Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього)

Це були відчуття перших днів. Ми втратили не місто, а ціле життя.

Поїхали з дому на третій день… Реактор горів… Запам’яталося, що хтось із знайомих сказав: «Пахне реактором». Невимовний запах. Але про це все читали в газетах. Перетворили Чорнобиль на фабрику жахів, а насправді, на мультик. А його зрозуміти треба, тому що нам із ним жити. Я розповім лише своє…

Було так… Оголосили по радіо: кішок брати не можна! Дочка – в сльози, від страху втратити свою улюблену кішку стала заїкатися. Кішку в чемодан! А вона в чемодан не хоче, виривається. Обдряпала всіх. Речі брати не можна! Я всі речі не візьму, я візьму одну річ. Тільки одну! Я мушу зняти двері з квартири і відвезти, двері залишити не можу. А вхід заб’ю дошками.

Наші двері… Наш талісман! Сімейна реліквія. На цих дверях лежав мій батько. Не знаю, за яким звичаєм, не скрізь так, але у нас, сказала мені мама, небіжчика треба покласти на двері від його дому. Він так лежить, поки не привезуть труну. Я сидів біля батька всю ніч, він лежав на цих дверях… Дім був відчинений. Усю ніч. І на цих же дверях до самого верху щербини… Як я ріс… Відзначено: перший клас, другий. Сьомий. Перед армією… А поряд – як зростав уже мій син… Моя дочка… На цих дверях усе наше життя записано, як на стародавніх папірусах. Як я їх залишу?

Попросив сусіда, у нього була машина: “Допоможи!” Показав на голову: мовляв, ти, друже, не в собі. Але я їх вивіз. Двері. Вночі. На мотоциклі. Лісовою дорогою… Вивіз через два роки, коли нашу квартиру вже було розграбовано. Очищено. За мною гналася міліція: “Будемо стріляти! Будемо стріляти!” Звичайно, вони прийняли мене за мародера. Двері з власного дому я як украв…

Відправив дочку з дружиною до лікарні. В них по тілу розповзлися чорні плями. То з’являться, то зникнуть. Завбільшки з п’ятак… А нічого не болить… Їх обстежили. Я запитав: “Скажіть, який результат?” – “Не для вас”. – “А для кого ж?”

Навколо тоді всі говорили: помремо-помремо… До двотисячного року білоруси зникнуть. Доньці виповнилося шість років. Якраз у день аварії. Вкладаю її спати, вона мені шепоче на вухо: “Тату, я хочу жити, я ще маленька”. Я думав, вона нічого не розуміє… А вона побачить у дитячому садку няню в білому халаті або в їдальні кухаря – з нею істерика: “Не хочу в лікарню! Не хочу вмирати!” Білий колір не переносила. Ми навіть у новому будинку білі фіранки поміняли.

Ви здатні собі уявити відразу сім лисих дівчаток? Їх у палаті було сім… Ні, годі! Я кінчаю! Коли я розповідаю, у мене відчуття… ось серце підказує: ти чиниш зраду. Тому що я мушу описувати її як чужу… Її муки… Дружина прийшла з лікарні. Не витримала: “Краще б вона померла, ніж так мучитись. Або мені померти, щоб більше не дивитися”. Ні, досить! Я кінчаю! Не в змозі. Ні!

Поклали її на двері… На двері, на яких колись лежав мій батько. Ще не привезли маленьку труну… Вона була маленька, як коробка з-під великої ляльки. Як коробка…

Я хочу засвідчити – моя дочка померла від Чорнобиля. А від нас хочуть, щоб ми мовчали. Наукою, мовляв, іще не доведено, немає банку даних. Треба чекати сотні років. Але моє людське життя… Воно ж менше… Я не дочекаюся. Запишіть. Хоча б ви запишіть: дочку звали Катя… Катруся… Померла в сім років…»

Микола Хомич Калугін, батько

Монолог одного села про те, як кличуть душі неба, щоб із ними поплакати й пообідати

Село Білий Берег Наровлянського району Гомельської області.

