Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього)

Але як подумаю – в кожній хаті хтось помер… Інша вулиця, на тому березі річки… Там усі жінки тепер без мужиків, немає чоловіків, чоловіки повмирали. На нашій вулиці мій дід живе, і там іще один. Чоловіків Бог забирає раніше. З якої причини? Ніхто нам не перекладе, ніхто не знає цього секрету. А подумати: залишся самі чоловіки, без баб – теж не гаразд. П’ють, мила моя, п’ють. Від туги п’ють. Кому вмирати охота? Коли людина вмирає – така туга! Втішитися не можна. Ніхто не може, і нічим його втішити. П’ють і розмовляють… Міркують… Випити, сміятись і бац! – немає. Всі мріють про легку смерть. Як же її заслужити? Душа – єдина жива істота. Моя ти мила… А жінки наші всі порожні, жіноче у них вирізано, вважай, у кожної третьої. І у молодої, й у старої… Не всі встигли народити… Як подумаю… Минуло, як не було…

А що я додам? Треба жити. Більше нічого…

А то ще… Раніше ми самі били масло, сметану, ставили сир. Варили молочну затірку. Чи їдять таке в місті? Заливаєш борошно водою і розмішуєш, виходять рвані шматочки тіста, тоді ти їх у каструлю з киплячою водою. Повариш і забілюєш молоком. Наша мама показувала і вчила: “І ви, діти, навчіться так. А я навчилася від своєї мами”. Пили ми березовий і кленовий сік – березовик і кленовік. Квасолю в стручках парили в чавунах у великій печі. Варили кисіль із журавлини… А під час війни кропиву збирали, лободу та інші трави. З голоду пухли, але не помирали. Ягоди в лісі, гриби… А зараз таке життя, що все це порушилося. Думалося нам, що це непорушне, завжди було і буде так. І те, що в чавунці кипить, вічне. Ніколи б я не повірила, що воно зміниться. Але воно ж так… Молоко – не можна, бобові – не можна. Гриби, ягоди забороняють. М’ясо наказують вимочувати три години. І з картоплі двічі воду зливати, коли вариш. Але з Богом битися не будеш… Треба жити…

Лякають, що і воду нашу не можна пити. Але як ти без води? В кожній людині вода є. Нікого немає без води. Воду і в камені знайдеш. Ну, це ж вода, може, вона вічна? Все життя з неї… У кого спитаєш? Ніхто не скаже. А Богу моляться, у нього не питають. То треба жити…

Он і жито зійшло. Гарне жито».

Анна Петрівна Бадаєва, самосел

Монолог про пісню без слів

«Я вам в ніжки поклонюся… Попрошу…

Знайдіть нам Анну Сушко. Вона жила в нашому селі. У селі Кожушках. Звуть – Анна Сушко… Я вам назву всі прикмети, а ви надрукуйте. У неї горб, з дитинства німа. Жила сама. Шістдесят років… Під час переселення її забрали на машині “швидкої допомоги” й вивезли в невідомому напрямку. Грамоти вона не вчилася, тому ніякого листа ми від неї не отримали. Самотніх і хворих вивозили до притулків. Ховали. Ніхто не знає адреси. Надрукуйте…

Жаліли ми її всім селом. Виходжували, як мале дитя. Хто дров наколе, хто молока принесе. Хто посидить увечері в хаті… Піч розтопить… Два роки, як ми, потинявшись по чужих кутках, повернулися в рідні хати. І їй передайте, що хата її ціла. Дах є, вікна. Що побите і пограбоване, разом відновимо. Дайте нам тільки адресу, де вона живе і страждає, поїдемо і заберемо. Привеземо назад. Щоб вона не вмерла від туги. Я вам у ніжки поклонюся. Безневинна душа мучиться в чужому світі…

Є ще одна прикмета… Я забула… Коли у неї щось болить, вона тягне пісню. Без слів. Один голос. А розмовляти вона не може… Коли болить, тягне голосом: а-а-а… Жаліється…

А… а… а…»

Марія Вовчок, сусідка

Три монологи про стародавній страх і про те, чому один чоловік мовчав, коли говорили жінки

Сім’я К-вих. Мати і дочка. І чоловік, який не сказав ні слова (чоловік дочки).

