Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття

На галицькій частині Волині найбільшого поширення традиційні толоки набули з розповсюдженням каркасної техніки будівництва. У другій половині ХІХ – першій половині ХХ ст. «толоки» під час будівництва тут поділялися на «чоловічі» (зведення дерев’яного каркаса споруди) і «жіночі» (виготовлення глиняно-солом’яних вальків і заповнення ними каркаса стін, вирівнювання стін глиною, валькування стелі). Заміс для валькування стін і стелі толочани місили ногами або за допомогою коней. У першому варіанті, для зручності на подвір’ї розстеляли велике домотканне полотно, на якому жінки й перемішували ногами глину з водою і половою.

Українські селяни вдавалися до звичаїв взаємодопомоги й під час пошиття стріхи соломою. На Бойківщині господар, якому потрібно було виконати цю роботу, ходив по сусідах і «просив околотів». Односельці приходили допомогти йому зробити «китиці» чи «сніпки» зі соломи (в’язати їх допомагали й жінки), пошити стріху. Взаємодопомоги потребувало й виготовлення глиняного замісу для формування печі. Односельців кликали на допомогу й під час копання криниці: серед толочан обов’язково був майстер, якому платили, інші робітники працювали тільки за частування.

Неодмінним атрибутом толок під час будівництва був обряд «віхи». Наприклад, у селах пограниччя Бойківщини і Покуття, як ставили крокви («кізли»), до однієї з них («до сходу сонця») головний майстер кріпив (прибивав або прив’язував) «косицю» – cмерічку, сосенку, яличку чи ялинку, за якою до лісу ходив ґазда. Ґаздиня чи його донька прикрашали її квітами, стрічками, колосками збіжжя, калиною. Поставити «косицю» мав саме головний майстер, адже він розпочинав закладати хату. Якщо майстер ставив «косицю», то примовляв спеціальні слова, відомі йому саме до цієї події. Після встановлення «косиці» ґазда робив толочанам гостину, на яку подавали горілку і голубці. Коли стріху покривали, «косицю» знімали і спалювали в печі або чіпляли на плодове дерево, але викинути її не могли.

На Надсянні селяни вважали: якщо поставлено останню крокву, то закінчено будівельні «дерев’яні роботи», а тому ставили «букет», «вінець», «май», «квітку». Майстер-будівельник прив’язував його до крокви. За це йому затягали на гору горілки. Після встановлення цієї «віхи» господар влаштовував робітникам частування. Якщо покривали стріху, то будівельну «віху» знімали й господар спалював її.

На Західному Поділлі будівельну «віху» називали «квіткою», або «вінком». Її робили із зілля та квітів, прикрашали колосками. Цю «віху» ставили не лише після зведення крокв, а й після закладання підвалин, валькування стін. Практика ставити «квітку» після валькування стін на Західному Поділлі була доволі поширеною. Толочани ставили її у підпертий цеглинами глечик «на вуглови хати, який зі сходу». Натомість «квітку» під час зведення дерев’яного каркаса стріхи ставив майстер, чіпляючи її до палиці, яку прибивав або прив’язував до крокви. На відміну від звичайного годування робітників під час роботи, після «квітки» гостина була урочистою – зі співами й танцями.

На тих теренах, де було поширене валькування стін глиняно-солом’яним замісом, після завершення роботи («коли кончили мастити») і встановлення на одній із стін (найчастіше причілковій) будівельної «віхи», толочани веселилися та жартували, зокрема, обмазували одне одного глиняним замісом. Респонденти зі Західного Поділля розповідали: «То були такі жарти і сміхи з глиною. Мазали господарів глиною і поздоровляли. І глиною обкидали, і водою обливали» (c. Криве Підволочиського р-ну Тернопільської обл.)[39].

Усі сільськогосподарські роботи, що потребували взаємодопомоги, можна систематизувати відповідно до народного господарського календаря українських селян.

На різних теренах Галичини була відома взаємодопомога для внесення у ґрунт органічних добрив: допомога тягловою силою, транспортними засобами, під час навантажування на останні гною, його розкиданні. Найчастіше гній вивозили взимку, коли селяни були вільні від більшості сільськогосподарських робіт.

