Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього)

Випорожнення двадцять п’ять – тридцять разів на добу. З кров’ю і слизом. Шкіра почала тріскатися на руках, ногах… Все тіло вкрилося пухирями. Коли він вертів головою, на подушці залишалися пасма волосся… А все таке рідне. Кохане… Я намагалася жартувати: “Навіть зручно. Не треба носити гребінець”. Скоро їх усіх постригли. Його я стригла сама. Я все хотіла йому робити сама. Якби я могла витримати фізично, то я всі двадцять чотири години не пішла б від нього. Мені кожну хвилину було шкода… Хвилинку, і то шкода… (Закриває обличчя руками і мовчить.) Приїхав мій брат і злякався: “Я тебе туди не пущу!” А батько каже йому: “Таку хіба не пустиш? Та вона у вікно влізе! По пожежній драбині!”

Відлучилася… Повертаюся – на столику біля нього апельсин… Великий, не жовтий, а рожевий. Усміхається: “Мене пригостили. Візьми собі”. А медсестра через плівку махає, що не можна цей апельсин їсти. Раз він біля нього якийсь час полежав, його не те що їсти, до нього торкатися страшно. “Ну, з’їж, – просить. – Ти ж любиш апельсини”. Я беру апельсин у руки. А він у цей час заплющує очі й засинає. Йому весь час давали уколи, щоб він спав. Наркотики. Медсестра дивиться на мене з жахом… А я? Я готова зробити все, щоб він тільки не думав про смерть… І про те, що хвороба його жахлива, що я його боюсь… Уривок якоїсь розмови… Хтось мене перестерігає: “Ви не мусите забувати, що перед вами вже не чоловік, не кохана людина, а радіоактивний об’єкт із високою щільністю зараження. Ви ж не самогубець. Візьміть себе в руки”. А я як божевільна: “Я його люблю! Я його люблю!” Він спав, я шепотіла: “Я тебе люблю!” Йшла по лікарняному двору: “Я тебе люблю!” Несла судно: “Я тебе люблю!” Згадувала, як ми з ним раніше жили. У нашому гуртожитку… Він засинав уночі тільки тоді, коли візьме мене за руку. У нього була така звичка: уві сні тримати мене за руку. Всю ніч.

А в лікарні я візьму його за руку і не відпускаю…

Ніч. Тиша. Ми самі. Подивився на мене уважно-уважно і раптом каже:

– Так хочу побачити нашу дитину. Яка вона?

– А як ми її назвемо?

– Ну, це ти вже сама придумаєш…

– Чому я сама, якщо нас двоє?

– Тоді, якщо народиться хлопчик, хай буде Василько, а якщо дівчинка – Наталочка.

– Як це Василько? У мене вже є один Василько. Ти! Мені іншого не треба.

Я ще не знала, як я його любила! Він… Тільки він… Як сліпа! Навіть не відчувала поштовхів під серцем… Хоча була вже на шостому місяці… Я думала, що вона всередині мене, моя маленька, і вона захищена. Моя маленька…

Про те, що ночую у нього в барокамері, ніхто з лікарів не знав. Не здогадувався. Пускали мене медсестри. Попервах теж умовляли: “Ти – молода. Що ти надумала? Це вже не людина, а реактор. Згорите разом”. Я, як собачка, бігала за ними… Стояла годинами під дверима. Просила-благала. І тоді вони: “Чорт з тобою! Ти – ненормальна”. Вранці перед восьмою годиною, коли починався лікарський обхід, показують через плівку: “Тікай!”. На годину втікаю до готелю. А з дев’ятої ранку до дев’ятої вечора у мене пропуск. Ноги у мене по коліна посиніли, розпухли, настільки я втомлювалася. Моя душа була міцнішою тіла. Моє кохання…

