Час second-hand (кінець червоної людини)

Ми із Сашком із одного села… Тут… під Брестом… Бувало, сядемо з ним увечері на лавочці та згадуємо. А про що ще говорити? Гарною він був людиною. Не пив, не п’яниця… ні-і-і… хоча самотою жив. Що робити самотньому чоловікові? Випив – поспав… випив… Ходжу собі двором. Тупцяю. Ходжу й думаю: земне життя – не всьому кінець. Смерть – душі простір… де він там? Наостанок про сусідів подумав. Не забув. Барак старий, одразу після війни побудували, дерево всохло і, як папір, загорілося б, запалало. Умить! негайно! Згоріли б до трави… до піску… Написав записку дітям: «Виховуйте онуків. Прощавайте» – і поклав на помітне місце. Пішов на город… на свою грядку…

Ой-ой! Взагалі… взагалі… Приїхала «швидка», на ноші його кладуть, а він зопалу встає, хоче сам іти. «Ти що, Сашку, накоїв?» – проводжала я його аж до машини – «Утомився жити. Синові подзвони, нехай у лікарню приїде». Він іще зі мною розмовляв… Піджак обгорілий, а плече біле, чисте. П’ять тисяч рублів залишив… Колись були великі гроші! Зняв з ощадкнижки і на стіл поклав поруч із запискою. Усе життя збирав. До перебудови за такі гроші можна було купити машину «Волга». Найдорожчу! А зараз? Вистачило на нові черевики та вінок. Ось як! Лежав на ношах і чорнів… Чорнів на моїх очах… Забрали лікарі й того хлопця, який його рятував, хапав з мотузки мокрі мої простирадла (я вдень випрала) й кидав на нього. Чужий хлопець… студент… проходив поблизу і бачить – людина горить! Сидить на грядці, зіщулився й горить. Димить. Мовчить! Так потім він нам і розповідав: «Мовчить і горить». Жива людина… Уранці син до мене постукав у двері: «Тато помер». У труні лежав… голова вся спалена і руки… Чорний… чорний… Руки в нього були золоті! Усе вмів. І за столяра, й за муляра. Тут у кожного про нього пам’ять залишилася – у кого стіл, у кого книжкові полиці… етажерочки… До ночі, бувало, стоїть у дворі й стругає, як зараз бачу – стоїть і стругає. Любив дерево. Розрізняв дерево за запахом, за стружкою. Кожне дерево, казав, по-своєму пахне, найміцніший запах у сосни: «Сосна – як гарний чай пахне, а клен має веселий запах». До останнього дня працював. Справедлива приказка: поки ціп у руках, так і хліб у зубах. На пенсію ніяк зараз не прожити. Я сама в няньки найнялася, чужих дітей доглядаю. Копійку дадуть, так і цукру куплю, і докторської ковбаски. А що наша пенсія? Купиш хліба та молока, а капці на літо вже не купиш. Не вистачить. Старі раніше сиділи на лавочці на подвір’ї безтурботно. Балакали. А тепер ні… Хтось порожні пляшки містом збирає, хтось біля церкви стоїть… у людей просить… Хтось насінням або сигаретами на автобусній зупинці торгує. Талонами на горілку. У нас затоптали у винному відділі людину. Насмерть. Горілка тепер дорожча від цього… як його? Ну, цього – американського долара. За горілку в нас все купиш. І сантехник прийде, й електрик. А так – не докличешся. Взагалі… взагалі… Життя промайнуло… Єдине, що час ні за які гроші не купиш. Плач перед Богом чи не плач, не докупишся. Так задумано.

А Сашко сам не захотів жити. Відмовився. Сам повернув Богові квиточок… Ой, Бо-о-же! Їздить та їздить тепер міліція. Розпитують… (Прислухалася.) Ото-о-о… Поїзд гуде… Це – московський – Брест – Москва. Мені й годинника не треба. Встаю, коли варшавський крикне – о шостій ранку. А там мінський, перший московський… Уранці й уночі вони різними голосами кричать. Усю ніч, бува, слухаю. На старість сон відлітає… Із ким мені тепер розмовляти? Тепер сама на лавочці сиджу… Я його втішала: «Сашку, знайди добру жінку. Оженися». – «Лізка повернеться. Чекатиму». Я сім років її не бачила, як вона від нього пішла. З офіцером якимось зв’язалася. Молода… Молодша за нього на багато років. Кохав він її сильно. Билася в труну головою: «Це я Сашкові життя поламала». Ой-ой! Взагалі… Кохання – не волосина, швидко не вирвеш. І хрестом кохання не зв’яжеш. Чого потім плакати? Хто тебе почує з-під землі… (Мовчить.) Ой, Бо-оже! До сорока років можна все робити, й грішити можна. А після сорока слід каятися. Тоді Бог простить.

