Беззаперечна правда

Я міг слухати Каса годинами. І я так і робив. Кас навчав мене, як важливо слухати свою інтуїцію і діяти розслаблено, не даючи своїм емоціям та почуттям приймати рішення, правильність яких я розумів підсвідомо. Він сказав мені, що одного разу говорив про це з великим письменником Норманом Мейлером.

«Касе, ти навіть не усвідомлюєш того, що практикуєш Дзен», – говорив Мейлер Касу, а потім він дав йому книгу «Дзен у мистецтві стрільби з лука«. Кас часто читав мені цю книгу. Він сказав мені, що якось пережив абсолютну емоційну відстороненість у своєму першому бою. Бажаючи стати професійним бійцем, він тренувався в міському спортзалі. Він уже тиждень або два працював із боксерською грушею, коли менеджер запитав його, чи не хоче він із ким-небудь побоксувати. Він вийшов на ринг, і його серце билося, мов барабан; продзвенів дзвінок, і той хлопець накинувся на нього і кількома ударами збив його з ніг. Його ніс набряк, його око заплило, а сам він стікав кров’ю. Хлопець запитав його, чи хоче він другого раунда, і Кас відповів, що він спробує. Він вийшов на ринг, і раптом його розум відокремився від його тіла. Він наче спостерігав за собою звіддаля. Удари, які обрушувалися на нього, здавалося, приходили здалеку. Він швидше усвідомлював їх, ніж відчував.

Кас сказав мені, що для того, щоб стати великим бійцем, потрібно викинути все з голови. Часом він говорив мені сісти і казав: «Переступи себе. Зосередься. Розслабляйся, аж доки не зрозумієш, що дивишся на себе збоку. Скажи мені, коли відчуєш це». Це було дуже важливо для мене. Взагалі-то я занадто емоційний. Пізніше я усвідомив, що якби не навчився позбуватись на ринзі від своїх емоцій, то нічого б не досяг. Я міг би відвісити супернику сильний удар, а потім злякатися, чому він не впав.

Кас підняв свій позатілесний досвід на крок далі. Він навчився відокремлювати свій розум від тіла і бачити майбутнє. «Все заспокоюється, а я ніби вихожу назовні і звідти спостерігаю за собою, – казав він мені. – Це ніби я й не я. Так, ніби мої розум і тіло не пов’язані й пов’язані водночас. І тоді в моїй голові формується картинка того, що буде. Я справді бачу картинку, як на екрані. Я можу взяти бійця, який лише на початку свого шляху, і я точно знаю, як він розвиватиметься. Я дивлюсь, як хлопець б’ється, і я вже знаю все, що мені потрібно, про нього: я ніби бачу всі мисленнєві процеси в його голові. Немов я і є той хлопець, ніби я в його голові».

Він навіть стверджував, що може контролювати події за допомогою свого розуму. Кас тренував Роккі Граціано, коли той був ще аматором. Одного разу Кас сидів у кутку біля Роккі, а Роккі приймав на себе удари. Після того, як його двічі відправили в нокдаун, Рокі повернувся в куток і хотів покинути бій. Але Кас виштовхнув його в наступний раунд, і перш ніж Роккі встиг піти, Кас використав свій розум, щоб управляти рукою Уїлла Роккі та завдати удару, і йому це вдалося – супротивник упав, і рефері зупинив бій. Ось таким був цей грузний мужик, який мене тренував.

Кас твердо вірив, що в твоїй свідомості ти маєш вважати себе тим, ким бажаєш стати. Тобто, якщо ти хочеш стати чемпіоном світу в надважкій вазі, саме час починати жити життям чемпіона. Мені було лише чотирнадцять, але я щиро вірив у філософію Каса: постійно тренуватися, думати як римський гладіатор, тримати свою свідомість у стані постійної війни, але бути спокійним та розслабленими зовні. Він практикував і навчав мене закону притяжіння успіху, навіть не підозрюючи про це. Кас був також майстром із самонавіювання. У нього була книга під назвою «Самовдосконалення через свідоме самонавіювання», написана французьким фармацевтом – психологом Емілем Куе. Куе говорив своїм пацієнтам, щоб вони знову і знову повторювали собі: «Щодня я стаю в усьому все краще і краще». У Каса на одному оці була запущена катаракта, тож він повторював собі цю фразу і стверджував, що це допомагало йому вилікуватися.

