Беззаперечна правда

Моя мати тоді зовсім махнула на мене рукою. Її добре знали в нашій окрузі, вона вміла красномовно говорити, коли їй то було потрібно. Інші всі її діти навчились добре ладнати з людьми, але я був винятком. Я був єдиним, хто не вмів читати і писати. Я ніяк не міг втовкти то собі в голову.

«Чому ти не можеш цього навчитися? – запитувала вона мене. – Та що з тобою таке?» Мабуть, вона вирішила, що я відсталий. Вона водила мене по всіх цих місцях на Лі-авеню, де я бував раніше немовлям, і там мені доводилось проходити психологічні експертизи. Будучи дитиною, я розмовляв вголос сам із собою… Це не було чимось нормальним у 70-х роках.

Щойно я потрапив до рук ювенальної системи, мені довелось піти за рішенням суду в спеціальну школу для важких підлітків. Спеціальна школа була схожа на в’язницю. Вони тримали нас під замком доти, доки тривали заняття. Вони збирали всіх антисоціальних дітей і довбаних психів. Ми мали робити все, що нам скажуть, але я однаково вставав і бився з народом, плював іншим межи очі. Вони давали нам жетони, з допомогою яких ми добирались до школи й назад, а я відбирав ці жетони в дітей і грав з ними в азартні ігри. Я міг навіть пограбувати когось зі своїх вчителів і прийти наступного дня в одязі, який купив на вкрадені гроші. Я робив багато поганих речей.

Вони сказали, що я гіперактивний, і почали давати мені Торазин. Оминувши Ріталін, вони прописали мені відразу могутній Т; оце саме його давали маленьким чорним сволотним поганцям у 70-х роках. Торазин був помилкою. Я сидів і витріщав очі на щось, але не міг поворухнутися, взагалі не міг нічого зробити. Усе було круто; я все чув, але водночас я був наче у відключці, був просто ніби зомбі. Я не просив їжі, вони просто приносили їжу в потрібний час. Мене запитували: «Тобі потрібно в туалет?» І лиш тоді я відповідав: «О, так, треба». Я навіть не розумів, коли мені треба йти в туалет.

Щойно я проковтнув це лайно, вони відрядили мене зі школи додому. Я сидів вдома і дивився «Рокі та його друзі». Моя мати думала, що з її дитиною щось не так, але я був просто поганою дитиною. Вони поставили мені неправильний діагноз, можливо, трохи зіпсували мене, але я ніколи не приймав близько до серця, коли люди ставили мені неправильний діагноз. Я завжди думав, що зі мною відбувається щось погане з моєї власної вини.

Окрім зомбі та божевільних, у спеціальні школи відправляли також злочинців. Тепер усі маленькі злочинці з різних районів міста мали нагоду познайомитися один з одним. Ми ходили на промисел на Таймс-Сквер і зустрічали там хлопців із нашої школи – усі вони були одягнені в дублянки з овчини і модні шмотки, у них були гроші в кишенях, і всі вони займались тим самим, що й ми. Одного разу 1977 року я просто тусувався на Таймс-Сквер, коли побачив хлопців із мого старого району в Бед-Стаї. Ми розмовляли, а наступної миті я помітив, як один із них схопив сумочку повії. Вона розлютилася і хлюпнула мені в обличчя чашку гарячої кави. До нас стали наближатися поліціянти, і ми з моїм другом Бубом кинулись навтьоки. Ми забігли до театру для дорослих, щоб сховатися, але відразу за нами вскочили і копи з тією повією.

– Це вони, – вона вказала на нас із Бубом.

– Я? Я ні фіга не зробив, – запротестував я, але копи провели нас до виходу і запакували на заднє сидіння машини.

Проте ця божевільна жінка на цьому не спинилася. Вона просунула руку в заднє вікно і роздряпала мені обличчя своїми довгими розпусними нігтями.

