Полная версия
Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н. е. – ІХ ст.)
Самі ж завойовники, як про це свідчать знахідки на найбільшому їхньому городищі Мала Копаня та могильнику в урочищі Челлениця, запозичили чимало рис кельтської культури. В археологічній літературі ця спільнота кельтизованих дакійців найчастіше визначається як група Падеа-Панагюрські Колонії. На межі ер греко-римські письменники згадують проживання у Потиссі, на кордоні з Дакією, племен анартів (Άναρτοι) і теврисків (Τευρίσκοι). Під цими етнонімами найімовірніше фігурували певні змішані групи населення, які виникли вже опісля походів Буребісти. Прикметно, що один епіграфічний напис з римського міста Аквінкума (розташовувався на місці сучасного Будапешта) згадує таку собі «Юлію Утту Епону з племені азартів». Третє з імен цієї пані не що інше, як теонім кельтської богині плодючості й покровительки конярства.
Не менш цікаві процеси за участю кельтів відбувалися у цей час на землях між Дністром та Дніпром. У Північному Причорномор’ї найбільш раннім повідомленням про кельтів (галатів) є віднайдений в Ольвії Декрет на честь Протогена. Цей документ містить докладний перелік заслуг перед полісом заможного громадянина Протогена, життя якого припало на те саме буремне ІІІ ст. до н. е. Це був непростий час, відомий як «епоха кризи в Північно-Західному Причорномор’ї». Тоді різко скоротилася господарська активність у регіоні, припинили своє існування більшість античних поселень, а великі міста не шкодуючи коштів і зусиль зміцнювали оборонні споруди15.
У Декреті, серед іншого, йдеться про матеріальну допомогу, яку Протоген надав Ольвії в умовах загрози нападу на місто галатів (Γαλαται) та скірів, які уклали союз для спільного походу на поліс. До цього союзу долучилися раби та «мікселліни» (змішане елліно-варварське населення околиць поліса). Навіть войовничі і «непереможні» скіфи шукали укріплених місць, «боячись жорстокості галатів», а із самої Ольвії у паніці тікало населення. Протоген допоміг із фінансуванням відбудови міських укріплень і напад, найімовірніше, не відбувся. Однак перебування нових прибульців у Північно-Західному Причорномор’ї вочевидь не було мирним. Не випадково один фрагментарно збережений декрет з Істрії згадує про якусь «галатську війну» у регіоні16.
Хто ж такі загадкові «галати», звідки вони прийшли під стіни Ольвії? На жаль, однозначної відповіді на це питання немає, адже дату Декрету на честь Протогена можна встановити лише приблизно. Нещодавнє дослідження родової ольвійської просопографії продемонструвало, що період найбільш активної діяльності Протогена припадав на середину ІІІ ст. до н. е.17. У такому разі «галатами» з протогенового декрету могли бути вихідці зі згадуваної нами раніше з кельтської держави Тиліс у Фракії.
Опосередковано про це свідчать знайдені на берегах Дністровського лиману кельтські свинцеві монети рідкісного «типу Царевець», відомі виключно у Північній та Північно-Східній Болгарії18. Також привертає увагу поховання з латенським мечем із Вищетарасівки (Токмаківський р-н Дніпропетровської обл.), яке за характером нагадує могили кельто-фракійської воїнської еліти, знов-таки, з теренів Болгарії (Паволче, Казанлик, Кальново). На землях Правобережної України загалом знайдено чимало предметів латенської культури (переважно прикрас), датованих ІІІ ст. до н. е., що свідчить про певну активізацію контактів із кельтами.
Однак якщо дата Декрету Протогена припадає на межу ІІІ–ІІ ст. до н. е., як це інколи припускають, батьківщину «галатів» слід шукати у зовсім іншому регіоні. Їхні союзники скіри (від герм. *Skirōz – «чисті, блискучі») – плем’я германського походження, яке пізніші джерела фіксують ближче до балтійського узбережжя. Якщо галати прийшли разом із ними, вони цілком могли бути вихідцями з кельто-германського пограниччя десь на далеких від Понту Евксинського теренах Чехії та Польщі.
У ІІІ–ІІ ст. до н. е. етнонім «германці», як узагальнюючий термін для позначення північних «варварів», ще не вживався, отож творці декрету на честь Протогена могли вжити добре відомий їм термін «галати». Вони могли називати так і племена бастарнів, які на початку ІІ ст. до н. е. раптово з’явилися у Наддністрянщині, як потужна військова сила.