(Сміється.) Усе пишеш? Ну, пиши-пиши. Я ще розповім… У мене горя не один мішок… (Підвела голову.) Оно-о-о… Ластівки прилетіли… Тепло буде. Правду сказати, до мене одного разу вже приходив кореспондент… Про війну розпитував… Я останнє з двору винесу, аби тільки війни не було. Жахливіше за війну нічого немає! Під німецькими кулеметами стоїмо, а наші хати тріщать від вогню. Палають і садки. Ой-ой! Із Сашком ми війну щодня згадували… У нього батько зник без вісті, а брат у партизанах загинув. Зігнали до Бреста полонених – хмари людей! Їх гнали шляхами, як коней, тримали за огорожею, вмирали вони й валялися, як сміття. Ціле літо Сашко ходив і шукав там із мамою свого батька… Почне мені розповідати… і не може зупинитися… Шукали вони серед мертвих, шукали серед живих. Ніхто вже смерті не боявся, смерть стала звичайною річчю. До війни співали: «От тайги и до британских морей / Красная Армия всех сильней…» Гордо ми співали! Навесні крига розтанула… скресла… Уся ріка за нашим селом була забита трупами, голі, почорнілі, тільки ремені на поясах блищать. Ремені з червоними зірочками. Немає моря без води, а війни – без крові. Бог дає життя, а під час війни його забирає будь-хто… (Плаче.) Ходжу-ходжу двором. Тупцяю. І здасться, що Сашко за спиною стоїть. І голос його почую. Озирнусь – нікого. Взагалі… взагалі… Що ти, Сашку, накоїв? Таку муку вибрав! Ну, може, одне: на землі горів, так на небі не буде. Відмучився. Десь же зберігаються всі наші сльози… Як там його зустрінуть? Каліки по землі повзають, паралізовані лежать, німі живуть. Не нам вирішувати… не наша воля… (Хреститься.)

Довіку я війну не забуду… Німці увійшли до села… Молоді, веселі. І такий був гуркіт! Вони в’їхали на величезних машинах, і мотоцикли в них були на трьох колесах. А я до цього ніколи не бачила мотоцикла. Машини в колгоспі були – полуторки, з дерев’яними бортами, низенькі машини. А ці! Як будинок! Я побачила їхніх коней, не кінь, а гора. На школі вони написали фарбою: «Червона Армія вас кинула!» Почалися німецькі порядки… У нас жило багато євреїв: Аврам, Янкель, Мордух… Їх зібрали й повезли в містечко. Вони були з подушками, ковдрами, а їх одразу всіх повбивали. Зібрали з усього району й постріляли в один день. Скинули в яму… Тисячі… тисячі людей… Розповідали, що три доби кров ішла нагору… Земля дихала… жива була земля… На тому місці тепер парк. Зона відпочинку. Із того світу нема привіту. Ніхто не крикне… Та-а-ак… Я думаю так… (Плаче.)

