Полная версия
Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н. е. – ІХ ст.)
Спочатку місто забудовували не дуже розкішно: у храмах деталі, які на історичній батьківщині, зазвичай, робили із мармуру, доводилося замінювати теракотовими виробами, щоправда, імпортованими, зокрема із Мілета. Одначе з часом Ольвія багатіла, а коли є золото, буде й мармур, а майстри знайдуться. Розкопки показали, що мармур в Ольвію потрапляв разом із кораблями, які перевозили відносно легкі вантажі, тому змушені були брати баласт. Підприємливі елліни як баласт використовували …мармур. Адже у Понтійських степах, де родовищ цього звичного для Аттики чи Іонії каменю не було, навіть баласт можна були збути з вигодою місцевим виробникам. А ті вже перетворювали баласт на статуї та інші красиві речі.
Було споруджено храм на честь Аполлона Ієтроса, для початку теж із цегли-сирцю. Від цієї споруди збереглася керамічна прикраса із написом: «Аполлону Ієтросу, (володарю) Борисфена». Було встановлено і виготовлені з каменю вівтарі. Однак, пам’ятаючи пророцтво, не забули вшанувати окремим святилищем і Аполлона Дельфінія, якого вважали патроном новозбудованого міста.
У місті було прокладено вулиці, які перетиналися під прямим кутом. Вони розділили територію на безліч садиб різних розмірів. Кожну садибу було збудовано відповідно статку й смаку власників. Назовні виходили глухі стіни, складені з каменю або саману на кам’яному підмурку. Стіни вкривали штукатуркою, у багатих будівлях – кольоровим розписом. Опалювали відкритими вогнищами та керамічними жаровнями.
Усе життя такої садиби зосереджувалося на подвір’ї. Частина будівель від початку мала земляний дах – навіть у місті вкриті керамічною дахівкою покрівлі стали нормою, починаючи із IV ст. до н. е. У кожному господарстві влаштовували підземну ємність-цистерну для збору води, що стікала з дахів. Чиста вода в місті перетворилася на розкіш, пити вино було набагато безпечніше, аніж запаси з цистерн, зроблені взимку чи на початку весни.
Про владу і громадян
Незважаючи на ту обставину, що поліс за визначенням вважається найщирішим виявом демократії, тобто влади народу, насправді ситуація залежить від того, хто саме діє від імені народу. Реформи і закони Солона (VI ст. до н. е.), звичайно, річ чудова і гідна поваги. Але ж гарні закони мають якось реально діяти. Так і Ольвія, хоча й іменувалася «полісом», на початку історії була керована місцевими олігархами, найбагатшими людьми, які зробили статки на торгівлі та лихварстві. Адже від самого початку серед поселенців були люди різного статку, а майнова нерівність неминуче переростає у політичну. Демократичним полісом Ольвія отримала шанс стати лише у V ст. на тлі розвитку реальної демократії у материковій Греції, яка також стала можлива після перемог у війнах із Персією.
Афінський флот на чолі з Періклом після тієї перемоги тріумфально обійшов навколо Понту Евксинського, навідавшись до багатьох полісів, не оминувши при цьому Ольвії. Афінського стратега цікавили не домовленості із місцевими олігархами, а справна сплата містом внесків у казну Афінського морського союзу. Для чого, власне, і вважалося за необхідне встановити справжню демократію. Протрималася така демократія недовго, закінчившись знову всевладдям олігархів і навіть справжньою тиранією.
Наступну перемогу демократії в Ольвії пов’язують з іменем Еврісібія, сина Сіріска. Звільнивши на початку IV ст. до н. е. місто від влади тирана, під покровительством Зевса Елевтерія він встановив справжнє народовладдя. Опорою ж демократії стали громадяни-власники землі, і в цей час сільська околиця міста переживає чергове відродження. Дослідники вважають, що у ті часи володіння ольвіополітів поширилися і на Північно-Західну Таврику, де збудовано низку форпостів. Аграрний бізнес був на піднесенні, і вдячні громадяни почали карбувати на монетах зображення богині Деметри. Нащадки Еврісібія упродовж кількох поколінь відігравали важливу роль у політичному житті міста.
