Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття

Одночасно з українським лежаком на I з’їзді пасічників України було прийнято стандарт вертикального однокорпусного вулика Дадана з низько-широкою рамкою (300 х 435 мм). У вулику вміщалося 20 рамок, були чотири заставні дошки, засувка для вічка і поличка для бджіл. Доступ до гнізда бджіл був зручний, оскільки вхід був зверху. У Галичині (Покуття і Гуцульщина) даданівські вулики, які в народі ще називали «американи» (їх сконструював американський бджоляр Шарль Дадан), поширилися у 20–30-х рр. XX ст. У с. Джурів Снятинського р-ну Івано-Франківської області ми зафіксували функціонування наприкінці 90-х рр. XX ст. солом’яних Даданів. Ці вулики виготовляли із житньої соломи, прошпареної над вогнем і плетеної на спеціальному верстаті, яку зшивали шпагатом. Зверху оббивали 20-міліметровими дощечками. Вулики стояли на підставці; льоток робили у дні, засувку виготовляли з діркованої бляхи. Усередину йшли широкі даданівські рамки.

В українців Галичини століттями виробився багатий виробничий досвід плекання бджіл. Найбільш поширеною була порода середньоєвропейської сірої бджоли, з неї особливо виділялася карпатська бджола, яка наприкінці XIX ст. займала домінуюче становище. Наприкінці XIX – на початку XX ст. у пасіках гуцулів (смт Верховина, села Зелена і Криворівня Верховинського р-ну, с. Брустури Косівського р-ну) з’явилися італійські бджоли («італієнки», «волоські», «желтобрушки»).

Турбота про бджіл розпочиналася з розташування пасіки на присадибі – у садках чи городах поблизу хат і господарських будівель, у сусідстві сіножатей, левад із річками. Наявність дерев була одним з найважливіших чинників при виборі місця для пасіки. Разом з тим потрібно було обрати під пасіку помірно сонячне місце, аби до вуликів проникало світло і тепло; тому їх переважно ставили на південному схилі, льотками до півдня чи сходу. Пасіку намагалися розташувати в тихому спокійному, зручному для бджіл, затишному від вітру місці, далеко від дороги чи іншого джерела шуму, з водою поблизу. Вулики розставляли в один або кілька рядів чи без дотримання певного порядку. У першому варіанті відстань між рядами становила не менше ніж 3 м, а між вуликами – не менше ніж 1 м. Інший спосіб розміщення пасіки – вулики ставили в ряд і накривали спільним дашком або встановлювали як «прибік» до стіни хати чи господарського приміщення.

Поряд із розміщенням вуликів на відкритому повітрі, на Гуцульщині, Бойківщині та Опіллі побутували і закриті пасіки, в яких стаціонували вулики. Для кінця XIX ст. були характерні «пасіки», які зводили із семи-восьми стін. Зверху споруду накривали дахом, а всередині був «прозір» – некрите місце, «яким мухи на пашу ходє». Така пасіка із с. Замагорів Верховинського р-ну експонується в Музеї народної архітектури та побуту у Львові. Це невелика будівля, шириною 3, висотою 1,5 і довжиною 8 м, зрубно-каркасної конструкції. Стіни зведені зі смерекових плениць. Оригінальною конструкцією відрізняється двосхилий дах під дранкою – на висоті 1 м від стін влаштовано виріз, призначений для вильоту бджіл. Усередині під стінами, накритими дашком, установлені вулики. Між їхніми рядами утворюється простір (1,5 х 6 м), який забезпечує зручний виліт комахам і роботі пасічника. Майже подібний тип пасіки зафіксовано в с. Криворівня Верховинського р-ну. Близькою до описаної будівлі, що нагадувала замкнуті двори (ґражди), є бойківська пасіка з с. Кузьминець Рожнятівського р-ну Івано-Франківської області (1920 р.). Тепер вона Львівському скан- сені. Закриті пасіки зрубної конструкції (чотири- і шестикутні у плані) у 1930-х рр. побутували і на Опіллі (села Мала Горожанка, Красів Миколаївського р-ну Львівської області).