Не знаю… як воно було? Самі вони прибилися до неї чи вона їх у лісі знайшла? Сусідка наша переховувала в повітці двох єврейських хлопчиків, гарних-прегарних. Янголята! Усіх розстріляли, а вони сховалися. Утекли. Одному – вісім, а другому – десять років. І наша мама їм молоко носила… «Діти, ні-ні… – просила вона нас. – Нікому ані слова». А в тій родині був старий-престарий дід, ще ту війну з німцями пам’ятав… Першу… Він їх годує і плаче: «Ой, дітки, зловлять вас і будуть мучити. Міг би, так краще б я сам вас убив». Такі слова… А чорт усе чує… (Хреститься.) Приїхали три німці на чорному мотоциклі з великим чорним собакою. Хтось доніс… Завжди є такі люди, в них душа чорна. Живуть вони… як без душі… І серце в них медичне, а не людське. Нікого їм не шкода. Хлопчики побігли в поле… в жито… Німці нацькували на них собаку… Збирали люди їх потім по шматочках… по ганчірочці… Нічого було ховати, й ніхто не знав, під яким прізвищем. Сусідку німці прив’язали до мотоцикла, вона бігла, поки серце не розірвалося… (Уже й не витирає сльози.) Під час війни людина людини боялася. І свого, й чужого. Скажеш удень – птахи почують, скажеш уночі – почують миші. Мама вчила нас молитов. Без Бога тебе й черв’як проковтне.

Дев’ятого травня… на наше свято… Вип’ємо із Сашком по скляночці… поплачемо… Важко сльози ковтати… Взагалі… взагалі… У десять років залишився він у родині за батька, й за брата. А мені, коли закінчилася війна, виповнилося шістнадцять років. Пішла працювати на цементний завод. Треба мамі допомагати. Тягали мішки з цементом по п’ятдесят кіло, вантажили на бортову машину пісок, гравій, арматуру. А я хотіла вчитися… Боронували й орали на корові… Корова ревла від такої праці… А що їли? Що їли? Жолуді товкли, шишки в лісі збирали. Усе одно мріяла… Усю війну мріяла: закінчу школу, стану вчителькою. Останній день війни… було тепло-тепло… Ми з мамою пішли в поле… Примчав на кавалерійському коні міліціонер: «Перемога! Німці підписали капітуляцію!» Гасав полями і всім кричав: «Перемога! Перемога!» Люди бігли в село. Кричали, плакали, матюкалися. Найбільше плакали. А назавтра почали думати: як далі жити? У хатах – порожньо, в сараях – вітер. Кружки, зроблені з банок консервних… Банки після німецьких солдатів залишилися… Свічі зі стріляних гільз. Про сіль за війну забули, ходили, і в усіх кістки гнулися. Німці, коли відступали, кабана в нас забрали, останніх курей половили. А перед тим партизани вночі корівку повели… Корівку мама не віддавала, так один партизан вистрілив угору. У дах. Склали в мішок вони і швейну машинку, і мамині сукні. Партизани то були чи бандити? Зі зброєю… Взагалі… взагалі… Людина жити завжди хоче, й під час війни також. Під час війни багато про що дізнаєшся… Немає звіра гіршого за людину. Це людина людину вбиває, а не куля. Людина людину… Ми-и-ла ти моя!!

Покликала мама ворожку… Ворожка наворожила: «Все буде добре». А нам нічого їй дати. Мама знайшла два буряки в погребі й була рада. І ворожка рада. Поїхала я вступати, як мріяла, до педучилища. Там слід було заповнити анкету… Усе я написала й дійшла до запитання: чи були ви або ваші родичі в полоні або під окупацією? Я відповіла – так, звісно, були. Директор училища покликав мене до кабінету: «Дівчино, забери свої документи». Був він фронтовик, без однієї руки. Із порожнім рукавом. Так я дізналася, що ми… всі, хто був під окупацією… неблагонадійні. Під підозрою. Уже ніхто не говорив нам «брати та сестри»… Через сорок років тільки цю анкету відмінили. Сорок років! Життя моє закінчилося, поки відмінили. «А хто нас під німцями залишив?» – «Тихо, дівчино, тихо…» – директор зачинив двері, щоб ніхто не чув. «Тихо… тихо…» Як ти долю оминеш? Серпом воду різати… А Сашко вступав до військового училища… Написав в анкеті, що родина їхня була під окупацією, а батько зник без вісті. Його одразу відрахували… (Мовчить.) Нічого, що я вам і про себе, і своє життя описую? Ми всі однаково жили. Щоб мене тільки не посадили за цю розмову. Є ще радянська влада чи вже зовсім вона пропала?

