Ідеї чистої феноменології і феноменологічної філософії. Книга перша. Загальний вступ до чистої феноменології

§ 4. Убачання сутності та фантазія. Пізнання сутності незалежно від будь-якого пізнання фактів

Ейдос, чиста сутність може екземпліфікуватися в даностях досвіду, а саме – в даностях сприйняття, спогаду тощо, але так само і в простих даностях фантазії. Тому ми можемо первинно схопити саму сутність, спираючись на відповідні споглядання, але так само на споглядання, які не досвідчують, не схоплюють суще, а «просто виображають».

Створюючи у вільній фантазії якісь просторові образи, мелодії, соціальні процеси тощо або вигадуючи акти досвіду, задоволення або незадоволення, воління тощо, ми можемо завдяки «ідеації» вбачати і навіть адекватно вбачати різні чисті сутності: сутність просторового образу, мелодії, соціального процесу тощо, взагалі образу, мелодії тощо відповідного особливого типу. При цьому байдуже, було це даним в актуальному досвіді чи ні. Якби вільна фікція завдяки якомусь психологічному диву створила принципово нові, наприклад, чуттєві дані, які не поставали і не постануть у жодному досвіді, то це нічого не змінило б у первинній даності відповідної сутності: хоча вигадані дані ніколи не можуть бути справжніми.

Із цим істотно пов’язане те, що покладання і насамперед споглядальне схоплення сутності в жодному разі не імплікує покладання будь-якого індивідуального існування; чисті сутнісні істини не містять жодного твердження про факти, отже, з них не можна висновити бодай найобмеженіші фактичні істини. Якщо мислення про факти і висловлення про факти для свого обґрунтування потребують досвіду (наскільки його вимагає сутність влучності такого мислення), то мислення про чисті сутності – мислення, яке не змішує факти та сутності – потребує для свого обґрунтування вбачання сутностей.

§ 5. Судження про сутність і судження про ейдетичну загальну значливість

Однак тепер слід взяти до уваги таке. Акт судження про сутність і зв’язки сутностей і акт ейдетичного судження, враховуючи той обсяг, який мусимо надати останньому поняттю, не є тим самим; ейдетичне пізнання не має в усіх своїх реченнях сутність за «предмет-про-який»; і з цим ближче пов’язане, що споглядання сутності – взяте як дотепер – як споглядання досвіду, аналогічне досвіду існування усвідомлення, в якому предметно схоплюється сутність, як у досвіді щось індивідуальне, не є єдиним усвідомленням, яке у разі вимкнення будь-якого покладання існування приховує в собі сутність. Сутності можуть усвідомлюватися інтуїтивно, навіть бути схопленими в певний спосіб, не перетворюючись на «предмети-про-які».

Погляньмо на судження. Точніше кажучи, йдеться про відмінність суджень про сутність і суджень, які в невизначено загальний спосіб, не змішуючись із покладанням індивідуального, все ж таки судять про індивідуальне, але чисто як про одиничність сутності в модусі «взагалі». Так в чистій геометрії ми зазвичай судимо не про ейдос прямої, кута, трикутника, конічного розрізу, а про пряму і кут взагалі або «як такі», про індивідуальні трикутники взагалі, конічні розрізи взагалі. Такі універсальні судження мають характер сутнісної загальності, «чистої» або, як то кажуть, «строгої», просто «безумовної» загальності.

Заради простоти ми припускаємо, що йдеться про «аксіоми», про безпосередньо очевидні судження, на які в опосередкованому обґрунтуванні спираються всі інші судження. Такі судження – наскільки вони, як ми тут припускаємо, у наведений спосіб судять про індивідуальні одиничності – потребують для свого ноетичного обґрунтування, тобто для того, щоби стати очевидними, певного бачення сутності, яке також (у модифікованому сенсі) можна позначити як схоплення сутності; і воно також, як і упредметнювальне споглядання сутності, спирається на видимість індивідуальних одиничностей сутності, але не на їх досвідчування. Для нього також достатньо простих уявлень фантазії або навіть видимості фантазії; видиме усвідомлюється як таке, воно «являє себе», але не схоплюється, як те, що існує. Коли ми, наприклад, із сутнісною загальністю («безумовною», «чистою» загальністю) судимо: «колір взагалі відрізняється від звуку взагалі», то це підтверджує щойно сказане. Одиничне сутності «колір» і одиничне сутності «звук» «уявлені» інтуїтивно, а саме – як одиничність власної сутності; тут водночас у певний спосіб наявні споглядання фантазії (без покладання існування) і споглядання сутності, але останнє – не як споглядання, яке робить сутність предметом. Утім, до сутності стану справ належить те, що для нас завжди можливе звернення до відповідної об’єктивувальної настанови, що вона навіть є сутнісною можливістю. Відповідно до зміненої настанови змінюється і судження, тоді воно звучить так: сутність («рід») «колір» відрізняється від сутності (роду) «звук». І так усюди.