Вони відвезли нас до поліцейського відділку в центрі міста. Від’їзджаючи з Таймс-сквер, я бачив моїх друзів із Бед-Стай, тих самих, що наробили весь цей переполох. Вони спостерігали за нами з вулиці. Мене багато разів заарештовували, тож я вже звик до таких порядків. Але цього разу вони переглянули всі записи про мої попередні затримання і виявилось, що в мене їх забагато. З цієї причини мене відправили просто до Споффорду.

Споффорд був центром утримання неповнолітніх злочинців, розташованим у районі Хантс-Пойнт у Бронксі. Мені доводилося чути жахливі історії про Споффорд – одні ув’язненні били там інших, а ще над усіма знущався персонал – тож я не надто зрадів моїй поїздці туди. Мені видали якийсь одяг, дали окрему камеру, і я ліг спати. Вранці мене охопив жах. Я поняття не мав, що відбуватиметься в цьому місці. Але спустившись на сніданок до їдальні, я опинився ніби на зустрічі випускників. Я одразу ж побачив свого друга Кертіса, того самого хлопця, з яким я пограбував будинок і якого побив господар. Потім я став помічати й інших своїх старих знайомих.

«Охолонь, – сказав я собі. – Усі твої хлопці тут».

Після того першого разу я їздив до Споффорду і назад наче не було нічого. Споффорд став просто ще однією точкою для тусовок. Під час одного з моїх візитів туди нас усіх привели до актової зали, де ми сіли дивитися фільм «Великий «про Мухаммеда Алі. Коли він скінчився, ми всі зааплодували і були шоковані, коли на сцену раптом вийшов сам Алі власною персоною! У житті він був ще більшим. Йому навіть не треба було нічого говорити: щойно він вийшов із-за лаштунків, я подумав, що хочу бути таким самим, як цей мужик. Він говорив із нами, і це було надихаюче. Я поняття не мав, що роблю зі своїм життям, але знав, що хочу бути схожим на нього. Цікаво, але тепер люди не використовують таких слів. Коли вони дивляться величний бій, то кажуть: «Я хочу бути боксером». Ніхто не каже: «Я хочу бути схожим на нього». Таких, як Алі, небагато. Саме тоді я вирішив, що хочу бути видатним. Я не знав нічого про те, що я маю робити, але я вирішив, що хочу, щоб люди дивились на мене так само, як я дивився на Алі.

Не зрозумійте мене неправильно. Не те, щоб я вийшов із Споффорда і зробив крутий поворот у своєму житті. Я все ще був маленьким вуличним пацюком. Моє становище вдома погіршувалося. Після всіх цих арештів, спецшкіл і ліків моя мати втратила будь-яку надію на мене. Утім, вона ніколи особливо в мене й не вірила, починаючи із самого мого дитинства. Я лише знаю, що хтось із тих лікарів, якийсь мудак-расист, той, що сказав моїй мамі, ніби я зіпсований та розумово відсталий, украв віру моєї матері водночас та назавжди. Вони вкрали у мене всю любов та безпеку, які могли ще в мене бути.

Я ніколи не бачив, щоб моя мати раділа за мене або пишалася тим, що я роблю. У мене ніколи не було можливості говорити з нею та дізнатися про неї більше. Це жодним чином не вплинуло на мене у професійному плані, але це знищило мої емоції та психіку. Бувало, що я гуляв зі своїми друзями й бачив, як їхні матері їх цілують. У мене цього ніколи не було. Ви могли б подумати, що якщо вона дозволяла мені спати з нею в ліжку до 15 років, то, певно, вона мене любила, але правда в тім, що вона просто була постійно п’яною.

Оскільки я тепер перебував у виправній системі, влада вирішила направити мене до спеціального виправного закладу. Вони збирали купу дітей пригнічених, ображених, поганих та психічно хворих і кидали їх разом до закладу, де уряд платив людям, щоб вони дивились за нами. Усе це було дурною аферою. Мене ніколи не вистачало більше як на два дні. Я просто тікав звідти. Одного разу я був у дитячому будинку в Брентвуді на Лонг-Айленді й зателефонував додому, поскаржитися мамі, що у мене там немає маріхуани, і вона змусила Родні купити її і привезти мені. Вона завжди була посередником у цій справі.