Кас говорив нам змінювати ці позитивні твердження під нашу власну ситуацію. Тому він змусив мене говорити «Найкращий боєць у світі. Ніхто не може перемогти мене. Кращий боєць у світі. Ніхто не може перемогти мене» знову і знову протягом усього дня. Мені подобалося це робити, мені подобалося слухати, як я говорю про себе.

Мета всіх цих прийомів полягала в тому, щоб зміцнити впевненість бійця у собі. Упевненість була ключом до всього. Але для того, щоб оволодіти цією впевненістю, ви повинні були випробувати себе і поставити себе на кін. Це не щось таке, що приходить само собою шляхом осмосу чи просто з повітря. Упевненість, яку ви хочете здобути, досягається постійною візуалізацією у вашій голові.

Кас розповів мені все це в перші ж тижні нашого знайомства. Він представив мені досконалий план. Він розробив для мене місію. Я збирався стати наймолодшим чемпіоном світу у важкій вазі всіх часів. Тоді я цього ще не знав, але після однієї з наших перших довгих розмов Кас довірився Каміллі. «Камілла, це та людина, на яку я чекав усе своє життя».

Наблизився час мого умовно-дострокового повернення до Брукліну, коли одного разу до мене прийшов Боббі Стюарт.

– Я не хочу, щоб ти повертався до Брукліна. Я боюся, що ти зробиш якусь дурість і тебе вб’ють або знову запроторять твою дупу до в’язниці. Ти хочеш переїхати до Каса?

Мені теж не хотілося повертатися. Я бажав змін у своєму житті. До того ж мені подобалось, як ці люди говорять до мене і як вони пробуджують у мені почуття власної вартості, – вони примусили мене відчути себе частиною суспільства! Тож я поговорив зі своєю мамою про можливість залишитися у Каса.

– Ма, я хочу поїхати до нього і тренуватися. Я хочу бути бійцем. Я можу бути кращим бійцем у світі.

Кас так поїздив мені по мізках, що все, про що він мені говорив, це яким крутим можу стати і як удосконалювати себе в усьому щодня. Усе це лайно про те, як допомогти собі самому.

Моя мама була зовсім не рада, що я їду, але вона підписала дозвільні документи. Може, вона думала, що з неї вийшла нікудишня мати.

Так що я переїхав до Каса, Камілли та інших бійців, що жили в їхньому будинку. Я дізнавався про Каса все більше і більше, завдяки нашим довгим бесідам після тренувань. Він був надзвичайно щасливим, коли я поділився з ним історіями про моє колишнє безпутнє життя. Він світився, мов різдвяна ялинка. «Розкажи мені ще», – говорив він. Я був ідеальним хлопцем для його місії – без даху над головою, нікому не любий, знедолений. Я був жорстким, сильним і підступним, але водночас я був для нього чистою дошкою. Кас хотів, щоб я визнав свої недоліки. Він не змушував мене відчувати сором або приниження через моє виховання. Йому імпонував мій надзвичайний ентузіазм. Ентузіазм – це слово, якому навчив мене Кас.

Кас розумів мене, адже так само, як і я, пройшов через важке життя. Його мати померла, коли він був малою дитиною. Він осліп на одне око під час вуличної бійки в дитинстві. Його батько помер у нього на руках, коли він був ще зовсім молодим. Поліціянт убив його улюбленого брата.

Кас працював на звичайній офісній роботі з дев’ятої до п’ятої лише раз у своєму житті і то лише один рік. А потім він пішов, бо побився зі своїми колегами. Але він проводив багато часу, допомагаючи людям у своєму районі, розв’язуючи їхні проблеми майже як позаштатний соціальний працівник. Він отримував величезне задоволення, допомагаючи іншим людям. Під час передвиборчої кампанії Ла Гуардіа[4], який балотувався в мери-реформатори Нью-Йорка, Кас допоміг викорінити політичну корупцію в своєму районі. Він досяг цього, ставши на дорозі одному з корумпованих ділків, який якось наставив на Каса дуло пістолета. Він був безстрашний. Але він був також і жорстким.