Оранка була однією з найрозповсюдженіших на українських етнічних теренах супряжних робіт. Її особливості залежали від ландшафтних умов і ґрунтів. У другій половині ХІХ – першій третині ХХ ст. для оранки використовували двох коней і дві людини: одна з осіб йшла за плугом, друга – провадила коней. Респонденти з Бойківщини стверджують, що про спрягання кіньми домовлялися в перший понеділок Великого посту, після проводів Сирного тижня: «В неділю гостилися, а в понеділок обговорювали, що я з тобов ся спрягаю, а ти зі мнов» (с. Головецько Старосамбірського р-ну Львівської обл.)[40]. Селяни, що спряглися тягловими тваринами, переважно працювали вже разом увесь сільськогосподарський сезон – починаючи від весняної оранки і сівби на ярину й закінчуючи осінньою оранкою і сівбою на озимі культури.

Як один із проявів турботи сільської громади про своїх членів, особливо сиріт і вдів, можна розглядати звичай трудової взаємодопомоги «вдовин плуг» («вдовин день»), який за своїм характером близький до толоки і пов’язаний зі супрягою. На Бойківщині зорати вдовам і сиротам допомагали найчастіше на свято весняного Юрія (6 травня), тобто на четвертий тиждень після Благовіщення. На теренах бойківсько-покутського пограниччя «вдовиним днем» було також свято весняного Юрія: «На Юрія – то “вдовин день’’». То вдові орють. А собі, то на Юрія немає права робити, бо свято. Сиротам могли на Юрія помогти в роботах, вдові, а собі на Юрія не робили» (c. Росільна Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл.)[41].

З другої половини ХІХ ст. у громадському побуті українців поширилася взаємодопомога під час садіння картоплі. Вона відбувалася за почерговим принципом у межах вулиць села.

Селяни допомагали одне одному під час косовиці та жнив. Так, перший опис «толоки» на галицьких теренах (а саме – на Бойківщині), який залишив польський поміщик І. Любич-Червінський у праці 1811 року «Задністрянська околиця між Стриєм і Лімницею» («Okolica zadniesterska między Stryjem і Łomnicą»), стосується саме цих літніх робіт: пани запрошували молодь на жнива чи громадження сіна. Після виконання роботи хлопців і дівчат частували горілкою, організовували для них музик. Молоді люди охоче йшли на такі толоки, адже це була можливість повеселитися, потанцювати. І. Любич-Червінський наголошував, що в околицях села Довпотів (нині Калуського р-ну Івано-Франківської обл.) горілку, яку молодь отримувала за участь у «толоці», вона не вживала, а зливала у спеціально принесені для цього фляшки й відносила додому батькам. Подібні відомості з теренів Західного Поділля наводив і Яків Головацький.

Толоки під час жнив («обжинки», «дожинки», «дограбки») були одними з найяскравіших з обрядово-звичаєвого погляду.

На Західному Поділлі на «обжинки», які справляли на пшениці чи житі, плели або вінок круглої форми, або снопик; інколи – одразу обжинкові сніп і вінок. Їх прикрашали стрічками й несли господареві, у якого працювали: «Коли робили таку толоку на жнива, то женці в’язали сніп й вінок на обжинки. Як скінчили жати, сніп і вінок разом несли, чи на фірі їх везли, з поля до господаря додому. То останній сніп, який зіжали – він, як і вінок, або з пшениці, або з жита, смотря на якім полю скінчили. Коли приносили їх, то поздоровляли господаря: “Щоб дав Бог на другий рік ше кращий врожай’’. […] За вінок господар давав могорич» (c. Ілавче Теребовлянського р-ну Тернопільської обл.)[42]. Часто замість вінка для господаря робили «квітку» зі жмені пшеничних або житніх колосків і квітів. Обжинкові вінки та сніпки, «квітки» святили в церкві на Спаса або на Успіння Пресвятої Богородиці, тому «обжинки» мали відбутися до цих свят. Потім обжинкові атрибути могли обмолотити й засіяти отриманим зерном на озимину.

На галицькій частині Волині в останній день жнив у господарствах великих землевласників дівчата і жінки (без участі чоловіків) плели житній або пшеничний вінок. Його вкладали на голову одній із дівчат: інколи тій, яка найкраще жала, інколи вибраній самим паном або з-поміж себе жницями. Крім вінка, робили ще два невеликі снопики колосків, які давали до рук двом іншим дівчатам – «дружкам». Зі співами, з поля жниці вирушали до хати господаря. Коли він виходив на ґанок, то знімав вінок з голови дівчини, брав снопики у «дружок», даруючи їм гроші. Ввечері для женців влаштовували забаву – «толоку»: після напруженої праці женці під музику танцювали до пізньої ночі.

