Диктатор

– Ти знаєш, Миколо, він був дивовижною особистістю. Статний такий чоловік. Сивуватий вже, хоча і сорока не виповнилося. Жінкам подобався. Чоловіки його боялися. Він умів переконувати. І вмів примушувати. Але також він умів вірити. Вірити в те, чим займався, чому присвятив своє життя. І цим вирізнявся серед собі подібних, – сказав мені дід, розповідаючи саме про той момент свого життя, коли він – молодий, вже одружений, перспективний та цікавий, потрапив на роботу до загадкового генерала.

– З цього все і почалося, – мовив з нотками ностальгії дід. – Наш шлях до влади.

З його голосу я зрозумів, що він сумує. Сумує за своєю молодістю, за тим часом, який розвіявся у пам’яті ще живих людей і рік за роком танув, залишаючись в архівах, на старих фото, відео та інших носіях. Час помирає разом з людьми, бо його вже ніхто не згадає, не поділиться досвідом, не розповість про тих людей, які жили тоді – в часи російської агресії, в найтяжчі українські роки.

– Ми обирали нового президента, бо той, що був у нас, утік до Ростова, а потім до Москви. Про втечу Януковича писано-переписано, сказано-переказано, навіть фільм зняли наприкінці 20-х років. «Втеча зрадника». Не дивився? – дід повернувся у кріслі обличчям до книжкової шафи. Я зрозумів, що він намагається знайти своїми старими очима якусь книжку.

– Що ти шукаєш? – запитав я його.

– Помовч! – без злості гримнув він на мене, а потім додав: – Друга полиця знизу. Один-два-три-чотири… сьома книга зліва. Принеси її мені.

Я підвівся, узяв книжку і прочитав її назву. «Політичний режим Віктора Януковича». Автор – дід. Рік видання – 2020. Сорок вісім років тому. Я знав цю книжку, як і усі інші, писані моїм дідом.

– Розгорни її. Сторінка 148. І зачитай третій абзац зверху.

Я відкрив книжку, знайшов потрібне місце і зачитав уголос:

«Віктор Янукович був найгіршою кандидатурою з усіх можливих від Донбасу, але так було потрібно долі, аби саме він став кандидатом у президенти, а пізніше і президентом».

– Якби не Янукович, а хтось інший став би в 2010 році біля керма держави, не було б Майдану. У Януковича елементарно не вистачило розуму й бажання усвідомити, що значить бути президентом. Така моя думка. Така моя переконаність, синку. Нам просто не поталанило на порядну людину в той час.

– А пізніше? – запитав його я.

– Що пізніше?

– Теж не поталанило на президента?

– Після Майдану усім потрібен був час, аби усвідомити, що ідеали та реальність в умовах України – несумісні речі. Але без тих років, що минули від революції до приходу Диктатора, ми не можемо говорити і про самого Диктатора, бо він був породженням не революції, а саме постреволюційного часу. Коли невизначеність правила усім. На той момент, синку, наша держава перебувала у стані важкого, хронічного хворого, якого могли врятувати одним тільки хірургічним втручанням. Порядок потрібно було наводити сильною рукою.

Дід замовчав, схилив свою сиву голову, а потім одразу переключився на попередню розповідь про роботу на генерала. Адже, як він сказав нам усім, саме з тієї роботи все у нього і почалося.

– Генерал Добрознай умів цінувати та заохочувати розум. Він був справжнім «мисливцем за головами».

– Чим же конкретно ви займалися? – запитав урешті- решт я.

– Усім, синку, – посміхнувся дід. – Ми займалися практично усім, що мало відношення до політики, війни, міжнародних відносин та стратегій виборчих перемог. Ми були аналітичним центром, який продукував державну політику та поради для іноземців, котрі грали свою гру на території нашої з тобою батьківщини. Не забувай, що того першого постреволюційного року ми ледве не втратили суверенітет і незалежність. Ми ледве не втратили державу. Наша суб’єктність на світовій арені була кволим цуценям, якого викинуло на вулиці злого і жорстокого міста. Європа і адміністрація Обами боялися Росію. Цей страх відчувався в повітрі. Він жив десь на підсвідомому рівні, а намагання України апелювати до Будапештського меморандуму розбивалися об холодний цинізм жорстокої дійсності, в якій ніхто не мав жодних намірів виконувати колись узяті на себе зобов’язання. Що б там потім усі вони не говорили, але анексія Криму дала мені розуміння, що ніхто з західних держав не починатиме велику війну з Москвою через Україну. У нас забрали ядерну зброю, а взамін подарували рожеву казку про європейське майбутнє, якого ніхто в Україні не знав і не бачив. Історія приходить двічі. Вперше як трагедія. Вдруге – наче фарс. Ось після подій напередодні Другої світової війни, які скінчилися справжньою глобальною трагедією, історія заграла злим фарсом в Україні. Захід застосовував тактику економічних санкцій. Росія робила ставку на приховану військову силу та ефективну пропаганду. І в той 2014 рік Москва вигравала у Заходу, бо її голоси було чутно повсюди. А її зброї і орди жорстоких солдатів боялися повсюди в Європі.