– Я все життя захищав цього малого хлопця[5], – сказав Кас. – Багато моїх труднощів виникли через те, що я став на захист невдахи. Дехто з людей, заради кого я йшов на небезпеку, того не заслуговували. У світі мало людей, які заслуговують на порятунок.

Кас був абсолютним дальтоніком. Найкращий друг його батька був чорношкірим. Коли він служив в армії, розквартированій на півдні, у нього була боксерська команда. Коли вони подорожували, жоден готель не хотів приймати його чорних бійців, тому він спав із ними в парках.

Крім того, він був великим соціалістом. Він обожнював Че, Фіделя та Розенберга. Він розповідав мені про справу Розенберга, а я дражнив його.

– Та годі тобі, Касе. Це неправильно. Вони були винні, – казав я.

– О, так, – рикав він. – Це ти зараз так кажеш, але якщо вони повернуть рабство, у тебе не буде можливості сказати, хто був винен, а хто ні. Адже вони теж збираються його повернути, чи не так?

Найбільшим його ворогом був Рональд Рейган. Рейган з’являвся на екрані телевізора, і Кас кричав аж поки не забракне повітря в легенях: «БРЕХУН! БРЕХУН! БРЕХУН! БРЕХУН!!!». Кас був справжнім маніяком. Він постійно говорив про те, хто заслуговує на смерть. «Людина вмирає так, як живе», – говорив він мені.

Одного разу Кас сказав мені: «Коли в тебе багато грошей, ти маєш можливість допомогти всім, хто тобі дорогий. Ти можеш допомогти церквам чорношкірих». Він вважав, що чорні церкви були найкращою соціальною мережею для чорношкірих людей. Він любив преподобного Мартіна Лютера Кінга. Кас завжди любив допомагати людям, і саме на це він витрачав більшість своїх грошей.

«Гроші – вони як приходять, так і йдуть, – говорив він мені. – Гроші – то безпека, а безпека для мене – то смерть, тож я ніколи не дбав про гроші. Як на мене, то всі ті речі, що для мене насправді важливі – їх я не можу купити за гроші. Гроші мене ніколи не цікавили. Забагато багатих людей є поганцями, тому в мене погана асоціація з грошима. Правду кажучи, я не можу назвати себе марнотратцем. Я давав гроші людям, які потрапили в біду. Я не вважаю, що це марна трата грошей».

Він також не вірив у необхідність платити податки правому уряду. Він оголосив себе банкрутом, коли заборгував податковому управлінню 200 тис. доларів.

Як Кас потрапив у бокс, само собою було загадкою. Він з’явився нізвідки і оголосив сам себе тренером із боксу. Ніхто ніколи про нього не чув. Він нічого не знав ні про контракти, ні про бійців, але називав себе менеджером. Зрештою він став управляти справами і тренувати багатонадійного молодого важковаговика на ім’я Флойд Паттерсон, який, як і я, був бідним хлопцем із Брукліна. Тоді боксом завідувала група під назвою IBC (англ. Іnternational Boxing Club), тобто Міжнародний боксерський клуб, що належила багатим підприємцям, які загарбали собі геть усі проєкти з просування чемпіонів. Але Кас довів Флойда до Чемпіонату, а потім сам відрядився до ІВС. А це означало, що він пішов проти заведених правил, тому що Френкі Карбо, гангстер із сім’ї Луккезе, був у змові з ІВС. Кас допоміг зламати хребет IBC, а Карбо опинився у в’язниці за змову, вимагання та неліцензійне управління.

