Беззаперечна правда

– Я бачив, як ти борешся. Ти занадто навіжений. Я не можу дозволити тобі битися з цими дітьми. Ти розірвеш їх на частини.

Моя друга Юнацька Олімпіада почалася добре. Ми повернулися до Колорадо, і в своїх попередніх матчах я нокаутував усіх своїх суперників. А потім настав час фіналу, де мені належало захищати свій титул. Ось саме тоді мої нерви почали здавати від тиску. Я побачив усі камери, і моя невпевненість почала виявлятися. Там були всі ці авторитетні боксерські представники, які говорили про мене хороші речі. Я думав, що це чудово, але що все це закінчиться, тому що я був брудний та паскудний. Проте, навіть будучи таким, яким я був, я не хотів підводити Браунсвіл. Кас багато разів говорив мені, що якби я слухав його, то «люди допомагали б моїй мамі носити її сумки з покупками, щойно узрівши її на вулиці».

Я не міг упоратися з усім цим тиском. Перед фіналом Кас відвів мене вбік.

– Майку, це реальний світ. Бачиш усіх цих людей? – і він показав на коло чиновників, боксерських представників та репортерів у залі.

– Вони тебе більше не любитимуть, якщо ти програєш. Якщо ти не забезпечиш їм гарне шоу – розлюблять тебе. Раніше я всім подобався. Повір, коли мені було біля п’ятдесяти, молоді красиві жінки ганялися за мною повсюди. Тепер, коли я вже старий, нікому я більше не потрібен».

За десять хвилин до бою мені потрібно було вийти подихати свіжим повітрям. Тедді пішов зі мною.

– Просто розслабся, Майку, просто розслабся, – сказав він.

Але я вже не контролював себе. Я почав істерично плакати. Тедді обійняв мене за плечі.

– Це просто ще один матч. Ти робив це в спортзалі з кращими бійцями, ніж цей хлопець, – спробував він втішити мене.

– Я – Майк Тайсон … – схлипував я. – … мене всі люблять.

Я не міг вичавити з себе жодної путньої фрази. Я намагався сказати, що якщо програю, то більше нікому не буду потрібен. Тедді втішив мене і сказав, щоб я не дозволяв своїм почуттям взяти верх наді мною.

Коли я вийшов на ринг, мій противник уже чекав на мене. Це був білий хлопець висотою 6 футів 6 дюймів на ім’я Келтон Браун. Я взяв себе в руки, зібрав усю свою мужність у кулак. Ми вийшли на середину рингу, щоб отримати інструкції, і я так пронизливо подивився йому в обличчя своїм злісним поглядом, що рефері був змушений відштовхнути мене і дати попередження ще до початку бою. Пролунав дзвінок, і я накинувся на нього. Не минуло й хвилини, як я вже так майстерно бив його, що його тренеру довелось кинути рушник[8]. Тепер я був дворазовим олімпійським чемпіоном серед юніорів.

Після того, як я підняв руку, до мене підійшов телекоментатор і взяв у мене інтерв’ю на рингу.

– Майку, ти, мабуть, дуже задоволений тим, як розвивалася твоя кар’єра дотепер?

– Ну, я можу сказати, що так і є. Я тут б’юсь із дітьми, але мені стільки ж років, скільки і їм, і в мене виходить краще, ніж у них. Я більш дисциплінований. Я перше навчився, як справлятися зі своїми психологічними проблемами, а вже потім тренував фізуху. Це моя моральна перевага перед ними.

– Як ви себе почували наприкінці поєдинку після перемоги над Брауном?

– Я прийшов сюди зробити свою роботу. Не можу сказати нічого поганого про мого опонента. Він добре попрацював. Він був просто трохи не в собі. Я високо оцінюю його зусилля, – сказав я.

Потім я поїхав на схід і заїхав додому в Браунсвіл. Усі в окрузі дивилися по телевізору, як я нокаутував Келтона Брауна. Багато хлопців, які колись знущалися з мене, підходили до мене на вулиці.

«Гей, Майку, можемо тобі якось допомогти? Дай мені знати, якщо я зможу що-небудь для тебе зробити,» – говорили вони.