– Ти працював на розвідку? – чомусь запитав я діда.

– Не зрозумів. До чого тут це?

– Ну, мені здалося, що твій генерал був причетний до розвідки.

– Мій генерал був причетний не тільки до розвідки. І не тільки України. Пізніше я дізнався, що наші аналітичні розробки й сценарії були основою для ряду спецоперацій. Доволі вдалих спецоперацій.

– Діду, скажи, а чому все-таки утік Янукович? Можна ж було все вирішити мирно. Стільки б людей залишилося б жити і не було війни.

– Можна було, – відповів на те дід. – Але для того потрібно було мати розум, сміливість і відповідальність. На жаль, Україні дістався президент, якому були властиві зовсім інші якості.

Після цих слів ми мовчали. Кожен думав про своє. Дід – про роки далекої молодості. Я – про цю кляту книжку, яка захопила мене і яку я писав, недосипав уночі, зранку йшов у клініку, проводив нараду, давав указівки, але оперувати я перестав. Я навіть подумував, аби взяти відпустку на рік за свій рахунок. Але поки що продовжував жити у шаленому ритмі, коли завжди на щось не вистачає часу. На сім’ю, буденні радощі, насолоду життям. І коли починаєш усвідомлювати, що нічого вже не повернути, десь там у грудях починає боліти від туги. За чим, запитаєте ви мене. А хто його знає? У кожного своя туга, свій єдиний таємний біль, змінити який вдається не усім. І тільки той, хто здатен вирвати нестерпний біль зі своїх грудей, може пишатися власним умінням забути минуле. Проте забути минуле означає і забути себе. А тим, хто забуває навіть себе, не варто і починати жити, бо такі люди не здатні принести щось путнє у цей такий добрий і такий жорстокий світ. Я переконаний у цьому, як і мій дід, тому і живемо кожен зі своєю тугою, рухаючись далі у вирі подій, дивлячись у майбутнє, що майорить на горизонті та згадуючи минуле, яке були кривавим, жорстоким, цинічним, але водночас мужнім, сміливим і відчайдушним. Україна народжувалася не у законах, що лягали словами на папір. Вона народжувалася разом з кулями стрілецької зброї, з вибухами гранат і ракетними пострілами, що летіли Україною в ті далекі роки, бо йшла боротьба, в якій усі ми – українці другої половини ХХІ століття, могли б і програти. І тоді б моя історія мала зовсім інше продовження, бо скоріш за все мого відомого та славетного діда розстріляли б або посадили б років на двадцять. Ті, хто підтримав Диктатора, хто стояв з ним поруч у найважчі хвилини, були кастою недоторканних. І відрізнялися від усіх каст, що були до них, тільки своїм переконливим поглядом на боротьбу з корупцією. І вони її побороли! За це їм і дякуємо. А хтось, напевно, проклинає. Бо крові при Диктаторі, як і змін, було вдосталь.

– Багато було крові. Але тільки так! – сказав того вечора мені дід і стиснув свій кулак, в якому ще жевріла чоловіча сила і мужність.

Дід був чесним зі мною, і, розпочавши з Томаса Лейла, він знову повертався до нього, чи то сама історія повертала усіх нас до американця, який стріляв на Майдані і бачив такого ж снайпера, який теж стріляв на Майдані. Лейл входить знову у нашу розповідь, повертається до неї, аби грати свою важливу роль у подіях, що передували тим всенародним виборам, які й наділили Диктатора владою.