На Надсянні на «обжинки» у великих землевласників женці плели «вінок» («вінець») переважно із житніх чи пшеничних колосків. Його приносила господарю маленька дівчинка й одягала йому на голову, віншуючи: «Щоб ви сі дождали сіяти-орати, а ми обжинати». Господар за «вінець» давав дівчинці гроші. Женців чекала урочиста гостина, на яку могли випікати й спеціальний «коровай». Господар зберігав обжинковий вінок, а пізніше обмолочував його або згодовував курам. На селянських обжинках вінок виглядав простіше: селянин-господар обкручував свій серп житніми чи пшеничними колосками. Прийшовши додому, він встромляв їх до звичайного снопа, який намагався змолотити якнайшвидше: «То насамперед [вінок] молотили, шоб потім сіяти. То пішло в то зерно, шо сі сіяло. І воно пішло по всім полі. Знали, шо то жито піде на насіннє» (с. Оселя Яворівського р-ну Львівської обл.)[43].

На Покутті на «дожинки» «вінець» робили з жита, пшениці, ячменю чи вівса: їхні колоски прикрашали позолотою, завивали червоною стрічкою, з якої усередині «вінця» робили хрест. Дівчина, яка несла його на голові («панна-молода», «княгиня»), мала при собі двох «дружок». Принесений толочанами обжинковий вінок (особливо пшеничний чи житній) господар вішав у сінях, зберігаючи його до весни – вимолоченим із вінка зерном селянин розпочинав сівбу.

На пограниччі Покуття і Бойківщини, де серед злакових культур переважав овес, «обжинки» відбувалися переважно в серпні. З останніх зіжатих пучків вівсяного колосся толочани плели «вінок» («вінець»), який прикрашали польовими квітами, стрічками, а також колосками пшениці чи жита. Інколи виготовляли одночасно обжинкові «вінок» і «косицю» – невеликий сніпок вівсяного колосся, завдовжки 30–40 см, часто прикрашений пшеничними чи житніми колосками, польовими квітами. Респонденти з цих теренів не мали усталеної думки щодо якостей особи, яка несла ґазді обжинковий «вінець». Це могла робити будь-яка дівчина; дівчина чи жінка, що вміють «ладкати файно»; жінка, що керувала роботою; старша жінка, яка найкраще жала; обов’язково незаміжня дівчина; маленька дівчинка або зі сусідської родини чи з родини господаря. Якщо виготовляли одночасно обжинкові «вінець» і «косицю», то ґазді, який скликав толоку, несли їх дві дівчини: «молода» – «вінець», «дружка» – «косицю»: «Як дожинали, коли жали дівчата, то котра молодша, була дружка, котра старша – була молода. Так придивлялися. Косичку плели. Молода мала вінець і до вінця треба було косицю. Косиця – це пучок колосків. Дивилися, котра старша, повинна нести вінець, котра молодша – косицю. Бо старша дівчина не може йти в дружки молодшій. Завжди молодша мала старшій в дружки йти. То з тих дівчат завжди найстарша – “молода”, наймолодша – “дружка”» (с. Глибока Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл.)[44].

На Бойківщині, де основною зерновою культурою був овес, господар скликав гурт молоді: хлопці допомагали косити збіжжя, дівчата – в’язати снопи. Після закінчення жнив женці плели «віниць» iз вівсяного колосся і несли його господарю, який влаштовував для робітників гостину. Обжинковий «віниць» приносила спеціально oбрана жницями з-поміж себе дівчина. «Обжинки» толокою на Бойківщині відбувалися урочисто: з музикою й танцями. Натомість селянин, який косив овес силами власної сім’ї, сам плів «віниць» і йшов додому, причепивши його до коси. Обжинковий вінок бойки зберігали в сінях чи біля ікон у хаті. У деяких селах побутував звичай ставити у вінок страви під час Святої вечері, а на Йордан згодовувати його корові.

Лемки на «дограбки» робили вівсяний обжинковий вінок. До панської господи його на голові несла дівчина («молода»), поряд з якою була «дружка». За ними йшли чотири «свашки» (жінки, з яких дві збирали збіжжя, а дві плели і прикрашали калиною вінок) і парубок у товаристві «дружби», який ніс невеликий сніпок, прикрашений ягодами калини – «кріля» (короля). Дорогою женці співали обжинкові пісні. Обжинковий вінок лемки не святили в церкві, лише витереблені з нього зерна освячували на свято Степана (9 січня). На деяких лемківських теренах на «обжинки» («дожинки») з останніх колосків жита чи пшениці робили «хрест», прикрашений квітами. Ґазді, в якого відбувалися «обжинки», женці несли з поля «вінець» із добірних колосків цих злакових культур. Інколи ґазді приносили не вінок, а останній житній чи пшеничний сніп. Ґазда влаштовував женцям щедре частування і забаву з танцями.

