Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього)

Як зрозуміти, де ми перебуваємо. Що з нами відбувається? Тут… Зараз… Запитати ні в кого…

У зоні й навколо зони… Вражала незліченна кількість військової техніки. Марширували солдати з новенькими автоматами. У повному бойовому виряді. Мені найбільше чомусь запам’яталися не вертольоти і бронетранспортери, а ці автомати… Зброя… Людина з рушницею в зоні… У кого вона могла там стріляти і від кого захистити? Від фізики? Від невидимих частинок? Розстріляти заражену землю або дерево? На самій станції працював КДБ. Шукали шпигунів і диверсантів, ходили чутки, що аварія – запланована акція західних спецслужб, щоб підірвати табір соціалізму. Треба бути пильними.

Ця картина війни… Ця культура війни повалилась у мене на очах. Ми увійшли в непрозорий світ, де зло не дає ніяких пояснень, не розкриває себе і не знає законів.

Я бачила, як дочорнобильська людина перетворювалася на чорнобильську людину.

– Не один раз… І тут є про що подумати. Я чула думку, що поведінка пожежників, які гасили в першу ніч пожежу на атомній станції, і ліквідаторів нагадує самогубство. Колективне самогубство. Ліквідатори часто працювали без захисного спецодягу, беззаперечно вирушали туди, де “вмирали” ро5боти, від них приховували правду про отримані високі дози, і вони з цим мирились, а потім іще раділи отриманим урядовим грамотам і медалями, які їм вручали перед смертю… А багатьом і не встигали вручити… Так хто вони все-таки: герої чи самогубці? Жертви радянських ідей і виховання? Чомусь із часом забувається, що вони врятували свою країну. Врятували Європу. Тільки на секунду уявити собі картину, якби вибухнули інші три реактори…

– Вони – герої. Герої нової історії. Їх порівнюють із героями Сталінградської битви або битви під Ватерлоо, але вони рятували щось більше, ніж рідну батьківщину, вони рятували саме життя. Час життя. Живий час. Чорнобилем людина замахнулася на все, на весь божественний світ, де, крім людини, живуть тисячі інших істот, тварин і рослин. Коли я приходила до ліквідаторів… І слухала їхні розповіді про те, як вони (перші та вперше!) займалися новою людською нелюдською справою – ховали землю в землі, тобто закопували заражені пласти в спеціальних бетонних бункерах разом із усім їхнім населенням – жуками, павуками, личинками. Різноманітними комахами, чиїх навіть імен не знали. Не пам’ятали. У них було зовсім інше розуміння смерті, воно поширювалося на все – від птиці до метелика. Їхній світ був уже іншим світом – із новим правом життя, з новою відповідальністю і новим відчуттям провини. У їхніх розповідях постійно була присутня тема часу, вони говорили “вперше”, “ніколи більше”, “назавжди”. Згадували, як їздили по спорожнілих селах і зустрічали там іноді самотніх людей похилого віку, які не захотіли поїхати разом із усіма або потім повернулися з чужих країв: сиділи ті ввечері при каганці, косили косою, жали серпом, ліс валили сокирою, звертались у молитвах до звірів і духів. До Бога. Все як і двісті років тому, а десь нагорі літали космічні кораблі. Час укусив свій хвіст, початок і кінець з’єдналися. Чорнобиль для тих, хто там був, не скінчився в Чорнобилі. Вони повернулися не з війни, а немовби з іншого світу. Я зрозуміла, що свої страждання вони абсолютно свідомо перетворювали на нове знання, дарували нам: дивіться, вам треба буде щось із цим знанням робити, якось його вжити.

Пам’ятник героям Чорнобиля… Це – рукотворний саркофаг, в який вони поклали ядерний вогонь. Піраміда двадцятого століття.