Поки я з ним… цього не робили… Але коли виходила, його фотографували… Одягу ніякого. Голий. Лише легке простирадло поверх. Я кожен день міняла це простирадло, а до вечора воно все в крові. Піднімаю його, й у мене на руках залишаються клаптики шкіри, прилипають. Прошу: “Миленький! Допоможи мені! Обіпрись на руку, на лікоть, скільки можеш, щоб я тобі ліжко розгладила, не залишила жодного шва, жодної складочки”. Будь-який шовчик – це вже рана на ньому. Я зрізала собі нігті до крові, щоб десь його не зачепили. Ніхто з медсестер не наважувався підійти, доторкнутися, коли що-небудь потрібно, гукали мене. І вони… Вони фотографували… Говорили, для науки. А я б їх усіх виштовхнула звідти! Кричала б і била! Як вони можуть! Якби я могла їх туди не пустити… Якби…

Вийду з палати в коридор… І йду на стінку, на диван, тому що я нічого не бачу. Зупиню чергову медсестру: “Він помирає”. – Вона мені відповідає: “А що ти хочеш? Він отримав тисяча шістсот рентгенів, а смертельна доза чотириста”. Їй теж шкода, але по-іншому. А воно все моє… Все кохане.

Коли вони всі померли, в лікарні зробили ремонт… Стіни скребли, зірвали паркет і винесли… Столярку.

Далі – останнє… Пам’ятаю уривками. Все спливає…

Ніч сиджу біля нього на стільчику… О восьмій ранку: “Васильку, я піду. Я трошки відпочину”. Розплющить і заплющить очі – відпустив. Тільки дійду до готелю, до своєї кімнати, ляжу на підлогу, на ліжку лежати не могла, так усе боліло, як уже стукає санітарка: “Іди! Біжи до нього! Кличе нещадно!” А того ранку Таня Кибенок так мене просила, кликала: “Поїдьмо зі мною на кладовище. Я без тебе не зможу”. Того ранку ховали Вітю Кибенка і Володю Правика. З Вітею вони були друзі, ми дружили сім’ями. За день до вибуху разом сфотографувались у нас у гуртожитку. Такі вони, наші чоловіки, там гарні! Веселі! Останній день нашого того життя… Дочорнобильського… Такі ми щасливі!

Повернулася з кладовища, швиденько дзвоню на пост медсестрі: “Як він там?” – “П’ятнадцять хвилин тому помер”. Як? Я всю ніч була у нього. Тільки на три години відлучилася! Стала біля вікна і кричала: “Чому? За що?” Дивилася на небо і кричала… На весь готель… До мене боялися підійти… Отямилася: наостанок його побачу! Побачу! Скотилася зі сходів… Він лежав іще в барокамері, не забрали. Останні слова його: “Люсю! Люсенько!” – “Тільки відійшла. Зараз прибіжить”, – заспокоїла медсестра. Зітхнув і затих.

Я вже від нього не відірвалася… Йшла з ним до труни… Хоча запам’ятала не саму труну, а великий поліетиленовий пакет… Цей пакет… У морзі запитали: “Хочете, ми покажемо вам, у що його одягнемо”. Хочу! Одягли в парадну форму, кашкет на груди поклали. Взуття не підібрали, тому що ноги розпухли. Бомби замість ніг. Парадну форму теж розрізали, натягнути не могли, не було вже цілого тіла. Все – кривава рана. У лікарні останні два дні… Підніму його руку, а кістка хитається, теліпається кістка, тілесна тканина від неї відійшла. Шматочки легень, шматочки печінки йшли через рот… Захлинався своїми нутрощами… Обкручу руку бинтом і засуну йому в рот, усе це з нього вигрібаю… Це не можна розповісти! Це не можна написати! І навіть пережити… Це все таке рідне… Таке… Жоден розмір взуття неможливо було натягнути… Поклали в труну босого…

На моїх очах… У парадній формі його засунули в целофановий мішок і зав’язали. І цей мішок вже поклали в дерев’яну труну… А труну ще одним мішком обв’язали… Целофан прозорий, але товстий, як клейонка. І вже все це помістили в цинкову труну, ледве втиснули. Тільки кашкет нагорі залишився.

З’їхалися всі… Його батьки, мої батьки… Купили в Москві чорні хустки… Нас приймала надзвичайна комісія. Всім говорили одне й те саме, що віддати вам тіла ваших чоловіків, ваших синів ми не можемо, вони дуже радіоактивні і будуть поховані на московському цвинтарі особливим способом. У запаяних цинкових трунах, під бетонними плитками. І ви повинні цей документ підписати. Потрібна ваша згода. Якщо хтось обурювався, хотів відвезти труну на батьківщину, його переконували, що вони, мовляв, герої і тепер сім’ї вже не належать. Вони вже державні люди… Належать державі.