Проте серце Каса було розбите, коли Рой Кон, адвокат правого спрямування, забрав у нього Паттерсона, спокусивши новонаверненого католицького боксера зустрітися з Нью-Йоркським кардиналом Спеллманом. Відтоді ноги Касової в католицькій церкві не було. Після цього він ставав усе параноїдальнішим. Він стверджував, що хтось намагався штовхнути його під вагон метро. Він перестав ходити по барах, бо боявся, що хтось отруїть його напій. Він навіть наглухо зашив кишені своїх пальто, щоб ніхто не міг підсипати в них наркотики й підставити його. Нарешті він переїхав на північ штату до Кетскілла.

Він був параноїком навіть у власному будинку. Нікому не дозволялося заходити до його кімнати, і він вставляв у двері сірники, щоб побачити, чи не порушив хто бува його заборону за його відсутності. Якщо він бачив мене десь поблизу своєї кімнати, то питав: «Що ти тут робиш?». «Я живу тут, Касе. Живу я тут…» – відповідав я.

Одного разу ми з Томом Патті і Френкі, двома іншими боксерами, які жили в цьому будинку, вийшли на вулицю. Кас нікому не довіряв ключі, адже ми могли їх загубити, і тоді будь-який незнайомець міг би потрапити до будинку. Коли ми повернулися додому і постукали в двері, ніхто не відповів. Я заглянув у вікно і побачив, що Кас заснув у своєму улюбленому м’якому кріслі під бурмотіння телевізора – він був наполовину глухим. Том прикинув, що стукати треба було тоді, коли шоу переключалось на рекламу і на кілька секунд наступала тиша. Тож, дочекавшись цього моменту, ми кинулись до вікна і почали стукати, волаючи щодуху: «Касе! Касе!». За одну долю секунди Кас перевернувся на 180 градусів, упав із крісла й підхопився, зігнувшись у попереку й виставивши ліву руку щитом, готовий вирубати правою непроханого гостя. Ми всі покотились по підлозі від реготу.

Іншим разом один зі спаринг-партнерів, який зупинився у нас на ніч, вислизнув уночі з дому, щоб піти до міста. Том і я прокинулися рано вранці і збиралися спуститися вниз на сніданок. Ми зазирнули у вітальню і побачили, як Кас, лежачи на підлозі, повзе по-пластунськи з гвинтівкою в руці. Той пацан саме прийшов додому і стукав у вікно, а Кас, напевно, подумав, що це якийсь мудак з ІВС прийшов за ним. Ми з Томом переступили через нього і пішли на кухню за пластівцями.

Я міг продовжувати й розповідати схожі історії про Каса безкінечно. Він був надзвичайно унікальним та колоритним котаном. Але найкращий опис Каса, який я коли-небудь бачив, я зустрів у інтерв’ю великого письменника Гая Талезе, яке він дав Полю Цукерману – молодику, який збирав матеріал для книги про Каса.

«Він був римським воїном, який запізнився на дві тисячі років. Воїни люблять війну, вона їм потрібна – це та атмосфера, в якій вони відчувають себе як вдома. У мирний час вони відчувають тривогу та неспокій, вважають себе марними людьми. Вони обожнюють гармидер навколо. Кас, як і Паттон (ймовірно мається на увазі Джордж Сміт Пáттон – американський генерал, командувач армією США під час Другої світової війни – прим. переклад.). відчував себе живим, лише коли навколо панував гармидер та інтриги, а повітря було сповнено передчуттям прийдешної битви. Він тоді почувався найбільш в ладу з собою, його нервові клітини, його розумові здібності були найбільш жвавими, і він почувався найбільш наповненим, коли перебував у збудженому стані. І якщо навколо не було небезпек та інтриг, він мав сам створити собі їх. Якщо життя стиха булькотіло, йому необхідно було підкрутити вогонь під ним, щоб знову відчути себе живим. Це давало йому кайф. Він був активістом, йому потрібно було метушитися».

Кас був генералом, а я – його солдатом. І ми були готові до війни.