Раніше вони надирали мені дупу, а тепер цілують її.

Але насправді єдиною аудиторією, уваги якої я шукав, була моя мама. Мені хотілося поділитися з нею своїм ентузіазмом.

– Мамо, слухай, я – найкращий у світі боєць. Немає на світі людини, яка могла б перемогти мене, – сказав я.

Моя мама жила в цьому сирому, старезному, похилому багатоквартирному будинку. Вона просто дивилася на мене, коли я говорив про себе, як про Бога.

– Ти пам’ятаєш Джо Луїса? Завжди знайдеться хтось краще, синку, – сказала вона.

Я подивився на неї у відповідь:

– Зі мною такого ніколи не трапиться, – холодно відказав я. – Я той, хто краще за всіх інших. Саме так.

Я говорив це на повному серйозі, тому що вірив цьому всією душею, після всього того промивання мені мізків Касом. Моя мати ніколи раніше не бачила мене таким. Я завжди був підступним і дивився на світ з-під лоба. Тепер у мене були гідність і гордість. Раніше від мене тхло травою або спиртним. Тепер я мав накачане тіло і виглядав бездоганно. Я був готовий битися з цілим світом.

– У всьому світі немає людини, яка могла б перемогти мене, ма. Ось побачиш, твій хлопчик стане чемпіоном світу, – похвалився я.

– Синку, ти маєш бути скромним. Ні, ти нескромний, ти нескромний… – захитала вона головою.

У мене була з собою моя маленька сумочка, і я дістав із неї вирізки фотографій, де мені вручали золоту медаль, і простягнув їх їй.

– Ось, мам. Почитай про мене

– Я прочитаю пізніше, – сказала вона.

Решту ночі вона не розмовляла зі мною. Вона просто щось бурмотіла. Вона просто дивилася на мене з тривогою, немов запитуючи: «Що ці білі люди роблять з тобою?»

Тож я повернувся до Кетскіллу, почуваючи себе на вершині світу. Там я був розбещеною дитиною з вище середнього класу. Через кілька місяців після цього Кас сказав мені, що моя мати захворіла. Він не став вдаватися до подробиць, але мій соціальний працівник дізнався, що у моєї матері був рак на останній стадії. Того самого дня, коли Кас розповів мені про це, мені подзвонила сестра.

– Піди провідай маму, – сказала вона. – Вона погано себе почуває.

Я був у матері кілька тижнів до того, як мені подзвонила сестра, і знав, що у мами трапився інсульт і її око з одного боку було ніби опущене, але я не знав нічого про те, що у неї рак. Єдиний рак, про який я знав, це хіба знак гороскопу, під яким я народився. Я знав, що щось не так, але не знав, що це має якесь відношення до смерті.

Проте, коли я потрапив до лікарні, на мене чекав сильний шок. Моя мати лежала на ліжку і стогнала, будучи у повному заціпенінні. Було боляче навіть просто дивитися на неї. Її очі запали, шкіра туго обтягувала череп, і вона вся була надзвичайно худою. Простирадло звалилося з неї, і з-під нього було видно частину її оголених грудей. Я поцілував її і поправив ковдру. Я просто не знав, що мені робити. Я ніколи не бачив нікого, хто б страждав на рак. Схожі сцени я бачив лише в фільмах, тому й очікував щось на зразок: «Що ж… люблю тебе, але тепер настав мій час… Бувай, Джонні!» Я думав, що в мене буде можливість поговорити з нею і сказати «Прощай!» перед тим, як вона помре, але вона навіть не прийшла до свідомості. Тому я вийшов з тієї лікарняної палати і більше ніколи туди не повертався.

Щовечора я повертався додому і говорив сестрі, що бачив маму і що вона добре виглядає. Я просто не справився з тою лікарняною сценою, це було занадто болісно. Тож я повернувся на шлях грабунків. Я натрапив на Баркіма і ще кількох знайомих мені місцевих злодюг, і ми домовились пограбували кілька будинків.

Однієї ночі, перед тим, як піти грабувати заплановане місце, я показав Баркіму фотоальбом, який приніс із собою з Кетскілла. Там були фотографії мої, Каса, Камілли та всіх цих білих дітей зі школи.