Врешті-решт мене направили до Маунт-Лоретто – виправний заклад на Стейтен-Айленді, але мене вже ніщо не могло змінити. Тепер я обчищав кишені пасажирів на паромі Стейтен-Айленда. Проте річ у тім, що ти ніколи не знаєш, до чиєї кишені заліз. Інколи це може бути кишеня неправильного хлопця, якогось мерзенного шибздика, і він захоче повернути свої гроші. Такий типчик просто починає бити всіх не розбираючи.

– Хто взяв мої чортові гроші?! – заволав він.

Він став кидатися на всіх навколо, і всі, хто був на паромі, мали кинутися на цього навіженого. Його обікрав мій друг, і він штовхнув надрав йому дупу просто так, не знаючи, що той і є злочинцем. Вийшовши з човна, ми сміялися, бо гроші залишились у нас. Навіть мій друг сміявся через сльози, не зважаючи на те, що йому все ще було боляче. Цей чоловік точно викинув би нас за борт, якби лише дізнався, хто усьому провиною. Зараз мені страшно навіть подумати про те, яким життям я тоді жив. О Боже, він би просто вбив нас, він був просто диявольськи розлюченим.

На початку 1978 року мене випустили з колонії для неповнолітніх на Стейтен-Айленді, і я повернувся до Браунсвіу. Я постійно чув, що багато моїх друзів були вбиті через такі безглузді речі, як коштовності або пара сотень доларів. Я трохи хвилювався, але ніколи не переставав грабувати й красти. Я спостерігав за хлопцями, на яких колись рівнявся, старшими хлопцями, «кар’єра» яких складалась у мене на очах – крім зростання, я бачив і всі виямки на їхньому шляху. Наприклад, я бачив, як їх безжально били, тому що вони постійно грабували людей. Але їх це однаково не зупиняло – кримінал був у їхній крові.

Наша округа ставала все більше і більше лиховісною – мене ненавиділи тепер майже всі. Мені було лишень одинадцять років, але інколи я міг просто собі йти районом у власних справах, а господар будинку чи магазину, повз який я проходив, побачивши мене, піднімав камінь або щось інше і кидав у мене.

«Чортів маленький злодійкуватий шибздик!», – кричали вони.

Вони бачили як я, одягнений у всі мої модні шмотки, йду повз і одразу точно знали, що я той нігер, який краде у них. Одного разу я йшов повз якусь будівлю і зупинився поговорити з другом, як тут вийшов чолов’яга на ім’я Нікі зі своєю рушницею та другом, що тримав у руках пістолет. Його друг витягнув пістолет, а Нікі приклав рушницю до мого пенісу.

«Отже, так, маленький нігер, слухай сюди. Якщо я почую, що ти знову був на тому грьобаному даху, то тебе виїбу. А як я побачу тебе знову тут на райончику, то відстрелю тобі яйка», – сказав він.

Я поняття зеленого не мав, хто такий цей чувак, але він точно знав, хто я. Можете собі уявити, що я був призвичаївся до того, що люди отак до мене підходять?

За кілька місяців до мого тринадцятиріччя мене знову арештували за привласнення чужого майна. Вони обнишпорили всі місця в Нью-Йорку, щоб затримати мене. Не знаю я, які наукові діагностичні тести вони використовували, але цього разу вони вирішили направити мене в Трайонську школу для хлопчиків, що була центром для неповнолітніх правопорушників у північній частині штату Нью-Йорк, приблизно за годину їзди на північний захід від Олбані.

Моя мати була щаслива, що я їду на північ штату. Тоді вже безліч дорослих чоловіків приходили до нашого дому, розшукуючи мене.

– Твій брат – брудний шибздик. Я вб’ю твого брата, – казали вони моїй сестрі.

– Він лише дитина, – відказувала вона. – Він же не забрав у тебе жінку або щось інше в такому роді.

Уявіть собі, що дорослі чоловіки приходять до вас додому, розшукуючи вас, а вам лишень дванадцять. Ну хіба це не лайно? Хіба можна звинувачувати мою матір за те, що вона втратила будь-яку віру в мене?