Натомість на Гуцульщині через переважання скотарства у структурі господарської діяльності жниварська обрядовість не набула чіткого вираження. Літні «клаки» тут скликали здебільшого для громадження сіна.

Взаємодопомога під час копання картоплі в Галичині поширилася лише з ХІХ ст., а в ХХ ст. стала однією із найрозповсюдженіших у громадському побуті селян. Наприклад, на галицькій частині Волині, щоб восени зібрати врожай цієї культури за один день, заможніші господарі скликали великі гурти людей, переважно молодих жінок. За цю роботу вони влаштовували толочанам обід і вечерю, а після вечері – забаву з обов’язковою присутністю музик. На Західному Поділлі «бараболі» копали у вересні – жовтні. Допомогти виконати цю роботу на ділянку в десять «сотих» приходило до десяти осіб. Якщо раніше картоплю викопували лопатами, то з другої половини ХХ ст. поширилася практика виорювати її з наступним вибиранням коренеплодів толокою. Зазначимо, що на Надсянні на толоках під час копання картоплі вдалося зафіксувати звичай плести вінок з картопляної гички, аналогічний до обжинкового: «Бульбу як викопають, теж роблять гостину і теж плетуть вінок: бульба, морква, прикрашають зілльом. Ті бадилини з прутом зав’язують. І господар гостину робит. […] То зара таке є і колись таке було. То такий великий вінок плетуть господарю на голову і співають пісні коло того вінка» (с. Оселя Яворівського р-ну Львівської обл.)[45].

На Гуцульщині існувала взаємодопомога не лише під час збору врожаю фруктів, а й під час їхньої подальшої обробки. «Толока на мармуляду» – виготовлення різновиду варення з яблук і груш, тривала цілу ніч у хаті одного з толочан. «Мармуляда» готувалася з фруктів, зібраних толочанами спільно, і призначалася для всіх учасників процесу – після приготування її ділили.

На тих теренах Галичини, де було поширеним вирощування кукурудзи, відбувалися молодіжні толоки під час її чищення. Наприклад, на бойківсько-покутському пограниччі їх влаштовували в жовтні. Робота полягала в чищенні качанів від «шульки» (кукурудзяного листя), деяку кількість якого залишали, щоб сплести качани в «коси» (спочатку їх просушували надворі на сонці, потім – перевішували на горище). Відбувалися й молодіжні толоки під час чищення бобів, квасолі та гороху, зокрема, на Бойківщині – «комашні», «чистильники», у селах на межі Бойківщини і Покуття – «боболущики».

Поширеною була взаємодопомога під час заготівлі на зиму капусти. Зазвичай, її гуртове чищення та кришіння відбувалося за почерговим принципом у межах «кутків» села в жовтні – листопаді. Особливо яскравим воно було на теренах Бойківщини («капусту харити», «капусту різати», «чистильник», «комашня»), бойківсько-покутського пограниччя («чистилі», «сікалі»), Надсяння («теребити капусту»). Господарі запрошували до себе на вечір гурт молоді: дівчата чистили капусту, а парубки сікли її (у минулому не за допомогою шатківниць, а використовуючи спеціальні «сікачі», тому ця робота була трудомісткою). На Бойківщині насічену капусту набивали «головачом» у великі діжки – «станви». Респонденти розповідали, що «коли вже мали до кінця засипати бочку, то вівкали в неї – хлопець кричав у неї, щоб розсіл був файний, такий моцний, як голос» (с. Ріп’яна Старосамбірського р-ну Львівської обл.)[46]. На Бойківщині після завершення гуртового чищення капусти молодь виготовляла «віху» (букет із квітів), після чого трудовий характер толоки повністю витісняв розважальний. Ґазди зазвичай частували толочан голубцями. Хлопці, жартуючи, робили ляльку з ганчір’я («хлопця»), яку дарували одній із дівчат, ладкали. На Надсянні «теребити капусту» запрошували здебільшого жінок старшого віку. Проте сам процес заквашування капусти на цих теренах був таким самим, як і на Бойківщині та бойківсько-покутському пограниччі: після того, як капусту насікли у велику діжку («кадіб», «бочку»), чоловіки товкли її спеціальним дерев’яним макогоном («довбушкою», «товкачкою», «товкачом»).

