Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття

Стелю, зазвичай, робили з дощок, вкладених упритик. Її підтримували поперечні або поздовжні сволоки. Зверху стелю утеплювали глиносолом’яною сумішшю. Дахи робили чотирисхилими, покривали солом’яними сніпками колоссям вниз, лише стріху та роги даху пошивали сніпками, зв’язаними при колоссі. Гребінь вибивали соломою-мервою і закріплювали кізлинами.

Стосовно Надсяння, то тут переважав відкритий зверху двір, у якому житлові і господарські будівлі розташовувались вільно або були частково поміж собою зблоковані. Спорадично траплялись окремі варіанти зімкнутих дворів.

Дводільні та тридільні оселі у класичному варіанті в Надсянні траплялися доволі спорадично. Натомість переважали дворядові житла, у склад яких конструктивним і компонуючим елементом входив зруб-п’ятистінок («хата» / «ванькир», «хата» / «комора»). Широко побутували домівства, у яких в одному блоці з хатою розташовували стайню, а в сінях виділяли пекарню (у дворядових житлах остання, зазвичай, займала місце ванькира). Здебільшого переважали планувальні схеми: «хата» / «ванькир» + «сіни» / «пекарня»; «хата» / «ванькир» + «сіни» / «стайня»; «хата» / «ванькир» + «сіни» / «пекарня» + «стайня» та ін.

Панівною технікою будівництва на основній території Надсяння була каркасно-дильована. Стовпи каркаса («стопи») зарубували в підвалини («підлоги») або встановлювали на камені. У верхній (часто і в нижній) частині стовпи до горизонтальних елементів каркаса (підвалин, платв) додатково закріплювали бантинами (навскісними брусами). Слід зазначити, що тут (особливо в південній частині) каркас відзначався специфічними рисами. Зокрема, масивні горизонтальні риґлі між стовпами встановлювали не посередині стін, а ближче до верху (на відстані 30–70 см від платв). Причому, здебільшого, при влаштуванні стелі риґлі відігравали суттєву в конструктивному сенсі роль – на них опиралися сволоки чи стеля. Стіни каркасно-дильованих будівель вкривали клинцями чи навскісною дранкою і виправляли грубим шаром глиносоломи. Зрідка на теренах Надсяння траплялись каркасно-вальковані чи городжені хворостом житла, а в окремих варіантах – і глинобитні (безкаркасні). У селах Старосамбірського району траплялися житла із зрубними стінами специфічної конструкції – так звана «хата на пристінних стовпах»[25]. Подібно, як і на Опіллі, піч споруджували в житловому приміщенні у традиційному місці, а пічний отвір із припічком повертали в бік пекарні.

Стелю робили із «гибльованих» дощок, вкладених упритик. Її могли підтримувати поздовжні, поперечні сволоки чи комбінації з одного поздовжнього «ґраґара» і кількох поперечних «бельків». Дахи робили чотирисхилими на кроквах. Їх вкривали солом’яними сніпками колоссям вниз.

У північно-західному локальному етнографічному районі, який замешкували батюки, у другій половині ХІХ – на початку XX ст. сформувався своєрідний комплекс народної будівельної культури[26]. Незважаючи на досить значну віддаленість від Бойківщини і відсутність безпосередніх контактних зон, будівельна культура батюків містила багато рис, характерних для бойківського будівництва. Тут, як і скрізь, переважали відкриті зверху двори вільної забудови. Поряд із ними траплялися замкнуті («околисте обійстє»), а інколи – зімкнуті двори.

На всій території переважали однорядові житла, у яких мешкальне приміщення, зазвичай, розташовували між сіньми і коморою («сіни» + «хата» + «комора»). Часто під одним дахом із хатою блокували і «стайню». Здебільшого, при бокових стінах будівлі влаштовували «прибоки». Траплялось, що вузька прибудова («затилки») містилась й уздовж тильної стіни. На головному фасаді кожного житлового приміщення було по два вікна (на причілку вікна немає).