І навпаки: кожне судження про сутність еквівалентно може бути перетвореним на безумовно загальне судження про одиничності цієї сутності як такі. Таким чином поєднуються чисті судження про сутність (чисто ейдетичні судження), хоч би якої логічної форми вони були. Спільним для них є те, що вони не покладають жодного індивідуального буття, навіть коли судять про індивідуальне – а саме з чистою сутнісною загальністю.

§ 6. Деякі засадові поняття. Загальність і необхідність

Отже, очевидно, що між собою пов’язані такі ідеї: акт ейдетичного судження, ейдетичне судження або ейдетичне речення, ейдетична істина (або істинне твердження); як корелят останньої ідеї: ейдетичний стан справ як такий (як наявне в ейдетичній істині); нарешті, як корелят попередніх ідей: ейдетичний стан справ у модифікованому сенсі простої гаданості, в сенсі того, про що судять як про таке, що може бути або не бути наявним.

Кожне ейдетичне відособлення та деталізація ейдетично загального стану справ означає, наскільки він є цим, сутнісну необхідність. Отож, сутнісна загальність і сутнісна необхідність є корелятами. Але щодо необхідності та пов’язаних кореляцій виникає неоднозначність: відповідні судження також називають необхідними. Проте важливо взяти до уваги відособлення і передусім не позначати сутнісну загальність (як це часто роблять) як необхідність. Усвідомлення необхідності, точніше кажучи, усвідомлення судження, в якому усвідомлюється стан справ як розрізнення ейдетичної загальності, називається аподиктичним, саме судження, речення – аподиктичним (також аподиктично-«необхідним») наслідком загального, з яким воно пов’язане. Висловлені речення про зв’язки між загальністю, необхідністю, аподектичністю можуть також бути настільки загально схоплені, що вони будуть чинними для будь-яких, а не лише для ейдетичних сфер. Утім, очевидно, що в ейдетичному обмеженні вони отримують особливий і надто важливий сенс.

Дуже важливим також є зв’язок ейдетичного акту судження про індивідуальне взагалі з покладанням існування індивідуального. Сутнісна загальність переноситься на покладене як таке, що існує, індивідуальне або на невизначено загальну сферу індивідів (щодо якої діє теза існування). Це стосується кожного «застосування» геометричних істин до (покладеної як справжня) природи. Стан справ, покладений як справжній, є фактом, якщо він є станом дійсності, а ейдетичною необхідністю він є тоді, коли є деталізацією сутнісної загальності.

Не можна плутати необмежену загальність законів природи із сутнісною загальністю. Речення «всі тіла є важкими», звісно, не покладають існування жодної конкретної речевості всередині всієї природи. Попри це воно не має безумовної загальності ейдетичних речень, оскільки воно, згідно зі своїм сенсом як закон природи, завжди тягне за собою покладання існування, а саме – існування самої природи, просторово-часової дійсності: всі тіла – в природі, всі «справжні» тіла – є важкими. На противагу цьому речення «всі матеріальні тіла є протяжними» має ейдетичну значливість і може бути зрозумілим як чисто ейдетичне, якщо з боку суб’єкта буде вимкнена здійснена теза існування. В ньому висловлюється те, що ґрунтується в сутності матеріальної речі й у сутності протяжності, і те, що ми можемо вгледіти як «безумовну» загальну значливість. Це відбувається завдяки тому, що ми отримуємо сутність матеріальної речі (наприклад, на підставі вільної фікції такої речі) в первинній даності, аби потому в цьому давальному усвідомленні здійснити кроки думки, яких вимагає «вбачання», первинна даність сутнісного стану справ, який виразно встановлюється в такому реченні. Те, що дещо дійсне в просторі відповідає таким істинам, є не простим фактом, а як відособлення сутнісного закону – сутнісною необхідністю. Факт при цьому є лише самим дійсним, до якого це застосовується.