Я БУВ НІКОМУ НЕ ПОТРБІНИМ НІГЕРОМ ПІД ТОРАЗИНОМ, ЯКОМУ ДІАГНОСТУВАЛИ розумову відсталість, а цей старий білий мужик простягнув мені руку допомоги й вдихнув життя в моє его. Кас одного разу запитав мене: «Майку, уяви собі, що ти сидиш з психоаналітиком і він питає тебе, чи ти чуєш голоси? Ти збираєшся сказати “Ні”, але ж це голоси говорять тобі, щоб ти сказав “Ні”, Чи не так?» Кас був надзвичайно глибокою людиною. Ніхто і ніколи не змушував мене усвідомлювати, що я чорна людина. Він був таким само холодним та рішучим, даючи мені це усвідомлення, яким був би жорсткий чорний. «Вони думають, що вони краще тебе, Майку», – говорив він. Коли він бачив когось на фіаті чи ролс-ройсі, то дивився на мене і говорив: «У тебе теж такий буде. Розбагатіти – то не найважча в світі річ. Ти настільки вище за цих людей. Вони ніколи не зможуть зробити те, на що здатен ти. Це всередині тебе. Думаєш, я б тобі говорив такі слова, якби в тобі не було цього? Якби це було так, я міг би зробити з тебе кращого бійця, але ніколи б мені не вдалося зробити з тебе чемпіона».

Ось так. Я завше вважав себе покидьком. Моя матір казала мені, що я – лайно. Ніхто ніколи не говорив про мене нічого доброго. І ось цей мужик каже: «Б’юся об заклад, що якщо ти спробуєш, то зможеш виграти Оскар. З тебе вийшов такий само гарний актор, як і боксер. Чи може ти хочеш стати пілотом? Я впевнений, що ти будеш найліпшим автогонцем у світі; ти розумніший і крутіший за цих хлопців. Ти можеш підкорити будь-яку справу. І не кажи ніколи «я не можу», ти не можеш сказати «не можу».

Коли я впадав у зневіру, що бувало доволі часто, Кас годував мій мозок думками про чужоземний світ із великими скарбами. Усе, що він говорив, було мені чуже, але мені подобалося слухати його.

«Усе, що тобі потрібно робити, це слухати мене, – казав він. – Тебе знатимуть люди королівського походження. Чуєш, що я тобі кажу, хлопче? Цілий світ дізнається, хто ти. Твоє ім’я стане видатним. Люди будуть поважати твою матір, твою сім’ю та твоїх дітей. Ти входитимеш до кімнати, а люди вставатимуть, аплодуючи тобі».

Кас не дозволить мені зазнати невдачі. Коли я відчував, що готовий усе покинути і втрачав будь-яке бажання, він просто продовжував мене надихати. Кас завжди говорив: «Моя робота в тому, щоб відшкрібати все те, що перешкоджає твоєму зростанню та становленню твого потенціалу». Він зішкрібав з мене весь тей бруд, і це було дуже болісно. Я верещав: «Залиш мене! Ааааа!». Він мучив мій розум. Він спостерігав, як я борюсь із кимось зі старших хлопців, і коли я втомлювався і та втома, через яку я не відбивав його атаки, була лишень у моїй голові, супротивник просто мучив мене – Кас говорив зі мною про це і мої страхи покидали мене. Він був перфекціоністом. Я бив боксерську грушу відповідно до тих комбінацій, а Кас стояв там і дивився.

«Добренько. Добренько. Але геть не файненько», – говорив він зі своїм сильним бронкським акцентом.

Кас хотів зробити з мене найзапеклішого бійця, якого тільки бачив світ, такого, щоб лякав би людей до усрачки ще до того, як вийде на ринг. Він навчав мене бути безкінечно лютим, як на рингу, так і поза ним. У той час мені це було необхідно. Я був настільки невпевненим у собі та заляканим. Моя психіка була травмована з тих часів, коли люди насміхались з мене, як я був малим. Я просто ненавидів приниження від того, що наді мною знущалися. Це почуття залишається з тобою на все життя. Це просто таке погане, безнадійне почуття. Саме з цих причин я демонстрував світу, який я підступний та лютий покидьок. Але Кас дав мені впевненість у собі, щоб мені більше ніколи не довелося турбуватися про те, що мене будуть цькувати. Я знав, що більше ніхто ніколи не зчепиться зі мною.