Баркім не міг повірити своїм очам.

– Йоу, Майку, я ніхрєна не розумію. Вони що, там тебе допитують? Вони називають тебе «нігер»?

– Ні, це типу моя сім’я. Кас убив би тебе, якщо ти сказав би таке про мене, – відповів я йому.

Баркім похитав головою.

– Що ти тут робиш, Майку? – запитав він. – Повертайся назад до цих білих людей. Чорт, чувак, ці білі люди люблять тебе. Хіба ти цього не бачиш, нігер? Боже, як би я хотів, щоб у мене були білі люди, які любили б мене. Повертайся, чувак. Тут тобі нє хрін що ловити.

Я задумався над тим, що він сказав. Ось я, дворазовий чемпіон країни, повернувся до грабунків та розбою, тому що від своєї суті нікуди не втечеш. Щовечора я пив і курив «ангельський пил», нюхав кокаїн і ходив на місцеві танці. Словом, робив усе, щоб відволіктися від думок про матір.

Моя сестра весь час говорила мені: «Ти прийшов сюди, щоб побачити матусю. Не захоплюйся, ти тут не для того, щоб гратися.»

Якось увечері Баркім заїхав за своєю дівчиною, і ми втрьох прогулювалися по одному з Браунсвільских проспектів і побачили, як двоє моїх старих друзів грають у кості. Баркім теж їх знав, але замість того, щоб зупинитися і поговорити з ними, просто продовжив собі йти. Я підійшов привітатися з ними, і вони сказали: «Хей, Майку», – але поводилися при цьому підозріло. «Ми поговоримо з тобою пізніше», – сказали вони. Я відчував, що сталось щось дуже погане: хтось помер або у когось відібрали все його лайно.

Пізніше я дізнався, що по сусідству відбувалася якась бійка за розподіл сфер впливу і коли все вгамувалось, виявилось, що всім заправляє тепер Баркім. У нього були всі машини, дівчата, коштовності і зброя, тому що він заправляв місцевим наркокартелем. Відтоді як я покинув це місце, воно докорінно змінилося. Прийшли наркотики, і люди стали вмирати. Хлопці, з якими ми раніше тусувалися, убивали один одного через сфери впливу і гроші.

І ось одного разу моя сестра повернулася додому. У мене було похмілля, але я почув, як вона вставляє ключ у двері, і відкрив їй, але щойно двері прочинилися, вона вдарила мене просто в обличчя.

– Нащо ти так зі мною? – запитав я.

– Чому ти не сказав мені, що мама померла? – закричала вона.

Я не хотів признаватися, що не був у лікарні через те, що мені було занадто боляче бачити, як та мама, яку я знав, покидає нас. Моя сестра вбила б мене за таке, тому я відповів: «Ну, я не хотів, щоб тобі було боляче. Я не хотів, щоб ти знала». Я просто був заслабким, щоб впоратися із цим. Моя сестра була найсильнішою в нашій сім’ї. Вона вміла добре справлятися з трагедіями. Я ж навіть не спромігся піти туди разом із нею і побачити тіло. З нею пішов мій двоюрідний брат Ерік.

Похорони моєї мами були жалюгідними. Вона накопичила трохи грошей на ділянку в Ліндені, штат Нью-Джерсі. Нас було лише восьмеро: я, мої брат і сестра, мій батько Джиммі, її бойфренд Едді і троє друзів моєї матері. На мені був костюм, куплений із вкрадених грошей. У неї була тільки тонка картонна труна, грошей на надгробок не вистачало. Перш ніж ми покинули могилу, я сказав: «Мамо, я обіцяю, що буду хорошим хлопцем. Я стану найкращим у світі бійцем, і всі будуть знати моє ім’я. Зачувши «Тайсон», вони думатимуть не про Тайсон Фудс[9] чи Сайселі Тайсон[10], а про боксера Майка Тайсона». Я сказав їй це, тому що саме так говорив мені Кас. Доти єдиним, що натякало на славу нашої сім’ї, було те, що ми носили одне прізвище із Сайселі. Моя мама любила Сайселі Тайсон.