У розглядуваний період стіни жител зводили у зрубній (спорадично у зрубно-каркасно-дильованій і каркасно-дильованій) техніці. Зруби складали із соснових пластин «на чотири цалі» (товщиною приблизно 10 см). Застосування цього матеріалу і визначило основну кутову врубку, якою тут був замок із прихованим зубом. Підвалини виготовляли з дуба. Їх встановлювали на обрізки дубових колод, вкопаних у землю. Ззовні по дереву білили тільки стіни житлової частини. Дерев’яну стелю підтримували один чи декілька поздовжніх «драґарів». Долівка завжди була глинобитною. Дахи чотирисхилі, під соломою. Особливість пошиття даху: нижня частина східчаста, верхня – гладка.

Підбиваючи загальні підсумки, варто зазначити, що народне житло Галичина вирізняється значною поліваріантністю просторово-планувальних, архітектурно-конструктивних вирішень, застосуванням різноманітних технік і технологій тощо. Основні типологічні ознаки житлово-господарського будівництва українців дослідженої території свідчать про його етнокультурну єдність із загальноукраїнським будівництвом. Водночас під впливом певних факторів (місцевих традицій, природно-географічних, політичних чинників, нерівномірного соціально-економічного розвитку районів, виникнення місцевих промислів, поширення торгівлі тощо) станом на другу половину ХІХ – початок XX ст. у регіоні сформувалася низка локальних рис різного таксономічного рівня, притаманних для окремих частин галицького масиву.

Інтер’єр галицького народного житла. Василь Сивак

Інтер’єр народного житла Галичини кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. формувався протягом століть і зберігав характерні риси, притаманні для всієї етнічної території України. У праці «Студії з української етнографії та антропології» Ф. Вовк слушно зауважив: «Коли, як ми бачимо, внутрішній план української хати в усіх місцевостях та в усіх відмінах її, в суті своїй той самий, то ще в більшій мірі вражає в ній одноманітність внутрішнього розпологу. До якої б української хати – починаючи з західних частин Курщини та Вороніжчини і кінчаючи західними схилами Карпатів – ми б не заглянули, геть чисто скрізь знайдемо в ній те ж саме». Варто також зауважити, що географічне положення цих районів є неоднорідним, особливо це стосується Українських Карпат, – гориста місцевість, ліси, бурхливі ріки, суцільне бездоріжжя століттями робили важкодоступним сполучення до сіл, а певна ізоляція стримувала їхній соціально-економічний розвиток. Але водночас ці чинники стали фактором якнайдовшого збереження і консервації реліктів матеріальної культури в цих районах, тоді як в інших вони практично вийшли з ужитку або збереглися фрагментарно[27]. На облаштування та обладнання інтер’єру Галичини мали «неминучі впливи різноетнічні сусіди у зонах контактування, відсутність тривалий час власної державності як етноконсолідуючого чинника та, відповідно, приналежність у різні історичні періоди до різних державних утворень (Польського Королівства, Великого Литовського Князівства, Речі Посполитої, Російської імперії, Молдавського князівства, Австро-Угорської монархії тощо)»[28].

Облаштування та обладнання інтер’єру в зазначений період задовольняло естетичні та практичні потреби його мешканців. Наявні в ньому предмети віддзеркалювали загальний спосіб життя, матеріальний і соціальний стан власника оселі, народні традиції, звичаї, вірування, світосприйняття навколишнього світу тощо.

Розміри житлової частини хати в усіх етнографічних районах Галичини становили в середньому 25–30 м2, за висоти стін 2,5–3 м. Її можна поділити на умовні зони з певним функціональним призначенням кожної з них – кухонну, робочу, відпочинкову, для прийняття їжі, святкову, для господарських потреб і зону використання верхнього простору. Такий розподіл незначного житлового простору на зони був характерний наприкінці ХІХ – у першій половині ХХ ст. не тільки для житла Галичини, а й для усіх історико-етнографічних регіонів України.