§ 7. Науки про факти і науки про сутності

(Сам ейдетичний) зв’язок між індивідуальним предметом і сутністю, завдяки якому кожному індивідуальному предмету належить сутнісний набір як його сутність, як і навпаки кожній сутності відповідають можливі індивіди, які є її фактичними відособленнями, обґрунтовує відповідний взаємозв’язок наук про факти і наук про сутності. Існують чисті науки, такі як чиста логіка, чиста математика, чисте вчення про час, вчення про простір, вчення про рух тощо. Вони цілковито, в усіх кроках їхньої думки чисті від покладань фактів; або, що означає те саме, в них жоден досвід як досвід, тобто як усвідомлення, яке схоплює, або покладає дійсність та існування, не може набувати функції обґрунтування. Там, де в них функціонує досвід, він функціонує все-таки не як досвід. Геометр, який креслить на дошці свої фігури, створює цим фактично сущі лінії на фактично сущій дошці. Проте ані фізичне створення, ані його досвід цього створення як досвід не обґрунтовують його геометричне бачення сутностей і сутнісне мислення. Тому байдуже, це його галюцинації чи ні й чи замість направду креслити він виображає свої лінії і конструкції у світі фантазії. Геть інакше з дослідником природи. Він спостерігає та експериментує, тобто він встановлює досвідне існування, досвідчування є для нього актом обґрунтування, який не можна замінити простим виображуванням. Саме тому науки про факт і досвідні науки є еквівалентними поняттями. Але для геометра, який досліджує не дійсність, а «ідеальні можливості», не дійсні, а сутнісні стани справ, замість досвіду граничним актом обґрунтування є вбачання сутності.

Так у всіх ейдетичних науках. На сутнісних станах справ (або ейдетичних аксіомах), які мають схоплюватися у безпосередньому вбачанні, ґрунтуються опосередковані, які даються в опосередковано вбачальному мисленні, а саме – за принципами, які вбачаються суто безпосередньо. Тому кожен крок опосередкованого обґрунтування є аподиктично й ейдетично необхідним. Отже, в цьому полягає сутність чисто ейдетичної науки, що вчиняє винятково ейдетично, що вона від початку й надалі не пізнає жодного стану справ, окрім тих, що мають ейдетичну значливість, які, отже, або можуть бути безпосередньо первинно дані (як безпосередньо ґрунтовані в первинно вбаченій сутності), або можуть бути чисто «висновлені» з таких «аксіоматичних» станів справ.

Із цим пов’язаний практичний ідеал точної ейдетичної науки, який, власне, спромоглася здійснити лише нова математика: надати кожній ейдетичній науці вищий ступінь раціональності через редукцію опосередкованих кроків думки до раз і назавжди систематично встановлених аксіом відповідних ейдетичних царин і, якщо від початку не йдеться про «формальну» або «чисту» логіку (про mathesis universalis[9] в широкому сенсі), через додавання всіх її аксіом.

А з цим знов-таки пов’язаний ідеал «математизації», що так само, як щойно схарактеризований ідеал має велике практичне пізнавальне значення для всіх «точних» ейдетичних дисциплін, чий загальний пізнавальний склад (як-от, у геометрії) обмежений загальністю кількох аксіом і чисто дедуктивною необхідністю. Тут не місце вдаватися в це[10].

§ 8. Стосунки залежності між наукою про факти і наукою про сутності

Після всього зазначеного вище зрозуміло, що сенс ейдетичної науки принципово виключає будь-яке залучення пізнавальних результатів емпіричних наук. Тези дійсності, які постають у безпосередніх установленнях цих наук, пронизують все опосередковане. З фактів завжди випливають лише факти.