Після похорону я провів кілька тижнів у Браунсвілі ловлячи кайф. Одного вечора я побачив своїх друзів, які грали в кості кілька днів тому. Вони сказали мені, що Баркім був убитий.

– Ага, вони зловили твого братана, – сказав один із них. – Я думав, вони і тебе спіймали, тому що останній раз, коли ми бачилися, ти йшов із ним, коли ми тут грали в кості, і відтоді я тебе не бачив.

Смерть Баркіма мене сильно вразила. Це був той самий хлопець, який утягнув мене у вуличні грабунки, зробивши своїм вуличним сином. І він от тільки-но недавно казав мені забиратися звідси і йти назад до моєї білої сім’ї. І він був не один цієї думки. Усі друзі з мого району покладали на нас із Касом великі надії. Кас збирався вивести мене в люди.

«Тримайся цього білого чоловіка, Майку. Ми – ніщо, Майку, не повертайся сюди, Майку. Я не хочу чути ніякого лайна, нігер. Ти – наша єдина надія. З нас ніколи нічого не вийде, Майку, ми помремо просто тут, у Браунсвілі. Але ми зможемо сказати людям перед смертю, що ми тусувалися з тобою, ти був нашим нігером».

Куди б я не пішов, усі говорили мені на різні лади одне й те саме. Вони серйозно так думали. Для моїх друзів Браунсвіл був справжнім пеклом. Вони всі хотіли б мати можливість вибратися звідси, як це зробив я. Вони не могли зрозуміти, чому я хотів повернутися, але я повернувся, тому що намагався зрозуміти, хто ж я насправді. Мої два життя були дуже різними, але з різних причин я відчував себе як вдома в обох світах.

Одного разу в мої двері постукали – це була місіс Коулман, мій соціальний працівник. Вона приїхала, щоб забрати мою чорну дупу назад на північ штату, тому що мене спіймали на грабіжці і крадіжці. За три дні після похорону моєї матері я повинен був повернутися до Каса. Місіс Коулман була милою дамою, яка проїхала за мною з Кетскілла більше ніж дві години. Вона дуже підтримувала Каса і вважала, що бокс – це вельми добре рішення для мене. Я все ще був не в собі, тому сказав їй, що не збираюся повертатися до Кетскілла. Вона повідомила мені, що якщо я хочу залишитися в Брукліні, то їй доведеться зробити деякі документи, тоді поліція забере мене, а вона помістить мене де-небудь в Нью-Йорку. Мені тоді було шістнадцять, тож я знав, що вона говорить повну нісенітницю. За законом я не зобов’язаний був ні перед ким звітувати. Але я повернувся разом із нею на північ штату. Я подивився на свою квартиру і побачив, як моя мати жила в бідності та хаосі, а потім подумав про те, як вона померла. Це повністю змінило мої думки про те, як я збираюсь далі жити. Нехай вона буде короткою, але я намагатимусь, щоб вона була сповнена славою.

Коли я повернувся до Кетскілла, Кас допоміг мені пережити смерть моєї матері. Він розповів мені про той день, коли помер його батько. Кас був тоді разом із ним у будинку, і його батько кричав. Він не міг йому допомогти, бо не знав, що робити. Кас допоміг мені знову набратися сил. Тоді білий південноафриканський боксер на ім’я Чарлі Вейр, який був головним претендентом на титул чемпіона світу в середній вазі серед юніорів, приїхав зі своєю командою в Кетскілл, щоб тренуватися у Каса. Це було за часів апартеїду, і Кас сказав їм: «У нас тут є чорний хлопчик. Він – частина нашої сім’ї. Ви повинні ставитися до нього з повагою. Так само, як ви ставитесь до мене і Камілли, ви маєте ставитись і до нього».

Це було неймовірно. Ніхто ніколи мене так не захищав. Чарлі та його команда платили, щоб тренуватися з Касом, і зазвичай, хто платить, той і танцює. Але Кас дав їм знати, де їхнє місце. Кас і вдома так розмовляв.

«Послухай, тепер ми твоя сім’я, ясно? – сказав він мені. – І тепер ти наш хлопчик. І ти принесеш багато гордості цій родині. Гордості та слави».