– На чорнобильської землі шкода людини. Але ще більше шкода звіра… Я не обмовилася. Зараз поясню… Що залишалося в мертвій зоні після того, як покидали її люди? Старі цвинтарі та біомогильники, так називаються кладовища для тварин. Людина рятувала тільки саму себе, всіх інших вона зрадила, після її від’їзду в села входили загони солдатів або мисливців і розстрілювали тварин. А собаки бігли на людський голос… кішки… І коні нічого не могли зрозуміти… А вони-то ні в чому не винні – ні звірі, ні птахи, і вмирали вони безмовно, що ще страшніше. Колись індіанці в Мексиці й навіть наші предки в дохристиянській Русі просили вибачення у тварин і птахів, яких убивали для прожитку. А в стародавньому Єгипті тварина мала право на скаргу проти людини. В одному з папірусів, що зберігся в піраміді, написано: “Не знайдено жодної скарги бика проти N”. Перед відходом у царство мертвих єгиптянин читав молитву, в якій були і такі слова: “Я не ображав жодну тварину. Я не віднімав у тварини ні зерна, ні трави”.

Що дав чорнобильський досвід? Повернув він нас до цього мовчазного і таємничого світу “інших”?

– Один раз я бачила, як солдати увійшли в село, з якого пішли люди, і почали стріляти…

Безпорадні крики тварин… Вони кричали різними своїми мовами… Про це вже написано в Новому завіті. Ісус Христос приходить до Єрусалимського храму і бачить там тварин, приготованих до ритуальної жертви: з перерізаними горлянками, вони стікали кров’ю. Ісус закричав: “…ви перетворили будинок молитви на вертеп розбійників”. Він міг би додати – на бойню… Для мене сотні залишених у зоні біомогильників – ті ж давні капища. Тільки якому з богів? Богу науки та знання чи Богу вогню? У цьому сенсі Чорнобиль далі Освенціма і Колими. Далі Голокосту. Він пропонує скінченність. Упирається в ніщо.

Іншими очима оглядаю світ навколо… Повзе по землі маленька мураха, і вона тепер мені ближча. Птах у небі летить, і він ближчий. Між мною і ними відстань скорочується. Немає колишньої прірви. Все – життя.

Запам’яталось і таке… Розповідав старий пасічник (а потім я чула про те ж саме і від інших): “Вийшов уранці в сад, чогось не вистачає, якогось знайомого звуку. Жодної бджоли… Не чутно жодної бджоли! Жодної! Що? Що таке? І наступного дня вони не вилетіли. І через день… Потім нам повідомили, що на атомній – аварія, а вона поруч. Але довго ми нічого не знали. Бджоли знали, а ми ні. Тепер, коли що, буду на них дивитися. На їхнє життя”. Ще приклад… Заговорила з рибалками біля річки, вони згадали: “Ми чекали, коли нам по телевізору пояснять… Розкажуть, як рятуватись. А черв’яки. Прості черв’яки. Вони пішли глибоко в землю, може, на півметра або на метр. А нам же незрозуміло. Ми копали-копали. Жодного черв’яка не знайшли для риболовлі…”

Хто ж із нас первіший, міцніший і вічніший на землі – ми чи вони? Нам би у них вчитись, як вижити. І як жити.

– Зійшлися дві катастрофи: соціальна – на наших очах розвалився Радянський Союз, пішов під воду гігантський соціалістичний материк, і космічна – Чорнобиль. Два глобальні вибухи. І перший – ближчий, зрозуміліший. Люди стурбовані днем і побутом: на що купити, куди поїхати? У що вірити? Під які прапори знову стати? Чи треба вчитися жити для себе, своїм життям? Останнє нам незнайоме, не вміємо, тому що ще ніколи так не жили. Це переживають усі й кожне. А про Чорнобиль хотіли б забути, тому що свідомість перед ним капітулювала. Катастрофа свідомості. Світ наших уявлень і цінностей підірвано. Якби ми перемогли Чорнобиль або зрозуміли до кінця, то думали і писали б про нього більше. А так живемо в одному світі, а свідомість існує в іншому. Реальність вислизає, не вміщається в людину.