Македонські правителі Філіп V та його син Персей, які вели у той час виснажливу боротьбу з Римом, намагалися залучити бастарнів як союзників, мріючи про створення коаліції, яка мала б здійснити напад на Італію. По тому бастарни упродовж 150 років виступали затятими ворогами Риму, щоправда, перепадало від них й іншим, особливо сусідам. У 179 та 168 рр. до н. е. бастарни переходили через Дунай, грабуючи землі іллірійських та фракійських племен. Через сто років, а саме 74–63 рр. до н. е., вони таки взяли участь у війні Риму з Мітрідатом VI Євпатором на боці останнього (App. Mithr. 69), а на межі 60–50-х рр. до н. е. завдали римлянам (цього разу під проводом Гая Антонія) відчутної поразки, допомагаючи громадянам повсталої Істрії. Останній свій задунайський похід бастарни здійснили у 29 р. до н. е., але були розгромлені Марком Крассом.
Частина античних авторів зараховувала бастарнів до кельтів, інша – вважала їх германцями. Водночас, слід пам’ятати, що для греків та римлян назви «кельти», «германці», «скіфи» були не більше ніж умовними класифікаторами ворожих племен, які розрізняли насамперед за географічними та політичними, але не за етнічними ознаками. Імовірно, бастарни були змішаним конгломератом племен, що відображає, зокрема, й їхня назва, яка походить від германського «бастарди», «напівкровки». Окремі племена бастарнів (сидони та атмони) також мали явно германські етноніми. З іншого боку, відомо, що македонська дипломатія розраховувала на союз бастарнів із кельтами Подунав’я (скордисками), бо вважала їх родичами. Етнічний склад бастарнів еллінських джерел (або подібного до них пізнішого конгломерату кімврів) найкраще відзеркалює знахідка бронзових шоломів з Негау (Словенія), у місцях їхніх давніх походів. Два з цих шоломів мали написи – «Харігаст, жрець» та «Дубн, убивця кабанів» – германською та кельтською мовами відповідно!
Археологія підтверджує, що у ІІ–І ст. до н. е. територію Правобережної України та Молдови охопили зміни. У басейнах Дністра та Дніпра у цей час сформувалися поєнешті-лукашівська та зарубинецька археологічні культури, до яких згодом долучилися носії пшеворської культури з території сучасної Польщі. Через значний вплив технологій та обрядовості кельтів усі ці археологічні спільноти отримали назву культур «кельтської вуалі» або латенізованих культур19. Їхніми носіями, у різних пропорціях, залежно від конкретного регіону, стали германці, мігранти з контактних кельто-германських зон, а також місцеві нащадки населення скіфського часу. На сьогодні майже поза сумнівом, що весь цей строкатий етномовний «коктейль» античні автори якраз і називали «бастардами», а інколи – «кельтоскіфами»20.
Етнонім «кельтоскіфи», поза сумнівом, був суто «кабінетним», як сказали б сьогодні, терміном елліно-римських інтелектуалів, однак певна присутність кельтських елементів у цей час на теренах України відповідними писемними джерелами зафіксована. Зокрема, географ і астроном Клавдій Птолемей (бл. 90 – бл. 168 рр.) відзначав перебування північніше дельти Дунаю племені бритолагів, назва якого є однозначно кельтською, а також кельтомовний топонім Аліобрікс (від кельт. allo- «інший», -briga «фортеця на пагорбі») (III. 10. 5). Ще кілька кельтських за походженням топонімів Клавдій Птолемей зафіксував у Наддністрянщині – Карродун, Еракт, Метоній. Найцікавіша з цих назв – Карродун (кельт. karr- «колісниця» й dun «фортеця, місто»), адже подібні топоніми були поширені на заході кельтського ареалу21. Той факт, що кельтомовні назви були поширені у регіоні, де з археологічної точки зору панували пшеворська та поєнешті-лукашівська культура, ймовірно вказує, що мова кельтів була престижним засобом спілкування тогочасної племінної еліти (незалежно від походження, фактично така собі «латина варварського світу»). Згадаємо також і про суто кельтські імена, які нерідко мали ватажки войовничих германців на рубежі ер.