До кухонної зони належали: піч, частина «передньої» нерухомої лави, ложечник, розташований на сінешній стіні біля печі, полиці («мисник» чи «подишир»), пічний інвентар, сільничка, ослін при вхідних дверях (на ньому стояло відро з водою). Робочу зону становили «передня» нерухома лава, розташована вздовж фасадної стіни, вільний простір між піччю і лавою. До зони відпочинку належали піч, лави, піл («нари», «постіль», «пріча») і дитяча підвісна або стояча колиска. Стіл, стіл-скриня, лави, стільці («лавка», «ослін», «ослон», «столець») були зоною прийняття їжі. До репрезентативної зони належала причілкова стіна («застільна», «головна»), на якій в один ряд навішували ікони, а знизу тарілки (Лемківщина, Бойківщина). Зона господарських потреб займала місце в куті між сінешною і фасадною стінами, де в суворі зими утримували маленьких телят, ягнят, а під піччю – курей. Часто під піччю або під постіллю викопували яму, в якій зберігали картоплю. До зони верхнього простору слід віднести жердку («вішало»), конструктивно в’єднані у стіни хати, «грядки», на яких сушили дрова, ставили взуття, та розмаїті одинарні полиці та мисник. Святковий одяг зберігали в коморі або скрині[29].

Варто зауважити, що в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. на Бойківщині, Гуцульщині, Лемківщині спорадично на інших теренах Галичини функціонували хати, у яких печі були різні: а) без комину, дим вільно розходився по приміщенню («курна піч», «курний п’єц»); б) дим виводився в сіни чи на горище через спеціально примурований пристрій; в) піч із вимуруваним на горищі комином, у зв’язку з чим дим виводився поза межі даху. Відповідно такі хати називали трояко: курне, напівкурне, «чиста хата» чи «біла хата». Курні хати лемки називали двояко: «димнянка», «курна хижа», бойки – по-різному «курная хата», «димна хата». «димна хижа», «курніца», «курнік», гуцули – «курна», «бурдей».

Під час спорудження курна або з опаленням «по-білому» піч розташовували в житловому помешканні зліва або справа від вхідних дверей. Вона займала переважно 1/3 – 1/4 частини житлової площі хати. «Місце печі, обумовлене віковими традиціями, пов’язане з практикою побутового укладу і побутового обладнання. В кухонному куті найзручніше було виконувати господарську роботу, звідси був прямий і найкоротший шлях в сіни і комору по воду і дрова, а дим від печі найкоротшим шляхом виходив у двері»[30].

Наведемо опис облаштування хати, імовірно курної, з Гуцульщини (околиця Кутів Кос. ІФ), наявний у «Gazety Lwowskiej» за 1854 рік: «Чотири кути обложені пам’ятками щирої простоти; вдалі – лава, вгорі – полички на дерев’яних підставках, які стирчать зі стіни, а на них начиння і речі теж дерев’яні. І дерев’яне тут все – від головних вхідних дверей аж до кілка, на якому колишеться образ, від дерев’яної ложки до дубової таблиці, на якій вуглиною написано номер будинку»[31].

Відомий дослідник Гуцульщини Володимир Шухевич в однойменній праці так описує курну хату: «Коли при печі нема комина, тоді виходить дим просто на хату, а звідси через двері у хороми або вікнами на двір. Така хата називає ся курна або бурдей. Під час того, як у такій хаті горит ватра, сидять люде на низьких стільчиках або кайлаках-утижках (коротко утятих ковбках), аби дим, що збирає ся під стелиною, не вигризав очей. У такій хаті стелина і горішні части стін темно-вишневі від диму. Від диму, що в усіх хатах іде з хоромів на під, прикурюють ся хороми і цілий побій зі споду; обрубина і піддашє стають вугляно-чорні, висша часть побою темно-вишнева, а у споду пристелині ясніща».