Говорять: Анна Павлівна Артюшенко, Єва Адамівна Артюшенко, Василь Миколайович Артюшенко, Софія Миколаївна Мороз, Надія Борисівна Ніколаєнко, Олександр Федорович Ніколаєнко, Михайло Мартинович Лис.

«– Гостоньки до нас… Добрі люди… Не ворожилося на зустріч, ніякого знаку. Буває, долоня свербить – поздоровкаєшся. А сьогодні ніяк не ворожилось. Одне соловейко всю ніч співав – на сонячний день. Ой! Наші баби в момент збіжаться. Он Надя вже летить…

– І пережили все, перетерпіли…

– Ой, не хочу згадувати. Страшно. Виганяли нас, солдати виганяли. Військова техніка понаїхала. Самохідки. Один дід старий… Уже лежав. Помирав. Куди їхати? “Я ось встану, – плакав, – і піду на могилки. Своїми ногами”. Що нам за хати заплатили? Що? Подивіться, яка тут краса! Хто нам за цю красу заплатить? Курортна зона!

– Літаки, вертольоти – гул стояв. КамАЗи з причепами… Солдати. Ну, думаю, почалася війна. З китайцями чи американцями.

– Хазяїн прийшов із колгоспних зборів і каже: “Завтра нас евакуюють”. А я: “Як же картопля? Не викопали ж”. Стукає в двері сусід, і сіли вони з моїм випивати. Випили і давай лаяти голову: “Не поїдемо і крапка. Війну пережили, а тут радіація”. Хоч залазь у цю землю. Не поїдемо!

– Спочатку думали, що всі помремо через два-три місяці. Так нас лякали. Агітували їхати. Слава Богу – живі!

– Слава Богу! Слава Богу!

– Ніхто не знає, що на тому світі. Тут краще… знайоміше. Як моя мама казала: красуєшся, радієш і сваволиш.

– Підемо до церкви, помолимося.

– Виїжджали… Взяла землю з маминої могилки в мішечок. Постояла на колінах: “Прости, що ми тебе залишаємо”. Вночі пішла до неї й не боялася. Люди свої прізвища писали на хатах. На колодах, на паркані. На асфальті.

– Собак солдати вбивали. Стріляли. Бах-бах! Після цього я не можу чути, як кричить живе.

– Я тут бригадирствував. Сорок п’ять років… Жалів людей. У Москву на виставку ми свій льон возили, колгосп посилав. Значок звідти привіз і червону грамоту. Тут до мене з повагою: “Василь Миколайович… Наш Миколайович…” А хто я там, на новому місці? Старий дід… Тут помиратиму, жіночки мені води принесуть, в хаті натеплять. Жалів я людей… Увечері йдуть баби з поля і співають, а я знаю, що вони нічого не отримають. Самі палички на трудодні. А вони співають.

– У селі у нас люди живуть разом. Одним миром.

– Сниться мені сон, це я вже в місті у сина жила. Сон… Що чекаю смерті, піджидаю. І синам наказую: “Повезете мене на наші могилки, хоч п’ять хвилин постійте зі мною біля рідної хати”. І зверху бачу, як сини мене туди везуть…

– Нехай вона отруєна, з радіацією, але це моя батьківщина. Ніде ми більше не потрібні. Навіть птиці своє гніздо миле.

– Докажу… Жила у сина на сьомому поверсі, підійду до вікна, гляну вниз і хрещуся. Здається, що коня чую. Півня… І такий жаль… А то насниться свій двір: корову прив’язую і дою, дою… Прокидаюся… Не хочу вставати. Я ще там. Я то тут, то там.

– Удень ми жили на новому місці, а вночі на батьківщині. Уві сні.

