Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н. е. – ІХ ст.)

Певне сподівання на успіх є лише тоді, коли у фольклорі сучасного населення місцин, де археологічно зафіксовано тривале перебування кельтів, знаходимо щось зовсім незвичне для слов’янської, у нашому випадку, культури, але дивовижно близьке до кельтської міфології. Наприклад, на Закарпатті та у прилеглих районах Словаччини поширена легенда про Поган-дівча – грізну вершницю та володарку коней, якій протистоїть коваль. Фольклорний образ Поган-дівча, не маючи прямих аналогій на слов’янському просторі, багатьма рисами нагадує континентальну кельтську Епону та валлійську Ріаннон. Нагадаємо, що культ Епони мав певне поширення у Балкано-Карпатському регіоні, зокрема, й у племені анартів, яке населяло Закарпаття у латено-римський час36.

Говорячи про релігію давніх кельтів, не можна оминути увагою й феномен їхньої жрецької організації – друїдів. Античні автори, насамперед еллінський філософ Посідоній, який подорожував Галлією на рубежі ІІ–І ст. до н. е., та Юлій Цезар, який завоював цю країну для Римської держави у середині І ст. до н. е., описували друїдів, як ієрархізований елітний прошарок, наділений численними функціями та привілеями. До складу його входили власне друїди – освічена жрецька еліта, віщуни, які виконували ритуально-магічні функції, а також барди – знавці сакральної та епічної поезії.

За свідченнями Цезаря, друїди становили надплемінний соціальний інститут, наділений значними повноваженнями. Він згадував щорічне зібрання галльських друїдів, під час якої обирали верховного жерця та здійснювали судочинство: «[Друїди] виносять вироки майже по всіх справах, громадських і приватних; чи то скоєний злочин або вбивство, чи має місце справа про спадкоємність чи границі, – вирішують ті ж друїди; вони встановлюють нагороди і покарання; і якщо хтось – чи то приватна особа, чи народ – не підкоряються їхньому рішенню, того відлучають від жертвоприношень… Хто таким чином відлучений, вважається нечестивцем і злочинцем, всі його стороняться, уникають розмов з ним, щоб не набути лиха; як би він не наполягав, для нього не учиняється суд, не може він отримувати й будь-які почесті».

Також Цезар повідомляв, що друїди займаються вихованням аристократичної молоді у дусі патріотизму та пошани до богів. Вони звільнені від податків і можуть не брати участі у війні (хоча відомо, що друг Цезаря, друїд Дівітіак командував військом союзного римлянам племені едуїв). Посідоній, при цьому, зазначав, що галли «не тільки в мирний час, але також і під час війни сумлінно підкорюються цим людям [друїдам. – Г. К.] та своїм ліричним поетам і так само роблять їх вороги. Часто, коли армії наближаються одна до одної в бойових порядках з оголеними мечами й піднятими для атаки списами ці люди виходять поміж ними і зупиняють конфлікт, наче приборкуючи якихось диких звірів. Так, навіть серед найбільш диких варварів лють поступається місцем мудрості й Арес сплачує данину Музам».

Повідомлення Посидонія та Цезаря про друїдів, які виховували нащадків кельтської еліти, виносили судові вироки й припиняли конфлікти між племенами однією своєю появою на полі бою, створили спокусу перебільшувати значення жрецької організації давніх кельтів. І варто зазначити, що для багатьох дослідників ця спокуса стала справді непереборною.

Навіть у наукових працях побутували фантастичні теорії про «корпорацію» або «орден» друїдів, який створив таємничу релігійну доктрину й мав необмежену владу в кельтському суспільстві. Одним своїм рішенням цей «орден» нібито міг поставити поза законом ціле плем’я, прирікаючи його на вимирання. Що вже казати про популярну літературу, яка приписувала друїдам будівництво Стоунхенджу та створення складної філософської та езотеричної системи. Друїдів порівнювали з тибетськими ламами й записували до їхніх лав самого Христа (авжеж, справжній Ісус з Галілеї міг бути тільки галлом або галичанином!). У Європі ХІХ–ХХ ст. романтизація образу друїдів дала поштовх виникненню численних осередків неодруїдизму, представники яких вважають себе нащадками та спадкоємцями «таємних знань» кельтських мудреців та містиків.