За горем і добро забула… Як молодими були й любилися. Я на Сашковому весіллі гуляла… Кохав він Лізку, довго залицявся. Вмирав за нею! Білу фату на весілля з Мінська привіз. Заніс молоду в барак на руках… Старі наші звичаї… Молодий несе молоду на руках, як дитину, щоб домовик не побачив. Не помітив. Домовик чужих не любить, проганяє. Він же в домі господар, треба йому сподобатися. А-а-а… (Махнула рукою.) Тепер уже ні в що не вірять. Ані в домовика, ані в комунізм. Живуть люди без жодної віри! Ну може, в кохання ще вірять… «Гірко! Гірко!» – кричали ми в Сашка за столом. А як тоді пили? Одна пляшка на весь стіл, на десятьох людей… Тепер на кожного пляшку став. Корівку треба продати, щоб синові або дочці справити весілля. Кохав він Лізку… Але серцем не приманиш, та й за вуха не притягнеш. Взагалі… взагалі… Гуляла вона, як кішка. Діти виросли, зовсім від нього пішла. Не озирнулася. Я йому радила: «Сашку, знайди справну жінку. Зіп’єшся». – «Скляночку наллю. Фігурне катання подивлюся й спати лягаю». Самому спати – й ковдра не гріє. І в раю нудно самому. Пив, але не запивав. Ні… не запивав, як інші. О! Тут у нас є сусід… Він і одеколон «Гвоздика» п’є, і лосьйон, і денатурат, і мийні засоби… І треба тобі – живий! Тепер пляшка горілки коштує, як раніше пальто. А закуска? Півкіло ковбаси – половина моєї пенсії. Пийте свободу! Їжте свободу! Таку країну здали! Державу!! Без єдиного пострілу… Я одного не розумію, чому в нас ніхто не запитав? Я все життя велику країну будувала. Так нам казали. Обіцяли.

Я і ліс рубала, і шпали на собі тягала… Їздили ми з чоловіком у Сибір. На комуністичне будівництво. Пам’ятаю ріки: Єнісей, Бірюса, Мана… Будували залізницю Абакан – Тайшет. Везли нас туди в товарних вагонах: два яруси збитих нар, ані матраців, ані білизни, під голову – кулак. У підлозі – дірка… За потреби – відро (завішували його простирадлом). Зупиниться поїзд у полі, нагребемо сіна: наша постіль! Світла у вагонах не було. Але всю дорогу співали комсомольських пісень! Драли горло. Сім днів їхали… Прибули! Глуха тайга, снігу – в людський зріст. Незабаром почався скорбут, кожен зуб хитався. Воші. А норма – ого! Чоловіки, хто охочий, ходили на ведмедя. Тоді в нас з’являлося м’ясо в казанах, а то – каша й каша. Я запам’ятала, що ведмедя б’ють тільки в око. Жили в бараках – ані душу, ані бані. Улітку їздили в місто й у фонтані милися. (Сміється.) Хочеш слухати, додам іще…

Забула розповісти, як я заміж вийшла… Мені вісімнадцять років. Це я вже працювала на цегляному заводі. Цементний завод закрили, і я пішла на цегляний. Спочатку була глинницею. Тоді глину копали вручну, лопатами… Ми розвантажували машини й укладали глину у дворі рівним шаром, щоб вона «дозрівала». Через півроку вже катала навантажені вагонетки від пресу до печі: туди – із сирою цеглою, а звідти – з обпаленою, гарячою. Цеглу ми самі діставали з печі… Божевільна температура! За зміну – чотири-шість тисяч цеглин витягнеш. До двадцяти тонн. Працювали самі жінки… та дівчата… Були й хлопці, але хлопці здебільшого на машинах. За кермом. Почав один за мною упадати… Підійде, засміється… і покладе руку мені на плече… Якось каже: «Поїдеш зі мною?» – «Поїду». Навіть не запитала – куди. Так ми завербувалися до Сибіру. Комунізм будувати! (Мовчить.) А тепер… ох! Взагалі… взагалі… Усе даремно… даремно мучилися… Це важко визнати й важко з цим жити. Стільки працювали! Будували. Усе руками. Час суворий! Я на цегляному заводі працювала… Одного разу проспала. Після війни за запізнення на роботу… на десять хвилин запізнився – в’язниця. Урятував бригадир: «Скажеш, що я тебе в кар’єр відправляв…» Доніс би хтось, то і його судили б. Після п’ятдесят третього вже за запізнення не карали. Після смерті Сталіна люди почали усміхатися, а до того обачно жили. Без усмішки.