Якщо ейдетична наука принципово незалежна від усіх наук про факти, то, з іншого боку, для науки про факти все навпаки. Не існує жодної цілком розвинутої науки, яка могла би бути чистою від ейдетичного пізнання і через це незалежною від чи то формальних, чи то матеріальних ейдетичних наук. Адже, по-перше, зрозуміло, що досвідна наука, здійснюючи опосередковані обґрунтування суджень, завжди мусить вчиняти відповідно до формальних принципів, які розробляє формальна логіка. Зрештою вона мусить, оскільки, як кожна наука, спрямована на предмети, дотримуватися законів, які стосуються сутності предметності взагалі. Тому вона пов’язана з комплексом інших формально-онтологічних дисциплін, які разом із формальною логікою у вузькому сенсі є дисциплінами формальної «mathesis universalis» (отже, також з арифметикою, чистою аналізою, теорією множин). По-друге, до цього додається, що кожний факт містить набір матеріальних сутностей, і кожна належна до цих чистих сутностей істина мусить давати закон, з яким пов’язана дана фактична одиничність, як будь-яка можлива взагалі.

§ 9. Регіон і регіональна ейдетика

Кожна конкретна емпірична предметність з її матеріальною сутністю підпорядковується найвищому роду, «регіону» емпіричних предметів. А чистій регіональній сутності відповідає регіональна ейдетична наука або, як також можна сказати, регіональна онтологія. При цьому ми припускаємо, що на регіональній сутності, або на різних родах, які її компонують, ґрунтуються такі багаті й розлогі пізнання, що з огляду на їхнє систематичне розгортання взагалі вартує говорити про науку, або про цілий комплекс онтологічних дисциплін, які відповідають окремим родовим компонентам регіону. Ми зможемо цілковито переконатися в тому, в якому обсязі здійснені ці передумови. Відповідно до цього, кожна належна до обсягу певного регіону емпірична наука істотно пов’язана як із формальними, так і з регіональними онтологічними дисциплінами. Ми можемо виразити це і так: кожна наука про факти (досвідна наука) має сутнісний теоретичний фундамент в ейдетичних онтологіях. Адже це (якщо зроблене припущення влучне) самозрозуміло, що багатий набір пізнань, які в чистий, безумовно чинний спосіб пов’язані з усіма можливими предметами регіону – наскільки вони належать частково до чистої форми предметності, частково до ейдоса регіону, який водночас презентує необхідну матеріальну форму всіх регіональних предметів – не може бути позбавленим значення для дослідження емпіричних фактів.

Так, наприклад, усім природознавчим дисциплінам відповідає ейдетична наука про фізичну природу взагалі (онтологія природи), оскільки фактичній природі відповідає чисто схоплюваний ейдос, «сутність» природи взагалі з невичерпною повнотою сутнісних станів справ. Якщо висунути ідею цілковито раціоналізованої досвідної науки про природу, тобто такої, яка так далеко просунулася в теоретизуванні, що все залучене до неї особливе можна звести до її найзагальніших і найпринциповіших засад, то стає зрозуміло, що реалізація цієї ідеї істотно залежить від розбудови відповідних ейдетичних наук; отже, як від розбудови в однаковий спосіб пов’язаної з усіма науками взагалі формальної mathesis, так особливо і від розбудови матеріально-онтологічних дисциплін, які в раціональній чистоті, тобто саме ейдетично, розглядають сутність природи і заразом усі види сутностей природних предметностей як таких.

Також у практично-пізнавальному плані можна наперед очікувати, що наближення досвідної науки до «раціонального» рівня, рівня «точної», номологічної науки, а отже, вправніше володіння розробленими ейдетичними дисциплінами як власними засадами й більш вміле використання їх для власного обґрунтування, збільшить обсяг і силу пізнавально-практичних досягнень.

Це підтверджує розвиток раціональних природничих, або фізичних наук. Адже їхня велика доба розпочалася в Новий час саме з того, що ще за давніх часів добре розроблено як чиста ейдетика геометрію швидко і стильно зробили продуктивною для метода фізики. Стало ясним, що сутність матеріальної речі полягає в тому, аби бути res exstensa, що через це геометрія є онтологічною дисципліною, яка вивчає сутнісний момент такої речевості, а саме – просторову форму. Але також стало ясним, що загальна (нашою мовою – регіональна) сутність речі сягає значно далі. Це дається взнаки в тому, що розвиток відбувається в напрямку розбудови цілого шерегу нових, координованих із геометрією і покликаних виконати ту саму функцію раціоналізації емпіричного дисциплін. Ця тенденція зумовила потужний розквіт формальних і матеріальних математичних наук. Їх розбудовують, або заново будують, із пристрасним старанням як чисто «раціональні» науки (в нашому сенсі як ейдетичні онтології), причому (на початку Нового часу і ще довго потому) не заради них самих, а заради емпіричних наук. Саме вони й принесли чимало пристрасно очікуваних плодів у паралельному розвитку раціональної фізики, яка збуджує такий захват.