Далеко не привабливішою була ситуація у вирішенні внутрішнього житлового простору бойківської курної хати. Досліджуючи 1904 року Бойківщину, І. Франко описав курну хату бойків: «Кімната, хоча й доволі простора, влаштована дуже негігієнічно, має здебільшого низьку стелю, малі нерухомі віконця (ще в ХVІІІ столітті всі вони були без скляних шибок, а тільки обтягнуті тваринними міхурами), і піч без комина, тож дим іде просто на кімнату, наповнює її всю під час кожного палення, особливо верхню частину, приблизно врівень з ростом людини (міряючи знизу). Внаслідок цього стіни, починаючи з цієї висоти, зовсім чорні та вкриті сажею; нижня частина їх також не тинькована, лише дерево обшкрябують склом або річковими черепашками і миють гарячою водою»[32].

Внутрішнє облаштування курного житла селянина середньої заможності з передгір’я Карпат у колишньому Старосамбірському повіті описала польська дослідниця С. Стретельська-Гринбергова. Курна піч займала кут між пороговою і тильними стінами. У стелі («повалі») був отвір («димник»), через який виходив дим. Біля печі був закритий отвір до «ями з бульбою». При вхідних дверях висіла «шафа» (мисник для начиння). Ліжко («постіль») для спання розташовувалось уздовж тильної стіни хати. Між ліжком і боковою частинами печі була вмонтована загорожа для молодих телят. Зверху висіла колиска, до якої прив’язана крайка, за допомогою якої старші, лежачи на ліжку, колисали дитину. Скриня стояла між мисником і лавою, стіл – на куті з’єднання двох нерухомих лав. У зимову пору до хати заводили не тільки ягнят, а й корову[33].

Яскравим прикладом у вирішенні інтер’єру селянської хати на Лемківщині є опис, зроблений відомим дослідником цього знедоленого українського краю Ю. Тарновичем (псевдонім – Ю. Бескид): «За порогом з лівого боку стоїть під стіною піч. Ця курна піч до печення хліба, варення страв, а взимі на печі тепло лежати, сушити перемоклу одежу, пряжу, збіжжя, грушки вліті, гриби тощо. Біля печі, недалеко порога, є лава, вмурована з піччю; це т. зв. покутник… З другого боку напроти печі стоїть прича, широке дерев’яне ліжко з соломою або сінником. На ньому заголовки, перини. Надліжком – “ліжник’’, вішак на сокиру, сверлик, віник тощо. Під стелею над дверима є дві банти, грядки. Від голови ліжка до протилежного кута кімнати під стіною довга лавка на двох дерев’яних кобицях-стовпцях, під вікнами аж до намісних образів. Це груба смерекова (ялова) дошка з дірками для прядок. На Лемківщині є звичай [як і повсюдно на Україні – В. С.] сходитися взимку до однієї хати прясти лен і коноплі, чесати вовну й пісні співати при праці. Під намісними образами (це образи-ікони Бога Творця, Пречистої Діви, св. Миколая, св. Онуфрія, про створення світу, Покрови Пречистої Діви Богородиці, св. Арханг. Михаїла; в найновіших часах знімки від батьків і рідні з еміграції, війська тощо) стоїть стіл-лада. Це висока як стіл скриня, в якій жінки переховують свою святкову одежу, вишивки, коралі, ленти, стяжки, з окремим перескринком на гроші, годинник, податкові, асекураційні книжки на різні судові й господарські квити-записки, посвідки, контракти. Лада завжди накрита обруском, білим полотенцем (льняним домашнього виробу), в якому завинений хліб. Цим обруском не годиться зганяти мухи зі стола або вікна, бо діти будуть мати лишаї (струпи) на лиці, а старим людям тяжка буде смерть (народнє повір’я на Лемківщині, зокрема біля Дуклі та глибоко в горах біля Романова, над джерелами ріки Вислока). Біля лади стоїть ще одне ліжко для матері з малими дітьми. У головах цього ліжка висить на стіні або стоїть на лаві шафка-мисник. В ній гарненько поскладані горшки, миски, баняки, тарелі тощо. Біля мисника висить на стіні або на бічній стіні мисника дерев’яний лижник (поличка на ложки), дуже майстерно зроблений з букового дерева, в якому держаками вдолину висять дерев’яні або бляшані ложки, вареха до борщу, ситко до вареників та ситко до молока. Окремо сільниця… Для маленьких дітей призначена колиска у формі коритця, що висить на ланцюгах над постіллю біля дверей або над материною постіллю, щоб вигідно було колисати дитину. Дехто має дерев’яну колиску на гойдаках, совгах, в якій дитина колишеться на землі. Образи святих висять на стіні над столом чи ладою; вони займають усю довжину стіни. Лава від печі до мисника і стілець теж мають дірки для прядок… Курні хати мають у дасі отвір для диму, який виходить із хати крізь отвір у стелі, т. зв. вузничка, й отворами в затилку, т. зв. воронка. Вузничка в кімнаті закрита кочергою (коцюбою), яку за дерев’яну ручку пересувають з боку на бік, щоб дим міг свобідно виходити назовні»[34].