Пізньою осінню і взимку відбувалися толоки під час дертя гусячого чи качиного пір’я на подушки і перини: жінки чи дівчата сідали навколо столу, кожна брала собі купку пір’я із заздалегідь приготовленого господинею мішка, і відривала пух від рогового осердя. На Надсянні, Бойківщині, бойківсько-покутському та опільсько-волинському пограниччях пір’я дерли переважно гурти молоді. Ці роботи відбувалися зимою, від вечора до пізньої ночі. У селах контактної зони Бойківщини і Покуття, а також Опілля й галицької частини Волині їх позначали терміном «піродрахи». Кількість толочан на них становила близько двадцяти. Після того, як молодь виконала роботу, господар влаштовував частування. На бойківсько-покутському пограниччі під час розважального етапу «піродрах» дівчата робили «косиці» з пір’я, прикрашені стрічками, і дарували їх хлопцям. «Піродрахи» відбувалися або під час Пилипівського посту, або в М’ясниці. У першому варіанті традиційну музику й танці для толочан господарі влаштовували пізніше – після закінчення посту.

На Бойківщині скликали гурти жінок і під час скубання вовни. У селах, де сіяли багато льону та коноплі, жінки допомагали одна одній зібрати ці культури. Під час тертя льону, що також відбувалося гуртом, співали пісні, ділилися новинами. Потім господиня, якій допомагали, влаштовувала гостину. Терли льон пізньої осені, коли селяни вже виконали більшість сільськогосподарських робіт. На Бойківщині для обробки льону існували спеціальні прилади: «ламанки», «терлиці», «перетирачки». На лемківсько-бойківському пограниччі поширеною жіночою гуртовою роботою були «прядки» («вечорнички»): дівчата сходилися до однієї хати прясти. Прядіння відбувалося під співи, розмови. Господарі хати, в якій відбувалася ця гуртова робота, влаштовували дівчатам частування.

Отже, як бачимо, звичаї трудової взаємодопомоги на теренах Галичини мали як загальноукраїнські риси, так і локальні особливості, які залежать від специфіки етнографічних районів чи підрайонів у її складі. Місцева специфіка цих звичаїв найчіткіше виражена в народній термінології, а також у різноманітних аспектах їхнього трудового та обрядового етапів.

Народне харчування Галичини. Андрій Зюбровський

Традиційна кухня в народознавстві є одним із найважливіших етнодиференціальних маркерів. Тобто кожному народові чи етнографічній групі цього народу притаманні певні унікальні страви, особливості їх приготування. На основі вказаних та інших культурних особливостей (житло, одяг, діалект) відбувається ендо- та екзоідентифікація етносу чи етнографічної групи.

Здавалося б, усе достатньо просто. Виходячи з написаного можна навіть дещо перефразувати давню приказку: «Ми є ті – залежно від того, що ми їмо». Однак із народною кухнею Галичини все значно складніше. Передовсім, це пов’язано із тим, що «Галичина» не є етнонімом (на відміну від, наприклад, Надсяння, Опілля, Волині чи Покуття), а, радше, політонімом. Тобто ніколи не існувало такої етнографічної групи українців, як «галичани». Більше того, лише Східна Галичина була заселена українцями: на Західній Галичині домінував польський етнос.

Так, Східна Галичина не є етнографічно однорідною. Вона територіально охоплює такі етнографічні райони України, як Опілля, Надсяння, Бойківщина, Лемківщина, Гуцульщина, Покуття, Галицька Волинь, невелика частина Поділля.

Описуючи особливості народної кулінарії Галичини, врахую, передовсім, що кожен із перелічених етнографічних районів у її складі мав певні культурні особливості. Вони були зумовлені рівною мірою як особливостями історичного розвитку, так і природно-кліматичними умовами. Зрозуміло, що, наприклад, на кам’янистих гірських ґрунтах кращу врожайність давали одні культури, а на піщанистих землях Галицької Волині (так зване Мале Полісся) – інші.

Звісно, це знайшло своє відображення в особливостях народного харчування тієї чи іншої частини Галичини. Навіть більше, можна з успіхом розвінчувати міф про існування «кулінарії Галичини», адже такої, як певної типологічної системи, не існувало.