§ 10. Регіон і категорія. Аналітичний регіон і його категорії

Якщо ми зануримося в якусь ейдетичну науку, наприклад, в онтологію природи, то виявиться, що ми (і це, зрештою, нормально) спрямовані не на сутності як предмети, а на предмети сутностей, які в нашому прикладі підпорядковані регіону природи. Але при цьому ми помічаємо, що «предмет» є назвою таких різних, утім, взаємопов’язаних утворень, як, наприклад, «річ», «властивість», «зв’язок», «стан справ», «множина», «порядок» тощо, які вочевидь не є тотожними, але вказують на предметність певного ґатунку, яка, так би мовити, має перевагу прапредметності, щодо якої всі інші певною мірою постають як прості видозміни. У нашому прикладі цю перевагу має, звичайно, сама річ на противагу речовій властивості, зв’язку тощо. Але саме це є тією частиною формальної облаштованості, без прояснення якої будь-яка мова як про предмет, так і про регіон предметів залишається заплутаною. Із цього прояснення, якому ми присвячуємо подальші міркування, само собою випливає пов’язане з поняттям регіон важливе поняття категорії.

Категорія – це слово, яке, з одного боку, в словосполуці «категорія регіону» саме й указує на відповідний регіон, наприклад, регіон фізичної природи; проте, з іншого боку, пов’язує певний відповідний матеріальний регіон з формою регіону взагалі, або, що те саме, з формальною сутністю предмета взагалі та з належними до нього «формальними категоріями».

Спочатку одна аж ніяк не зайва заувага. На перший погляд здається, що формальна онтологія стоїть в одному шерегу з матеріальними онтологіями, оскільки формальна сутність предмета взагалі та регіональні сутності здогадно відіграють однакову роль. Тому стають схильними говорити не як дотепер просто про регіони, а радше про матеріальні регіони, і приєднувати до них «формальний регіон». Проте ми можемо прийняти такий спосіб мовлення лише з одною пересторогою. На одному боці стоїть матеріальне, і воно в певному сенсі і є «справжньою» сутністю. Утім, на іншому боці хоча і стоїть дещо ейдетичне, але ґрунтовно відмінне: проста сутнісна форма, яка хоча і є сутністю, але цілком «порожньою», сутністю, яка, будучи порожньою формою, пасує всім можливим сутностям, формальна загальність якої охоплює всі, навіть найвищі матеріальні загальності, і яка завдяки належним їй формальним істинам приписує їм закони. Отже, так званий «формальний регіон» все-таки не є чимось скоординованим із матеріальними регіонами (просто регіонами), він, власне, є не регіоном, а порожньою формою регіону взагалі, всі регіони з усіма їхніми змістовими відособленнями сутностей перебувають не так поруч, як радше (навіть якщо і formaliter) під ним. Ця підпорядкованість матеріального формальному дається взнаки в тому, що формальна онтологія водночас містить форми всіх можливих онтологій взагалі (всіх «справжніх», «матеріальних»), що вона приписує матеріальним онтологіям спільну для всіх них формальну побудову – включно з тими, які ми зараз маємо дослідити з огляду на розрізнення регіону та категорії.

Якщо починати з формальної онтології (завжди як чистої логіки в її повному обсязі аж до mathesis universalis), то вона, як ми знаємо, є ейдетичною наукою про предмети взагалі. Предметом у її сенсі є все, і для всього цього можуть бути встановлені нескінченно розмаїті істини, розподілені по дисциплінах цієї mathesis. Проте всі вони зводяться до маленького набору «засадових» істин, які в чисто логічних дисциплінах функціонують як «аксіоми». Ми називаємо логічними категоріями, або категоріями логічного регіону, «предмет-взагалі» чисто логічні поняття, які постають у цих аксіомах – поняття, які в загальній системі аксіом визначають логічну сутність предмета-взагалі або які виражають безумовно необхідні та конститутивні визначення предмета як такого, якогось Щось – якщо взагалі Щось повинне бути можливим. Оскільки чисто логічне в нашому абсолютно точно окресленому сенсі визначає єдине філософськи важливе (і взагалі ґрунтовно важливе) поняття «аналітичного»[11] на противагу «синтетичному», ми позначаємо ці категорії також як аналітичні.