– В роки моєї молодості Україна була країною корупціонерів, аферистів, нахаб, солдатів, іноземних шпигунів та радників, а також мародерів, сепаратистів і відвертих зрадників, – дід прищурив свої розумні очі, почесав за вухом і додав:

– Часи були такі, синку, коли, одягнувши вишиванки, «шароварники» розкрадали і шматували Україну. Скажу тобі більше – не тільки чужі, але й свої. Саме це і було тією трагедією, раною, хворобою, яку своїми різкими та досить суперечливими з точки зору ліберальної демократії методами вправно вилікував Диктатор. Там, де не діє слово, бажаний результат дає тільки сила. Запам’ятай це, синку! Без цього тобі ніколи не зрозуміти Диктатора. Його цікавила країна, а не гроші. Йому завжди вистачало того, що він мав. Він жив, як живе середній клас. І ця його риса забезпечувала народну згоду на розстріли та розправи. Його любили бідні. А бідних у ті часи була переважна більшість. Ось так, синку. Знай свою історію! Роки були цікаві. Трагічні та величні часи! – і лише після цього я зрозумів, з якою несамовитою силою мій дід любив ті далекі роки. А ще я зрозумів, як палко він любив Україну і як істинно вірив у справедливість тієї політики, яку сповідував Диктатор, ламаючи старе, аби на руїнах занепаду будувати зовсім іншу державу, яка вже ніколи не буде схожою на ту Україну, яку знали в світі на початку ХХІ століття. То буде інша якість влади, інакший світогляд, життя заради громадян, в яке вже ніхто не вірив. То буде дійсно перемога перемог, але перш ніж вести розмову про перемогу, ми неодмінно маємо сказати і про зраду, яка стала модним псевдоінтелектуальним трендом тих років, що йшли одразу за незакінченою революцію.

2014–2019 роки

Про зраду

Усе стало іншим в Україні. Драматичнішим та песимістичнішим. Повсюди жила суцільна «зрада», яка народилася на Майдані і множилася країною, об’єднуючи різних людей у їхній спільній зневірі.

Перший рік після революції промайнув у тяжких втратах в боях за Донбас та президентських і парламентських виборах, коли до влади остаточно прийшли ті, хто мав продемонструвати «життя по-новому з сильним прем’єром для складних часів».

Не вийшло!

Не вдалося!

А може, взагалі не планувалося?

Така вже була сумна традиція, що українські політики, які ставали на п’єдестал найвищої влади, не спромоглися продемонструвати «українське диво». Ні економічне, ні соціальне, ні політичне. Мабуть, кожен з керманичів розумів свою високу державну місію виключно у його особистих категоріях, що минали горизонти державного, обмежуючись вузькими і підступними егоїстичними інтересами легкої наживи та зловживання службовим становищем. Здавалося, що революція, війна, втрата Криму, стільки жертв – все це вплине на світогляд людей. Не судилося. Не сталося, бо як тільки ті люди потрапляли до владних кабінетів, усі їхні гасла залишалися за парканами та стінами установ, в яких жила держава, а з нею і корупція.

У 2015 році «суцільна зрада» тільки посилювалася. На те були об’єктивні причини. Вітчизняна економіка не демонструвала успіхів, ціни й тарифи на комунальні послуги росли (так Україна наближалась до європейських стандартів), доходи населення були мізерними, на фронті гинули українські воїни, люди все частіше задумувались над питанням, чим, власне, усе це скінчиться. І чи заради такого вертепу й хаосу була революція?

Критиків влади в той постреволюційний період було в Україні достатньо. І, чесно кажучи, вони мали на те право. Шкода, правда, що більшість із них критикували владу з простої причини власного бажання самим стати тією владою. Навіщо? У кожного своє его.

Конспірологи публічно заявляли про наміри масонів штучно зменшити населення України, а саму нашу державу перетворити на сировинний придаток. Для цього буцімто і кандидатури владарів підбиралися. Хтось казав про класичну «бананову республіку», лунали думки і про буферну зону між Росією та Європою, про клептократію і новий олігархічний режим, який відрізняється від попереднього розумом, знанням іноземних мов та більшою жадібністю і цинізмом. І чим далі рухалися дорогами життя, тим всеохопнішою ставала зрада.