Поєнешті-лукашівська культура в басейнах Прута й Дністра прийшла на зміну гето-фракійським старожитностям ранішого часу. Нині достатньо переконливо показано, що носії майбутньої поєнешті-лукашівської культури були вихідцями аж з території верхів’їв далекої Ельби, де контактували ясторфська культура давніх германців та латенська культура кельтів. Ареал поєнешті-лукашівської культури охоплював територію Середнього та Нижнього Подністров’я, межиріччя Пруту й Сірету, на півдні простягаючись до дельти Дунаю, а на півночі займаючи землі сучасної Буковини й частково Поділля. У середині І ст. до н. е. нищівного удару поєнешті-лукашівській культурі завдали даки царя Буребісти.
Майже одночасно з поєнешті-лукашівською відбувалося формування зарубинецької археологічної культури, яку наприкінці ХІХ ст. відкрив В. Хвойка поблизу с. Зарубинці на Київщині. За часів розквіту ареал зарубинецької культури охоплюватиме величезну площу близько 450 тис. кв. км. у Середньому та Верхньому Подніпров’ї, Південному Побужжі, басейні Прип’яті та Десни.
На цих теренах досліджено могильники з кремаційними похованнями в ліпних глиняних урнах, а також невеликі поселення, розташовані здебільшого на високих річкових мисах, горах (і часом непогано укріплені) та у заплавах річок. Пам’ятки зарубинецької культури близькі поєнешті-лукашівським; свого часу їх навіть об’єднували в одну археологічну спільність. Однак наявні й істотні розбіжності, які полягають у тому, що на формування зарубинецької культури вплинула культура кельтів із Подунав’я, а також місцеве ймовірно балто-слов’янське населення Подніпров’я.
Вплив кельтів помітний насамперед у поховальному обряді зарубинецької культури. З його характерних ознак (а їх виокремлюють 78) більшість (62) притаманна також і кельтам із Балканського півострова. Спільні риси є у формах та способах орнаментації ліпного посуду. Крім того, майже всі зарубинецькі фібули (застібки до плащів) мають прототипи саме серед кельтських пам’яток Південно-Східної Європи. Посеред них власне і фібула «зарубинецького типу» з трикутним щитком – поза межами зарубинецької культури подібні поширені майже виключно на території колишньої Югославії, на землях кельтів-скордисків.
Балканські елементи з’являються у зарубинецькій культурі майже одночасно з походами бастарнів за Дунай у першій третині ІІ ст. до н. е., тож пов’язують їх появу саме з поверненням бастарнів звідти. Шукаючи землі для поселення, бастарни могли податися аж у Подніпров’я, яке саме на той час не було перенаселеним. Разом із ними туди потрапили й певні групи кельтського населення Подунав’я, споріднені з бастарнами, як повідомляв про це Тіт Лівій. Найімовірніше це були жінки, адже трикутні зарубинецькі фібули, виготовлені за кельто-іллірійським зразком22, були елементом саме жіночого костюма. До речі, і виробництво ліпної кераміки, у якому помітні елементи кельтської традиції, також зазвичай вважають жіночою сферою діяльності.
Наприкінці ІІ – у першій половині І ст. до н. е. у зарубинецькій культурі посилився вплив північно-західних, «германських» елементів. З’явилися нові типи речей, викристалізувався верхньодніпровський варіант культури, який більшою мірою тяжіє до пам’яток ясторфської та оксивської культур Північної Німеччини та польської Прибалтики. Припускають, що ці зміни пов’язані з проникненням до зарубинецького ареалу племен кімврів, вихідців із півострова Ютландії, які разом зі своїми численними кельтськими та германськими союзниками пройшлися вогнем та мечем майже всією територією Європи. Майже одночасно у Верхньому Подністров’ї з’явилася група носіїв пшеворської культури.
Усі ці нові групи «варварського» населення, як і раніше, прагнули переселитися у заможніші та тепліші краї за Дунаєм. Саме вихідці з ареалів пшеворської та зарубинецької культур взяли участь в останньому балканському поході бастарнів, який 29 р. до н. е. завершився для них катастрофічною поразкою.