Щоправда, реальних підстав для надмірного захоплення кельтським жрецтвом не так уже й багато. Річ у тім, що у джерелах загалом бракує інформації про те саме «таємне вчення» друїдів, а щодо прикладів реального застосування їхньою теократичною «корпорацією» своєї влади над кельтськими племенами згадок взагалі немає.

З аналізу текстів випливає, що роль друїдів у конкретних історичних подіях була доволі скромною, тоді як Посідоній та Цезар своїми красномовними описами явно намагалися перебільшити їхню суспільну вагу. Перший, відповідно до своєї філософської концепції, хотів бачити в друїдах нащадків мудреців «золотого віку»; другому друїди були потрібні заради збільшення галльської небезпеки в очах римського сенату. Не випадково Цезар детально та яскраво описує здійснювані друїдами людські жертвоприношення та єдиний згадує про походження друїдичної «доктрини» з Британії. Прагнучи виправдати свою невдалу спробу завоювати Альбіон, та лякаючи своїх співвітчизників всесильними жерцями північних «варварів», він, звісно, не порівнював друїдів із римськими служителями культу, які також регулювали питання сакрального та сімейного права, гарантували міжнародні договори, вирішували питання про кордони тощо. Між іншим, зауважимо, що обидва цитовані вище вельможні друїдознавці мали величезну політичну владу: сам Цезар 63 р. до н. е. був обраний верховним понтифіком, тобто Галлію він завойовував у статусі формального голови римської релігії!

Поза межами Галлії та Британії друїди згадувані також у ранньосередньовічних ірландських текстах. В Ірландії друїд найчастіше виступає у ролі радника світського вождя; він тлумачить знамення, пророкує майбутнє, накладає табу тощо. Друїд може, склавши пісню похвали, підвищити статус людини, або навпаки, морально знищити її шляхом накладання прокляття. Становище ірландських друїдів справді було привілейованим, однак воно мало чим відрізнялося від аналогічного становища жерців інших язичницьких народів. Що ж стосується східних кельтів, то античні автори – сучасники кельтських міграцій, друїдів у їхньому середовищі взагалі не згадують. Чому? Тому, що на Схід подалися самі вожді та воїни? А може тому, що елліни та римляни не надто переймалися релігією та суспільною організацією «варварів» до часів Посідонія, який і розпочав конструювання «друїдичного міфу».

Поховальні звичаї кельтів

Геннадій Казакевич

Кельти мали розгалужену систему уявлень про потойбічне життя й прагнули забезпечити своїх померлих різноманітними предметами особистого вжитку. Це кельтське уявлення лірично описує римський поет Лукан: «не тихих долин Ереба і не глибин сумного царства Діта шукають тіні мертвих. Той самий дух надихає їх тіло в іншому світі. Смерть – середина життя». Інший римлянин, Валерій Максим, відгукувався про віру кельтів у життя після смерті з більшим скепсисом: «Кажуть, що вони [кельти. – Авт.] беруть у борг суми грошей, які будуть виплачені в іншому світі, настільки вони переконані, що душі людей безсмертні. Я б назвав їх божевільними, якби ці вдягнені у штани варвари не вірили у те саме, у що вірив грек Піфагор».

Зі вченням Піфагора про перевтілення душ, віру кельтів у безсмертя порівнювали й інші античні автори – Посідоній, Цезар, Тімаген. Потойбічний світ кельтської міфології досить докладно описаний у творах ірландської традиції. Вони розміщують його під землею, всередині гір та пагорбів, під водою, але найчастіше на далеких островах на півночі, або північному заході, які були місцем щасливого життя. Досить характерними є назви цих казкових країв: Країна Радощів (Tir sorcha), Країна Жінок (Tir na mBan), Країна Юності (Tir na nOg), Країна Життя (Tir na mBéo), Країна або Острів Яблук (Avallon, Emain Abhlach, Ynys Avallach) та ін.

З часів виникнення латенської культури кельти практикували обряд тілопокладення у супроводі інвентарю, який визначав статус померлого у суспільній ієрархії. Розкопки кельтських некрополів у Центральній Європі засвідчують, що кількість чоловіків, похованих зі зброєю сягає 25 %. Це був прошарок людей, які брали безпосередню участь у бойових діях, адже багато похованих мали сліди бойових поранень і травм. Звісно, не всі вони належали до прошарку знаті, оскільки могили воїнів відрізняються за кількістю супровідних предметів. Вважається, зокрема, що поховання воїнів із мечами належали старшим членам родин, головам домашніх господарств тощо. Під час війни вони гуртувалися навколо вождя вищого рангу й утворювали ядро його війська.