Зрада жила повсюди, де була Україна. Вона оселилася у холодних домівках людей, правила свій бал в окопах та на лінії зіткнення з сепаратистами, лунала дитячим криком новонароджених у пологових будинках, тихо зітхала старенькими легенями бабусі, яка йшла геть з аптеки, так і не купивши собі ліків, проглядала крізь дірки неіснуючої стіни на кордоні з Росією, веселилась у нічних клубах та притонах Києва, Харкова, Одеси, Дніпра і Львова, наче в країні і не було ніякої війни. Зрада ходила вулицями міст, була непроханим гостем сіл та селищ, заходилася гучним і страшним сміхом на високих Печерських пагорбах, забирала у людей останнє – надію, породжуючи лише розчарування й ненависть. А тим часом люди почали задумуватися. Десь лунали думки, що при попередниках життя було кращим, а на руках у людей не було такої кількості зброї, долар коштував вісім гривень, і за комуналку не доводилося віддавати останнє. І коли прихильники влади звертали увагу суспільства на відверту маніпулятивну основу теорії «про долар по вісім», любителі зради тільки посміхалися на те у відповідь, а думати продовжували своє – незадоволене й бунтарське.

Миттєвих змін, про які так мріяв український народ, не сталося. Люди почали втрачати роботу, малий і середній бізнес зупинявся, загнаний у глухий кут новими реаліями, пенсіонери й інші незахищені верстви населення у розпачі не бачили майбутнього, а за злочини на Майдані, за вбивства людей так ніхто і не відповів. Це розуміли як у країні, так і за її межами. І чим далі минав час від революції, тим більше було питань, але ось відповідей на них не вистачало. До того ж війна не закінчувалася, Росія продовжувала наполягати на своєму, множачи число жертв, Мінські угоди дали час для української армії, проте порушувалися і врешті-решт були знехтувані, пошук нових форматів і тези щодо введення миротворчого контингенту ООН на окуповані території Донбасу не давав результатів, адже Кремль не йшов на поступки, а й надалі продовжував демонстрацію і реалізацію «імперської величі» Російської Федерації.

В найважчі моменти перших двох років війни зрада досягала стадії справжньої шизофренії, яку вміло підігрівали як у самій Україні, так і з Москви. Ментальність українського народу мала ще й свою специфіку. Та ментальність дивилася навіть на перемогу з погляду зради, шукала кволі місця, діставала з шафи приховані скелети, говорила на біле чорне, а на чорне біле і переконливо казала українцям, що та перемога – то теж суцільна й цинічна зрада.

У таких умовах були потрібні справді радикальні зміни. Але їх не було, хоча про них говорили, на них чекали, сподівалися, дехто ще не переставав вірити у прорив, проте минав час, щодня у новинних стрічках українці читали про нових загиблих у жорстокій війні, за якими йшли повідомлення про черговий хабар, яке вже за рахунком викриття, про будинки-палаци та автомобілі преміум-класу, про коханок і «діамантових прокурорів» й офшорні запаси тих, хто з обов’язку державницької посади мав з ними боротися, про відпочинки можновладців на екзотичних островах та Лазурному березі. Кланово-олігархічна фантасмагорія гуляла країною, веселилася в її великих містах, грабувала її села, залишаючи селян без їхнього єдиного багатства – землі, вела цілі війни за популярне у Китаї, Польщі та інших країнах каміння під дивною назвою «бурштин», рубала своєю мускулистою вправною рукою український ліс, який, перетнувши кордон, ставав уже словацьким, турецьким і румунським, купувала вугілля у проросійських бойовиків, а потім продавала його на внутрішньому ринку України, наче воно і не у сепаратистів куплене, взагалі вела торгівлю через лінію фронту, й усі прихильники зради досконало знали, що той, хто контролює блокпости на лінії розмежування, «заробляє» шалені гроші, а тим часом з країни виїжджала молодь, люди тікали геть, наче ті далекі емігранти початку ХХ століття, що рушали до Америки з Російської та Австро-Угорської імперій, Італії чи Греції, а в Україні залишалися ситі корупціонери, голодні пенсіонери та діти без майбутнього, люди спивалися, а ті, хто повертався з фронту, розуміли, що держава забула про них, наче їх ніколи і не було. Наче вони і не воювали за свою батьківщину.