Про залучення населення тогочасної України у балканські справи свідчать деякі важливі знахідки, зокрема, накладка піхов меча з пшеворського поховання у Гриневі, а також речі з могильника Мутин на Чернігівщині. Тут, у похованнях, датованих у проміжку від середини І ст. до н. е. до початку І ст. н. е., було виявлено коштовний середземноморський бронзовий посуд і з-понад десяток комплектів найкращого (як на той час) воїнського спорядження, зокрема відразу п’ять рідкісних східнокельтських шоломів, виготовлених у Подунав’ї. Мутинський комплекс у басейні р. Сейм є унікальним з огляду на свою ізольованість далеко на сході ареалу латенізованих культур23. Характер інвентарю та елементи поховального обряду вказують на північно-західне походження похованих тут воїнів, які раніше брали участь у війнах на Балканах..
На межі ер вплив культури кельтів на землях України починає слабшати, що насамперед було пов’язане із занепадом військово-політичної могутності кельтських політичних утворень у Європі, які остаточно програють військове протистояння Риму – від Британії до Галлії. Менше ніж за століття від величезного ареалу поширення кельтських народів залишилися уламки, деякі з них (Ірландія, Шотландія, Уельс, Бретань) збереглися до сьогодення. Сліди давніх кельтів Центральної та Східної Європи загубилися на дорогах тисячоліть, однак спадщина їхньої історії та культури ще довго даватиметься взнаки, зокрема й на теренах України.
Елліни на берегах Понту Евксинського
Ольвія та її громадяни
У давній історії земель, що лежать на північ від Понту Евксинського, є цікава і повчальна сторінка. Вона про те, як шукали і знайшли свого щастя елліни двадцять шість століть тому далеко від батьківщини. Навіть збудоване власноруч місто так і назвали – Ольвія, тобто – «Щаслива». Свого часу елліни заснували декілька міст із подібною назвою, у різних частинах відомого їм світу – від берегів Іберії, Сардинії та Галлії до Кілікії і Єфрату. Північнопричорноморська Ольвія відома під іменем «Ольвія Понтійська».
Близько восьми сотень років на берегах Бузько-Дніпровського лиману жили люди, вирощували хліб і виноград, створювали власними руками багато чого необхідного для життя, торгували із землями ближніми і дальніми. Боронили своє місто у лиху годину. Шукали порозуміння із сусідами. Однак сьогодні ці еллінські пошуки щастя – хоча вже і перегорнута сторінка історії, однак надзвичайно цікава та повчальна.
З чого починалася Ольвія…
У наш час слова «колонія», «колоніалізм» сприймаються, як щось однозначно ганебно-імперіалістичне, пов’язане із гнобленням корінного населення словом, не цілком пристойне. Тому нині для людей, не обізнаних із давньою історією, відповідно звучатиме словосполучення «еллінські колонії у Північному Причорномор’ї». Реальність була такою, що Елладу на світовій арені в давні часи представляли великі і малі міста-держави (поліси), які часом вступали у союзи, а частіше потрапляли під владу якого-небудь могутнішого сусіда, приміром Персії. Включення до складу останньої означало не лише виплату податків на користь царя царів, але й мобілізацію у випадку війни в перську армію – з перспективою воювати навіть проти таких самих еллінів. Ті, кому подібні перспективи співпраці з новою владою не подобалися, заходилися шукати в Ойкумені іншого місця для проживання, відтак приток переселенців на північні береги Понту особливо посилився упродовж VI ст. до н. е., по мірі розширення меж перських сатрапій.
Одну із перших колоній над Понтом Евксинським (а так елліни назвали Чорне море) було засновано, як показали розкопки, на острові Березань, розташованому у Дніпро-Бузькому лимані. Утім у ті давні часи Березань, можливо, ще не була островом – адже рівень моря був нижчим на кілька метрів. Мешканці тутешнього селища не тільки торгували, а й вирощували хліб, пасли худобу. Дослідники вважають, що населений пункт мав горде ім’я «Борисфен» – на честь божества ріки, яку ми нині називаємо Дніпром.
На далекий острів елліни прибули з Іонії – так у ті часи називали частину Анатолійського півострова. Тут було чимало значних і багатих еллінських міст, стрімко зростаюче населення яких вже не могли прогодувати ані сільське господарство, ані торгівля, затиснуті конкуренцією та податковим законодавством місцевих царств.