Ми сиділи втрьох за обіднім столом, і Кас говорив:

– Глянь на свого чорного сина, Камілла. Що ти про це думаєш?

Камілла вставала, підходила до мене і цілувала.

Але за місяць наше скромне ідилічне життя було зруйновано. Я все зіпсував. У Каса були проблеми з моїм тренером Тедді Атласом. Вони сварилися через гроші. Тедді нещодавно одружився з дівчиною із сім’ї, яку Кас вважав недобропорядною, тому, коли Тедді просив грошей, Кас не давав йому багато. Тедді страждав і хотів, щоб я перейшов до професійної ліги, адже це б дало йому можливість мати його долю з моїх виграшів, однак Кас доки не мав планів робити з мене професіонала. Тож усім було зрозуміло, що Тедді збирається покинути Каса і спробує взяти мене із собою. Але я ні за що в світі не хотів йти від Каса.

Але потім я зробив те, що змусило Каса позбутися Тедді. Я був знайомий із сестричками жінки Тедді ще до того, як із ними познайомився сам Тедді. Ми всі разом ходили до школи і були друзями. Дівчата завжди фліртували зі мною, але у мене ніколи не доходило з ними до чогось сексуального. Одного разу я тусувався з дванадцятирічною сестрою його дружини і якось схопив її за дупу. Я не хотів робити нічого поганого. Я просто дурів і схопив її за дупу, хоча не повинен був цього робити. Це був просто дурний вчинок. Я просто зробив це не подумавши. У мене не було жодних навичок спілкування з дівчатами, тому що Кас не випускав мене із спортзалу. Я пошкодував, щойно зрозумів, що накоїв. Вона нічого мені не сказала, але я знав, що це повинно було її збентежити.

Пізніше ввечері мій спаринг-партнер відвіз мене до спортзалу на тренування з Тедді. Я вийшов із машини, а Тедді вже чекав на мене зовні. Він виглядав дуже сердитим.

– Майку, йди-но сюди. Я хочу поговорити з тобою, – сказав він.

Я підійшов до нього, а він витягнув пістолет і приставив його до моєї голови.

– Шибздик, ніколи не торкайся до моєї сестрички – він вистрілив із пістолета в повітря, просто біля мого вуха. Звук був настільки гучним, що першої хвилі я подумав, що він відстрелив мені вухо. А потім Тедді побіг. Я б теж так вчинив, тому що спортзал знаходився на даху поліцейської дільниці.

Тепер, коли Тедді говорить про той випадок, він напускає на себе вид, ніби налякав мене до смерті. Правду кажучи, то був не перший раз, коли хтось приставляв пістолет до моєї голови, але я, звісно, не говорив нічого на кшталт «давай, стріляй у мене, шибздик». Я нервував. Мій слух, до речі, повернувся лише через деякий час після пострілу. Але я відчував, що наробив лиха. Я шанував Тедді. Я сказився і можливо сказав комусь, що збираюсь помститися Тедді, але насправді я б ніколи не зміг вчинити йому чогось поганого. Він навчив мене битися і був зі мною з самого початку.

Камілла розлютилася на Тедді. Вона хотіла, щоб Кас висунув звинувачення і заарештував його, але Кас цього не зробив. Він знав, що Тедді був на випробувальному терміні по якійсь іншій справі і що його відразу посадили б у в’язницю. Тедді і його сім’я врешті-решт переїхали до міста.

І я був усьому цьому винний. Мені просто шкода, що все так вийшло. Після того, як Тедді пішов, я почав працювати з Кевіном Руні, ще одним боксером, з якого Кас зробив тренера. Руні й Тедді були друзями дитинства, і Тедді познайомив Кевіна з Касом. Ви можете собі уявити, як забурлили емоції після того всього, що сталося.

Я ПОЧУВАВ СЕБЕ ВЖЕ ДОСИТЬ ДОСВІДЧЕНИМ БІЙЦЕМ ТОДІ, КОЛИ МИ ПОЧАЛИ ПРАЦЮВАТИ З РУНІ. ЗАЗВИЧАЙ, КОЛИ хлопці виграють турніри, вони стають перебірливими щодо того, з ким будуть битися. Але не я. Я бився з ким завгодно і де завгодно: будь-то їхнє рідне місто чи двір їхнього будинку.