Ось так виглядав інтер’єр курної хати за описами дослідників від середини ХІХ – до початку ХХ ст. Під час польових етнографічних експедицій в Українські Карпати і на Покуття нам вдалося зафіксувати курні хати, в яких облаштування та обладнання були виготовлені водночас із їхнім спорудженням. Наприклад, на Старосамбірщині у с. Дністрик зафіксовано курну хату початку ХХ ст. з опаленням «по-чорному». Внутрішня частина хати зберігала всі ознаки курного житла. Курна піч розташовувалась з лівого боку від вхідних дверей. Темними були прокіпчені від диму стеля («повала»), викладена дошками, сволок («грагар»), зруб стіни до верхньої частини вікон і по периметру хати. Дим виходив у сіни крізь відчинені двері, а далі – на горище («під»). У верхній причілковій частині горища був зроблений трикутноподібний отвір, крізь який дим виходив з горища назовні. У хаті глинобитна, добре утрамбована долівка. Спальне місце («піл») складене з п’яти дощок, укладених вподовж тильної стіни хати на висоті від долівки 60 см. Дошки влягали поверх двох поперечних брусів, які кріпилися до чотирьох, квадратних у поперечному розрізі, відрізків стовбура дерева. Вздовж фасадної («чільної») і причілкової («щитової») стін хати розташовувались нерухомі лави. У куті їх з’єднання стояв масивний стіл-скриня, спереду якого був ослін («ослон»). Між столом-скринею і спальним місцем («полом») стояла скриня з опуклим віком, біля неї – невелика скринька («куферок») з опуклим віком. Мисник із чотирма відкритими полицями навішений з правого боку на сінешній стіні від дверей. На причілковій стіні вподовж висіли підряд різного розміру шість кольорових репродукцій ікон («образи») у засклених рамах, які знизу підтримувала поличка («рейка»). На фасадній стіні вмонтовані два маленькі віконця.