Помилкою, злою та безглуздою помилкою влади, було те, що вона – влада, сама підігрівала зраду, годувала її щодня новими темами та випадками, які пізніше, крізь десятиліття та роки, стануть українською історією, нагадуватимуть нащадкам того постреволюційного та воєнного покоління про те, що у світі є не тільки добро. У світі існує ще й зло, яке одягає різні маски, але завжди за тими масками ховається одна й та ж сама суть. Огидна, цинічна, неприємна суть жадібних і бездушних людей, які не бачать свого життя без легкої наживи.

Політика влади не приносила позитивних результатів. Україна жила від кредиту до кредиту, а внутрішні чвари були небезпечнішим ворогом, аніж зовнішня агресія. Активістів та патріотів прямо з фронту відправляли до поліцейських відділків, а усі, хто мав нахабство критикувати владу, неодмінно отримували клеймо «агента Кремля». Ось так жила Україна після Майдану, стікала кров’ю своїх синів і доньок, плакала за втраченими можливостями і майбутнім, яке більшості людей бачилося незрозумілим, сумним і безперспективним.

– Здобули! – сміялася зрада з обдуреного українського люду, що віддавав найдорожче – своє життя, поки окремі його представники грабували та шматували ту нещасну, прокляту і таку жертовну країну, яка не знала іншої долі, як боротися за своє існування і стверджуватися всупереч бажанням її ворогів.

Про перемогу

Аби заперечити зраду, перемога активно й нахабно рушила у свій нелегкий шлях Україною.

Ціла армія йшла за нею. І звалися ті воїни «порохоботами». Серед них були й такі, які дійсно вірили у зміни, намагалися пояснювати іншим, що треба підтримати як президента, так і прем’єра, адже важкі часи, Росія нахабно вторглася на територію України, проте усе вийде, потрібно тільки трішки потерпіти, почекати, протриматися.

У перші два роки після Майдану люди намагалися ще вірити. Але ті, хто трохи розумівся на політиці й знав, хто прийшов до влади, тільки посміхалися. Бо не може бути віри тим, хто не тримає свого слова. Хто цинічно бреше заради одного – абсолютної влади, яка відкриває шлях до шалених статків. Тому і армія перемоги ставала все меншою і непереконливою. Вона танула, наче зимовий сніг під яскравим та теплим сонцем. Вона гинула разом зі своїми керманичами, що безсовісно вели ту армію на вірну смерть.

Що би не говорила зрада, але перемога мала у своєму запасі вагомий козир. Він стосувався Росії. Остання українська революція ХХІ століття зірвала «братню маску» з обличчя Кремля. Українці зрозуміли, що не існує ніякої дружби й братерства. Врешті-решт відкрилася істинна сутність росіян – хижа, зла і жорстока. Зомбований люд ішов до України, аби вбивати і нищити. Приховане бажання, яке жило у нутрощах росіян, вміло відкрив їхній президент. І тому українська перемога спиралися на тезу про те, що Україна назавжди відірвалася від злої імперії і повернулася до європейської домівки. Але Європа не квапилася приймати Україну. Та й деякі українці були прихильниками Росії, сумуючи за спільним радянським минулим, за цінами й зарплатами, які були за минулої влади, за миром і Кримом, який, як вважали такі громадяни, не Росія забрала, а саме українська хунта віддала. Дивні люди, вони хотіли жити у дружбі з Москвою, яка нищила їхній народ, але ось саме цей народ мав платити таким громадянам пенсії.

Як би там не було, а перемога взялася демонструвати реформи. Іноземці в уряді, поліція замість міліції, парламентарі без освіти, а виключно з незначним революційним досвідом та вмінням добряче врізати по опозиційно-корумповано-сепаратистській пиці ногою чи рукою, прозорі системи державних закупівель, нові антикорупційні органи і, звісно ж, найкращі канони західної демократії та боротьба з корупцією, яка врешті-решт розбивалася об бездушну систему суддів та судів, законодавства, відсутність політичної волі і небажання щось радикально змінювати.

І ось, коли на вулиці міст та сіл України прийшов 2017 рік, була здобута вагома перемога, яку влада однозначно записала до свого активу і нагадувала про це своїм громадянам.

Безвіз.