Поки правителі великих і малих царств Азії, запросивши на поміч скіфів та кіммерійців, ділили спадщину Ассирії й організовували нові імперії, мешканці малоазійських і інших полісів засновували на далеких берегах Середземного та Чорного морів, від Геркулесових стовпів до Колхіди, одну колонію за іншою, вирушаючи у небезпечні подорожі на захід, на схід і на північ. У випадку з Понтом Евксинським мандрівники не мали особливих конкурентів. Зі скіфами майбутні колоністи цілком могли близько познайомитися ще у Азії і довідатися для себе багато нового і цікавого про країну за морем, а хтось міг навіть при нагоді отримати особисті гарантії вождя, а то і персональне запрошення.
Давно помічено, що поява античних колоній у Північному Причорномор’ї дивним чином збігається із пригодами кіммерійців та скіфів на Сході. Серед інших земель елліни опанували півостровом, нині обмежений Березанським і Бузьким лиманами, а також узбережжя. Згодом кількість античних поселень у районі бузького лиману досягає значної кількості. Археологам нині їх відомо більш як сто, а скільки пішло під воду або ще не знайдено – не відає ніхто. Як називали кожне з таких селищ невідомо. Тому сьогодні вони нанесені на археологічні мапи під сучасними назвами: Широка Балка, Чортувате (з порядковими номерами від 1 до 7) і тому подібне.
Вигляд усі ці поселення над лиманами мали не надто монументальний. Археологи вже розкопали на них чимало котлованів від звичайних землянок. Вважають, що це рештки жител перших поселенців. Коли обживалися, починали зводити комфортніше житло. Поряд із землянками трапляються залишки фундаментів, викладених із місцевого каменю. Стіни на них зводили із саманних блоків. Плаский дах вкривали дерном, землею. Такий будинок досить теплий взимку, а ще кращий влітку, бо захищає від спеки. Між іншим, такі дахи не є свідченням того, що мешканці селищ бідували. Приміром, розкопки показали, що навіть мешканці «міцностінної Трої», яка славилася своїми багатствами, проживали у схожих помешканнях із земляними дахами.
Коли власники такої нерухомості стали заможнішими, то почали використовувати вироблену знов-таки на місці масивну (товщиною 3–4 см) керамічну дахівку. Її під час розкопок часом знаходять у величезній кількості – щоправда, у фрагментованому стані.
Ті поселення були різних розмірів – зовсім маленькі, соток на двадцять, і величезні, до 50–80 га. Останні не поступалися розмірами багатьом еллінським містам. От тільки храмів, стін та інших укріплень вони не мали, отож і не могли виконувати важливі соціальні функції міста. Це були села, які вже майже зникли на інших еллінських землях, де більшість населення переселилася до міст і звідти вела своє господарство в околицях.
Створення мережі поселень не лише розширило і «застовпило» території, основну частину яких займали оброблювані поля, але й дало можливість на повну використати місцеві мінеральні та інші природні ресурси. Мешканці поселень на Ягорлицьку і розгорнули виробництво скла, бронзових виробів, дякуючи наявності незайманого лісу в Гілеї, тоді на дрова вистачало. Виробляли також кераміку, кували залізо. При цьому шкідливі виробництва було винесено за межі постійних поселень.
Набір для торгівлі з аборигенами включав спочатку нескладні у виробництві, але досить ходові на місцевому ринку товари – скляні намиста, вістря стріл, металеві прикраси. На кораблях привозили вино, знаменитий мальований лаковий і металевий посуд, дзеркала й багато інших товарів. Усе це потрапляло з берегів Понту досить далеко на північ, аж до «варварських» міст Лісостепу. Поселенці для дрібних розрахунків завели власну монету. Її відливали з бронзи у вигляді стилізованої стріли. Форма була не лише зручною, але й ідеологічно обґрунтованою: покровителем колоністів вважався Аполлон Ієтрос, божественною зброєю якого були лук та стріли.
Колонія на ім’я Ольвія
Описане вище вільне життя над Понтом скінчилося років за сто-сто п’ятдесят, коли більшість мешканців зосередилася у одному місці, створивши нарешті справжнє місто. Його ім’я – Ольвія – нині досить широко відомо у Краї, хоча ще років 200 тому вчені сперечалися, де саме знаходилося неодноразово згадане античними авторами місто. Його вулиці й площі повернуто з небуття завдяки археологам, і тепер кожний охочий може оглянути руїни античного міста на околиці с. Парутине у Миколаївській області.