Робота на пасіці вимагала використання необхідного пасічницького приладдя. До складу інвентарю, потрібного при догляді за бджолами, належали засоби захисту пасічника (сітки, димарі) пристосування для збирання роїв (помпи, пера, рійниці). Засоби захисту пасічника під час проведення ним потрібних маніпуляцій на пасіці (при розборі бджолиного гнізда з метою перегляду чи вибирання меду) поділяються на пристрої для охорони відкритих ділянок тіла від укусів бджіл і підкурювання їх димом. Здавна ефективним засобом захисту від бджолиного жала вважалася сітка, яка захищала обличчя. Найпростіша лицева сітка («ситко») – дротяне сито, обшите полотном або мішковиною, яке одягали на голову; її в Галичині використовували повсюдно. Побутували дротяні сітки й іншої форми. Так, у с. Яворів Косівського р-ну ми виявили опуклу овальну сітку (35 х 26 см), що нитками пришита до полотнища з густої мішковини, довжиною 56 см. У поодиноких випадках вдалося зафіксувати використання волосяних (плетених із кінського волосся), квадратної форми саморобних сіток, які затягалися під шиєю шнурком, із пришитим ззаду капюшоном з білого полотна – архаїчніших, ніж дротяні (с. Джурів Снятинського р-ну, с. Передівання Городенківського р-ну). Лише на Бойківщині побутували сітки з полотна, які натягали на каркас з луба (здертої кори молодих дерев) смереки (с. Тухля Сколівського р-ну, села Розлуч і Яблунів Турківського р-ну Львівської області). На початку XX ст. великого розповсюдження набув інший тип пристрою для захисту обличчя – саморобний солом’яний (полотняний) капелюх-сітка, на який спереду надягали дротяну або полотняну сітку. Наприкінці 1930-х років у пасічників досліджуваного терену з’явився капелюх-сітка фабричного виробництва.

Вулик у вигляді хати роботи В. Петричука з с. Бабин Косівського р-ну Івано-Франківської області. Нині перебуває на пасіці св. Миколая у с. Кобаки. 2013 р. Фото автора

У засобах для підкурювання бджіл основна роль відводилася диму, який відганяє бджіл у глибину вулика, зменшуючи їхню агресивність. Практикувалося два способи отримання диму: шляхом відкритого горіння і горіння матеріалу в закритому просторі. Суть першого полягала в тому, що запалювали в руці туго скручену тканину або шматок порохна («порохня», «головенька») чи губки (висушене плодове тіло гриба-трутовика) з дерева, які добре займалися і давали не полум’я, а лише дим. Подекуди (с. Яворів Косівського р-ну, села Задубрівці і Стецева Снятинського р-ну) підкурювали бджіл запаленою губкою і порохном на глиняній підставці, яку підставляли до вулика і дмухали ротом. Цей дуже архаїчний і примітивний спосіб підкурювання бджіл гуцули використовували у 20–30-х рр., а в селах Білі Ослави Надвірнянського р-ну і Микуличин Яремчанської міськради ще навіть у 40-х рр. XX століття.

До засобів для отримання диму, в яких горіння відбувалося у закритому просторі, належали димарі, які отримали різні назви («димар», «димач», «димник», «дмухало», «коменок», «курж», «кадило», «підкурач»). Так, на Покутті (с. Передівання Городенківського р-ну, села Перлівці і Козина Галицького р-ну), Лемківщині (Сяноцький повіт) та Опіллі (Львівщина) зафіксовано побутування традиційних керамічних підкурювачів у вигляді горшків і дзбанків з отворами для виходу диму. З кінця XIX ст. у Галичині відомі димарі з механічним роздмухуванням вогню, що відзначалися більшою ефективністю дії. У селянських пасіках обстежуваного терену димарі почали з’являтися і поступово поширюватися на початку XX ст. Це були переважно саморобні пристрої у вигляді гладунця, який часто виготовляли з бляхи, мідної гільзи чи переробленого протигазу часів Першої світової війни, з міхом зі шкіри на дерев’яних дощечках. У 1920–1930-х рр. набули розповсюдження фабричні димарі, що складалися з циліндричного корпусу з відкидним верхом і шкіряного міху, за допомогою якого підтримували горіння палива і спрямовували струмінь диму в потрібне місце.