– Так… За реальністю не вдається угнатися…

– Один приклад… Досі користуємося старими поняттями: “далеко-близько”, “свої-чужі”… Але що значить далеко чи близько після Чорнобиля, коли вже на четверту добу чорнобильські хмари пливли над Африкою і Китаєм? Земля раптом виявилася такою маленькою, це не та земля, яка була під час Колумба. Нескінченна. Тепер у нас з’явилось інше відчуття простору. Живемо в збанкрутілому просторі. Ще… Останні сто років людина стала жити довше, але все одно її терміни незначні та крихітні поряд із життям радіонуклідів, які оселилися на нашій землі. Багато з них житимуть тисячоліттями. Нам і не заглянути в таку далечінь! Поруч із ними переживаєш інше відчуття часу. І це все – Чорнобиль. Його сліди. Те ж діється з нашими відносинами з минулим, фантастикою, знаннями… Минуле виявилося безпорадним, зі знань уціліло лише знання про наше незнання. Відбувається перебудова почуттів… Замість звичайних утіх лікар каже дружині про чоловіка, що помирає: “Підходити близько не можна! Цілувати не можна! Гладити не можна! Це вже не кохана людина, а об’єкт, який підлягає дезактивації”. Тут і Шекспір відступає. І великий Данте. Питання: підійти – не підійти? Цілувати – не цілувати? Одна з моїх героїнь (якраз вагітна в той час) підходила і цілувала. І не залишила чоловіка до самої його смерті. За це вона поплатилася своїм здоров’ям і життям їхньої маленької дитини. Ну а як було вибрати між любов’ю і смертю? Між минулим і незнайомим справжнім? А хто візьме на себе сміливість і засудить тих дружин і матерів, які не сиділи біля своїх умираючих чоловіків і синів? Поруч із радіоактивними об’єктами… В їхньому світі й любов змінилась. І смерть.

Змінилося все, окрім нас.

– Щоб подія стала історією, потрібно хоча б п’ятдесят років. А тут доводиться йти по гарячих слідах…

– Зона… Окремий світ… Спочатку її придумали фантасти, але література відступила перед реальністю. Ми вже не можемо, як герої Чехова, вірити: через сто років людина буде прекрасною! Життя стане прекрасним! Це майбутнє ми втратили. Через сто років був сталінський ГУЛАГ, Освенцім… Чорнобиль…. І вересень у Нью-Йорку… Незрозуміло, як це вмістилося в життя одного покоління. Наприклад, у життя мого батька, якому зараз вісімдесят три роки? Людина вижила!?

– Найбільше в Чорнобилі запам’ятовується життя “після всього”: речі без людини, пейзажі без людини. Дорога в нікуди, дроти в нікуди. Коли-не-коли та й подумаєш, що це – минуле чи майбутнє?

– Мені іноді здавалося, що я записую майбутнє…

Розділ перший

Земля мертвих

Монолог про те, навіщо люди згадують

«У мене теж є питання. Сам я відповісти на нього не можу…

Але ви взялися про це писати… Про це? А я не хотів би, щоб про мене це знали. Що там пережив… З одного боку, є бажання відкритися, виговоритись, а з іншого, – відчуваю, як я оголююсь, а мені б цього не хотілося.

Пам’ятаєте, у Толстого? П’єр Безухов такий вражений після війни, що йому здається: він і весь світ змінилися назавжди. Але минає якийсь час, і він зауважує за собою, що знову так само лає кучера, так само бурчить. Навіщо тоді люди згадують? Щоб відновити істину? Справедливість? Звільнитись і забути? Розуміють, що вони – учасники грандіозної події? Або шукають у минулому захисту? І це при тому, що спогади – тендітна річ, ефемерна, це не точні знання, а здогад людини про саму себе. Це ще не знання, це тільки почуття.

Я мучився, рився в пам’яті і згадав…

Найстрашніше зі мною було в дитинстві… Це – війна…

Пам’ятаю, як ми, пацани, грали в “тата і мами”: роздягали малюків і клали їх одне на одного… Це були перші діти, що народилися після війни. Все село знало, які слова вони вже говорять, хто почав ходити, тому що за війну дітей забули. Ми чекали появи життя. “У тата і мами” – так називалася наша гра. Ми хотіли побачити появу життя… А нам самим було по вісім-десять років…