А… що тепер згадувати? Цвяхи на пожарищі збирати. Усе згоріло! Усе наше життя… все наше пропало… Будували… будували… Сашко на цілину їздив. Там комунізм будував! Світле майбутнє. Казав, що в наметах узимку спали без спальних мішків. У своєму одязі. Руки там собі відморозив… але все одно пишався! «Вьется дорога длинная, / Здравствуй, земля целинная!» Був у нього партквиток, червона книжечка з Леніним, дорога йому. Депутат і стахановець, як і я. Промайнуло життя, пролетіло. Сліду немає, вже не знайдеш… Учора три години стояла в черзі за молоком – і мені не вистачило. Німецький пакунок в дім принесли з подарунками: крупа, шоколад, мило… Переможцям – від переможених. Мені німецького пакунка не треба. Ні-і-і… не взяла. (Перехрестилася.) Німці із собаками… на собаках шерсть блищить… Ідуть лісом, а ми – в болоті. У воді по горло. Жінки, дітки. І корови стоять разом із людьми. Мовчать. Корови, як люди, мовчать. Усе розуміють. Не хочу я німецьких цукерок і німецького печива! Де – моє? Моя праця? Ми так вірили! Вірили, що коли-небудь буде гарне життя. Почекай-потерпи… Отож почекай-потерпи… Усе життя по казармах, по гуртожитках, по бараках.

Ну, що ти вдієш? То й нехай… Усе можна пережити, крім смерті. Смерть не переживеш… Тридцять років Сашко на меблевій фабриці відтарабанив. Нагарувався. Рік тому провели його на пенсію. Годинник подарували. Але без роботи він не залишився. Люди йшли і йшли із замовленнями. Та-а-ак… А все одно був невеселий. Сумний. Голитися покинув. Тридцять років на одній фабриці, вважай, півжиття! Там уже дім рідний. Із фабрики йому й труну привезли. Багата труна! Уся блищала, а всередині в оксамиті. У таких тепер лише бандитів ховають і генералів. Усі руками мацали – небувала річ! Коли з барака труну виносили, посипали зерно на поріг. Так треба, щоб живим було легше залишатися. Наші старі звичаї… Поставили труну у дворі… хтось із родичів попросив: «Люди добрі, простіть». «Бог простить», – відповідали всі. А що прощати? Жили дружно, однією родиною. У тебе нема – я дам, у мене не стало – ти принесеш. Любили наші свята. Будували соціалізм, а тепер кажуть по радіо, що соціалізм закінчився. А ми… а ми залишилися…

Поїзди гудуть… гудуть… Чужі люди, що вам потрібно? Що? Однакової смерті немає… Я першого сина в Сибіру народила, дифтерит – хоп і задавив. Усе одно живу. Вчора до Сашка на могилку збігала, посиділа з ним. Розповіла, як Лізка плакала. Билася в труну головою. Кохання років не лічить…

Помремо… і все добре буде…

Про шепіт і крик… і захват

Маргарита Погребицька – лікар, 57 років

– Моє свято… Сьоме листопада… Велике, яскраве… Найяскравіше враження мого дитинства – військовий парад на Червоній площі…

Я в тата на плечах, а до руки в мене прив’язана червона кулька. У небі над колонами величезні портрети Леніна і Сталіна… Маркса… гірлянди й букети з червоних, блакитних, жовтих кульок. Червоний колір. Улюблений, найулюбленіший. Колір революції, колір пролитої в її ім’я крові… Велика Жовтнева революція! Це тепер: воєнний переворот… більшовицька змова… російська катастрофа… Ленін – німецький агент, а революцію зробили дезертири й підпилі матроси. Я затуляю вуха, не бажаю чути! Це вище за мої сили… Усе життя я прожила з вірою: ми найщасливіші, народилися в небаченій і прекрасній країні. Іншої такої країни немає! У нас є Червона площа, там, на Спаській вежі, б’ють куранти, за якими звіряють час у всьому світі. Так говорив мені тато… і мама, і бабуся… «День седьмого ноября – красный день календаря…» Перед цим ми довго не лягали спати, всією сім’єю робили квіти з паперу, вирізали з картону сердечки. Розмальовували. Уранці мама та бабуся залишалися вдома, готували святковий обід. Гості цього дня приходили обов’язково. Вони приносили в авосьці коробку з тортом і вино… Целофанових пакетів тоді ще не було… Бабуся пекла свої славнозвісні пиріжки з капустою та грибами, а мама «ворожила» над салатом «олів’є» і варила незмінний холодець. А я – з татом!