Сіли в катафалк… Родичі й якісь військові люди. Полковник із рацією… По рації передають: “Чекайте наших наказів! Чекайте!” Дві чи три години кружляли по Москві, по кільцевій дорозі. Знову до Москви повертаємося… По рації: “На кладовище в’їзд не дозволяємо. Кладовище атакують іноземні кореспонденти. Ще почекайте”. Батьки мовчать… Хустка у мами чорна… Я відчуваю, що непритомнію. Зі мною істерика: “Чому мого чоловіка треба приховувати? Він – хто? Вбивця? Кримінальний злочинець? Кого ми ховаємо?” Мама: “Тихо, тихо, донечко”. Гладить мене по голові, бере за руку. Полковник передає: “Дозвольте рухатися на кладовище. З дружиною істерика”. На кладовищі нас оточили солдати. Йшли під конвоєм. І труну несли під конвоєм. Нікого не пустили попрощатись… Тількиі родичі… Засипали моментально. “Швидко, швидко!” – командував офіцер. Навіть не дали труну обійняти.

І відразу – в автобуси…

Миттєво купили і принесли зворотні квитки… Наступного дня… Весь час із нами був якийсь чоловік у цивільному, з військовою виправкою, не дав навіть вийти з номера й купити їжу в дорогу. Не дай Боже, щоб ми з ким-небудь заговорили, особливо я. Наче я тоді могла говорити, я вже навіть плакати не могла. Чергова, коли ми виходили, перерахувала всі рушники, всі простирадла… Тут же їх складала в поліетиленовий мішок. Напевно, спалили… За готель ми самі заплатили. За чотирнадцять діб…

Клініка променевої хвороби – чотирнадцять діб… За чотирнадцять діб людина вмирає…

Вдома я заснула. Зайшла в дім і впала на ліжко. Я спала три доби. Мене не могли підняти… Приїхала “швидка допомога”. “Ні, – сказав лікар, – вона не померла. Вона прокинеться. Це такий страшний сон”.

Мені було двадцять три роки…

Я пам’ятаю сон… Приходить до мене моя померла бабуся, в тому одязі, в якому ми її поховали. І наряджає ялинку. “Бабусю, чому в нас ялинка? Адже зараз літо?” – “Так треба. Скоро твій Вася до мене прийде”. А він виріс серед лісу. Я пам’ятаю… Другий сон… Вася приходить у білому і кличе Наталку. Нашу дівчинку, яку я ще не народила. Вже вона велика, і я дивуюся: коли вона так підросла? Він підкидає її під стелю, і вони сміються… А я дивлюся на них і думаю, що щастя – це так просто. Так просто! А потім мені приснилося… Ми бродимо з ним по воді. Довго-довго йдемо… Просив, напевно, щоб я не плакала. Давав знак звідти. Зверху. (Затихає надовго.)

Через два місяці я приїхала в Москву. З вокзалу – на кладовище. До нього! І там на кладовищі у мене почалися перейми. Тільки я з ним заговорила… Викликали “швидку”. Я дала адресу. Народжувала я там же… У тієї ж Ангеліни Василівни Гуськової… Вона мене ще тоді попередила: “Народжувати приїжджай до нас”. А куди я така ще поїду? Народила я на два тижні раніше терміну…

Мені показали… Дівчинка… “Наталочко, – покликала я. – Тато назвав тебе Наталочкою”. На вигляд здорова дитина. Ручки, ніжки… А у неї був цироз печінки… В печінці – двадцять вісім рентгенів… Вроджена вада серця… Через чотири години сказали, що дівчинка померла. І знову… ми її вам не віддамо! Як це не віддасте?! Це я її вам не віддам! Ви хочете її забрати для науки, а я ненавиджу вашу науку! Ненавиджу! Вона забрала у мене спочатку його, а тепер іще чекає… Не віддам! Я поховаю її сама. Поруч із ним… (Переходить на шепіт.)