Кас був не просто тренером із боксу. Він прищепив мені так багато цінностей. Він був схожий на якогось гуру, завжди говорив такі речі, які змушували мене задуматися.

«Не має значення, що тобі говорять, не має значення, які виправдання чи пояснення вони дають. Те, що людина робить, врешті-решт, – ось те, що було в неї на думці».

Або: «Я не творець. Те, що я роблю – це відкриваю і виявляю. Моя робота – взяти іскру і роздути її. Живити вогонь, доки він не перетвориться на ревучу ватру».

Він міг поділитися мудрістю в самих буденних ситуаціях. Камілла вважала дуже важливим, щоб хлопці брали участь у хатніх справах. Я ж ненавидів займатися хатньою роботою, настільки зосередженим я був на боксі. Одного разу Кас підійшов до мене:

– Знаєш, Камілла дуже хоче, щоб ти брав участь у хатніх справах. Я б на то не зважав, але ти маєш цим займатися, бо ґаздування зробить із тебе найкращого боксера.

– І як прибирання сміття зробить із мене найкращого боксера? – скривився я.

– Бо робити те, що ти ненавидиш робити, так само палко, як робиш свою улюблену справу – це хороша підготовка для того, хто прагне до величі.

Відтоді Каміллі більше ніколи не доводилося нагадувати мені про те, що я повинен робити свою роботу по дому. Одного разу Кас покликав мене до кімнати, де він сидів:

– Ти боїшся білих людей? – запитав він ні сіло ні впало. – Ти один із тих хлопців? Боїшся всі ці вуса і бороди? Мені доводилось бувати серед чорних бійців, які боялись вдарити білу людину. Тобі ліпше не бути одним із них.

Це смішно, але у мене перед носом був Кас, який говорив не боятися, але мене лякав той тон, яким він сказав мені не боятися.

Кас завжди був гранично серйозний і ніколи не посміхався. Він поводився зі мною не як із підлітком. Він завше поводився так, наче у нас була місія, яку ми мали пройти. Тренуючись день у день, ми думали лише про одне. Він дав мені мету. Ніколи в житті у мене не було такого почуття, за виключенням хіба тих днів, коли я планував крадіжку.

Час від часу траплялися речі, які робили нашу мету більш реальною. Одного разу до Кетскілла приїхав тренуватися Вілфред Бенітес. Я був у захваті. Я просто фанатів від нього. Я бачив, як він б’ється по телевізору, і просто шаленів, спостерігаючи за його поєдинками. Це виглядало так, ніби він рухається за радаром; він бив людей із заплющеними очима. Воістину майстер. І він приніс із собою свій чемпіонський пояс. Зі мною був Том Патті, один з інших боксерів Каса. Бенітес витягнув маленький футляр, усередині якого був пояс, і дозволив мені доторкнутися до нього. Це було однаково, що дивитися на Святий Грааль.

«Гей, Томмі, ти тільки подивися, це ж чемпіонський пояс! – сказав я. – Я маю вибороти собі такий. Я буду старанно тренуватися. Якщо я його здобуду, то носитиму всюди і ніколи не зніматиму його».

Я був надзвичайно щасливий бачити Бенітеса. Він надихнув мене, спонукав стати стараннішим та відданішим нашій справі.

Дякуючи Касу, мені також вдалося поговорити з Алі. У жовтні 1980 року ми всі поїхали в Олбані на закриту трансляцію подивитися, як Алі намагатиметься відвоювати свій титул у Ларрі Холмса. Ларрі вибив із нього все лайно. Кас був злий, як чортяка. Я ніколи раніше не бачив його таким лютим. Одразу після бійки він зберігав непроникне обличчя, адже мав роздавати інтерв’ю та потискати людям руки, але щойно ми сіли в машину, уся ця негативна енергія, що була в ньому, просто заповнила салон. За всі сорок п’ять хвилин, що ми їхали додому, ми не зронили ні слова.

Наступного ранку помічник Алі Джин Кілрой з’єднав Алі з Касом.