Дочка:

«– Я попервах день і ніч плакала. Хотілося плакати і говорити… Ми з Таджикистану, з Душанбе. Там війна…

Мені про це не можна… Я дитинку чекаю, я – вагітна. Але я вам розповім… Заходять удень в автобус із перевіркою паспортів. Звичайні люди, тільки з автоматами. Подивляться документи і виштовхують з автобуса чоловіків. І тут же, біля дверей… стріляють. Навіть не відводять убік. Я ніколи б сама не повірила. А я це бачила. Бачила, як вивели двох чоловіків, один зовсім молодий, красивий, він їм щось кричав. По-таджицькому, по-російськи… Кричав, що у нього дружина недавно народила, що троє маленьких дітей удома. А вони тільки сміялися, теж молоді, зовсім молоді. Звичайні люди, тільки з автоматами. Він упав… Він їм кросівки цілував… Усі мовчали, весь автобус. Тільки від’їхали: та-та-та… Боялась озирнутися… (Плаче.)

Мені про це не можна… Я дитинку чекаю. Але я вам розповім… Про одне прошу: Не називайте моє прізвище, а ім’я – Світлана. У нас там родичі залишились. Їх уб’ють… Я раніше думала, що у нас ніколи вже війни не буде. Велика країна, улюблена. Найсильніша! Раніше нам казали, в радянській країні, що ми бідно живемо, скромно, тому що пройшла велика війна, народ постраждав, зате тепер у нас могутня армія, нас ніхто не чіпатиме. Не переможе! А ми почали стріляти одне в одного… Зараз не така війна, як раніше. Ту війну наш дід згадував, він до Німеччини дійшов. До Берліна. Зараз сусід стріляє в сусіда, хлопчики разом у школі вчились, і вони вбивають один одного, ґвалтують дівчаток, із якими в школі поруч сиділи. Всі збожеволіли…

Наші чоловіки мовчать. Чоловіки мовчать, вони вам нічого не скажуть. Їм кричали вслід, що вони, як жінки – тікають. Боягузи! Батьківщину зраджують. А де їхня вина? Хіба це вина, що не можеш стріляти? Не хочеш. У мене чоловік – таджик, йому треба було йти на війну і вбивати. А він: “Поїдемо-поїдемо. Я не хочу на війну. Мені не потрібен автомат”. Він полюбляє теслювати, доглядати за кіньми. Він не хоче стріляти. У нього душа така… Полювання теж не любить. Там його земля, розмовляють його мовою, а він поїхав. Тому що не хоче вбивати іншого таджика, такого, як і він сам. Незнайому йому людину, людину, яка його нічим не образила… Там він навіть телевізор не слухав. Затуляв вуха… Але йому тут самотньо, там рідні брати воюють, одного вже вбили. Там його мати живе. Сестри. Їхали ми сюди в душанбинському поїзді, шибок немає, холоднеча, не топлять, стріляти не стріляли, але по дорозі у вікна каміння кидали, шибки били: “Росіяни, забирайтеся! Окупанти! Досить нас грабувати!” А він же таджик, і він це все чув. І діти наші чули. Дівчинка в нас навчалася в першому класі, вона була закохана в хлопчика. Таджика. Приходить зі школи: “Мамо, а хто я – таджичка чи росіянка?” Їй не пояснити…

Мені про це не можна… Але я вам розповім… У них памірські таджики воюють із кулябськими таджиками. Вони – всі таджики, у них один Коран, одна віра, але кулябці вбивають памірців, а памірці вбивають кулябців. Спочатку вони на площі збиралися, кричали, молились. Я хотіла зрозуміти, я теж туди пішла. Запитала у людей похилого віку: “Проти кого ви виступаєте?” Вони відповіли: “Проти парламенту. Нам сказали, що це дуже погана людина – Парламент”. Потім площа спорожніла, і почали стріляти. Якось одразу стала інша країна, незнайома. Схід! А до цього нам здавалося, що живемо на своїй землі. За радянськими законами. Там стільки російських могил залишилось, а на них нікому плакати… Худобу пасуть на російських кладовищах… Кіз… Росіяни похилого віку по смітниках бродять, підбирають…