Невід’ємним компонентом пасічницького приладдя була помпа («сикавка») – пристосування, яким скроплювали привиті на деревах і втікаючі рої. На території Галичини використовувались помпи домашнього виробництва пасічників – різних розмірів, з конструктивно незначними відмінностями, дія яких ґрунтувалася на принципі поршня. За матеріалом виробництва їх класифікуємо на дерев’яні, бляшані і комбіновані. Так, на Коломийщині наприкінці XIX – на початку XX ст. поширення набули великих розмірів дерев’яні «сикавки», уявлення про які дає екземпляр, що зберігається у фондах Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття ім. Й. Кобринського. Це пристрій, довжиною 104 см, який складається з двох частин – круглого полірованого циліндричного корпусу (довжиною 85 см) із наскрізним продовгастим отвором (діаметром 7 см) і поршня з ручкою (довжиною 19 см) на одному кінці і полотняним ущільнювачем на другому. Дерев’яні помпи виготовляли переважно з бузини («бзини») (Sambucus nigra L.), а також бузка звичайного («базника») (Syringa vulgaris L.). На території сучасних Снятинського, Городенківського, Тлумацького, Калуського, Галицького, Тисменицького і Надвірнянського районів Івано-Франківської області зафіксовано побутування саморобних бляшаних «сикавок». Це були пристрої завдовжки 50–140 см. Денце залізної трубки закривали пробкою з отвором; в останній вставляли бляшаний поршень із діркою, на одному кінці якого навивали клоччя. Спорадично використовували і бляшані помпи фабричного виробництва, а також комбіновані, що складались із залізної трубки з денцем і дерев’яного поршня з гумою, яким набирали воду.

Необхідним атрибутом пасіки було пристосування для знімання бджолиної сім’ї з місця привою в період роїння і перенесення її на місце стаціонарного перебування (у вулик), відоме як рійниця. Пасічники Галичини для збирання роїв використовували як спеціально виготовлені з цією метою рійниці, так і різноманітне поліфункціональне приладдя (кошики, відра, «коновки»). Наприкінці XIX – на початку XX ст. на території дослідження побутували різні види саморобних рійниць, які виготовляли із соломи, лубу, дерева. Одним із поширених типів на Гуцульщині, Лемківщині, Покутті, Бойківщині, Надсянні була солом’яна рійниця («кошиль», «кош», «опалка»), плетена спіральною технікою. Із соломи виготовляли довгий спіральний валок (кіску), для скріплення спіраль обплітали пасмами лика чи лозою. Спіральна техніка плетіння обумовлювала округлу форму рійниці, яка нагадувала перекинутий зрізаний широкий конус, тобто відро, ємністю до 15 л. За свідченням інформаторів, покутські та бойківські бджолярі здавна користувалися рійницями з лубу (переважно липи, рідше горіха) – «коробами», «коробками», «лубом» (села Бортники, Братишів, Петрів і Живачів Тлумацького р-ну, с. Завій Калуського р-ну, с. Павлівка Тисменицького р-ну, села Козина і Тенетники Галицького р-ну Івано-Франківської області, смт Добромиль Старосамбірського р-ну, с. Тухля Сколівського р-ну, с. Нижнє Висоцьке Турківського р-ну Львівської області). Це були круглі коробки з дощаним дном і накривкою, які збоку обшивали ликовою стрічкою. Вони мали різний вміст – від 7 до 12 л. Зафіксований зразок із с. Петрів мав довжину 31 см, ширину 25 см, висоту 35 см, а по зовнішньому контуру охоплював 96 см. З розповсюдженням рамкових вуликів пасічницький інвентар для знімання роїв поповнився рійницями чотиригранної форми з дощок, фанери або товстого паперу, в які вставляли рамки з медом, щоб привабити рій. Це були скриньки з бічною стінкою на засувці, в якій зроблено льоток. Останній закривала тонка дротяна сітка. По обох боках рійниці були отвори для вентиляції. До скриньки прикріплявся шнурок, за допомогою якого її чіпляли на дерево. Побутування описаних рійниць зафіксовано в усій Галичині (Покуття, Гуцульщина, Лемківщина, Бойківщина, Опілля).

Приладдям, завдяки якому можливе ефективне отримання меду, були пасічницькі ножі та медогонки. Дані етнографічних обстежень дозволяють виділити на території Галичини два типи пасічницьких ножів залежно від системи вулика, в якому вони застосовувались. Хронологічно давнішим є довгий ніж, один кінець якого загнутий під прямим кутом, а другий – долотоподібно загострений. Серед пасічників він відомий як «правий ніж», «ніж на патичку» (с. Трійця Снятинського р-ну, с. Яворів Косівського р-ну). Цим ножем користувалися в нерозбірних вуликах; зачепивши зігнутим кінцем щільники, їх піднімали догори, потім повертали ніж на 90° і підрубували за потреби. Протилежним кінцем ножа відрізали соти від стінок вулика. «Кривий» ніж (на відміну від «правого») – продукт більш пізнього періоду, що набув поширення наприкінці XIX – на початку XX ст. Він мав довжину до 30 см, загострене з обох боків лезо, дерев’яну ручку. Лезо ножа було двічі загнуте під прямим кутом (на зразок мулярської кельні), що полегшувало розпечатування щільників і зрізування трутової черви в рамкових вуликах, оскільки рівним ножем це зробити неможливо.