Я бачив, як жінка сама себе вбивала. У кущах біля річки. Брала цеглину і била себе по голові. Вона була вагітна від поліцая, якого все село ненавиділо. Ще дитиною я бачив, як народжуються кошенята. Допомагав матері тягнути теля з корови, водив на злучку до кабана нашу свиню… Пам’ятаю… Пам’ятаю, як привезли вбитого батька, на ньому светр, мама сама його плела, батько, мабуть, був розстріляний із кулемета чи автомата, і щось криваве просто шматками вилазило з цього светра. Він лежав на нашому єдиному ліжку, більше покласти було нікуди. Потім його поховали перед будинком. І земля не пух, а важка глина. З грядок для буряків. Кругом ішли бої. На вулиці лежали вбиті коні й люди…

Для мене це настільки заборонені спогади, що я не говорив про них уголос…

Тоді я сприймав смерть так само, як і народження. У мене було приблизно однакове почуття, коли з’явилося теля з корови… З’являлися кошенята. І коли жінка в кущах убивала себе… Чомусь це здавалося мені одним і тим же, однаковим. Народження і смерть…

Я пам’ятаю з дитинства, як пахне в домі, коли ріжуть кабана… Ви тільки зачепили мене, і я вже падаю, падаю туди. У кошмар… У жах… Лечу…

Ще пам’ятаю як нас, маленьких, жінки брали з собою в лазню. У багатьох жінок і в моєї матері – випадали матки (ми це вже розуміли), вони підв’язували їх ганчірками. Я це бачив… Матки виходили від важкої роботи. Чоловіків не було, їх на фронті, в партизанах перебили, коней не було теж, жінки тягали плуги на собі. Переорювали свої городи, колгоспні поля. Коли я виріс, і в мене траплялася близькість із жінкою, я це згадував… Те, що бачив у лазні…

Хотів забути. Все забути… Забував… Я думав, що найстрашніше зі мною вже сталося. Це війна. І я захищений, я тепер захищений. Своїм знанням, тим, що там… тоді… пережив. Але…

Я поїхав у чорнобильську зону… Багато разів уже був там… І там зрозумів, що я безпорадний. І я руйнуюся від цієї своєї безпорадності. Від того, що я не впізнаю світ, в якому все змінилося. Навіть зло інше. Минуле мене вже не захищає. Не заспокоює… У ньому немає відповідей. А раніше вони були… (Замислюється.)

Навіщо люди згадують? Але я поговорив із вами, щось промовив словами… І щось зрозумів. Я тепер не такий самотній. А як це в інших?»

Петро С., психолог

Монолог про те, що можна поговорити і з живими, і з мертвими

«Вночі вовк у двір увійшов… У вікно глянула – стоїть і світить очима. Фарами…

Я до всього звикла. Сім років живу сама, сім років, як люди поїхали. Вночі, буває, сиджу, поки не світає, і думаю, думаю. І сьогодні всю ніч на ліжку гачком сиділа, а потім вийшла подивитись, яке сонечко. Що я вам скажу? Найсправедливіша річ на світі – смерть. Ніхто ще не відкупився. Земля всіх приймає: і добрих, і злих, і грішників. А більше справедливості на цьому світі немає. Я тяжко і чесно все життя трудилася. Щиро жила. А мені справедливість не випадала. Бог десь ділив, поки до мене черга дійшла – у нього вже нічого не залишилося, що мені дати. Молодий може померти, а старий – мусить… Ніхто не безсмертний – ні цар, ні купець… Спочатку я людей чекала, думала – всі повернуться. Ніхто на вік не виїжджав, їхали на час. А тепер смерті чекаю. Померти не важко, а страшно. Церкви немає, і батюшка не приїжджав. Нікому мені віднести свої гріхи…

Перший раз сказали, що у нас радіація, так ми думали, це хвороба якась, хто захворіє – відразу помирає. Ні, кажуть, щось таке, що на землі лежить і в землю лізе, а побачити не можна. Звір, може, бачить і чує, а людина – ні. А це неправда! Я бачила… Цей цезій у мене на городі валявся, поки дощ його не намочив. Колір у нього такий чорнильний… Лежить і переливається шматочками… Прибігла з колгоспного поля і пішла на свій город. І такий шматочок синій… А через двісті метрів іще один. Завбільшки з хустинку, що у мене на голові. Крикнула я сусідці, іншим бабам, ми все оббігали. Всі городи, поле навколо… Гектарів два… Може, чотири великих шматочки знайшли. А один був червоного кольору… Наступного дня посипав дощ. Із самого ранку. І до обіду їх не стало. Приїхала міліція, а вже не було чого показати. Тільки розповідали… Шматочки ось такі… (Показує руками.) Як моя хусточка. Сині та червоні.