Коротке і дивне слово, яке того літа уособлювало перемогу України, адже то був перший реальний квиток нашої неньки до Європи. Захід зробив свій крок у відповідь на тисячі загиблих, на сотні тисяч біженців, переселенців, котрих гнав геть з їхнього дому жорстокий вітер несправедливої війни. Нам кинули м’яч, спостерігаючи, як ми використаємо той довгоочікуваний пас європейців, яким у більшості своїй було байдуже до України, бо кожен з них зменшував свій світ до розмірів власної країни, міста, села, вулиці, сім’ї. Але, незважаючи на це, що би не казали росіяни про Європу та Україну, які б нові доводи не вигадувала їхня пропаганда, що би не поширювали сотні й тисячі проплачених «тролів», які з початком україно-російської війни стали невід’ємною і досить важливою частиною інформаційної машини Кремля, але безвізовий режим був безперечною перевагою закордонного паспорту громадянина України над своїм колегою з Росії. Європа ставала ближчою, і українці не забарилися цим скористатися.

Грав свою роль безвіз і для мешканців Криму та окупованих територій Донбасу. Отримати біометричний закордонний паспорт України кортіло багатьом тим, хто свідомо або примусово змінив громадянство на російське, або ж обзавівся папірцями псевдореспублік. Безвіз боляче вдарив по самолюбству та «імперській величі» луганських і донецьких ватажків, адже вони, окрім поїздок до Ростовської області і таких же окупованих Абхазії та Осетії, нічого іншого запропонувати людям не могли. І це пробирало до живого.

Впевнені крики зради і скрутна економічна ситуація в країні, спираючись на безвіз, гнали сотні тисяч українців у пошуках кращої долі, нового життя, впевненості та стабільності, захисту і спокою, коли кожен день починається інакше, аніж то було в Україні. Тільки у 2017 році з України виїхало один мільйон чоловік. Гнітюча, вражаюча цифра, яка криком кричить, верещить про проблеми, вказує на небезпеку, але її, як і багатьох в тій країні, не чують і намагаються не бачити.

Перемога заперечувала зраду, але з кожним новим роком робила це більш невпевнено, якось зовсім по-дилетантськи, намагалася просувати власний порядок денний, якому вже не вірили, тому що ситим ніколи не зрозуміти голодного, так само як корупціонеру не збагнути бажань чесної людини. Влада наймала собі нових воїнів, які б прославляли перемогу, кидала на це матеріальні ресурси, аби усі повірили у те, чим не жили. Проте, що би не казала зрада, але перемога була. Вона не мала нічого спільного з українськими керманичами та їхньою шкідливою політикою. Вона жила в серцях простих українців, які щодня прокидалися та йшли у свій черговий бій з вірою, що усе недарма, що вони захищають свою батьківщину, аби їхні діти жили у добробуті та безпеці.

І ті прості громадяни, яких влада забивала ногами, обкладала податками та тарифами, дурила і обманювала, аби потім кидати напризволяще, саме вони і були перемогою України над усім злом, яке йшло як ззовні, так і зсередини, намагаючись забрати останнє, що ще залишалося у людей. Саме вони посміхалися на вулицях перехожим, допомагали незнайомим їм людям на фронті, чим і відрізнялися від росіян, які в останні роки не посміхалися ані життю, ані перехожим, ні навіть своїм дітям, бо жили вони у занадто жорстокій країні, яка не залишала часу на посмішки, адже вічно вимагала від своїх громадян тільки жертовності, одного лишень терпіння та смиренності у всьому, що стосувалося основних канонів буття, встановлених бездушною системою державного управління за часів президента Путіна.

Зима 2018 року

Майкл С’юті постарів. Роки брали своє, але той, хто думав, що старість перетворила містера С’юті на хворого та немічного дідугана, дуже помилявся. Люди, які знала старого Майкла, казали про нього лишень одне:

– Подивіться у ці очі! Вони ніколи не старіють. Його очі виражають саму його сутність. Здається, що він і помре з цим свідомим, зосередженим поглядом очей, які бачили зло у всіх його проявах, а з добром були знайомі хіба що тільки теоретично.

І то була правда.

Він їхав з Ленґлі, штат Вірджинія, до Вашинґтона, округ Колумбія, де у нього була зустріч. По праву сторону за спиною залишався Меморіал Лінкольна, а його шофер далі тиснув на газ, прямуючи Констит’юшн Авеню, в самому серці американської столиці, де попереду виднівся Капітолій, а по ліву сторону за Еліпсом та Президентським парком був Білий дім – таємнича та всесильна будівля, з якої ось вже десятиліття поспіль намагалися правити світом.