Кількість найбагатших поховань, які серед іншого містили комплект наступальної та захисної зброї (меч, кілька списів, щит), становить приблизно 5–10 %. У найбагатших могилах знаходять коштовні посудини для вина, а також залишки поминальної трапези – кістки вепра. З античних та ірландських джерел відомо, що споживання м’яса дикого кабана було неодмінним елементом воїнських бенкетів, а за право ділити тушу та отримати найкращу її частку, спалахували навіть криваві бійки. В деяких регіонах кельтського світу, зокрема, у Британії та Північно-Західній Галлії, довго трималася традиція ховати вождів на бойових колісницях.

Поховання жінок були інколи навіть багатшими за чоловічі. Вони супроводжувалися великою кількістю різноманітних прикрас та посудин для вина. Лише у жіночих похованнях зустрічаються торквеси – шийні гривни, які правили за символ належності до суспільної верхівки як чоловіків, так і жінок, натомість у таких похованнях трапляється вкрай рідко. Найбільше багатих жіночих поховань (Бад Дюркхайм, Клянаспергль, Шварценбах, Вальдальгесхайм тощо) датується періодом початку кельтських міграцій. Припускають, що саме відтік чоловічого населення на південь відкрив жінкам доступ до «соціальних ліфтів».

Водночас на латенських могильниках часто трапляються поховання з бідним інвентарем, або взагалі без нього. Дитячі поховання є рідкістю, водночас зустрічаються парні поховання чоловіка та жінки або двох чоловіків (воїни-побратими?). Варто відзначити, що на кельтських інгумаційних похованнях настільки істотно позначилися регіональні відмінності, що говорити про наявність певного «еталонного» поховального обряд не йдеться взагалі.

Уже під час епохи міграцій кельти почали поступово переходити до обряду кремації. Однією з основних причин цієї еволюції ймовірно було пожвавлення контактів з середземноморським світом. Помічено, що кремація була особливо характерною для кельтів Карпатської котловини, і найбільш ранній перехід від обряду інгумації до тілоспалення відбувся саме на сході кельтської ойкумени, подекуди вже у першій половині ІV ст. до н. е. У деяких місцевостях довго зберігалася біритуальність, але загалом вже у ІІ ст. до н. е. кремація стала домінуючою у більшості кельтських регіонів. Кремаційні поховання здійснювалися у різних за формою та глибиною ямах. Вони зазвичай не містять залишків поховального вогнища. Безурнові поховання домінують над урновими. Серед поховального інвентаря переважають прикраси та предмети озброєння. Останні нерідко ритуально «вбиті» – зламані або зігнуті. Поховання воїнів часто накривали щитом.

У І ст. до н. е. майже по всій території континентальної Європи, що була заселена кельтами, могильники зникають. Відтоді відомі лише поодинокі поховання або невеликі групи. Кельтські племена переважно перейшли до поховального обряду, сліди якого не можуть бути зафіксовані археологією. Найвірогідніше, відбулася якась еволюція звичаю кремації. Принаймні Посідоній у ІІ ст. до н. е. та Цезар у середині І ст. до н. е. спостерігали, як галли спалювали своїх небіжчиків: «Похорони у галлів, порівняно з їхнім способом життя, пишні й супроводжуються великими витратами. Усе, що, на їхню думку, подобалося покійному за життя, вони кидають у вогонь навіть і тварин, і ще незадовго до нашого часу після дотримання всіх поховальних обрядів спалювалися разом із померлим його раби та клієнти».

Досить специфічну категорію кельтських старожитностей становлять сліди ритуальних убивств. З писемних джерел відомо, що у Галлії людські жертвоприношення здійснювалися раз на п’ять років, при чому в жертву приносили злочинців, яких спеціально утримували для цієї нагоди. Якщо ж злочинців не вистачало, жертвами могли ставати й безневинні люди. Цезар та Страбон яскраво описували, як галли «споруджували велетенську фігуру з сіна й дерева, потім кидали туди худобу та різних диких тварин, а також людей, і все це спалювали». Крім того, жертвам перерізали горло, їх розпинали у святилищах, розстрілювали з луків, наносили удар у спину, а потім віщували за судомами вмираючого тіла. Дехто добровільно зголошувався бути принесеним у жертву: за це він, а точніше його родичі, отримували щедрі подарунки у вигляді золота, срібла, амфор з вином.