– Взимку ночі довгі, сидимо, буває, і рахуємо: хто вже помер? У місті від нервовості й розладу багато помирало, по сорок-п’ятдесят років – хіба це час смерті? А ми живемо. Молимося щодня Богу, просимо одного – здоров’я.

– Як то кажуть, хто де народився, там і згодився.

– Мій хазяїн два місяці лежав… Мовчав, не відповідав мені. Як образився. Ходжу по двору, повернуся: “Батьку, як ти?” Очі тільки на голос підведе, а мені вже легше. Нехай би лежав, мовчав, а був у хаті. Коли людина вмирає, плакати не можна. Переб’єш їй смерть, буде довго трудитись. Я в шафі свічку взяла і в руки йому вставила. Він узяв і дихає… Очі, бачу, мутні… Не плакала… Про одне просила: “Передай там привіт нашій донечці й моїй любій матусі”. Молилася, щоб нам разом… Деякі Бога і впрохають, а мені він смерті не дав. Живу.

– А я помирати не боюся. Ніхто два рази не живе. І лист відлітає, і дерево падає.

– Бабоньки! Не плачте. У передовиках усі роки ходили. Стахановки. Сталіна пережили. Війну! Якби не сміялись і не тішилися, то давно б повісилися. Значить, розмовляють дві чорнобильські жінки. Одна: “Чула, у нас у всіх тепер білокрів’я?” Інша: “Нісенітниця! Я вчора палець порізала, кров текла червона”.

– У рідному краю, як у раю. А на чужині й сонце не так світить.

– А моя мама колись мене навчила: візьми іконку та переверни її, і щоб вона так три дні повисіла. Хоч де б ти була, обов’язково додому повернешся. У мене було дві корови і дві телиці, п’ятеро свиней, гуси, кури. Собака. Руками голову обхоплю й ходжу по саду. А яблук, яблук-то скільки! Пропало все, тьху, пропало!

– Помила хату, піч побілила… Треба залишити хліб на столі й сіль, миску і три ложечки. Ложок стільки, скільки душ у хаті. Все, щоб повернутися…

– А гребінці у курей були чорні, а не червоні – радіація. І сир не виходив. Місяць жили без сиру. Молоко не кисло, воно в порошок згорталося, білий порошок. Радіація…

– Ця радіація у мене на городі була. Город весь побілів, біленький-біленький, як чимось посипаний. Якимись шматочками… Я думала, може, щось із лісу принесло. Вітер насипав.

– Не хотіли ми виїжджати. Ой, не хотіли! Мужики напідпитку… під колеса кидалися. Начальство ходило по хатах і кожного умовляло. Наказ: “Майно не брати!”

– Худоба три дні не поєна. Не годована. На забій! Приїхав кореспондент із газети: “Як настрій? Як справи?” П’яні доярки ледве його не вбили.

– Голова з солдатами крутиться навколо моєї хати. Лякають: “Виходь або будемо підпалювати! Ану, сюди каністру з бензином!” Забігала – то рушник схоплю, то подушку…

– Ось ви скажіть по науці, як діє та радіація? Говоріть правду, нам усе одно скоро помирати.

– А що ви думаєте, в Мінську її немає, раз вона невидима?

– Привіз онук собачку… Назвали Радій, бо живемо в радіації. І де мій Радій подівся? Завжди біля ніг… Боюся, побіжить за село, вовки з’їдять. Буду сама.

– А під час війни цілу ніч гармати стукають-стукають. Січуть-січуть. Ми земляночки в лісі видовбали. Бомблять і бомблять. Все спалили, сказати б, хати, а то і город, і вишеньки погоріли.

Тільки б не було війни… Як я її боюся!