2

ТОЙ ФАКТ, ЩО МЕНЕ НАПРАВИЛИ ДО ВИПРАВНОЇ КОЛОНІЇ НА ПІВНОЧІ ШТАТУ був геть не добрим. Тепер я опинився з дорослими хлопцями. Вони були жорсткішими, ніж хлопці з Споффорда. Але Трайон був непоганим місцем. Там було багато котеджів, і можна було гуляти на вулиці, грати в баскетбол та ходити до спортзалу. Але я одразу ж потрапив у біду. Увесь час я був у дурному настрої. Я поводився дуже погано. Я був конфліктним і давав усім і кожному знати, що я з Брукліна і не збираюся знатися з усіляким лайном.

Того разу я йшов на один із моїх уроків, коли повз мене у холі пройшов той пацан. Він тримав себе так круто, наче був кілером, а коли проходив повз мене, то, побачивши, що я тримаю в руках шапку, почав на ходу виривати її в мене з рук. Я не знав, хто він, але він не поважав мене. Цілих сорок п’ять хвилин наступного уроку я сидів у класі й метикував, як я збираюсь убити того хлопця за те, що він смикав мою шапку. Коли заняття закінчилось, я вийшов із класу і побачив у дверях його з друзями.

«Оце він, той, кого ти шукаєш, Майку», – подумав я. Я підійшов до нього – він стояв заклавши руки в кишені і дивився на мене так, наче йому не було жодних турбот у цілому світі, наче я забув, що він смикав сорок п’ять хвилин назад мою шапку. Побачивши таке, я з усією люттю накинувся на нього.

Вони надягли на мене наручники і направили до Елмвуда, який був закритою колонією для невиправних дітей. Елмвуд був моторошним. Там були великі круті мужлани – службовці. Щоразу, як мені доводилось там когось бачити, вони йшли в наручниках у супроводі двох тюремників.

У вихідні всі діти з Елмвуда, які заробили хороші оцінки, виїжджали на кілька годин, а потім поверталися з набряклими носами, пощербленими зубами, розбитими ротами та забитими ребрами – усі вони були на взводі. Я думав собі, що то наслідки побоїв від тюремників, адже тоді ніхто не розказував про такі випадки в Департаменті охорони здоров’я або соціальній службі. Проте чим більше я розмовляв із цими побитими хлопцями, тим більше розумів, що вони щасливі.

«Да, чувак, так його! Ми його майже поклали!«– сміялись вони. Я поняття не мав, про що вони говорять, але потім вони мені все розповіли. Вони боксували з містером Стюартом, одним із вихователів. Боббі Стюарт був міцним ірландським хлопцем, вагою близько 170 фунтів, колишнім професійним боксером. Він був чемпіоном країни серед аматорів. Коли я був у холі, працівники колонії сказали мені, що тут є колишній боксер, який навчає дітей боксу. Працівники, які розповідали мені про нього, були дуже добрі до мене, і я хотів зустрітися з ним, тому що думав, що він теж буде добрим до мене.

Одного разу вночі я був у своїй кімнаті, коли пролунав гучний, лячний гуркіт у двері. Я відкрив їх і побачив містера Стюарта.

– Гей, придурок, я чув, що ти хочеш поговорити зі мною, – прогуркотів він.

– Я хочу бути бійцем, – сказав я.

– Як і всі інші хлопці. Але їм не вистачає внутрішнього стрижня постійно працювати, щоб бути бійцем, – сказав він. – Можливо, якщо ти прийдеш до тями й перестанеш вести себе як придурок, продемонструвавши хоч трохи поваги, я буду працювати з тобою.

Тож я справді почав докладати зусиль, щоб взяти себе в руки. Я думаю, що я найдурніший хлопець у світі, коли справа доходить до схоластики, але я отримав свою зірку пошани і говорив «так, сер» та «ні, мем» усім, ставши просто зразковим громадянином, так сильно я хотів битися зі Стюартом. Це забрало у мене цілий місяць, але врешті-решт я заробив достатньо кредитів, щоб піти. Усі інші діти прийшли подивитися, чи зможу я надерти йому дупу. Я був абсолютно впевнений, що знищу його і що всі будуть стелитися мені під ноги.