Інтер'єр гуцульського житла

Оригінальною була гуцульська курна хата із с. Снідавка (Косівщина), побудована 1807 року. Наприкінці ХІХ ст. вона належала Тинкалюку Лукіянові Миколайовичу (1868 р. н.). Про дату забудови свідчила дата, вирізана у верхній частині одвірку вхідних дверей з боку помешкання. При вході до хати з лівого боку розташована курна глинобитна піч, а вподовж тильної стіни – спальне місце піл («постіль»), збитий із грубих тесаних дощок, з невеликою опалубкою завдовжки 170 см, завширшки 110 см, заввишки 70 см. У середній частині опалубки вподовж були настелені дошки, які лежали на двох поперечних брусах. Масивні нерухомі «передня» і «задня» лави розташовані уподовж фронтальної і чільної стін. Два віконця у фронтальній стіні розмірами 40 × 30 см. Дві грядки розташовані над полом і біля тильного боку хати конструктивно в’єднувались у причілкову і сінешну стіни. Жердка, закріплена до сволока і тильної стіни хати, нависала над «постіллю». До неї зачіплена колиска. На сволоку вирізано дату будівництва хати: «Ставлено мая дня 26 року 1807 бодоване тей дом». Нижня частина сволока від дверей і до причілкової стіни повністю різьблена технікою плоскої різьби, а саме розетки, хрести, стилізовані гіллячки смереки. Понад вікнами вподовж фасадної стіни вмонтована ще одна жердка. У центральній частині тильної причілкової та фасадної стін вирізані мальтійські хрести з криптограмами. З правого боку від вхідних дверей розташована масивна полиця – мисник. Різьблений стіл-скриня стояв ближче до центральної частини помешкання.

Виявлена на Лемківщини курна хата була із с. Ростоцька Пастіль на Великоберезнянщині. У хаті («хижі») раніше проживали три сім’ї, а були лише сіни і житлове помешкання. Піч стояла з лівого боку від дверей, а «челюстями» була повернена до причілкової стіни, до образів. Таке розташування челюстей печі характерне для всієї Лемківщини. Спорадично траплялося й на Бойківщині. Біля печі вмонтований «піл» («постіль»). Спали і на лавках, а влітку і на сіні в стайні. Між двома сволоками («герендами») прибита жердка («дручок»). Великий поздовжній сволок називали «грєдкою», а три, розташовані упоперек, – «герендами». На «грєдці» вирізано хрест. Біля печі навішений «ложник» для ложок, поряд – сільничка. Над полом на стіні прибита одинарна полиця, яка утримувалася на вбитих дерев’яних гаках. На куті з’єднання двох лав стояв масивний стіл-скриня («стул»), фасадна частина якого була рясно різьблена.

Яків Головацький, мандруючи зі Львова 1933 року по Галичині, зупинився на ніч у м. Миколаєві, що входить до меж Опілля, у хаті міщанина, житлову частину якої описав так: «Мій господар був одним з багатших міщан; дім дерев’яний, кладений з ялового дерева, зовні вибілений, а всередині у світлиці тесані стіни. На стіні від ікони Розп’яття, Матері Божої і св. Миколи, мальовані тутешніми народними художниками. Над дверима й над лавою полиці з полив’яними мисками й циновими тарілками; в куті за піччю, на ліжку, сінник з соломою, накритий білим простирадлом, і сім подушок. Перини нема, бо галицькі українці вважають це непотрібною розкішшю: перини не знайдеш навіть у найбагатшого міщанина чи селянина. Зате євреї та шваби (німці-колоністи), навіть найбідніші, не можуть обійтися без перини… По другому боці сіней – так звана курна хата, у якій дим з печі не виходить комином до сіней, а валить прямо до кімнати, де висить над головою, як хмара, і крізь малий отвір у стелі виходить на горище. Цей незручний спосіб усе-таки потрібний, а на думку тутешніх людей, необхідний при сушінні льону та конопель, які розстеляють на обтесаних балках, так званих грядах, та при вудженні ковбас, сала, цибулі й т. д.»[35].

Найважливіше місце в курній, напівкурній та з опаленням «по-білому» («по-чистому») хаті на всій території Галичини посідала застільна, тобто причілкова стіна хати, на якій уздовж навішували ікони. Перед іконами висіла лампадка або маленька поличка зі свічкою Це було найбільш шановане місце, свого роду хатній іконостас, який задовольняв духовні потреби в повсякденному житті мешканців. Кожну ікону, за винятком курних хат, у яких під час палення в печі дим розходився по хаті і вився попід стелею на висоті вікон, старалися завішувати вишиваними рушниками. Між ікони закладали освячене зілля, головки маку, колоски жита, гілочки калини, а на Гуцульщині – ще й писанки, топірці, тобівки, весільні калачі.