Працювала я в пологовому будинку, медсестрою. Нічне чергування. Жінка народжує, важко народжує, кричить… Вбігає санітарка… В нестерильних рукавичках, у нестерильному халаті… Що сталося? Що! Щоб у такому вигляді в пологову залу?! “Дівчатка, бандити!” А вони в чорних масках, зі зброєю. І відразу до нас: “Дай наркотики! Дай спирт!” – “Немає наркотиків, немає спирту!” Лікаря до стінки – давай! І тут жінка, яка народжувала, з полегшенням закричала. Радісно. І дитинка заплакала, вона тільки-тільки з’явивсь… Я над нею нахилилась, я навіть не запам’ятала, хто це був: хлопчик чи дівчинка? У неї ще ні імені, нічого. І ці бандити до нас: хто вона – кулябка чи памірка? Не хлопчик чи дівчинка, а кулябка чи памірка? Ми – мовчимо… А ці кричать: “Хто вона?!” Ми – мовчимо. Тоді вони хапають це дитинча, воно, може, хвилин п’ять-десять усього і побуло на цьому світі, і викидають у вікно… Я медсестра, я не раз бачила, як помирають діти. А тут… Ледве серце не вилетіло з грудей… Мені це не можна згадувати… (Знову починає плакати.) Після цього випадку… У мене екзема на руках висипала. Вени набрякли. І така байдужість до всього, не хотілося вставати з ліжка. Підійду до лікарні й назад повертаю. А я вже сама дитинку чекала… Як жити? Як там народжувати? Приїхали сюди… До Білорусі… Наровля – тихе містечко, маленьке. І більше не питайте… Не чіпайте мене… (Замовкає.) Зачекайте… Хочу, щоб ви знали… Я Бога не боюсь. Я людини боюсь… Попервах ми тут питали: “Де у вас радіація?” – “Де стоїте, там радіація”. Так це ж уся земля?! (Витирає сльози.) Люди виїхали. Їм страшно.

А мені тут не так страшно, як там. Ми залишилися без батьківщини, ми – нічиї. Німці всі поїхали до Німеччини, татари, коли їм дозволили, – в Крим, а росіяни нікому не потрібні. На що сподіватися? Чого чекати? Росія ніколи не рятувала своїх людей, тому що велика, нескінченна. Чесно кажучи, я і не відчуваю, що моя батьківщина – Росія, ми виховувалися по-іншому: наша Батьківщина – Радянський Союз. Ось і не знаєш тепер, як душу врятувати? Ніхто не клацає тут затвором – вже добре. Нам тут будинок дали, чоловікові – роботу. Написала листа своїм знайомим, вони вчора теж приїхали. Назовсім. Приїхали ввечері й боялися вийти з будівлі вокзалу, дітей не пускали, сиділи на своїх валізах. Чекали ранку. А потім бачать: люди ходять по вулицях, сміються, курять… Їм показали нашу вулицю, провели до самого нашого будинку. Вони не могли прийти до тями, бо ми там відвикли від нормального життя, від мирного. До того, що ввечері можна ходити по вулицях. Можна сміятись… А вранці вони сходили в гастроном, побачили масло, вершки, і там же, в магазині – це все вони самі нам розповідали – купили п’ять пляшок вершків і тут же їх випили. На них дивились, як на божевільних. А вони ні вершків, ні масла два роки не бачили. Там хліба не купиш. Там – війна… Це не можна пояснити людині, яка війни не знає… Тільки з кіно…

У мене там душа була мертва… Кого б я там народила з мертвою душею?

Тут людей мало… Будинки порожні… Живемо під лісом… Я боюся, коли багато людей. Як на вокзалі… Під час війни… (Заплакала ридма і замовкла.)»

Мати:

«– Тільки про війну… Тільки про війну можу говорити… Чому сюди приїхали? На чорнобильську землю? Тому що звідси нас вже не виженуть. Із цієї землі. Вона вже нічийна, Бог її забрав. Люди її залишили.