Кас говорив мені: «Бий їх просто в їхній вітальні і хай їх сім’ї будуть рефері на вашій битві». Я просто хотів битися і нічого не боявся. Я бився в Чикаго, Род-Айленді, Бостоні – де завгодно. І люди казали: «Це Тайсон, він двічі вигравав Юнацькі Олімпійські ігри».

У грудні 1982 року я зазнав своєї першої поразки на турнірі. Я бився на аматорському чемпіонаті США в Індіанаполісі, і моїм суперником був Ел Еванс. Мені тоді було шістнадцять, а йому – двадцять сім, він мав міцний удар і був дуже досвідченим хлопцем.

У першому раунді я накинувся на нього і надавав йому тонну тумаків. Теж саме я зробив і в другому раунді. Я штовхав його від стовпа до стовпа. У третьому раунді я став трохи диким, він відповів лівим хуком, і я впав. Я відразу схопився і знову кинувся на нього. Цього разу він збив мене з ніг правою рукою. Я встав і знову почав атакувати, але підковзнувся. На цьому моменті рефері й зупинив бій. Насправді, я не дуже постраждав. Я міг би продовжувати в тому ж дусі. Кас кричав зі свого кута на рефері.

Я був зруйнований. Я хотів вигравати на кожному турнірі. Мені подобалося, як вшановували чемпіона після його перемоги. Я хотів відчути це знову, я був залежний від уваги публіки.

Кас, певно, подумав, що поразка похитнула мою впевненість та волю до перемоги, і коли ми повернулися в Кетскілл, він дав мені невелике напучення.

«Подивись на чемпіонів, про яких ти читав у всіх цих книгах. У якийсь момент на початку своєї кар’єри багато хто з них зазнавав нокаутуючих поразок. Але вони ніколи не здавалися. Вони терпіли. Ось чому ти про них читаєш. А ті, хто програв і все кинув… що ж, їхні демони переслідуватимуть їх аж до самої могили, тому що у них був шанс не здаватися, але вони не скористалися з нього. Ти маєш протистояти своїм демонам, Майку, інакше вони гнатимуться за тобою слідком цілу вічність. Пам’ятай, ти маєш бути обережним із тим, як ведеш свої бої, адже те, як ти їх ведеш, впливатиме й на те, як ти проживатимеш твоє життя».

Я виграв свої наступні шість боїв, а потім боровся на національному чемпіонаті Золоті Рукавиці проти хлопця на ім’я Крейг Пейн. Я нокаутував Пейна на рингу протягом трьох раундів, зустрівши лише його слабкий опір. Тож я був упевнений у перемозі, коли офіційний представник, який тримав великий трофей, пройшов повз мене на ринг. Крейг і я стояли з обох боків від судді, і він тримав нас за руки, чекаючи на рішення. Я почав піднімати іншу руку в знак торжества, коли помітив, як модератор церемонії, що тримав трофей, показує Крейгу піднятий вгору великий палець.

«А переможцем у суперважкій вазі стає… Крей Пейн».

Я був приголомшений. Публіка вибухнула гучним свистом. Зайдіть на YouTube і подивіться цей бій. Мене обкрутили круг пальця. Після бою Емануель Стюард, великий тренер з Детройта, у програмі якого був Пейн, сказав мені, що він, безумовно, вважає, що я переміг. Кас був злий через це рішення, але він був щасливий бачити, що я зміг добре пережити такий тип змагань. Він знав, що ми перемогли морально, але мені від цього не стало легше. Після бійки я довго плакав, як мала дитина. У мене не було часу довго ображатися. Я одразу ж повернувся до спортзалу, щоб тренуватися до нових турнірів. У серпні 1983 року я виграв золоту медаль на турнірі CONCACAF серед юнаків до 19 років. 1984 року я виграв її вдруге. Того ж року я виграв золоту медаль на національному турнірі «Золоті рукавички», нокаутувавши Джонатана Літтлса в першому раунді. З Літтлсом я бився ще 1982 року на відборі до Юнацької Олімпіади, і він був єдиним моїм опонентом, який пройшов зі мною до другого раунду. І тепер настав час готуватись до Олімпійських випробувань.