– У вірменського радіо запитують: “Чи можна їсти чорнобильські яблука?” Відповідь: “Можна, тільки огризки треба глибоко в землю закопувати”. Друге питання: “Скільки буде сім помножити на сім?” Відповідь: “Так тобі будь-який чорнобилець на пальцях порахує”. Ха-ха-ха…

– Дали нам новий будиночок. Кам’яний. Так знаєте, за сім років не забили жодного цвяха. Чужина! Все чуже. Мій хазяїн плакав і плакав. Тиждень працює в колгоспі на тракторі, чекає неділі, а в неділю ляже біля стінки і плаче.

– Більше нас ніхто не обдурить, нікуди ми зі свого місця не рушимо. Магазину немає, лікарні немає. Світла немає. Сидимо при гасовій лампі та при каганці. А нам добре! Ми вдома.

– У місті невістка ходила за мною по квартирі з ганчіркою і витирала дверну ручку, стілець… А все за мої гроші куплене, всі меблі й машина “Жигулі”. Гроші скінчились, і мама не потрібна.

– Гроші наші діти забрали. А що залишилось, інфляція з’їла. Те, що нам віддали за господарство, за хати. За яблуньки.

– У вірменського радіо запитують: “Що таке радіоняня?” – “Це – бабуся з Чорнобиля”. Ха-ха-ха…

– Два тижні я йшла пішки… І корівку свою вела… Люди не пускали в хати. У лісі ночувала.

– Бояться нас. Заразні, кажуть. За що Бог покарав? Розсердився? Живемо не по-людськи, не за божими законами. Караємо одне одного. За це.

– Мої внуки влітку приїжджали… Перші роки не їхали, теж боялись. А тепер відвідують, продукти вже беруть, усе пакують, що даси. “Бабусю, – питали, – а читала ти книгу про Робінзона?” Жив один – так, як і ми. Без людей. Я з собою пів мішка сірників привезла. Сокиру й лопату. А тепер у мене сало, яйця, молоко – все своє. Одне що – цукор не посієш. Землі тут скільки хочеш! Хоч сто гектарів заорюй. А влади ніякої. Тут людині ніхто не заважає. Начальства немає. Ми – вільні.

– З нами і коти повернулись. І собаки. Поверталися разом. Солдати нас не пускали. Омонівці. Так ми вночі… Лісовими стежками. Партизанськими.

– Нічого від держави нам не треба. Все самі виробляємо. Не чіпайте тільки нас! Ні магазину не треба, ні автобуса. За хлібом і сіллю ходимо пішки за двадцять кілометрів. Ми – самі собі.

– Табором повернулися. Три сім’ї… А тут усе розграбовано: піч розбили, вікна, двері зняли. Підлогу. Лампочки, вимикачі, розетки – все викрутили. Нічого живого. Ось цими руками все заново, ось цими руками. Аякже!

– Дикі гуси кричать – весна настала. Сіяти пора. А ми в порожніх хатах… Одне – дахи цілі…

– Міліція кричала. Приїдуть на машинах, а ми – в ліс. Як від німців. Один раз напали на нас із прокурором, так він погрожував, що судитимуть. Я кажу: “Нехай мені дадуть рік тюрми, я відбуду і сюди повернусь”. Їхня справа покричати, а наша – помовчати. Я орден маю – як передовий комбайнер, а він мені погрожує: по десятій статті підеш… Наче я злочинець.

– Щодня мені моя хата снилась. Я поверталася: то копаю город, то ліжко прибираю… І завжди щось знайду: то туфлю, то курчат… На добро все, на радість. На повернення.

– Вночі Бога просимо, а вдень міліціонерів. Запитайте ви у мене: “Що ти плачеш?” А не знаю, чого я плачу. Я рада, що я в своєму дворі живу.

