене брудним, паскудним нікчемним нігером. Це змушувало мене плакати, як дитину. Він знав, що говорячи це мені, ламає мій дух.

Я отримував так багато суперечливих відгуків, що вже не міг зрозуміти, що він насправді думає про мене як про боксера. Одного разу ми з Томом Патті виходили зі спортзалу, а Кас на секунду затримався. Тож я стрибнув до авто й заліз під заднє сидіння.

– Скажи Касу, що я повернувся додому пішки. Я хочу, щоб ти запитав у нього, що він насправді про мене думає, коли він сяде в машину.

Том погодився. Кас сів в машину.

– Де, чорт забирай, Майк? – запитав він.

– Думаю, він залишився у місті, – відповів Том.

– Що ж, тоді їдьмо. Він зможе сам повернутися додому пізніше.

Отже, ми рушили в дорогу, і я лежав під заднім сидінням і перешіптувався з Томом. Кас був наполовину глухий і нічого не чув.

– Йой, Томе. Запитай у Каса, як він вважає, чи вмію я сильно бити, – попросив я.

– Гей, Касе, ти думаєш, Майк сильно б’є? – запитав Том.

– Чи сильно він б’є? Дозволь мені тобі щось сказати: цей хлопець б’є так сильно, що міг би розбити цегляний мур. Він б’є не лише сильно, але й ефективно. Він може нокаутувати бійця будь-якою рукою, – віповів Кас.

– Запитай Каса, що він думає щодо мого майбутнього, чи вийде з мене щось добре, – прошепотів я.

Том повторив моє запитання.

– Томмі, якщо Майк буде тримати голову просто і зосередиться на поставленій меті, він стане одним із кращих бійців, а то й взагалі найкращим бійцем в історії боксу.

Я був дуже схвильований, почувши це. Тоді ми вже під’їхали до будинку. Коли вони виходили з машини, Кас побачив, що я лежу на задньому сидінні.

– Ти ж знав, що він там, так? – обернувся він до Тома. Том виглядав як сама невинність.

– Нема чого городити мені цю дурню. Ти знав, що він там. Ви, хлопці, корчите з себе розумників, але дозвольте мені сказати вам дещо.

Кас не вважав наш жарт смішним, але ми залишились при своїй думці.

Найсмішніше це те, що він не міг контролювати свої емоції. Кас був просто черствою людиною, яка хотіла помсти. Рой Кон, кардинал Спеллман – ці хлопці переслідували його уві сні. Дж. Едгар Гувер? «О, як би мені хотілося всадити йому кулю в лоб, ось чого він заслуговує». Він постійно говорив про якісь убивства, але частина з тих людей, кого б він волів убити, були вже мертвими. Проте він їх ненавидів. Одного разу я сказав щось схвальне про Ларрі Холмса, і Кас розлютився.

«Що ти сказав? Та він – ніщо! Ти маєш знищити цю людину. Знищити цю людину і усунути його від участі в чемпіонаті – то наша мета. Він для тебе – ніщо».

Іноді Кас просто гарчав на людей, що виступали по телевізору, як дикий звір. Ви ніколи не подумали б, що він такий навіжений старий, але саме так воно було. Якщо ти не був його рабом, то він ненавидів тебе до глибини душі. Він завжди був у стані конфронтації. Більшу частину дня він ходив навколо та бурмотів: «Ох, уже цей сучий син. Ох, я не можу повірити, що цей хлопець з… Ну, ви знаєте його ім’я, з такого-то і звідти. Ну і сучий син».

Бідолашна Камілла говорила: «Касе, Касе, заспокойся, заспокойся, Касе. У тебе буде високий тиск».

Кас керував цим будинком залізним кулаком, але найсмішніше було те, що насправді це був будинок Камілли. У Каса не було ніяких грошей. Він ніколи не переймався грошима і більшу частину того, що заробляв, просто роздавав. Камілла хотіла продати будинок через дорожнечу щодо його утримання, але Кас умовив її залишити його. Він сказав їй, що у нього буде достатньо хороших бійців, і все налагодиться. І коли він уже втрачав надію, з’явився я.

Не думаю, що Кас думав виховати ще одного чемпіона навіть і за тисячу років, та втім, він не втрачав на це надію. Більшість хлопців, що приходили туди, були вже готовими бійцями, вони просто хотіли віддалитися від дівчат та інших принад міста. Крім того, тоді нікому не подобався боксерський стиль Каса. Вони вважали його застарілим. А потім там з’явився я, який не знав нічогісінько – просто сира глина. Кас був щасливий. Я не міг зрозуміти, чому цей білий чоловік так радіє мені. Він дивився на мене і просто істерично сміявся. Він телефонував людям і говорив: «Блискавка ударила двічі в одне місце. У мене є ще один чемпіон у важкій вазі». Я ніколи в житті не брав участі навіть в аматорському бою. Я поняття не маю як, але якимось чином він побачив це в мені.

3

Я НІКОЛИ НЕ ЗАБУДУ СВІЙ ПЕРШИЙ АМАТОРСЬКИЙ БІЙ. ЦЕ БУЛО У МАЛЕНЬКОМУ СПОРТИВНОМУ ЗАЛІ в Бронксі, який належав колишньому боксеру Каса, Нельсону Куевасу. Той спортзал був справжнім пеклом. Він був на другому поверсі будівлі, яка була просто поруч із надземною лінією метро. Рельси проходили так близько, що можна було висунути руку з вікна і майже доторкнутися до поїзда. Такі боксерські турніри називали «смокерами», тому що повітря там було настільки густим від сигаретного диму, що ви ледве могли бачити суперника, який стояв навпроти. Смокери були несанкціонованими боями, що, направду, означало повну їх беззаконність. На вулиці не вартували ні парамедики, ні машини швидкої. Якщо натовпу не подобався ваш виступ, вони не свистіли, а просто били один одного, щоб показати вам, як це робиться. Публіка, яка там збиралася, одягалася з голочки – усі вони були гангстерами та наркоторговцями. І всі робили ставки на бійців. Пам’ятаю, я запитав одного хлопця: «Ти купиш мені ковбаску в тісті, якщо я виграю?» Люди, які роблять ставки і виграють завдяки тобі гроші, купують тобі, як звичайно, якусь їжу.

Безпосередньо перед боєм я був так наляканий, що мало не втік. Я думав про всю ту підготовку, яку я пройшов разом із Касом. Навіть після всіх цих спарингів я все ще дуже боявся боротися з кимось на рингу. А що, як я зазнаю невдачі і програю? Я пройшов через мільйон різних бійок на вулицях Брукліна, але тут все було зовсім по-іншому. Ти нічого не знаєш про хлопця, з яким тобі треба битися; у тебе з ним не було жодних тьорок. Я був там із моїм тренером Тедді Атласом, і сказав йому, що збираюся на секунду спуститися до магазину. Я спустився вниз і сів на тротуар біля сходів, що вели до метро. На якусь мить я подумав, що міг би просто вскочити зараз у той чортів поїзд і повернутися до Браунсвіля. Але потім у моїй голові почали виринати всі поради Каса, і мені стало спокійніше, мої гордість та его почали підводитися, і я пішов назад до залу. Я був готовий.

Я бився з цим здоровенним пуерториканцем із його величезним афро. Йому було вісімнадцять, на чотири роки більше, ніж мені. Ми жорстко билися протягом двох раундів, але потім, у третьому раунді, я вибив його так, що він повалився на нижню мотузку рингу, а потім я продовжив із наступним ударом, який достеменно вибив його капу так, що та відлетіла на шостий глядацький ряд. Він упав без свідомості.