Все не ті слова вам говорю… Не такі… Не можна мені кричати після інсульту. І плакати не можна. Але я хочу… Хочу, щоб знали… Ще нікому не зізнавалася… Коли я не віддала їм мою маленьку дівчинку. Нашу дівчинку… Тоді вони принесли мені дерев’яну коробочку: “Вона – там”. Я подивилась: її сповили. Вона лежала в пелюшечках. І тоді я заплакала: “Покладіть її біля його ніг. Скажіть, що це наша Наталочка”.

Там, на могилі не написано: Наталя Ігнатенко… Там тільки його ім’я… Вона ж була ще без імені, без нічого… Тільки душа… Душу я там і поховала…

Я приходжу до них завжди з двома букетами: один – йому, другий – на куточок кладу їй. Повзаю біля могили на колінах. Завжди на колінах… (Незв’язно.) Я її вбила… Я… вона… врятувала… Моя дівчинка мене врятувала, вона прийняла весь радіоудар на себе, стала як би приймачем цього удару. Така маленька. Крихіточка. (Задихаючись) Вона мене вберегла. Але я любила їх обох… Хіба… Хіба можна вбити любов’ю? Такою любов’ю! Чому це поряд? Любов і смерть. Завжди вони разом. Хто мені пояснить? Хто підкаже? Повзаю біля могили на колінах… (Надовго затихає.)

…У Києві мені дали квартиру. У великому будинку, де тепер живуть усі, хто виїхав із атомної станції. Всі знайомі. Квартира велика, двокімнатна, про яку ми з Васею мріяли. А я божеволіла в ній! У кожному кутку, куди не гляну – всюди він. Його очі… Почала ремонт, аби не сидіти, аби забутись. І так два роки… Сниться мені сон… Ми йдемо з ним, а він іде босоніж. “Чому ти завжди невзутий?” – “Та тому, що у мене нічого немає”. Пішла до церкви… Батюшка мене навчив: “Треба купити капці великого розміру і покласти кому-небудь у труну. Написати записку – що це йому”. Я так і вчинила. Приїхала до Москви і відразу – до церкви. У Москві я до нього ближче… Він там лежить, на Митінському кладовищі… Розповідаю служителю, що так і так, мені треба капці передати. Запитує: “А відомо тобі, як це робити треба?” Ще раз пояснив… Якраз внесли відправляти похорон дідуся старого. Я підходжу до труни, піднімаю накидочку і кладу туди капці. “А записку ти написала?” – “Так, написала, але не вказала, на якому кладовищі він лежить”. – “Там вони всі в одному світі. Знайдуть його”.

У мене ніякого бажання жити не було. Вночі стою біля вікна, дивлюся на небо: “Васильку, що мені робити? Я не хочу без тебе жити”. Вдень іду повз дитячий садок, стану і стою… Дивилася б і дивилася на дітей… Я божеволіла! І почала вночі просити: “Васильку, я народжу дитину. Я вже боюся бути сама. Не витримаю далі. Васильку!!” А іншим разом так попрошу: “Васильку, мені не треба чоловіка. Кращого за тебе для мене немає. Я хочу дитинку”.

Мені було двадцять п’ять років…

Я знайшла чоловіка… Все йому розповіла… Всю правду: у мене одна любов, на все життя. Я все йому відкрила… Ми зустрічались, але я ніколи його в дім до себе не кликала, в дім не могла. Там – Вася…

Працювала я кондитером. Ліплю торт, а сльози котяться. Я не плачу, а сльози котяться. Єдине, про що дівчаток просила: “Не жалійте мене. Будете жаліти, я піду”. Не треба мене жаліти… Я колись була щаслива…

Принесли мені орден Васі. Червоного кольору… Я дивитися на нього довго не могла. Сльози котяться…