Отже, прикладами логічних категорій є такі поняття, як властивість, відносна якість, стан речей, зв’язок, ідентичність, однаковість, множина (зібрання), кількість, ціле і частина, рід і вид тощо. Але також «категорії значення», належні до сутності речення (апофанзи), засадові поняття різних видів речень, структур і форм речень, і все це відповідно до нашої дефініції з урахуванням сутнісних істин, які пов’язують між собою «предмет-взагалі» і «значення-взагалі», ба більше, зв’язують так, що чисті істини значення можна перетворити на чисті предметні істини. Саме тому «апофантична логіка», навіть при тому, що в ній ідеться лише про значення, все ж таки належить до формальної онтології в широкому сенсі. Проте категорії значення слід відокремити як особливу групу і протиставити їх іншим категоріям, а саме формальним предметним категоріям у строгому сенсі[12].

Зауважмо тут ще, що під категоріями ми можемо розуміти, з одного боку, поняття в сенсі значень, а з іншого – також, і навіть це було би краще, самі формальні сутності, які виражені в цих значеннях. Наприклад, «категорії» стан речей, множинність тощо в граничному сенсі означають формальні ейдоси «стан речей взагалі», «множинність взагалі» тощо. Еквівокація небезпечна лише, поки не навчилися чисто розрізняти те, що тут має бути розрізненим: «значення» і те, що завдяки значенню дістає «виразу»; або: значення і предметність, що має значення. Термінологічно можна чітко розрізнити категоріальні поняття (як значення) і категоріальні сутності.

§ 11. Синтаксичні предметності та граничні субстрати. Синтаксичні категорії

Тепер потрібно здійснити важливе розрізнення в царині предметностей взагалі, яке у вченні про форми значень постає як («чисто-граматичне») розрізнення «синтаксичних форм» і «синтаксичних субстратів» або «матеріалів». При цьому виявляється розрізнення формально-онтологічних категорій на синтаксичні категорії і субстратні категорії, яке треба розглянути докладніше.

Під синтаксичними предметностями ми розуміємо такі предметності, які виведені з інших предметностей завдяки «синтаксичним формам». Категорії, які відповідають цим формам, ми називаємо синтаксичними категоріями. До них належать, наприклад, такі категорії, як стан справ, зв’язок, якість, єдність, множинність, кількість, порядок, порядкове число тощо. Ми можемо так описати наявний тут сутнісний стан справ: кожний предмет, оскільки його можна експлікувати, пов’язати з іншим предметом, коротко кажучи, визначити, отримує різні синтаксичні форми; як кореляти визначального мислення конституюються предметності вищого ступеня: якості та певні якісно визначені предмети, зв’язки між будь-якими предметами, множинності одиничностей, члени порядків, предмети як носії визначень порядкових чисел тощо. Якщо мислення предикативне, то поступово виникають вирази й відповідні апофантичні царини значень, які відображають розподіл і форми синтаксичних предметностей в точно відповідних синтаксисах значення. Всі ці «категоріальні предметності»[13] можуть, як предметності взагалі, знову перетворитися на субстрати категоріальних побудов, а ці знов тощо. Натомість кожна така побудова в очевидний спосіб указує на граничний субстрат, на предмети першого або нижчого рівня; тобто на предмети, які вже не є синтаксично-категоріальними побудовами, які вже не містять нічого з тих онтологічних форм, які є простими корелятами функцій мислення (приписування, заперечення, пов’язування, об’єднання, рахування тощо). Тож формальний регіон «предметність-взагалі» поділяється на граничні субстрати та синтаксичні предметності. Останні ми називаємо синтаксичними виведеннями відповідних субстратів, до яких, як ми зараз побачимо, належать усі «індивіди». Якщо ми говоримо про індивідуальну властивість, індивідуальний зв’язок тощо, то зрозуміло, що ці виведені предмети називаються так через субстрати, з яких вони були виведені.