До складу пасічницького інвентарю належить також медогонка – пристрій для здобуття меду зі щільників, не руйнуючи їх. Принцип дії медогонки ґрунтується на використанні відцентрової сили. Основні складові пристрою – центрифуга (коловорот) із хрестовиною для рамок на рухомій основі та корпус, у якому вона розміщується. У середовищі сільських пасічників Галичини медогонка, винайдена в Чехії ще 1865 року, освоюється лише з настанням XX ст. У практиці ведення пасічницького господарства переважно застосовувались медогонки власної конструкції та виробництва. У ході наукових експедицій з’ясовано, що конструктивно цікаві та оригінальні медокачки, що походять із першої половини минулого століття (виготовлені представниками старшої генерації бджолярів власноручно або ще їхніми предками), збереглися практично до наших днів.

Зібраний польовий етнографічний матеріал дає змогу виділити на території Галичини побутування трьох типів медогонок, які поділяють на кілька локальних варіантів. Перший тип був найпростішим – вісь крутили рукою. До нього належав різновид, що набув поширення на Гуцульщині (села Бабин, Брустури, Пістинь і Старі Кути Косівського р-ну, с. Заріччя Надвірнянського р-ну) – медогонка бондарної роботи. Усередину бочки вставляли коловорот, що складався з дерев’яного стержня («вісь», «веретено»), який приводився в рух рукою, і хрестовини для рамок. Щоб у процесі обертання рамки не випадали, хрестовину по контуру обтягали дротяною сіткою чи основували нитками. У стінці бочки на самому дні був влаштований отвір, через який отриманий мед переливали до підставленого начиння. Покутський варіант медогонки на одну рамку (с. Рожнів Косівського р-ну, с. Передівання Городенківського р-ну, села Бортники, Братишів і Петрів Тлумацького р-ну, села Перлівці і Бринь Галицького р-ну) мав вигляд дерев’яного стержня («палка», «вісь») з металевими насадками, нижній кінець якого закріплювали в землі, а верхній зусиллям руки обертався довкола осі. До стержня за допомогою завіс прикріплювали напівопуклий дерев’яний або бляшаний корпус («скриньку») з дротяною сіткою, всередині якого поміщалася рамка. Мед збирався внизу корпусу у спеціальній заглибині («жолобці»). Оригінальністю відзначалася медогонка з с. Довпотів Калуського р-ну, у якій замість металевої скриньки з рамкою, прикріплена тканина до бляшаного жолобка, куди стікав мед.

У другому типі виділимо два підтипи: коловорот обертають за допомогою шнурка, що закручується на осі, – дерев’яний «слупок» з прикріпленим на завісах дерев’яним корпусом (с. Городниця Городенківського р-ну) і дерев’яна чи бляшана бочка (с. Білі Ослави Надвірнянського р-ну, Городенківський і Тлумацький р-ни Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський і Старосамбірський р-ни Львівської області); коловорот обертають ручкою, насадженою на вісь, – «коритце», прикріплене на дерев’яному стержні (с. Джурів Снятинського р-ну, с. Яворів Косівського р-ну).

Технічно досконалішими (тип 3) та ефективнішими були медогонки, встановлені в дерев’яному чи бляшаному корпусі, у яких вісь оберталася ручкою за допомогою приводів (трансмісія). Привід утворювали два – менше («трибок») і більше («точило») гладкі коліщатка, з’єднані між собою шкіряним пасом або зубцями токарної роботи (шестерні); на «точило» насаджувалася ручка, з допомогою якої пристрій приводився в рух.

Залежно від кліматичних умов і сили бджолиної сім’ї в конкретному році медозбір відбувався від одного до трьох разів, починаючи з травня (коли вибирали травневий мед) і до серпня. Найчастіше мед брали двічі – у кінці травня – на початку червня та в липні. Дехто вибирав мед лише один раз – в червні або липні, згідно з народним прислів’ям: «До Івана, то для пана, а по Івані – вже для пані» (бджоли) та «До Іллі наш мед, а по Іллі – бджолиний». Медозбір міг відбуватися і в три прийоми – у кінці травня-червні, липні та останній раз у серпні (на Спаса), погоджуючись з народною приповідкою: «До Спасівки бджола робить на пана, а після Спасівки – на себе».