Народила хлопчика. Андрій… Андрійко… Подруги зупиняли: “Тобі не можна народжувати”, й лікарі лякали: “Ваш організм не витримає”. Потім… Потім вони сказали, що він буде без ручки… Без правої ручки… Апарат показував… “Ну, і що? – думала я. – Я навчатиму писати його лівою рукою”. А народився нормальний… красивий хлопчик… Вчиться вже в школі, вчиться на самі п’ятірки. Тепер у мене є хтось, ким я дихаю і живу. Світло в моєму житті. Він прекрасно все розуміє: “Мамочко, якщо я поїду до бабусі, на два дні, ти дихати зможеш?” Не зможу! Боюся на день із ним розлучитися. Ми йшли по вулиці… І я, відчуваю, падаю… Тоді мене розбив перший інсульт… Там, на вулиці… “Мамочко, тобі водички дати”. – “Ні, ти стій біля мене. Нікуди не йди”. І хапонула його за руку. Далі не пам’ятаю… Розплющила очі в лікарні… Я так хапонула Андрійка за руку, що лікарі ледве розтиснули мої пальці. У нього рука довго була синя. Тепер виходимо з дому: “Мамочко, тільки не хапай мене за руку. Я нікуди від тебе не піду”. Він теж хворіє: два тижні в школі, два – вдома з лікарем. Ось так і живемо. Боїмося одне за одного. А в кожному кутку Вася… Його фотографії… Вночі з ним говорю і говорю… Буває, мене уві сні попросить: “Покажи нашу дитинку”. Ми з Андрійком приходимо… А він приводить за руку доньку. Завжди з донькою. Грається тільки з нею…

Так я і живу… Живу одночасно в реальному і нереальному світі. Не знаю, де мені краще… (Встає. Підходить до вікна.) Нас тут багато. Ціла вулиця, її так і називають – чорнобильська. Все своє життя ці люди на станції пропрацювали. Багато хто досі їздять туди на вахту, тепер станцію обслуговують вахтовим методом. Ніхто там вже не живе і жити ніколи не буде. У них у всіх тяжкі захворювання, інвалідності, але роботу свою не кидають, бояться навіть подумати про це. У них немає життя без реактора, реактор – їхнє життя. Де і кому вони сьогодні потрібні в іншому місці? Часто помирають. Вмирають миттєво. Вони вмирають на ходу – йшов і впав, заснув і не прокинувся. Ніс медсестрі квіти і зупинилося серце. Стояв на автобусній зупинці… Вони вмирають, але їх ніхто по-справжньому не розпитав. Про те, що ми пережили… Що бачили… Про смерть люди не хочуть слухати. Про страшне…

Але я вам розповіла про любов… Як я любила…»

Людмила Ігнатенко, дружина загиблого пожежника Василя Ігнатенка

Інтерв’ю автора з самою собою про пропущену історію і про те, чому Чорнобиль ставить під сумнів нашу картину світу

– Я – свідок Чорнобиля… Найголовнішої події двадцятого століття, незважаючи на страшні війни та революції, якими буде пам’ятне це століття. Минуло понад двадцять років після катастрофи, але досі для мене питання – про що я свідчу про минуле чи про майбутнє? Так легко зісковзнути в банальність… У банальність жаху… Але я дивлюся на Чорнобиль як на початок нової історії, він не тільки знання, а й передзнання, тому що людина вступила в суперечку з колишніми уявленнями про себе і про світ. Коли ми говоримо про минуле чи про майбутнє, то вкладаємо в ці слова свої уявлення про час, але Чорнобиль – це насамперед катастрофа часу. Радіонукліди, розкидані по нашій землі, житимуть п’ятдесят, сто, двісті тисяч років… І більше… З точки зору людського життя, вони – вічні. Що ж ми здатні зрозуміти? Чи в наших силах добути і розпізнати сенс у цьому, ще незнайомому нам жаху?

Про що ця книга? Чому я її написала?