Окремі людські кістки, черепи (кельти вірили, що відрубана голова супротивника передає переможцю його силу) або цілі скелети були виявлені у кельтських святилищах на теренах Франції (Рокепертюз, Гурнэ-сюр-Арон, Рибемон-сюр-Анкр, Нантьой-сюр-Ен тощо), Чехії (Лібеніце), Австрії (Розельдорф) і навіть Туреччини (Гордіон, Каман-Калегююк). Окрім того, у Британії та Ірландії знайдені так звані «болотяні мумії» зі слідами ритуального вбивства (Людина з Ліндоу, Князі з Клонікавен). Здебільшого ці знахідки не дають підстав стверджувати практикування кельтами масових жертвоприношень людей. Хоча трапляються й виключення, такі як святилище Рібемон-сюр-Анкр. На його території було виявлено рештки близько п’ять тисяч принесених у жертву людей (судячи з великої кількості знайденої поряд зброї – полонених). Подібні знахідки, звісно, дають підстави засуджувати дикунські звичаї «варварів». Проте не варто забувати, що в античному світі людські жертвоприношення не становили чогось екстраординарного, та й стандарти поводження з переможеним ворогом, навіть у середовищі «цивілізованих» греків та римлян, навряд чи можна називати гуманістичними.

На Сході Європи власне кельтських поховань виявлено порівняно небагато. Це пов’язано з тим, що в період експансії на сході Європи кельти вже практикували кремацію та, ймовірно, почали перехід до обряду, сліди якого непомітні археологам. На східній периферії кельтського світу загалом виявлено доволі невелику кількість латенських поховань, а у Малій Азії, попри кількасотлітнє існування тут держави галатів, таких поховань зовсім немає. Крім того, відомо, що у контактних зонах кельти доволі легко запозичували обряди автохтонних мешканців. Так, в Італії кельтські поховання не завжди можна відрізнити від етруських, на Рейні – від германських, у Причорномор’ї – від фракійських. Показовий приклад – поховання кельтських найманців у столиці Держави Птолемеїв Александрії: всі вони вони були здійснені за елліністичним звичаями (без інвентарю, в урнах-кальпідах тощо) та супроводжувалися вапняковими надгробками з характерними зображеннями кельтських списоносців. При цьому лише частина похованих воїнів-галатів мала кельтські імена.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

1

Новиченкова М. Римське військове спорядження в Тавриці I ст. до н. е – ІІІ ст. н. е. (за матеріалами розкопок святилища Гурзуфське сідло) – автореферат канд. дис. – Київ, 2017.

2

(Наум 3, 1–4).

3

1 вершок = 4,445 000 см.

4

Про Хотівське городище, яке вони намагалися захопити ще у VII ст., див. «На північ від Скіфії», с. 24.

5

Про це докладніше див. «Скіфо-перська війна», с. 30.

6

Докладніше про це див. у підрозділі про похід 331 р. до н. е. македонського полководця «Ольвія проти Македонії (похід Зопіріона).

7

Антонович В. Б. Археологическая карта Киевской губернии (Приложение к XV тому «Древности»). Издание Императорского Московского Археологического Общества. – М.: Т-ия М. Г. Воганинова, 1895.

8

Назва походить від швейцарського селища La Tène, де нова культура була відкрита. Водночас, ядром її формування вважаються землі на північному сході сучасної Франції.

9

Rankin D. Celts and Classical world. London: Routledge, 1996. P. 5–6.

10

Kruta V. Les Celtes de la première expansion historique // Les Celtes. Ed. S. Moscati. Paris: EDDL, 2001. P. 196.

11

Collis J. The European Iron Age. London, New York: Routledge, 2003. P. 126.

12

Котигорошко В. Верхнє Потисся в давнину. 1 000 000 років тому – Х сторіччя н. е. – Ужгород: Карпати, 2008. – С. 154.

13

Kolniková E. Latenezeitlicher burgwall Gališ-Lovačka (Mukačevo) im lichte der münzfunde // Карпати в Давнину. Вип. 15. Ужгород, 2002. C. 99–113.