Ми не сильно боялися цієї радіації… Коли б ми її не бачили, не знали, може, і боялись, а коли подивилися, то вже не так страшно. Міліція з солдатами трафаретки поставила. У когось біля будинку, десь на вулиці – написали: сімдесят кюрі, шістдесят кюрі… Століття жили на своїй картоплі, на бýльбачці, а тут сказали – не можна! І цибульку не дозволяють, і морквину. Кому біда, кому сміх… Працювати на городі радили в марлевих пов’язках і гумових рукавичках. А золу з печі закопувати. Ховати. О-о-о… А тоді ще один поважний учений приїхав і виступив у клубі, що дрова треба мити… Диво! Відсохли б мої вуха! Наказали перепрати підковдри, простирадла, фіранки… Так вони ж у хаті! У шафах і скринях. А яка в хаті радіація? За склом? За дверима? Диво! Ти знайди її в лісі, в полі… Колодязі позачиняли на замок, обернули целофановою плівкою. Вода – “брудна”… Яка вона брудна, вона така чиста-чиста! Наговорили мішок. Ви всі помрете… Треба їхати… Евакуюватися…

Налякалися люди. Набралися страху. Деякі давай по ночах своє добро закопувати. І я свій одяг склала… Червоні грамоти за мою чесну працю та копійку, яка у мене була, на чорний день зберігалася. Така печаль! Така печаль переїдала серце! Щоб я так померла, як я правду вам кажу! А тут чую, що в одному селі солдати людей евакуювали, а дід із бабою залишилися. Перед тим днем, як людей підняли, погнали автобуси, вони взяли корівку і подалися до лісу. Перечекали там. Як під час війни. Коли село карателі палили… Звідки те лихо береться? (Плаче.) Неміцне наше життя. Рада не плакати, так сльози течуть.

О! Подивіться у вікно: сорока прилетіла. Я їх не жену. Хоч, буває, що сороки у мене яйця з сараю тягають. Все одно не жену. У нас тепер в усіх одна біда. Нікого не жену! Вчора заєць прибігав…

От якби щодня в хаті були люди. Тут недалеко, в іншому селі, теж баба одна живе, я говорила, щоб до мене переходила. Що допоможе, а що ні, але хоча б заговорити до когось. Покликати… Вночі все у мене болить. Ноги крутить, як мурашки бігають, це нерв по мені ходить. Так я візьму що в руки… Жменьку зерна… І хруп, хруп. Нерв тоді заспокоюється. Що я вже напрацювалася за своє життя, нагорювалася. Всього вистачило, і нічого не хочу. Якби померла, то і відпочила б. Як там душа… а тілу спокійно буде. І дочки в мене, і сини. Всі в місті. А я нікуди звідси не хочу! Дав Бог роки, а не дав долі. Я знаю, що докучає стара людина, діти потерплять, потерплять і скривдять. Радість від дітей – поки вони малі. Наші жінки, які поїхали в місто, всі плачуть. То невістка ображає, то дочка. Повернутися хочуть. Мій хазяїн тут… Лежить на могилках… Якби не лежав тут, то жив би в іншому місці. І я з ним. (Раптом весело.) А що їхати? Тут добре! Все росте, все цвіте. Від мошки до звіра – все живе.

Я все вам згадаю… Летять літаки і летять. Щодня. Низько-низько над головами. Летять на реактор. На станцію. Один за одним. А у нас – евакуація. Переселення. Штурмують хати. Люди позачиняли, поховалися. Худоба реве, діти плачуть. Війна! А сонечко світить… Я сіла і не виходжу з хати, щоправда, на ключ не замикала. Постукали солдати: “Що, хазяйко, зібралася?” Питаю: “Силою будете мені руки і ноги пов’язувати?” Помовчали, помовчали і пішли. Молоденькі-молоденькі. Діти! Баби на колінах перед хатами повзали. Молилися. Солдати під руки одну, другу – і в машину. А я пригрозила, який до мене доторкнеться, силу свою покаже, той києм отримає. Лаялася! Кріпко лаялася! Не плакала. В той день я – ні сльозинки.