Я відразу ж почав молотити руками і наносити йому купу ударів, а він натомість просто прикривався. Я б’ю його з кулака і лупцюю по-всякому, а він раптово прослизає повз мене і періщить мене просто в живіт. «Бух… Уффффф… Уффффф…». Я виблював усе, що з’їв за останні два роки. Що це була за чортівня? Я замислився. Я тоді не знав нічого про бокс. Тепер я знаю, що якщо тебе б’ють у живіт, то ти просто втратиш дихання на пару секунд, але воно швидко відновиться. Тоді я цього ще не знав. Я справді думав, що ніколи більше не зможу дихати й помру. Я відчайдушно намагався вдихнути, але все, що я міг зробити, це блювати ще і ще. Це було просто неймовірно жахлива чортівня.

– Вставай і провалюй, – гаркнув він.

Після того, як усі пішли, я підійшов до нього дуже присоромленим.

– Вибачте, сер, а ви не могли б навчити мене цьому? – запитав я. – Я подумав, що коли повернусь до Браунсвіля, зможу вдарити якогось шибздика в живіт, і той впаде, а я зможу залізти до нього в кишені.

Ось де тоді були мої думки. Мабуть, він побачив у мені щось таке, що йому сподобалося, тому що після нашого другого сеансу він сказав мені: «То ти справді хочеш цим займатися?»

Тож ми почали регулярно тренуватися. А після наших тренувань я повертався до своєї кімнати і всю ніч боксував зі своєю тінню. Я ставав усе кращим. Тоді я цього ще не знав, але під час одного з наших спарингів я вдарив Боббі джебом і зламав йому ніс, мало не збивши його з ніг. Наступного тиждня він взяв відгул, щоб мати змогу вичухатися вдома.

Після декількох місяців тренувань я зателефонував мамі і попросив Боббі поговорити з нею по телефону. «Скажи їй, скажи їй», – просив я. Я хотів, щоб він сказав їй, який із мене вийшов хороший учень. Я просто хотів, щоб вона знала, що я на щось здатен. Я подумав, що вона могла б мені повірити, якби їй це сказала біла людина. Але вона просто відповіла йому, що їй важко повірити в те, що я змінився. Вона просто вважала мене невиправним.

Незабаром після цього Боббі прийшов до мене з ідеєю.

– Я хочу повести тебе до цього легендарного тренера з боксу Каса Д’Амато. Він може підняти тебе на наступний рівень.

– Про що ви, в біса, говорите? – запитав я. Тоді я не довіряв нікому, крім Боббі Стюарта. А тепер він збирався передати мене комусь іншому?

– Просто довірся цій людині, – сказав він мені.

І ось одного разу в березні 1980 року ми з Боббі поїхали на вихідні до Кетскілла, штат Нью-Йорк. Каса тренував у переобладнаному на тренажерний зал конференц-залі, розташованому над міським поліцейським відділком. Тут не було вікон і світло забезпечували кілька старомодних ламп. Я помітив на стінах плакати і вирізки з газет із фотографіями деяких місцевих хлопців, які досягли успіхів.

Кас виглядав саме так, як ви уявляєте собі крутого тренера з боксу. Він був невисокого зросту, повний, з лисою головою, і по ньому відразу було видно, що він сильний. Він навіть розмовляв жорстко, увесь його вигляд був сама серйозність – жоден м’яз на його обличчі не видавав навіть тіні посмішки.

«Здрастуйте, я Кас», – представився він. Він говорив із сильним бронкським акцентом. Він був із молодим тренером на ім’я Тедді Атлас.

Ми з Боббі вийшли на ринг і почали спаринг. Я розпочав бій сильно, по-справжньому заганяючи Боббі. Зазвичай ми робили по три раунди, але всередині другого раунду Боббі вдарив мене кілька разів правою і в мене з носа потекла юшка. Мені було насправді не боляче, але кров була по всьому моєму обличчю.