На вулиці безліч людей, на пальтах та піджаках усі мають червоні стрічки. Сяють червоні полотнища, грає військовий духовий оркестр. Трибуна з нашими вождями… і пісня: «Столица мира, Родины столица, / Сверкаешь ты созвездием Кремля, / Тобою вся вселенная гордится, / Гранитная красавица – Москва…» Хотілося увесь час кричати «Ура!» Із репродуктора: «Слава трудящимся Московского дважды ордена Ленина и Красного Знамени завода имени Лихачева! Ура, товарищи!» – «Ура! Ура!!» «Слава нашему героическому Ленинскому комсомолу… Коммунистической партии… Нашим славным ветеранам…» – «Ур-ра! Ура!!» Краса! Захоплення! Люди плакали, радість переповнювала… Духовий оркестр грав марші та революційні пісні: «Дан приказ ему на запад, / Ей в другую сторону./ Уходили комсомольцы/ На гражданскую войну…» Я знаю напам’ять слова всіх пісень, я нічого не забула, часто їх співаю. Співаю сама собі. (Тихо наспівує.) «Широка страна моя родная, / Много в ней лесов, полей и рек. / Я другой страны такой не знаю, / Где так вольно дышит человек…» Нещодавно знайшла у шафі старі платівки, зняла з антресолі патефон, весь вечір промайнув у спогадах. Пісні Дунаєвського та Лебедєва-Кумача – як ми їх любили! (Мовчить.) І ось я високо-високо. Це тато підіймає мене на руках… вище, ще вище… Настає найважливіший момент – зараз з’являться і загримлять бруківкою могутні тягачі із зачохленими ракетами, танки, й піде артилерія. «Запам’ятай це на все життя!» – намагається перекричати галас тато. І я знаю, що запам’ятаю! А дорогою додому ми зайдемо в магазин, і я отримую своє улюблене ситро «Буратіно». Цього дня мені дозволялося все: свищики, цукерки-півники на паличках…

Я любила нічну Москву… ці вогні… Коли мені було вже вісімнадцять років… вісімнадцять років! – я закохалася. Коли я зрозуміла, що закохана, я поїхала, ніколи не здогадаєтесь, куди я поїхала? Я поїхала на Червону площу, перше, що я захотіла – бути в ці хвилини на Червоній площі. Кремлівська стіна, чорні ялинки в снігу й засипаний кучугурами Александрівський сад. Я дивилася на все це й знала, що буду щасливою. Обов’язково буду!

А нещодавно ми з чоловіком були в Москві. І вперше… Уперше не пішли на Червону площу. Не вклонилися. Уперше… (На очах сльози.) Чоловік у мене вірменин, побралися ми студентами. У нього ковдра, а в мене розкладачка – так ми починали жити. Після закінчення Московського медінституту отримали розподіл у Мінськ. Усі мої подруги роз’їхалися хто куди: одна – в Молдову, інша – в Україну, хтось в Іркутськ. Тих, хто поїхав в Іркутськ, ми називали «декабристками». Країна одна – їдь, куди заманеться! Жодних кордонів тоді не було, віз і митниць. Чоловік хотів повернутися на Батьківщину. У Вірменію. «Поїдемо на Севан, побачиш Арарат. Спробуєш справжній вірменський лаваш», – обіцяв він мені. Але запропонували – Мінськ. І ми: «Давай в Білорусь!» – «Давай!» Це ж молодість, попереду ще стільки часу – здається, його на все вистачить. Приїхали в Мінськ, і тут нам сподобалося. Їдеш і їдеш: озера та ліси, партизанські ліси, болота та пущі, зрідка поля серед цих лісів. Наші діти тут виросли, в них улюблені страви – драники, білоруська мочанка. «Бульбу жарят, бульбу варят…» Вірменський хаш на другому місці… Але щороку всією родиною ми їздили в Москву. Аякже! Без цього я не могла жити, я повинна була походити по Москві. Подихати її повітрям. Чекала… Завжди з нетерпінням чекала на ці перші хвилини, коли поїзд підходив до Білоруського вокзалу, лунав марш, і серце стрибало від слів: «Товариші пасажири, наш поїзд прибув до столиці нашої Батьківщини – міста-героя – Москви!» «Кипучая, могучая, никем непобедимая,/ Москва моя, страна моя, ты самая любимая…» Виходиш з вагона під цю музику.