Сиджу в хаті. То крик. Крик! А то стало тихо… Затихло. Я в той день… У перший день я не вийшла з хати…

Розповідали: йшла колона людей… І йшла колона худоби. Війна!

Мій хазяїн полюбляв сказати, що людина стріляє, а Бог кулі носить. Кому яка доля! Молоді, що повиїжджали, вже деякі повмирали. На новому місці. А я з кийочком – ходжу. Тупаю. Нудно стане, поплачу. Село порожнє… А птахи тут усякі… Літають… І лось іде хоч би що… (Плаче.)

Я все згадаю… Люди повиїжджали, а кішок і собак залишили. Перші дні я ходила і розливала всім молоко, а кожному собаці давала шматок хліба. Вони стояли біля своїх дворів і чекали господарів. Чекали людей довго. Голодні кішки їли огірки… Їли помідори… До осені я у сусідки косила траву перед хвірткою. Паркан упав, паркан їй прибила. Чекала людей… Жив у сусідки песик, звали Жучок. “Жучку, – прошу, – якщо перший людей зустрінеш, – то крикни мені”.

Вночі сниться, що я евакуююсь… Офіцер кричить: “Хазяйко, ми скоро все будемо спалювати і закопувати. Виходь!” І везуть мене кудись, у якесь незнайоме місце. Незрозуміле. Це і не місто, і не село. І не земля…

Трапилась історія… Був у мене хороший котик. Звали Васько. Взимку голодні щури напали, немає порятунку. Під ковдру лізли. Зерно в бочці – дірку прогризли. Так Васько врятував. Без Васька б загинула… Ми з ним поговоримо, пообідаємо. А тоді пропав Васько… Може, голодні собаки де напали і з’їли? Вони все бігали голодні, поки не повмирали, кішки були такі голодні, що кошенят їли, влітку не їли, а взимку. Прости господи! А одну бабу щури загризли… У своїй хаті. Руді щури… Правда чи ні, а подейкують. Нишпорять тут бомжі… Перші роки добра вистачало: сорочки, кофти, шуби. Бери і вези на товкучку. От вони нап’ються, пісні співають. Мать-перемать. Один звалився з велосипеда і заснув на вулиці. Вранці дві кісточки знайшли та велосипед. Правда чи ні? Не скажу. Балакають.

Тут усе живе. Ну все-все! Ящірка живе, жаба квакає. І черв’як повзає. І миші є! Всі є! Особливо навесні добре. Я люблю, коли бузок цвіте. Черемха пахне. Поки ноги міцно тримали, сама по хліб ходила, в один тільки бік п’ятнадцять кілометрів. Молода бігом би проскакала. Звикла. Після війни ми ходили за насінням на Україну. За тридцять, за п’ятдесят кілометрів. Люди по пуду носили, а я – по три. А тепер по хаті, буває, що не перейду. Старій бабі й улітку на печі холодно. Міліціонери їдуть сюди, перевіряють село, так мені хліба везуть. Тільки що вони тут перевіряють? Живу я і котик. Це вже другий котик у мене. Міліція посигналить, ми з ним зрадіємо. Біжимо. Йому привезуть кісточок. А мене питатимуть: “А якщо наскочать бандити?!” – “Так чим вони у мене розживуться? Що візьмуть? Душу? У мене тільки душа”. Хороші хлопчики. Сміються. Батарейки до приймача привезли, я тепер радіо слухаю. Людмилу Зикіну люблю, та щось вона рідко зараз співає. Видно, постаріла, як і я. Мій хазяїн любив сказати… Так іще говорив: закінчено бал – і скрипки в торбу!