– І пережили все, перетерпіли…

– Я вам анекдот розповім… Указ уряду про пільги чорнобильцям… Тому, хто проживає за двадцять кілометрів од станції, до прізвища додається приставка “фон”. Ті, хто за десять кілометрів, вони вже – Ваша світлість. А ті, хто біля станції вижили, – Ваша ясновельможність. Ну, от і живемо, Ваша світлосте… Ха-ха…

– Добилась я до лікаря: “Миленький, ніжки не ходять. Суглобчики болять”. – “Корівку треба здати, бабо. Молоко отруєне”. – “Ой, ні, – плачу, – ніжки болять, коліна болять, а корівку не віддам. Моя годувальниця”.

– У мене семеро дітей. Усі в містах живуть. Я тут сама. Засумую, сяду під їхніми фотографіями. Поговорю. Всюди сама. Будинок сама пофарбувала, шість банок фарби вклала. Так ось і живу. Виростила чотири сини і три дочки. А чоловік рано помер. Сама.

– Я з вовком зустрічавсь ось так: він стоїть, і я стою. Подивились один на одного, і він убік відскочив. Помчав. Так у мене шапка піднялася від страху.

– Будь-який звір боїться людини. Ти звіра не чіпай, і він тебе обмине. Раніше ходиш по лісі, почуєш голос, біжиш до людей, а зараз людина від людини ховається. Не дай Бог зустріти в лісі людину!

– Все, що в Біблії написано, все виконується. Там і про наш колгосп написано… І про Горбачова… Що буде великий начальник із клеймом на лобі і велика держава розсиплеться. А потім настане Божий суд. Хто в містах живе, всі загинуть, а в селі одна людина залишиться. Людина буде рада людському сліду! Не людині, а лише сліду її…

– А світло у нас – лампа. Гасова. А-а… Баби вже доповіли вам. Уб’ємо кабана, так у льох несемо або у землю закопуємо. В землі м’ясо три дні лежить. Самогонка у нас зі свого жита. З варення.

– У мене два мішки солі. Не пропадемо без держави! Дров повно – навколо ліс. Хата тепла. Лампа горить. Добре! Козу тримаю, козлика, троє свиней, чотирнадцять курей. Землі – вдосталь, трави – вдосталь. Вода є в колодязі. Воля! Нам добре! У нас тут не колгосп, а комуна. Комунізм! Ще одного коника купимо. І тоді ніхто нам більше не потрібен. Одного коника…

– Ми не додому повернулись, як один кореспондент тут був і дивувавсь, а на сто років назад. Серпом жнемо, косою косимо. Молотимо ціпами зерно просто на асфальті. Хазяїн кошики плете. А я взимку вишиваю. Тчу.

– У війну в нашому роду загинуло сімнадцять душ. Двох моїх братів убили. Мама плаче і плаче. А ходила бабуся по селах, жебрала. “Сумуєш? – каже мамі. – Не сумуй. Хто віддав життя за інших, той святий чоловік”. І я все за Батьківщину можу… Тільки вбивати не можу… Я – вчителька, я вчила: любіть людину. Завжди перемагає добро. Діти, вони маленькі, душею чисті.

– Чорнобиль… Над війнами війна. Немає людині ніде порятунку. Ні на землі, ні у воді, ні на небі.

– Радіо відразу відключили. Ніяких новин не знаємо, зате нам спокійно жити. Не засмучуємося. Приїжджають люди, переказують: усюди війна. І ніби соціалізм скінчився, живемо при капіталізмі. Цар повернеться. Правда!?

– То кабан із лісу в сад зайде, то лосеня… Люди рідко. Самі міліціонери…

– А ви і в мою хату зайдіть.

– І в мою. Так давно у мене в хаті гості не сиділи.