– Як ти міг дозволити цьому ледарю побити тебе? Він ніщо, Мухаммеде, він ніщо! … Ні, він – ніщо. … Не кажи мені цього, він – ніщо. Як ти міг дозволити цьому ледарю отак тебе лупцювати?

Я слухав розмову Каса, і щоразу, коли він вимовляв слово «ніщо», воно пронизувало мене наскрізь. Я розплакався. То був поганий день у моєму житті.

А потім Кас потріпав мене по голові.

– Я тут із малим чорним хлопцем. Він лише хлопчик, але скоро стане чемпіоном світу у важкій вазі. Його звуть Майк Тайсон. Поговори з ним для мене, коли твоя ласка, Мухаммед. Скажи йому, щоб слухався мене.

Кас простягнув мені телефон.

– Мені так жаль того, що сталося з Вами, – сказав я. Я був маленьким придурком.

– Я погано почувався, – сказав мені Алі. – Я випив ліки, і вони зробили мене слабким, через що Холмс і побив мене. Я одужаю, повернуся і поб’ю Холмса.

– Не хвилюйся, чемпіоне, – відповів я. – Коли я виросту, то обов’язково поб’ю його за тебе.

Багато хто вважає, що моїм улюбленим боксером був Алі. Проте ні, найбільше мені подобався Роберто Дюран. Я завжди захоплювався тим, який Алі красивий і як гарно він уміє розмовляти. Сам я натомість був малого зросту, страшненьким і до того ж мав ваду мовлення. Коли мені доводилось бачити бої Дюрана, то він видавався мені просто вуличним хлопцем. Він міг сказати своїм суперникам щось на кшталт: «Соси мій чортів член, шибздик. Наступного разу ти підеш прямісінько до дідька в морг». Після того як він переміг Шугар Рей Леонарда в тому першому бою, він підійшов до того місця, де сидів Вілфред Бенітес, і сказав: «До біса тебе. У тебе яйця не виросли битися зі мною, ти просто трусло».

«Вау, він прямісінько як я!» – подумалось мені. Я хотів бути таким, як він. Він не соромився бути собою. Я рівнявся на нього, як на реальну людську істоту. Коли моя кар’єра стала йти вгору і люди почали підносити мене за те, який я дикун, я знав, що називатися звіром – то найбільша винагорода, яку я тільки можу отримати. Коли я повертався до міста, то бував у кафе Віктора, бо чув, що там тиняється Дюран. Я сидів за столиком на самоті і розглядав фотографії Дюрана, що висіли на стіні. Я жив своїми мріями.

Я сумував, коли Дюран покинув бій під час реваншу з Леонардом. Я дивився той бій разом із Касом в Олбані і так розлютився на той момент, що аж розплакався. Проте Кас передбачив таку розв’язку. «Він не зможе зробити це вдруге», – мовив він.

ТОДІ, ЯК Я ПЕРЕЇХАВ ДО КАСА, Я ВЖЕ БУВ ГОТОВИЙ ДО його рутини. Він почав старанно тренувати мене щодня. У мене ніколи не було привілею насолоджуватися боксом для спорту або для забавки. Кас був екстремістом, але таким самим був і я. Я хотів стати Ахілесом тут і зараз. Я з тих хлопців, над якими сміються. «Не давай нігеру мотузку, він захоче стати ковбоєм». Я був дитиною, яка втратила всілякі сподівання. Але щойно я бачив проблиск надії, яку мені обіцяли, то все – вважайте у вас проблеми. Я буду на сьомому небі від щастя.

Кас мав звичку будити вранці своїх учнів, але щоразу, коли він вставав, щоб це зробити, я вже повертався з пробіжки. Кас мав звичку накривати стіл до сніданку, але я брався це робити відразу після пробіжки. Він лютував. «Хто накрив мій стіл?» – гарчав він. Він лютував, тому що я проявляв більше самовідданості, ніж він сам. А потім Кас готував мені сніданок. Він кидав на сковорідку цілу пачку бекону – двадцять смужок чи щось таке, а потім готував на цьому жирі яйця. Я не пив каву, тому він мені діставався чай. Він робив це щоранку, навіть якщо сердився на мене.