Розповім я, як котика собі знайшла. Не стало мого Васька… І день чекаю, і два… І місяць… Ну зовсім, було, я сама залишилася. Ні до кого і заговорити. Пішла по селу, по чужих садках кличу: Васько, Мурка… Васько! Мурка! Попервах багато їх бігало, а потім десь пропали. Знищилися. Смерть же не розбирає… Всіх приймає земелька… І ходжу я, і ходжу. Два дні кликала. На третій день – сидить під магазином. Ми переглянулися… Він радий, і я рада. Тільки що він слово не скаже. “Ну, ходім, – прошу, – ходім додому”. Сидить… Няв… Я давай його просити: “Що ти будеш тут сам? Вовки з’їдять. Розірвуть. Ходім. У мене яйця є, сало”. От як пояснити? Кіт людської мови не розуміє, а як він тоді мене зрозумів? Я йду попереду, а він біжить позаду. Няв… “Відріжу тобі сала”. Няв… “Будемо жити вдвох”. Няв… “Назву тебе Васьком”. Няв… І от ми з ним вже дві зими перезимували…

Вночі присниться – хтось покликав… Голос сусідки: “Зіно!” Помовчить… І знову: “Зіно!”

Сумно мені зробиться, я поплачу…

Зайду на могилки. Мама там лежить… Донечка мала… У війну від тифу згоріла. Тільки ми занесли її на могилки, закопали, як вийшло з-за хмар сонечко. І світить-світить. Хоч ти повернись і відкопай. Хазяїн мій там… Федя… Посиджу біля всіх. Позітхаю. А поговорити можна і з живими, і з мертвими. Мені ніякої різниці. Я і тих, і інших чую. Коли ти сама… І коли печаль… Сильна печаль…

Біля самих могилок учитель Іван Прохорович Гавриленко жив, він до сина в Крим поїхав. За ним – Петро Іванович Міуський. Тракторист. Стахановець, колись усі в стахановці вибивалися. Золоті руки. З дерева мережива стругав. Будинок – на все село будинок. Лялька! Ой, мене і жалість брала, кров піднялася, коли його руйнували. Закопували. Офіцер кричав: “Не сумуй, мати. Будинок на “плямі стоїть”. А сам – п’яний. Підходжу – це він плаче: “Ти, мати, йди! Іди!” Прогнав. А там далі садиба Михайла Михальова, він котли топив на фермі. Михайлика не стало швидко. Поїхав – і відразу помер. За ним – будинок зоотехніка Степана Бихова стояв… Згорів! Уночі злі люди підпалили. Мешканці. І Степан довго не пожив. Під Могильовом, де діти живуть, похований. Друга війна… Стільки ми людей утратили! Ковальов Василь Макарович, Анна Коцура, Максим Никифоренко… Колись весело жили. На свята – пісні, танці. Гармошка. А зараз – як у в’язниці. Я, буває, заплющу очі й ходжу по селу… Ну, яка, кажу їм, тут радіація, коли і метелик літає, і джміль дзижчить. І мій Васько мишей ловить. (Плаче.)

А моя ти любонько, зрозуміла ти мою печаль? Понесеш людям, а мене, може, вже й не буде. Знайдуть у земельці… Під корінням…»

Зінаїда Євдокимівна Коваленко, самосел

Монолог про ціле життя, написаний на дверях

«Я хочу засвідчити…

Це було тоді, десять років тому, і щодня відбувається зі мною зараз. Тепер… Це завжди зі мною.

Ми жили в місті Прип’яті. У самому цьому місті, який знає зараз увесь світ. Я не письменник. Але я свідок. Ось як це було… З самого початку…

Ти живеш… Звичайна людина. Маленька. Така, як усі навколо – йдеш на роботу і приходиш із роботи. Отримуєш середню зарплату. Раз на рік їздиш у відпустку. У тебе – дружина. Діти. Нормальна людина! І одного дня ти раптово перетворюєшся на чорнобильську людину. На дивовижу! На щось таке, що всіх цікавить і нікому невідоме. Ти хочеш бути як усі, а вже не можна. Ти не можеш, тобі вже не повернутися в колишній світ. На тебе дивляться іншими очима. Тобі задають питання: там було страшно? Як горіла станція? Що ти бачив? І взагалі, чи можуть у тебе бути діти? Дружина від тебе не пішла? На перших порах ми всі перетворилися на рідкісні експонати. Саме слово «чорнобилець» досі – як звуковий сигнал. Усі повертають голову в твій бік… Звідти!