Поширеною практикою у галицьких бджолярів було важити перед медозбором солом’яні вулики та дуплянки; окремі з них досягали 50–60 кг. Ознакою, яка вказувала на те, що мед дозрів і його можна вибирати, було запечатування щільників бджолами. Якщо рамка була запечатана від половини до 2/3, то мед вважався вистояним і придатним до споживання. Дозрілий мед мав включати не більше ніж 16–18 % води, решту ж займала глюкоза.

Українці здавна добували бджолиний мед, закурюючи комах. Приступаючи до вибирання меду в дорамкових вуликах і не вміючи інакше до нього дістатися, селяни-пасічники Галичини у другій половини XIX ст. переважно закурювали бджіл насмерть. У пам’яті старшої генерації бджолярів донині збереглися спогади-відголоски про закурювання (видушування) бджіл при вибиранні меду в минулому.

«Окур», або як його ще називали в народі «вогонь проти мух», активно застосовували бойківські пасічники (с. Ясень Рожнятівського р-ну Івано-Франківської області, с. Тухолька Сколівського р-ну Львівської області). Вулик-безденник поміщали над бочкою, куди потрапляли щільники разом із бджолою та її надбанням, підрізані ножем-сікачем. На Покутті, господарюючи в умовах роєбійної системи, у вічко вулика підставляли розжарені вуглини (грань) із шматком сірки, яка горіла ядучим яскравим полум’ям і знищувала бджіл; так заради меду знищували половину пасіки. Викурювали бджіл із колод за допомогою сірки й гуцули – комах викидали у воду, а гніздо розбирали і поміщали в корито. З порожнього вулика вибирали хрестовину лемки, вощину з медом викроювали «кравачем» – великим ножем у дерев’яному руків’ї, а бджіл, які зосталися у ній, змітали руками.

Наприкінці XIX ст. гуцули вже уміли вибирати мед з дорамкових вуликів, не знищуючи при цьому бджіл. Використовуваний ними спосіб відбору полягав ось у чому: з вулика знімали вічко і наверх ставили порожній вулик, з вкладеним куснем вощини з медом. Через острівець підкурювали бджіл, аби не жалили, і вони підходили вгору до порожнього вулика; тоді закривали його і годували в ньому комах протягом двох днів. Згодом відкривали вулик і випускали бджіл на волю, а з нижнього вибирали мед. Подібним способом користувалися покутські пасічники – переганяли комах з одного кадуба в інший, знявши накривку; з першого відразу вибирали мед – вирізали ножем кілька сот, залишаючи потрібну для зимівлі комах кількість меду, зазвичай, по очко.

До винайдення і поширення медогонок у Галичині існувало три способи вибирання меду – стискування руками, за допомогою саморобних пресів і витоплювання щільників; ці способи застосовувались як поодинці, так і в комбінації один з одним. Найпримітивнішим і найпоширенішим методом одержання меду з вощини було її стискання вручну до підставленого начиння. Гуцули під час стискування вощини з отриманого меду відразу вибирали комах; згодом мед проціджували. Як важчий, він опускався донизу, бруд і домішки – догори, де їх збирали ложкою. Іноді спочатку видавлювали в руках вощину, а тоді клали її в горня, нагрівали, унаслідок чого з неї виходило решту меду. Інколи перед стискуванням вощину з медом нагрівали в печі. Подекуди мед, який спочатку нагріли, видавлювали через полотняну хустину («катран», «верітка», «полотнєта») – мед проходив крізь полотно і стікав до підставленого начиння, а вощина залишалася.

Більш ефективний спосіб, при застосуванні якого отримували більше меду, – видавлювання за допомогою найпростішого механічного пристрою. На Покутті зафіксовано побутування двох типів пристроїв для видушування меду – пресів. Перший складався з двох колод, скріплених між собою на одному кінці залізним ланцюгом. Нижня колода, яка лежала на двох брусах («пільгах»), мала отвір, куди вміщували спеціально пошитий полотняний мішечок із вощиною («міховина», «рукавець»). Верхня колода була обладнана поршнем-«ковбком», який своєю вагою витискав мед із вощини; його збирали до підставленої посудини. Застосовували тут і дерев’яний стаціонарний прес із вертикальним ґвинтом – «на шрубу», який своєю конструкцією нагадував олійний прес. На Гуцульщині для видушування меду з вощини, яку вкладали у велику бочку («путину»), локально використовували «брай» – довгий і товстий буковий кіл, з одного боку гладко обтесаний, а з другого – з чотирма зубцями. На Бойківщині зрізаний над цебриком мед клали у піч, де він топився; мед, як важчий, падав вниз, а вощина залишалася зверху. У бляхи, в яких пекли хліб, клали мед із вощиною на Гуцульщині. Коли віск розтопився, усе переливали у великий казан – віск як легший опинявся нагорі, а важкий мед – внизу. Віск застигав, його збирали, а мед залишався в посудині.