У Душанбе працювала я заступником начальника вокзалу, і був іще один заступник, таджик. Наші діти разом росли, вчилися, ми сиділи за одним святковим столом: Новий рік, Першотравень… День Перемоги… Разом пили вино, плов їли. Він до мене звертався: “Сестро. Сестричко. Моя російська сестро”. І ось він приходить, а ми сиділи в одному кабінеті, зупиняється перед моїм столом і кричить:

– Коли ти, нарешті, в свою Росію ушиєшся? Це – наша земля!

У ту хвилину я думала, що мій розум не витримає. Підскочила до нього:

– Куртка на тобі звідки?

– Ленінградська, – відповів від несподіванки.

– Знімай російську куртку, гад! – здираю з нього куртку. – Звідки шапка? Хвалився, що з Сибіру надіслали! Знімай шапку, гад! Сорочку давай! Штани! Їх на московській фабриці шили! Вони теж російські!

До трусів би роздягла. Здоровенний чолов’яга, я йому по плече, а тут – звідки сила взялася – все б із нього здерла. Навколо вже люди зібралися. Він волає:

– Іди від мене, скажена!

– Ні, віддавай усе моє, російське! Я все своє заберу! – Я ледве не збожеволіла. – Шкарпетки знімай! Туфлі!!

Працювали ми вдень і вночі… Потяги йдуть переповнені – тікають люди… Багато російських людей рушило з місця… Тисячі! Десятки тисяч! Сотні! Ще одна Росія. Відправила я о другій годині ночі московський поїзд, залишилися в залі діти з міста Кургана-Тюбе, не встигли на московський. Я їх зачинила, сховала. Підходять до мене двоє. З автоматами.

– Ой, хлопці, що ви тут робите? – А у самої серце затремтіло.

– Сама винна, у тебе всі двері навстіж.

– Я поїзд відправляла. Не встигла зачинити.

– Що там за діти?

– Це наші, душанбинські.

– А може, вони з Кургана? Кулябські?

– Ні-ні. Наші.

Пішли. А якби відчинили залу? Вони б усіх… І мені заодно – кулю в лоб! Там одна влада – людина з рушницею. Посадила я дітей уранці на Астрахань, наказала, щоб їх везли як кавуни, двері не відчиняли. (Спочатку мовчить. Потім довго плаче.) Хіба є що-небудь страшніше за людину? (Знову замовкає.)

Вже, коли тут ішла по вулиці, через хвилину оглядалася, мені здавалося, що хтось за спиною напоготові… Чекає. Дня там не минало, щоб я про смерть не думала… Завжди з дому в усьому чистому виходила – в свіжовипраній блузці, спідниці, в чистій білизні. А раптом уб’ють! Зараз по лісі ходжу сама і нікого не боюся. Людей в лісі немає, жодної людини. Іду, згадую: чи то було все це зі мною, чи то ні? Інший раз мисливців зустрінеш: із рушницею, собакою і дозиметром. Це теж люди з рушницею, але не такі, вони за людиною не ганяються. Стрілянину почую – знаю, що по воронах стріляють або зайця женуть. (Мовчить.) Тому мені тут не страшно… Я не можу боятися землі, води… Я людини боюся… Там вона за сто доларів на базарі купує автомат…

Я згадую хлопця. Таджика… Він гнався за іншим хлопцем… За людиною гнався! Як він біг, як дихав, я відразу зрозуміла, що він хоче вбити… Але той сховався… І втік… І ось цей повертається, йде повз мене і каже: “Мати, де у вас тут можна води попити?” Зазвичай так питає, як нічого й не сталось. У нас на вокзалі бачок із водою стояв, я йому показала. І ось дивлюся йому в вічі й кажу-кажу: “Навіщо ви один за одним ганяєтеся? Навіщо вбивати?” І йому ніби навіть соромно стало. “Ну, мати, ти давай тихіше”. А коли вони разом, вони інші. Будь вони вдвох або втрьох, поставили б мене до стінки. З однією людиною ще можна говорити…