– І хрещусь, і молюсь… Господи! Два рази міліція мені грубку рубала. На тракторі мене вивозили. А я – назад! Пустили б людей – вони всі на колінах додому б поповзли. Рознесли по світу наше горе. Тільки мертвим дозволяють повернутись. Їх привозять. А живі – вночі. Лісом…

– На Проводи всі сюди рвуться. До одного. Кожне хоче свого пом’янути. Міліція за списками пропускає, а дітям до вісімнадцяти років не можна. Приїдуть і такі раді біля своєї хати постояти… У своєму саду біля яблуні… Спочатку на могилках плачуть, потім розходяться по своїх дворах. І там теж плачуть і моляться. Ставлять свічки. Висять на своїх парканах, як на огорожах біля могилок. Буває, що і віночок покладуть біля будинку. Повісять білий рушник на хвіртці… Батюшка молитву читає: “Брати і сестри! Будьте терплячими!”

– На кладовище беруть і яйця, і булки… Багато хто млинці замість хліба. У кого що є… Кожне сідає біля своєї рідні. Звуть: “Сестро, прийшла тебе провідати. Іди до нас обідати”. Або: “Мамочко ти наша… Татку ти наш… Татулю…” Кличуть душі з неба… У кого в цей рік померли, ті плачуть, а у кого раніше, ті не плачуть. Поговорять, згадають. Усі моляться. Хто не вміє, теж молиться.

– А вночі за мертвими плакати не можна. Сонце зайде – і вже не можна. Пом’яни, Боже, душі їхні. І царство їм небесне!

– Хто не скаче, той плаче… Ось хохлушка продає на базарі великі червоні яблука. Зазиває: “Купуйте яблучка! Яблучка чорнобильські!” Хтось їй радить: “Не признавайся, тітко, що вони чорнобильські. Ніхто не купить”. – “Не скажіть! Беруть! Кому треба для тещі, кому для начальника!”

– Тут один із в’язниці повернувся. За амністією. У сусідньому селі жив. Мати померла, будинок закопали. Прибився до нас. “Тітко, дайте шматок хліба і сала. Я вам дров наколю”. Старцює.

– Бардак у країні – і сюди тікають люди. Від людей тікають. Від закону. І живуть самі. Чужі люди… Суворі, немає привіту в очах. Нап’ються – підпалять. Уночі спимо, а під ліжком – вила, сокири. На кухні біля дверей – молоток.

– Навесні скажена лисиця бігала, коли вона скажена, то лагідна-лагідна. Не може дивитися на воду. Постав у дворі відро води – і не бійся! Піде.

– Приїжджають… Фільми про нас знімають, а ми їх ніколи не побачимо. У нас немає ні телевізорів, ні електрики. Одне – в вікно дивитися. Ну і молитися, звичайно. То були комуністи замість Бога, а тепер залишився сам Бог.

– Ми – люди заслужені. Я – партизан, рік був у партизанах. А коли наші німців відбили, на фронт потрапив. На рейхстазі своє прізвище написав: Артюшенко. Зняв шинельку, комунізм будував. А де той комунізм?

– У нас тут комунізм. Живемо – брати і сестри.

– Коли війна почалася, не було в той рік ні грибів, ні ягід. Повірите? Сама земля біду чула… Сорок перший рік… Ой, згадую! Я війну не забула. Пролетіла чутка, що пригнали наших полонених, хто впізнає свого, може забрати. Піднялися, побігли наші баби! Увечері хто свого, а хто чужого привів. Але знайшовся такий гад… Жив як усі, одружений, двоє дітей. Заявив у комендатуру, що ми українців узяли. Васько, Сашко… Наступного дня німці на мотоциклах приїжджають… Просимо, на коліна падаємо… А вони вивели їх за село і поклали з автоматів. Дев’ятьох. Вони ж молоді-молоді, гарні! Васько, Сашко…

Тільки б не було війни. Як я її боюся!

– Начальство приїде, покричить-покричить, а ми глухі й німі. І пережили все, перетерпіли…

– А я про своє… Про своє думаю і думаю… На могилках… Хто голосить гучно, а хто тихо. Інші, буває, прикажуть: “Розкрийся, жовтий пісочку. Розкрийся, темна нічко”. З лісу дочекаєшся, а з піску ніколи. Буду звертатися ласкаво: “Іване… Іване, як мені жити?” А він нічого не відповість мені, ні хорошого, ні поганого.