Пасічники зберігали мед здебільшого в дерев’яному і глиняному начинні. У першому варіанті це були насамперед дерев’яні бочки з клепок із дерев’яними або залізними обручами, місткістю від 20 до 200 л; вони ідеально надавалися для довготривалого зберігання меду – легкі, міцні, дешеві, мед у них не псувався. Матеріалом для виготовлення бочок служила переважно липа, а також інші породи м’якого дерева – ялиця, ялина, явір, сосна, смерека, береза, осика, верба. Дехто допускав можливість зберігання меду в ясеневих, букових і дубових бочках, але загальновідомо, що останні мають специфічний запах, який мед легко вбирає, унаслідок чого чорніє і псується. Зверху бочки закривали накривкою – дерев’яним кружком; це робили після того, як мед «видихався» (з нього випарувалася вода). Мед найдовше зберігався в дерев’яному начинні – липових і дубових бочках, «гелеченях» (маленьких бочівках), «гарчиках», відрах («путні», «коновки»), а також у глиняних глеках. Іноді мед зберігали у скляній тарі. Якщо мед мав стояти довгий час, його поміщали лише в сухе прохолодне місце, переважно в комору, рідше – у льох. Тоді мед не псувався кілька чи кільканадцять років.

XX століття ознаменувалося новими пріоритетами й новими підходами до організації пасічницького життя Галичини. Важливими його подіями стали відновлення Пасічницької секції крайового господарського товариства «Сільський Господар», професійного часопису «Український пасічник» та утворення у Львові першого українського пасічницького кооперативу «Рій», який започаткував становлення українського пасічницького кооперативного руху.

Соціальний статус чоловіка в селянській громаді Галичини Володимир Конопка

Життя чоловіка в Галичині від народження до старості супроводжували обряди, звичаї, регламентували писані й неписані правила. Він був складовою колективу, спочатку дитячого, потім парубочого і наостанок одружених чоловіків. Для кожного чоловіка було важливим здобути та утримувати авторитет серед односельчан, часто внаслідок цього страждали інтереси членів його сім’ї. Соціальний і сімейний статус чоловіка відрізнявся, найвищий мав господар, глава сім’ї чи старший чоловік, дід, і зовсім іншим він був у парубка чи неодруженого чоловіка, вдівця. На це все накладалися і народні уявлення про те, яким має бути «ідеальний» чоловік тієї чи іншої професії, виконуючи ту чи іншу роль у традиційному селянському соціумі.

Слід підкреслити, що у традиційній народній культурі різниця між жінками і чоловіками була наперед визначеною. До середини ХХ століття більшість ознак, такі як зовнішність, поведінка, психологія чи вибір професії, вважалися незмінними. Їх пов’язували із статтю.

Для українського суспільства до початку ХХ ст. притаманні патріархальні установки, що знайшло своє вираження в системі взаємовідносин усередині громади. Насамперед це проявилося в таких аспектах, як урядування, взаємодопомога, судівництво, колективні об’єднання. Питання, важливі для всієї громади, вирішували на сходці, однак право на остаточне рішення мали тільки чоловіки – «добрі господарі».

Хлопчик

Соціальний статус чоловіка формувався від народження. У народних уявленнях надавали вагомого значення моменту зачаття, адже вірили, що в майбутньому це безпосередньо впливало як на фізичний розвиток, так і на психологію (риси характеру) новонародженого. У фольклорних наративах інформація про це здебільшого стосується виняткових моментів, адже, як дуже часто відзначали самі селяни, у пам’ять вкарбовується щось особливе, а не стандартне. Така ж ситуація із практиками, пов’язаними із зачаттям. До дій спеціального (ритуального) характеру вдавалися тільки в разі, якщо не було дітей. Стандартизована відповідь про зачаття: «Як Бог схоче дати, то дасть, а як не схоче, то не дасть», «То як Бог дасть», «Як має бути, так буде», «Що Бог дає, то й то є»[59].