– Досить, – сказав Атлас.

– Але, сер, будь ласка, дозвольте мені закінчити цей раунд і зробити ще один. Ми так завше робимо, – благав я.

Я хотів вразити Каса. Думаю, мені це вдалося. Коли ми зійшли з рингу, першими словами Каса до Боббі було: «Це чемпіон світу в надважкій вазі».

Відразу після цього спарингу ми вирушили обідати до Каса додому. Він жив у великому білому вікторіанському будинку на десяти акрах землі. З ганку було видно річку Гудзон. Поруч із будинком росли високі клени і розлогі кущі троянд. Я ніколи в житті не бачив такого будинку.

Ми сіли поговорити, і Кас сказав мені, що не може повірити, що мені лише тринадцять років. А потім він змалював мені, яким бачить моє майбутнє. Він спостерігав за нашим спарингом лише шість хвилин, але він сказав це з такою впевненістю, ніби то був загальновідомий факт:

«Ти виглядав чудово. Ти неперевершенний боєць«. Один комплімент наздоганяв інший. «Якщо ти мене послухаєш, я можу зробити з тебе наймолодшого чемпіона у важкій вазі всіх часів».

Чорт забирай, як він міг обіцяти щось таке? Я думав, що він збоченець. Там, звідки я родом, люди говорять подібні речі тоді, коли вони хочуть скористатись з тебе. Я просто не знав, що й казати. Мені ніколи раніше не доводилось чути, щоб хтось говорив про мене добре. Я хотів залишитися поруч із цим старим, тому що мені подобалося те, які почуття він у мені будив. Пізніше я зрозумів, що це була психологія Каса. Ви даєте трохи сили слабкій людині, і вона стає залежною.

На зворотному шляху до Трайона я був дуже схвильований. Я сидів із букетом троянд Каса на колінах. Я раніше ніколи не бачив троянд наживо, хіба лише по телевізору, але мені дуже хотілось трохи собі, адже вони виглядали так вишукано. Мені хотілось взяти з собою щось хороше, тож я запитав Каса, чи можна мені трохи троянд. Наповнений запахом троянд і словами Каса, які все ще дзвеніли мені у вухах, я почував себе щасливим ніби змінився весь мій світ. Саме тієї миті я зрозумів, що з мене будуть люди.

– Я думаю, ти йому подобаєшся, – сказав Боббі. – Якщо не будеш поводитись як придурок і мудак, то все буде добре. Можна сказати, що Боббі був радий за мене.

Я повернувся до своєї кімнати і поставив троянди у воду. Кас дав мені подивитися величезну енциклопедію боксу, і я не спав ніч, доки не прочитав усю книгу. Я читав про Бенні Леонарда, Гаррі Греба та Джека Джонсона. Я просто повівся на цьому всьому. Я хотів бути схожим на цих хлопців; вони виглядали так, ніби для них не було жодних правил. Так, вони багато працювали, але у вільний час просто байдикували, a люди приходили до них, як до богів.

Я почав ходити на тренування до Каса кожні вихідні. Я тренувався з Тедді у спортзалі, а потім залишався ночувати у Каса. У будинку Каса та його партнерки, милої української леді на ім’я Камілла Евальд, були й інші хлопці, що прагнули стати бійцями. Першого разу, коли я опинився в будинку, я вкрав гроші з гаманця Тедді. Гей, ви ж розумієте, що від цього лайна не просто позбутися лише тому, що у вас наче все стало гаразд? Мені потрібно було дістати грошей на траву. Я чув, як Тедді говорив Касу: «Це має бути він».

– Це не він, – відповідав йому Кас.

Я був у захваті від боксу, але після того, як подивився по телевізору перший бій із Леонардом Дюраном, мені стало зрозуміло, що бокс – це те, чим я хочу займатися все своє життя. Вау, той бій просто перевернув для мене все, я був надзвичайно схвильований. Вони обидва боксували з такими неперевершеними стилями та міццю, завдаючи швидких ударів. Це все виглядало настільки неймовірно, що видавалося постановкою. Я був просто вражений. Мені більше ніколи не доводилося переживати такі почуття.