Що… де ми? Нас зустріло чуже, незнайоме місто… Вітер носив вулицями брудний папір, подрані газети, під ногами гуркотіли банки з-під пива. На вокзалі… й біля метро… Скрізь сірі ряди людей, усі щось продавали: жіночу білизну і простирадла, старе взуття й дитячі іграшки, сигарети можна було купити на штуки. Як у фільмах про війну. Я тільки там це бачила. На якомусь драному папері, картонних коробках просто на землі лежали ковбаса, м’ясо, риба. В одному місці все це накриває подертий целофан, а в іншому – ні. І москвичі це купували. Торгувалися. Плетені шкарпетки, серветки. Тут цвяхи, і тут же їжа, одяг. Мова українська, білоруська, молдавська… «Ми з Вінниці приїхали…» «А ми – з Бреста…» Багато жебраків… Звідки їх стільки? Каліки… як у кіно… У мене одне порівняння – як у старому радянському кіно. Неначе я фільм дивилася…

На Старому Арбаті, моєму улюбленому Арбаті, я побачила торгові ряди – з матрьошками, самоварами, іконами, фотографіями царя та його родини. Портрети білогвардійських генералів – Колчака, Денікіна і бюст Леніна… Матрьошки всіляких різновидів – «горбіматрьошки» та «єльциноматрьошки». Я не впізнавала своєї Москви. Що це за місто? Просто на асфальті, на якихось цеглинах сидів старий і грав на акордеоні. З орденами. Співав він воєнні пісні, біля ніг – шапка з монетками. Пісні наші улюблені: «Бьется в тесной печурке огонь, / На поленьях смола, как слеза…» Захотілося підійти… але його вже оточили іноземці… Почали фотографуватися. Щось йому кричали італійською, французькою та німецькою. Ляскали по плечах: «Давай! Давай!» Їм було весело, вони були задоволені. Аякже! Так нас боялися… а тепер… Ось! Купа мотлоху… імперія – пшик! Поряд із матрьошками та самоварами гора червоних прапорів і вимпелів, партійні та комсомольські квитки. І бойові радянські нагороди! Ордени Леніна та Червоного Прапору. Медалі! «За отвагу» і «За боевые заслуги». Торкаюся їх… гладжу… Не вірю! Не вірю! «За оборону Севастополя» й «За оборону Кавказу». Усе справжнє. Рідне. Радянська військова форма: мундири, шинелі… кашкети із зірочками… А ціни – в доларах… «Скільки?» – запитав чоловік і показав на медаль «За отвагу». – «За двадцять доларів продам. А, нехай, давай “штуку” – тисячу рублів». – «А орден Леніна?» – «Сто доларів…» – «А совість?!» – мій чоловік ладен був у бійку полізти. – «Ти що, з дуба впав? Із якої діри виліз? Предмети доби тоталітаризму». Так і сказав… Мовляв, це вже «залізяки», але іноземцям подобаються, у них зараз мода на радянську символіку. Ходовий товар. Я закричала… Покликала міліціонера… Я кричала: «Дивіться! Дивіться… А-а-а…» Міліціонер нам підтвердив: «Предмети доби тоталітаризму… до відповідальності притягаємо за наркотики та порнографію…» А партквиток за десять доларів – не порнографія? Орден Слави… або ось червоний прапор із портретом Леніна – за долари? Було таке відчуття, ніби ми стоїмо серед якихось декорацій. Нас розігрують. Ми кудись не туди приїхали. Я стояла і плакала. Італійці поруч міряли військові шинелі та кашкети з червоними зірочками. «Карашо! Карашо!» А ля рус…