У розташуванні репрезентативної стіни з іконами до сходу-півдня, печі – захід-північ пов’язаний в уявленнях мешканців хати із будовою Всесвіту. Місце стола в цій святковій зоні було дуже почесним. На ньому завжди мав лежати хліб, прикритий рушником. За стіл завжди першим сідав господар хати, поряд нього по старшинству – інші члени сім’ї. Під час весілля молодих садили на лаву за столом попід ікони. Стіл першим заносили в новозбудовану хату. Якщо сім’я з певних причин залишала хату, то стіл залишали на місці, примовляючи: «То господар хати, не можна рухати». Під час похорону стіл правив за вівтар.

Одним із символів української хати була скриня, що характерно і для галицького краю. Оспівана в піснях, казках, переказах, вона вірно служила домочадцям. Із скринею, крім суто практичного її використання, пов’язані матеріальні статки і духовне життя мешканців, особливо дівчат, які готувалися вийти заміж. Повсюдно в Україні, попри те, що мальована, різьблена чи кована скриня коштувала дорого, батьки все ж купували її дочці як частину весільного посагу. На Бойківщині майбутня дружина вивозила скриню з рідної хати «як минуле дівоцтво своє, як частину могутнього родового вогню, звичаєвих устоїв, духовних і моральних засад». Та скриня якоюсь мірою стане її символічною хатою, і коморою серця, і фундаментом нової сім’ї, нової родини. У ній, зокрема, вона зберігатиме й пахуче зілля («бразолець»), і йорданське каміння у ній складатиме, і пупчики своїх майбутніх дітей, щоб як виростуть, самі їх порозв’язували (при цьому промовляється: «розв’яжи розум»).

Одночасно з будівництвом курної чи напівкурної хати виготовляли облаштування та обладнання інтер’єру, яке складалось із вбудованих і напіввбудованих меблів: лав, постелі (піл), стола, скрині, жердки, мисника, ослонів, гряд тощо. Наприклад, у курній хаті монтували лави – передню, вздовж фасадної стіни, і бокову, вздовж причілкової. Часто основа лави спиралася на підставки, вимурувані з глини, каміння і глини, кругляків із відрізка стовбура дуба, смереки, граба або колених із стовбура і тесаних сокирою прямокутних «ковбанів», які з’єднували із зрубом хати або вкопували в долівку. На такій лаві спали члени великої сім’ї, на ній займалися різноманітними господарськими справами. Частіше за все на лаві ґазда ремонтував взуття, жінка шила, вишивала і пряла. На передню лаву інколи ставили бокову дошку мисника, відро з водою. Місце на лаві навпроти стола вважалося почесним. У неділю і релігійні свята лаву застеляли домотканим полотном чи «доріжками».

Своєрідністю внутрішнього вигляду інтер’єру Галичини визначається також вирішенням таких елементів хати, як стіни. Наприклад, стіни хати на Гуцульщині найчастіше відкриті з обох боків і тільки в середині житлового приміщення, зведеного із колод, стіни мастили глиною або тинькували. Стіни, зведені у зруб із протесаної деревини, у помешканні гемблювали. Таку хату гуцули називали двояко: «мита хата», «гиблена хата», Стіни й стелю хати кожна господиня мила два-три рази на рік. Спершу промивали гарячою водою, потім – розсолом із квашеної капусти (вбиває шашіль і комах-паразитів) і ще раз холодною водою. Стіни з протесаної деревини мастили білою глиною, а у середині ХХ ст. білим вапном. Стіни з колод усередині хати тинькували («мащена хата»), мазані стіни білили також вапном і білою глиною. На стінах розвішували різноманітні прикраси.