Коли я тільки почав ходити до Каса, він навіть не пустив мене боксувати. Щойно я закінчував своє тренування з Тедді, Кас сідав поруч зі мною, і ми розмовляли. Він говорив про мої почуття та емоції, а також про психологію боксу. Він хотів дістатися до самої моєї суті. Ми багато говорили про духовні аспекти гри. «Якщо в тобі немає духовного воїна, ти ніколи не станеш бійцем. І плювати, наскільки ти великий та сильний», – казав він мені. Ми говорили про досить абстрактні поняття, але він усе ж зумів розбутиди в мені приспані почуття. Кас знав, як говорити моєю мовою. Він виріс у жорсткому оточенні і теж був колись вуличним хлопчиськом.

Насамперед Кас заговорив про страх і про те, як його подолати. «Страх – це найбільша перешкода для навчання. Але водночас страх – твій найліпший друг. Страх подібний вогню. Якщо ти навчишся контролювати його, він стане працювати на тебе. Якщо ж ні – він знищить і тебе, і все, що навколо тебе. Він, мов сніжок на пагорбі: ти можеш підібрати його і кинути подалі, або ж зробити з ним усе, що тобі заманеться, якщо візьмешся за нього до того, як він почне котитися схилом униз. Однак, якщо він уже почав котитися – він стане таким великим, що розчавить тебе насмерть. Тому ніколи не слід дозволяти страху безконтрольно рости і розвиватися, бо втративши контроль над ним, ти не зможеш досягнути своєї мети та врятувати своє життя.

Уяви собі оленя, що перетинає відкрите поле. Він наближається до лісу і раптом інстинкт підказує йому, що там небезпека, на нього там, можливо, чатує пума. Щойно він це зрозуміє, природа вмикає функцію виживання і наднирники продукують у кров адреналін, який примушує серце битися частіше, і це дає можливість тілу демонструвати надзвичайні силу та спритність. Там, де олень може зазвичай стрибнути на п’ятнадцять футів, адреналін дозволяє йому стрибнути на сорок або п’ятдесят футів – на відстань, достатню для того, щоб уникнути небезпеки. Людська істота нічим не інша. Коли ми стикаємось із моторошною ситуацією, що загрожує нашому здоров’ю чи життю, адреналін починає розганяти серце. Під впливом надниркових залоз людина може здійснювати надзвичайні подвиги сили.

Думаєш, ти знаєш різницю між героєм і боягузом, Майку? Що ж, і герой, і боягуз насправді відчувають одне й те саме. Різниця лише в тім, що вони реагують по-різному. І герой, і боягуз переживають однакові почуття, але ти маєш привчити себе діяти як герой, щоб утриматися від вчинків, притаманних боягузу.

Твій розум тобі не друг, Майку. Сподіваюся, ти це знаєш. Тобі доведеться боротися з власним розумом, брати контроль над ним, ставити його на місце. Тобі доведеться контролювати свої емоції. Дев’яносто відсотків тієї втоми, що ти відчуваєш на ринзі, – у твоєму мозку. Це не що інше, як просто відмовка людини, що хоче все полишити й піти. У ніч перед боєм ти не зможеш заснути. Але не хвилюйся, твій супротивник переживатиме те саме. Ви підете на зважування, і він виглядатиме сильнішим і спокійнішим за тебе, він буде здаватися холодним, мов лід, але зсередини його випалюватиме полум’ям страху. Твоя уява наділятиме його здібностями, яких у нього немає. Пам’ятай: рух знімає напругу. Тої миті, коли лунає дзвінок і ви вступаєте в контакт один із одним, ти побачиш, що твій противник нічим не кращий за інших, усі твої страхи та фантазії вмить розвіються. Сама боротьба – це єдина реальність, яка має значення. Ти повинен навчитися брати свою волю в кулак і контролювати реальність».