Із Душанбе приїхали в Ташкент, а далі треба – в Мінськ. Немає квитків – і все! У них хитро влаштовано, поки хабар не даси, в літак не сядеш, нескінченні причіпки – то до ваги, то до об’єму: це не можна, те прибери. Два рази на ваги ганяли, ледве зрозуміла. Гроші всунула… “Ось так би давно, а то сперечається тут”. Як усе просто! А до цього… Контейнер у нас – дві тонни, змусили розвантажити. “Ви їдете з гарячої точки, може, зброю везете? Анашу?” Я пішла до начальника й у нього в приймальні познайомилася з хорошою жінкою, вона мене перша напоумила: “Нічого ви тут не доб’єтеся, а будете вимагати справедливості, ваш контейнер викинуть у поле і вони пограбують то, що ви привезли”. Ну що робити? Ніч не спали, розвантажилися, що у нас там: шмотки, матраци, старі меблі та старий холодильник, два мішки книг. “Ви, напевно, цінні книги везете?” Подивилися – “Що робити?” Чернишевського, “Піднята цілина” Шолохова… Посміялись. “А скільки у вас холодильників?” – “Один, та й той нам розбили”. – “Чому не взяли декларації?” – “Ну звідки нам було знати? Вперше з війни їдемо”. Ми втратили відразу дві батьківщини – свій Таджикистан і Радянський Союз…

Ходжу по лісі, думаю. Наші все біля телевізора сидять: як там? Що там? А я не хочу.

Було життя… Інше життя… Я там вважалася великою людиною, є у мене військове звання – підполковник залізничних військ. Тут сиділа безробітна, поки не влаштувалася прибиральницею в міськраді. Підлоги мию… Пройшло життя… А на друге у мене вже немає сил… Одні нас тут жаліють, інші незадоволені: “Біженці картоплю крадуть. Ночами викопують”. У ту війну, моя мама згадувала, люди більше одне одного жаліли. Нещодавно під лісом коня дикого знайшли. Мертвого. В іншому місці – зайця. Вони були не вбиті, мертві. Про це всі занепокоїлись. А знайшли мертвого бомжа, якось непомітно пройшло. До мертвої людині люди всюди звикли…»

Олена М. – з Киргизії. На порозі будинку, як для фотографії, поруч із нею сиділи її п’ятеро дітей і кіт Метелиця, якого вони з собою привезли.

«Ми їхали – як з війни…

Схопили речі, кіт за нами до вокзалу йшов слід у слід, кота забрали. Їхали поїздом дванадцять діб, в останні два дні залишалась у нас тільки капуста квашена в банках і окріп. Хто з ломом, хто з сокирою, хто з молотком – чергували біля дверей. Скажу вам так… Однієї ночі напали на нас бандити. Мало не вбили. За телевізор, за холодильник тепер можуть убити. Ми їхали – як з війни, хоча в Киргизії, де ми жили, поки що не стріляють. Була різанина в місті Ош… киргизів із узбеками… Якось воно швидко затихло. Зачаїлося. Але щось у повітрі носиться. На вулицях… Скажу вам… Гаразд ми, росіяни, але й самі киргизи бояться… У них черги за хлібом, ось вони і кричать: “Росіяни, забирайтеся додому! Киргизія – для киргизів!” – і виштовхують із черги. І ще щось по-киргизькому, ну, таке, що, мовляв, їм самим хліба не вистачає, а треба нас годувати. Я їхню мову погано розумію, вивчила кілька слів, щоб на базарі поторгуватися…

У нас була Батьківщина, тепер її немає. Хто я? Мама – українка, тато – росіянин. Народилась і виросла в Киргизії, вийшла заміж за татарина. Хто мої діти? Яка у них національність? Ми всі перемішалися, наша кров змішалась. У паспорті у мене і у дітей записано – росіяни, а ми – не росіяни. Ми – радянські! Але тієї країни, де я народилася, немає. Немає ні того місця, що ми називали батьківщиною, ні того часу, який теж був нашою батьківщиною. Ми тепер – як кажани. У мене п’ятеро дітей: старший син – у восьмому класі, молодша дівчинка – в дитячому садку. Я їх сюди привезла. Нашої країни немає, а ми – є.

Я там народилася, виросла. Будувала завод, працювала на заводі. “Їдь туди, де твоя земля, а тут усе наше”. Нічого не давали взяти, крім дітей: “Тут усе наше”. А де моє? Тікають люди. Їдуть. Усі російські люди. Радянські. Вони ніде не потрібні, їх ніхто не чекає.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.