14

Olędzki M. La Tene culture in the Upper Tisza Basin // Ethnographisch-archaologische Zeitschrift. 2000. Vol. 41, № 4. P. 507–530.

15

Бруяко И. В. О событиях ІІІ в. до н. э. в Северо-Западном Причерноморье (четыре концепции кризиса) // Вестник древней истории. 1999. № 3. – С. 76–91.

16

Falileyev A. Celtic Dacia. Personal names, place-names and ethnic names of Celtic origin in Dacia and Scythia Minor. Aberystwyth: CMCS, 2007. P. 7.

17

Ніколаєв М. Хронологія декрету на честь Протогена на ґрунті синхронізації епонімного календаря Ольвії //Археологія, 2012. – № 1. – С. 29.

18

Mac Congail B. Kingdoms of the forgotten. The Celtic expansion in South-Eastern Europe and Asia Minor – 4 rd -3rd centuries B. C. Plovdiv, 2008. P. 44–45.

19

Див.: Щукин М. На рубеже эр: Опыт историко-археологической реконструкции политических событий III в. до н. э. – I в. н. э. в Восточной и Центральной Европе. – СПб. : Фарн, 1994; Еременко В. «Кельтская вуаль» и зарубинецкая культура. Опыт реконструкции этнополитических процессов III–I вв. до н. э. в Центральной и Восточной Европе. – СПб. : Изд-во Санкт-Петербургского университета, 1997.

20

Саме такий термін – Κελτοσκύθαι, вживали Діодор Сіцилійський та Страбон стосовно найбільш диких, на їхню думку, північних варварів, які жили по сусідству зі скіфами. Докладніше про проблему кельто-скіфів та бастарнів див.: Казакевич Г. Східні кельти: культури, ідентичності, історіографічні конструкції. – К., Вінниця : Нілан-ЛТД, 2015. – С. 155–204.

21

Sims-Williams P. Ancient Celtic place-names in Europe and Asia Minor / P. Sims-Williams. – Oxford, Boston: Blackwelll Publishing, 2006. P. 194–195.

22

Пачкова С. Зарубинецкая культура и латенизированные культуры Европы. – К., 2006. – С. 12, 134, 216–223.

23

Terpilovskij R. The Mutyn burial site from the turn of eras on the Seym river // Das Jastorf-Koncept und die vorrömische Eisenzeit im nördlichen Mitteleuropa / Eds. Brandt J., Rauchfuß B. Hamburg, 2014. S. 331–345.

24

Тут і далі використано твори Геродота у перекладі А. О. Білецького.

25

Див. «Золото Скіфії», с. 169.

26

Скіфи не мали власної писемності, отже, і їхня мова до нас не дійшла. На основі згадок певних імен та скіфських слів у писемних джерелах інших народів, відомо, що ці номади говорили мовою східно-іранської гілки індоіранської мови індоєвропейської мовної родини.

27

Див. «Поховальні звичаї скіфів», с. 122.

28

Див. «Онуки Борисфена», с. 116.

29

Цей термін «πιλοφορικῶν» взятий дослідником із твору античного автора Лукіана Самосатського «Скіф або гість». Проте не зрозуміло, який саме прошарок скіфського суспільства мав на увазі давньогрецький письменник.

30

Докладніше про це див. «Звіриний стиль», с.162.

31

Щодо кельтських теонімів див.: Калыгин В. Этимологический словарь кельтских теонимов. – М., 2006.

32

Cunliffe B. The Ancient Celts. Harmondsworth: Penguin, 2000. P. 188.

33

Конча С. К реконструкции индоевропейской мифологии // Происхождение языка и культуры: древняя история человечества. – 2007. – № 2. – С. 37–41.

34

Koch J. T. Lugus // Celtic Сulture: A historical encyclopedia. Vol. III. Santa-Barbara, Denver, Oxford, 2006. P. 1203.

35

Blažek V. Celto-Slavic parallels in mythology and sacral lexicon // Parallels between Celtic and Slavic. Studia Celto-Slavica 1. Coleraine, 2005. P. 74–85.

36

Див.: Казакевич Г. Закарпатська легенда про Поган-Дівча та балканські культи богині-вершниці Збірник статей на вшанування 70-річчя видатного україніста Словаччини Мирослава Сополиги. – К., 2016. – С. 262–272.