Місто було вирішено створити після того, як мешканці окремих селищ не змогли дійти згоди у різних справах. Як було заведено у ті часи, звернулися до оракула Аполлона у Дідімах, що поблизу Мілета. Версія його відповіді, викарбувана на кістяній платівці, дивом збереглася і була знайдена під час розкопок на острові Березань. Божество для залагодження конфліктів порадило заснувати місто-державу і назвати його «Олбіополіс». Назву скоротили для зручності і вийшло: Олбіа. Для сучасних мешканців цих земель назва звучить, як «Ольвія». Мешканців міста у давні часи іменували «олбіополітами». Ну і не забуло божество, устами оракула, нагадати, що дякувати мешканці Олбіополіса за все мають особисто Аполлону Дельфінію, а не Аполлону Ієтросу, як раніше. Відтак і форму монет змінили: на зміну «стрілкам» прийшли бронзові «дельфінчики».
Вважають, що сільську округу елліни, будуючи місто, занедбали не через зростання загрози з боку степових сусідів, а саме тому, що настав час селищам, що розбагатіли на торгівлі, ремеслі, словом, на великому й малому бізнесі, створювати місто. Сформувалася громада, поліс, у розпорядженні якої було досить грошей та інших ресурсів, щоб побудувати нарешті з каменю потужні стіни та башти, звести гідні заможного міста храми та інші громадські будівлі.
Місто
Розташоване на високому березі лиману місто складалося з двох частин: нижньої, біля води, та верхньої. Значна частина нижнього міста нині затоплена – рівень води порівняно з давніми часами зріс на кілька метрів, тож ця частина доступна нині лише для підводної археології. Територія верхнього міста не потерпає від затоплення, але майже всі давні споруди давно щезли з поверхні землі. Річ у тім, що досить велике (понад 50 га) місто, остаточно залишене понад півтори тисячі років тому, з часом перетворилося на джерело будівельних матеріалів. З його каміння збудовано турецький Очаків і сучасне село Парутине і ще багато чого.
Тож не дивно, що навіть міські укріплення не збереглися. Адже їх було збудовано з найкращого каміння, тому і розібрано їх чи не першими. Щоправда, на міських стінах свого часу ольвіополітам довелося заощаджувати – місцями вони, як показали розкопки, були складені взагалі із саманних блоків. Зате у відповідальних місцях радували око рівні ряди кам’яної кладки. Але на фундаменти знов-таки пускали кладку з саману. Товщина стін могла досягати 4–4,5 м, тобто вони не лише надавали певний захист від стінобитних машин, але й на них було достатньо місця, аби розмістити воїнів. Така товщина означає, що висота стін теоретично могла досягати 8–9 м. Лише зовнішня і внутрішній бік стіни були викладені з оброблених блоків: проміжок заповнювали ламаним каменем на глиняному розчині.
Стіни й вежі із зубцями повинні були мати грізний і красивий вигляд, як з боку поля, так і зі сторони лиману. Пара масивних прямокутних веж фланкувала головні ворота. На влаштування рову навколо міста ольвіополіти час витрачати не стали, напевно, вважаючи стіни достатньою перешкодою проти ймовірного набігу скіфської кінноти. Щоправда, з кочовиками ольвіополіти завджи уміли домовлятися і до війни справу не доводити. Спочатку було споруджено стіни з боку суходолу. А от гавань укріпляти не поспішали – навіть у другій половині IV ст. до н. е. вона так само лишалася не укріпленою як слід.
За міськими стінами, за балкою, виникло ще одне місто – місто мертвих, некрополь Ольвії. Склепи з похованнями громадян різного ступеня заможності, монументальна поховальна споруда найшанованіших – «Зевсів курган». Про поховальні звичаї еллінів мова піде у окремому розділі, а зараз повертаємося до міста живих.
У верхній частині міста була головна площа – агора. На північ від неї розташовувалися храми. А навколо – громадські будівлі, зокрема для роботи колегій (про них згодом) та житлові квартали. Головну площу прикрашали статуї визначних громадян. Постаменти, точніше їх фрагменти з написами, які докладно пояснюють заслуги перед полісом, знайдено археологами. Серед них чи не найбільш відомим є постамент до статуї Каллініка. Видатний фінансист (і політик) відзначився під час війни з македонянами, які 331 р. до н. е. ледь не захопили поліс. У громадських будівлях і поряд із ними виставляли кам’яні плити із викарбуваними на них декретами-постановами Ради, аби усі свідомі громадяни (і не тільки) мали можливість з ними познайомитися.