Поки я готувався до Олімпійських ігор, спортивний журналіст Алекс Валлау приїхав в Кетскілл, щоб зробити репортаж про нас із Касом. Якоїсь миті нас попросили сісти у вітальні і поговорити один про одного. Кас був одягнений в офіційний сірий костюм і картату спортивну сорочку. Я був у костюмних штанях, сорочці та білій панамці Кенгол.

Алекс запитав Каса про роботу зі мною, і той зарядив цікавий, схожий на потік свідомості реп.

– Усе своє життя я думав про те, щоб створити ідеального бійця. Людина здібна на таке, думав я. Я побачив у ньому якості майбутнього чемпіона, тому що він завше був здібний до росту і перевершував своїх партнерів зі спарингу. Я вчив його рухам, схожим на ті, що в карате, так, щоб тіло пристосовувалося до бою, навіть якщо опонент не вважає це необхідним. Він здатен бити зі швидкістю блискавки на подив його супротивникам. Він володіє неймовірною швидкістю, координацією та інтуїтивним почуттям часу, яким зазвичай навчались після десяти років боротьби, коли, як в старі часи, займаються боксом кожен божий день.

Я не починаю навчати боксу, доки не переконаюсь, що учень здатен сприймати мою науку. Я багато розмовляю з учнем, щоб з’ясувати, що він за людина. Адже те, ким ми є сьогодні, ми завдячуємо сумі всіх наших вчинків та помислів. Отже, у випадку Майка ми розмовляємо, і я намагаюся з’ясувати, скільки шарів досвіду, шкідливих звичок та всього іншого мені потрібно зішкребти з нього, щоб дістатися до самої його суті й виставити її на огляд так, щоб не лише я, а й він сам зрозумів себе. З цього моменту прогрес стає швидшим.

– І що ж ви знайшли під всіма тими шарами, що зішкребли з Майка Тайсона? – запитав Алекс.

Кас вагався.

– Я знайшов те, що шукав: людину з вельми хорошим характером, здатну робити все необхідне, щоб вирости в хорошого бійця, а то й чемпіона світу. Коли я це зрозумів, моїм наступним завданням стало показати ці якості йому самому, адже доки він, як я колись, не усвідомлював їх, вони не здатні були стати йому у пригоді. Уміння бути дисциплінованим, уміння робити те, що має бути зроблено, попри те, як він почувається на той момент – ось це, на мій погляд, є визначенням істинного професіонала. Я думаю, що Майк швидко наближається до цього вміння, і це буде важливий моменти, через який, на мою думку, Майк повинен пройти, щоб стати найкращим у світі бійцем. І, виходячи з усього, що ми знаємо – хіба щось непередбачуване втрутиться в плин історії – якщо він і надалі працюватиме наполегливо і без перерв, спарингуватиме і займатиметься всім необхідним, – він може увійти в історію як один із найкращих бійців усіх часів і народів, а може, й просто стане найкращим бійцем в усьому білому світі.

Я був надзвичайно щасливим, що Кас говорить про мене. Потім Алекс запитав Каса, чи важко людині його віку працювати з таким молодим бійцем.

– Я часто йому кажу, хоча й знаю, що він не розуміє, що саме я маю на увазі, але зараз я поясню йому свою думку: якби його тут не було, то певно, і я не був би сьогодні живий. Той факт, що він тут і робить те, що він робить, до того ж робить це настільки добре і росте в своїх уміннях, дає мені мотивацію і інтерес до того, щоб залишитися в живих, тому що я вірю, що людина вмирає, коли втрачає інтерес до життя. Природа розумніша, ніж ми думаємо. Мало-помалу ми втрачаємо друзів, які нам небайдужі, і мало-помалу втрачаємо інтерес, доки нарешті не говоримо: «Якого біса я тут роблю? Мені немає заради чого продовжувати». Але моя причина бути тут – це Майк. Він дає мені мотивацію, і я житиму й спостерігатиму за його успіхами, і я не піду поки все, що я передбачив, не станеться, бо коли я піду, він не тільки знатиме, як боротися й розумітиме багато речей, але також буде знати, як постояти за себе.