– А я… Я нікого не боюся: ні небіжчиків, ні звірів, нікого. Син приїде з міста і лається: “Що сидиш сама? А як хто задушить?” А що він візьме у мене? Самі подушки… У простій хаті все убрання – подушки. Як буде бандит лізти, він же голову всуне у вікно, а я її топірцем геть. По-нашому, сякéркаю… Може, і немає Бога, може, інший хто, але там, високо, хтось є… І я живу.

– Узимку дід повісив у дворі розчинене теля. Й іноземців якраз привезли: “Дідусю, що ти робиш?” – “Радіацію виганяю”.

– Було ж… Люди розповідали… Поховав чоловік дружину, а хлопчик маленький у нього залишився. Чоловік самотній… Запив з горя… Зніме з дитяти все мокре і під подушку. А дружина – чи то вона сама, чи то тільки душа її – з’явиться вночі, помиє, посушить і складе в одному місці. Раз він її побачив… Покликав – вона відразу як розтанула. Повітрям зробилася. Тоді сусіди йому порадили: як тінь промайне – двері на ключ, то, може, скоро не втече. А вона і зовсім не прийшла. Що там таке було? Хто там такий приходив?

Не вірите? А то відповісте, звідки казки взялися? Це ж, може, колись правда була? Ось ви грамотні…

– Чому той Чорнобиль зірвався? Одні балакають – учені винні. Хапають Бога за бороду, а він сміється. А нам тут терпи!

Добре ми ніколи не жили. Спокійно. Перед самою війною людей забирали. Хапали… У нас трьох чоловіків… Приїхали на чорних машинах і з поля забрали, і досі вони не повернулися. Завжди ми боялися.

– Я плакати не люблю… Я люблю анекдот новий послухати… У чорнобильській зоні виростили тютюн. На фабриці з цього тютюну виготовили сигарети. На кожній пачці написано: “МОЗ воста-а-ннє попереджає – куріння небезпечне для здоров’я”. Ха-ха-ха… А наші діди курять…

– Одне, що у мене є, – корівка. Я пішла б і віддала, тільки б не було війни. Як я її боюся!

– І зозуля кує, сороки стрекочуть. Козулі бігають. А чи будуть вони далі водитися, ніхто не скаже. Вранці глянула в сад – кабани порили. Дикі. Людей можна переселити, а лося і кабана ні. І вода кордонів не дотримується, йде собі по землі, під землею…

Дім не може без людини. І звірові людина потрібна. Всі шукають людину. Лелека прилетів.

Жучок виліз. Усьому рада.

– Болить, жіночки… Ой, як мені болить! Треба тихо… Труну несуть тихо… Обережно. Не стукнути об двері або ліжко, ні до чого не доторкнутися й не вдарити. А то біда – чекай другого небіжчика. Пом’яни, Боже, душечки їхні. І царство їм небесне! А де ховають, там і голосять. Тут у нас все – могилки. Кругом могилки… Самоскиди гудуть. Бульдозери. Хати падають… Копачі працюють і працюють… Закопали школу, сільраду, лазню… Цей самий світ, та люди вже не ті. Одне не знаю, чи є у людини душа? Яка вона? І де вони всі на тому світі вміщуються?

Два дні дід помирав, за грубкою причаюсь і пильную: як вона з нього вилітатиме? Пішла корову доїти… Вскочила в хату. Кличу. Лежить із розплющеними очима… Душа полетіла… Чи нічого не було? Як же тоді побачимося?

– Каже батюшка, що ми – безсмертні. Молимося. Господи, дай нам сили перенести стомлення нашого життя…»

Монолог про те, що знайдеться дощовий черв’як і курка радіє. А те, що в чавунцí кипить, теж не вічне

«Перший страх…

Перший страх із неба впав. Водою плив. А деякі люди, і багато хто, були спокійні, як каміння. Хрестом побожуся! Чоловіки, які старші, вип’ють: “Ми до Берліна дійшли і перемогли”. Скажуть, як приклеются до стіни. Переможці! З медалями.