– Ця книга не про Чорнобиль, а про світ Чорнобиля. Про саму подію написані вже тисячі сторінок і зняті сотні тисяч метрів кіноплівки. Я ж займаюся тим, що назвала б пропущеною історією, безслідними слідами нашого перебування на землі та в часі. Пишу і збираю повсякденність почуттів, думок, слів. Намагаюся застати побут душі. Життя звичайного дня звичайних людей. Тут же все незвично: і подія, і люди, коли вони обживали новий простір. Чорнобиль для них – не метафора, не символ, він – їхній дім. Скільки разів мистецтво репетирувало апокаліпсис, пропонувало різні технологічні версії кінця світу, але тепер ми точно знаємо, що життя куди фантастичніше. Через рік після катастрофи мене хтось запитав: “Усі пишуть. А ви живете тут і не пишете. Чому?” А я не знала, як про це писати, з яким інструментом і звідки підступитись. Якщо раніше, коли писала свої книги, я вдивлялася в страждання інших, то зараз я і моє життя стали частиною події. Зліпилися воєдино, що не відійти на відстань. Ім’я моєї маленької, загубленої в Європі країни, про яку світ раніше майже нічого не чув, зазвучало всіма мовами, вона перетворилася на диявольську чорнобильську лабораторію, а ми, білоруси, стали чорнобильським народом. Хоч де б я тепер з’являлася, всі з цікавістю озирались: “А, ви звідти? Що там?” Звичайно, можна було швидко написати книгу, які потім з’являлись одна за одною, – що трапилося в ту ніч на станції, хто винен, як приховували аварію від світу і від власного народу, скільки тонн піску і бетону знадобилося, щоб спорудити саркофаг над реактором, який дихав смертю, – але щось мене зупиняло. Тримало за руку. Що? Відчуття таємниці. Це відчуття, що раптово вселилося в нас, витало тоді над усім: нашими розмовами, діями, страхами і йшло слідом за подією. Подією-чудовиськом. В усіх з’явилося висловлене чи невисловлене відчуття, що ми доторкнулися до невідомого. Чорнобиль – це таємниця, яку нам іще належить розгадати. Непрочитаний знак. Можливо, загадка на двадцять перше століття. Виклик йому. Стало ясно: крім комуністичних, національних і нових релігійних викликів, серед яких живемо і виживаємо, попереду нас чекають інші виклики, більш люті й тотальні, але поки що приховані від очей. Але щось вже після Чорнобиля прочинилось…

Ніч 26 квітня 1986 року… За одну ніч ми перемістилися в інше місце історії. Здійснили стрибок у нову реальність, і вона, ця реальність, виявилася вищою не тільки нашого знання, а й нашої уяви. Порвався зв’язок часів… Минуле раптом виявилося безпорадним, у ньому нема на що спертися, в усюдисущому (як ми вірили) архіві людства не знайшлося ключів, щоб відчинити ці двері. Я не раз чула в ті дні: “таких слів не підберу, щоб передати те, що я бачила і пережила”, “ніхто раніше мені нічого подібного не розповідав”, “в жодній книжці про це не читав і в кіно не бачив”. Між часом, коли сталася катастрофа, і тим часом, коли про неї почали розповідати, була пауза. Момент німоти… Він запам’ятався всім… Десь нагорі ухвалювали якісь рішення, складали секретні інструкції, піднімали в небо вертольоти, рухали по дорогах величезну кількість техніки, внизу – чекали повідомлень і боялися, жили чутками, але всі мовчали про головне – що ж усе-таки сталося? Не знаходили слів для нових почуттів і не знаходили почуттів для нових слів, не вміли ще висловитись, але поступово занурювалися в атмосферу нового думання, так можна сьогодні визначити той наш стан. Просто фактів уже не вистачало, тягнуло зазирнути за факт, увійти в смисл. Ефект потрясіння! І я шукала цю вражену людину… Вона говорила нові тексти… Голоси іноді пробивались, ніби крізь сон чи марення, з паралельного світу. Поруч із Чорнобилем усі починали філософствувати. Ставали філософами. Храми знову заповнилися людьми… Віруючими та недавніми атеїстами… Шукали відповідей, які не могли дати фізика і математика. Тривимірний світ розсунувся, і я не зустрічала сміливців, які б знову могли поклястися на Біблії матеріалізму. Яскраво спалахнула нескінченність. Замовкли філософи і письменники, вибиті зі знайомої колії культури та традиції. Найцікавіше в ті перші дні було розмовляти не з ученими, не з чиновниками і військовими з великими погонами, а зі старими селянами. Живуть вони без Толстого і Достоєвського, без інтернету, але їхня свідомість якимось чином вмістила в себе нову картину світу. Не зруйнувалася. Напевно, ми всі швидше б упоралися з військовою атомною ситуацією, як у Хіросімі, власне, до неї й готувались. Але катастрофа трапилася на невійськовому атомному об’єкті, а ми були люди свого часу і вірили, як нас учили, що радянські атомні станції найнадійніші в світі, їх можна будувати навіть на Красній площі. Військовий атом – це Хіросіма і Нагасакі, а мирний атом – це електрична лампочка в кожному будинку. Ніхто ще не здогадувався, що військовий і мирний атом – близнюки. Спільники. Ми порозумнішали, весь світ порозумнішав, але порозумнішав він після Чорнобиля. Сьогодні білоруси, як живі “чорні ящики”, записують інформацію для майбутнього. Для всіх.