Тоді, можливо, правильніше було б писати про те, що «галицька кулінарія» є сумою всіх особливостей народного харчування етнографічних груп українців, що проживали на території Галичини? Однак за такого підходу виникає питання критерію типологізації. Простіше кажучи: а які ж страви вважати найбільш характерними репрезентантами кулінарії Галичини?

Питання насправді важливе, адже навіть борщ, який є етно- маркером народного харчування українців, суттєво відрізнявся у бойків, покутян і волинян. Хоча в літературі можна віднайти певні спроби уніфікувати поняття «галицький борщ». Так, у роботі Ольги Франко «Практична кухня» (1929 р.) уміщено такий рецепт цієї страви: «Зварити м’ясний бульйон, процідити його, додати до смаку борщового квасу, посолити і варити на повільному вогні. В готовий борщ витиснути сік з червоного буряка, щоб він набув апетитного червоного кольору»[47].

«Борщовий квас» готували так: червоні буряки нарізали пластинками, заливали прохолодною водою і заквашували в посудині, яку розміщували у прохолодному неосвітленому місці. Після зброджування буряки і рідина набирали приємного кислого смаку, а рідина – темно-червоного забарвлення.

Разом з тим наведений дослідницею рецепт має лише опосередкований стосунок до реалій народного харчування населення Галичини. Адже, передовсім, зазначу, що м’ясо селяни вживали вкрай рідко: на календарні свята, визначні події життєвого циклу (весілля, хрестини тощо) чи в період виснажливих польових робіт. Крім того, наявність м’яса у щоденному раціоні залежала ще й від достатку окремо взятого господарства.

До того ж, зауважу, що в кожному етнографічному районі, який входив до складу Галичини, були свої локальні рецептури борщу. Показовим стосовно цього є опис приготування цієї страви в останнє десятиліття ХІХ ст. із території етнографічного Покуття, наведений Володимиром Гнатюком: «Борщ буряковий варять трояко: а) Борщ з м’ясом: до борщу кидають кавалок м’яса, додають сирого червоного буряка, гриб і варять; борщ з м’ясом дає ся при всяких “оказиях”: прихниках, хрестинах, весїлю і т. д.; б) Борщ пісний: заправляє ся пшоном, крупами і закришує ся цибулею, петрушкою, солодкою капустою; в) Борщ пісний до кулеші (замість молока); борщ закришує ся петрушкою, цибулею, як що є, то грибами або підпеньками, а над то затовкує ся часником і перчиться; їсь ся з кулешею; звичайно єсть він дуже квасний»[48].

Подібна строкатість рецептури побутувала й в інших груп українського населення Галичини. Тож видається неможливим описати якийсь певний стандартизований варіант «галицького борщу». Щоправда, одну особливість цієї страви в галичан все ж виділю. Так, на території дослідження широкого поширення набувають так звані «питні борщі» (попередньо описаний варіант «борщ пісний до кулеші»): його консистенцію не загущували крупами, капустою чи надлишком квашеного буряка; подавали до інших страв – каші, печеного пирога, вареників тощо.

Важливим компонентом народної кулінарії був хліб. Він основа харчування не лише населення Галичини, а й усього українського етносу. Водночас ситуація з його видовим і сортовим складом, способом приготування та рецептурою в різних етнографічних груп досліджуваних теренів є аналогічною, як із борщем. Адже, наприклад, у гірському регіоні та в передгір’ї домінувало в народному харчуванні прісне хлібне печиво, а на рівнинах – вчинений хліб.

У різних етнографічних районах території Галичини побутували такі види і назви прісного хлібного печива:

1. Лемківщина: «ощипок», «адзимок», «адзимка», «паленя», «щипок», «осух», «пагач» із вівсяного, ячмінного, вівсяно-ячмінного чи кукурудзяного борошна.

2. Бойківщина: «ощипок» – вівсяний корж. Іноді, за способом виготовлення та споживання (ламали, «щипали», руками), його називали «паленя», «щипок», «углянка», «паленє».

3. Гуцульщина: «корж», «малай» з кукурудзяного борошна (до початку ХІХ ст. «корж» пекли з вівсяного борошна). Подекуди для випікання прісного хліба гуцули змішували житнє борошно з кукурудзяним.

4. Покуття: ячмінно-кукурдзяний «малай»; кукурудзяно-картопляний «мандебурчєник», «боб’єник» з разового житнього борошна, «коржі» з пшеничного, ячмінного та житнього борошна.