Перший страх був… Уранці в саду і на городі ми знаходили задушених кротів. Хто їх душив? Зазвичай вони на світло не вилазять з-під землі. Щось їх гнало. Хрестом побожуся!

Син дзвонить із Гомеля:

– А хрущі літають?

– Хрущів немає, навіть личинок ніде не видно. Поховалися.

– А дощові черв’яки є?

– Знайдеться дощовий черв’як – курка радіє. І їх немає.

– Перша прикмета: де хрущів і черв’яків немає – там сильна радіація.

– Що таке радіація?

– Мамо, це смерть така. Вмовляйте тата їхати. У нас перебуде.

– Так ми ж город не посадили…

Були б усі розумні, так хто б залишився в дурнях? Горить, ну горить. Пожежа – тимчасове явище, ніхто на ті часи не боявсь. Атома не знали. Хрестом побожуся! А жили під боком у атомної станції, безпосередньо – тридцять кілометрів, а якщо по шосейці – сорок.

Задоволені були дуже. Купив квиток і поїхав. Постачання у них московське – ковбаса дешева, завжди м’ясо в магазинах. На вибір. Хороший був час!

А тепер тільки страх… мелють, що жаби і мошки залишаться, а люди ні. Життя залишиться без людей. Мелють казку з приказкою. Дурень, хто їх любить! Але не буває байки без правди… Стара це вже пісня…

Радіо ввімкну. Лякають і лякають нас радіацією. А нам при радіації стало краще жити. Хрестом побожуся! Ти подивись: завезли апельсини, три сорти ковбаси, будь ласка! В селі! Мої онуки півсвіту об’їхали. Менша дівчинка повернулася з Франції, це ж колись Наполеон звідти наступав… “Бабусю, я бачила ананас!” Другого онука… Братика її в Берлін на лікування брали… Це туди, звідки на нас Гітлер пер… На танках… Новий світ тепер… Все по-іншому… Радіація ця винна чи хто? А яка вона? Може, в кіно де показували? Ви бачили? Біла, чи яка вона? Якого кольору? Одні кажуть, що без кольору і запаху, а інші – що вона чорна. Як земля! А якщо без кольору, то як Бог. Бог усюди, а ніхто не бачить. Лякають! А яблука в саду висять, і лист на деревах, картопля в полі… Я думаю, що ніякого Чорнобиля немає, придумали. Обдурили людей. Сестра моя зі своїм чоловіком поїхали. Недалеко тут, за двадцять кілометрів. Два місяці там пожили, біжить до них сусідка: “Від вашої корови радіація перелізла до моєї. Корова падає”. – “А як вона перелізе?” – “Вона по повітрю літає, як пил. Летюча”. Казки! Казки з приказкою… А це бувальщина… У діда мого бджоли, стояло п’ять вуликів. Так вони три дні не вилітали, жодна. Сиділи у вуликах. Перечікували. Дід по двору носиться: що за напасть така? Що за холера? Щось у природі сталось. А їхня система, як потім пояснив нам сусід-учитель, вища за нашу, розумніша, бо вони відразу почули. Радіо, газети ще мовчали, а бджоли вже знали. На четвертий день тільки вилетіли. Оси… Були у нас оси, осине гніздо над ґанком, ніхто не чіпав, і тут їх зранку не стало, ні живих, ні мертвих. Повернулися через шість років. Радіація… Вона і людей лякає, і звірів… І птахів… І навіть дереву страшно, тільки що воно німе. Не скаже. А колорадські жуки повзають, як і повзали, їдять нашу бульбачку, зжирають до листочка, вони звичні до отрути. Ось як і ми.