Я довго писала цю книгу… Майже двадцять років… Зустрічалась і розмовляла з колишніми працівниками станції, вченими, медиками, солдатами, переселенцями, самоселами… З тими, для кого Чорнобиль – основний зміст їхнього світу, все всередині і навколо отруєне ним, а не тільки земля і вода. Вони розповідали, намагалися знайти відповідь… Ми думали разом. Часто вони поспішали, боялися не встигнути, я ще не знала, що ціна їхнім свідченням – життя. “Запишіть, – повторювали, – ми не все зрозуміли, що бачили, але нехай залишиться. Хтось прочитає і зрозуміє. Потім… Після нас…” Не дарма вони поспішали, багатьох уже немає серед живих. Але вони встигли послати сигнал…

– Все, що нам відомо про жахи і страхи, найбільше пов’язано з війною. Сталінський ГУЛАГ і Освенцім – недавні придбання зла. Історія завжди була історією воєн і полководців, і війна була, скажімо так, мірою жаху. Тому люди плутають поняття війни і катастрофи… У Чорнобилі ми бачимо нібито всі ознаки війни: багато солдатів, евакуація, залишене житло. Порушений хід життя. Чорнобильська інформація в газетах суцільно з військових слів: атом, вибух, герої… І це ускладнює розуміння того, що ми перебуваємо в новій історії… Почалась історія катастроф… Але людина не хоче про це думати, тому що не замислювалася над цим ніколи, вона ховається за те, що їй знайоме. За минуле. Навіть пам’ятники героям Чорнобиля схожі на військові…

– Моя перша поїздка в зону…

Цвіли сади, радісно блищала на сонці молода трава. Співали птахи. Такий знайомий… знайомий… світ. Перша думка: все на місці і все – як раніше. Та ж земля, та ж вода, ті ж дерева. І форма, і колір, і запах у них вічні, ніхто не в силах тут що-небудь змінити. Але вже першого дня мені пояснили: квіти рвати не треба, на землі краще не сидіти, воду з джерела не пити. До вечора спостерігала, як пастухи хотіли загнати в річку втомлене стадо, але корови підходили до води і тут же повертали назад. Якось вони здогадувалися про небезпеку. А кішки, розповідали мені, перестали їсти дохлих мишей, а ті валялися всюди: в полі, у дворах. Смерть таїлася всюди, але це була якась інша смерть. Під новими масками. У незнайомому обличчі. Людину заскочили зненацька, вона була не готова. Не готова, як біовид, не спрацьовував увесь її природний інструмент, який налаштований, щоб побачити, почути, помацати. Це вже було неможливо, очі, вуха, пальці не годилися, не могли придатися, тому що радіації не видно, й у неї немає запаху та звуку. Вона безтілесна. Все життя ми воювали або готувалися до війни, стільки про неї знаємо – і раптом! Образ ворога змінився. У нас з’явився інший ворог. Вороги… Вбивала скошена трава. Спіймана риба, спіймана дичина. Яблуко… Світ навколо нас, раніше податливий і доброзичливий, тепер вселяв страх. Старі люди, їдучи в евакуацію і ще не уявляючи, що назавжди – дивилися на небо: “Сонце світить… Немає ні диму, ні газу. Не стріляють. Ну хіба це війна? А треба ставати біженцями…” Знайомий… незнайомий… світ.