Містом керували Народні збори, а в перервах – Рада. Більшість документів, які дійшли до нас, видано від імені Ради архонтів. Законодавча влада при цьому належала Народним зборам, на яких міг виступити будь-який громадянин (окрім, ясна річ, «ворогів держави»). Діяло декілька колегій, які відповідали за окремі напрямки міського життя.
Державні справи перебували у віданні колегії з п’яти археонтів. Міським ополченням керувала колегія з шести стратегів. Стратега обирала та група громадян, яка у випадку війни мала діяти під його командуванням. Це мало гарантувати порядність і тямущість стратега, якому обльвіополіти ввіряли власне життя (і майно). За міський благоустрій та порядок у торгівлі, безпеку на вулицях відповідала колегія агорономів (їх було від 3 до 5). Колегія Дев’яти відповідала за фінансові справи, включно з карбуванням монет. Державний банк, тобто храмова скарбниця, був окремою установою під наглядом колегії Семи. Благодійництвом займалася колегія Сітонів – а це продаж хліба зі знижками, безкоштовні трапези тощо. Окремо діяла судова гілка влади. Теоретично кожного громадянина могли на рік обрати суддею.
Ця система – Народні збори – Рада архонтів – колегії – протрималася близько шести сторіч, коливаючись від радикальної і помірної демократії до демократії «елітарної», яка часом скидалася на звичайнісінький олігархат. Що і не дивно: адже через періодичні економічні проблеми часами значний відсоток громадян-землевласників потрапляв у надмірну залежність від кредиторів. А це вже неодноразово випробовувало на міцність демократичні інститути. Слід віддати належне, Народні збори у кризові моменти приймали вірні рішення, аби вийти із ситуації. Але для цього не обійтися було без спрямовування політичного життя «кращими» (а отже, дуже заможними) людьми типу Каллініка (криза з походом Зопіріона) або Протогена (криза з царем Сайтафарном), які з власної кишені фінансували нагальні потреби міста. Відповідно, подібні особи отримували як політичний так і фінансовий контроль над полісом – і то при справній роботі всіх демократичних інститутів.
Навіть римляни, які вийшли з часом на береги Понту, вважали за потрібне зберігати міське самоврядування – навіть розмістивши у Ольвії гарнізон для захисту від «варварів». Адже міські колегії відмінно виконували всі свої обов’язки, забезпечуючи і комфортне та безпечне життя міста, і перебування у ньому «обмеженого контингенту».
Слід згадати, що у місті мешкали не лише громадяни. З часом тут осіло чимало «сторонніх елементів» – від еллінів до «варварів», які вели у місті свої справи, володіли майном, але не мали права голосу в Народних зборах, і відповідних зобов’язань перед містом не мали також. Цей прошарок населення був, вірогідно досить чисельним та небідним, що пояснює рішення Народних зборів про надання їм громадянства, інспіроване Каллініком під час загрози македонського нападу. Логіка видатного фінансиста була проста: новоспечені громадяни не лише отримали право брати до рук зброю, захист міста ставав для них просто таки священним обов’язком! Вистачало в місті і рабів, які, до речі, теж потрапили під час «македонської кризи» до лав ольвійського ополчення, отримавши волю рішенням тих-таки Народних зборів. Таким чином склад міського населення і повносправних громадян упродовж історії міста весь час досить динамічно змінювався як у кількісному, так і якісному складі.
У ІІ–І ст. до н. е. тиск «варварів» на місто, а головне – його околиці значно посилився: на зміну скіфам (з якими завжди якось домовлялися) приходять сармати і гети. І якщо з сарматами знов-таки зуміли домовитися, карбуючи монету від імені їх царів, то гети під проводом легендарного володаря Буребісти, навіть не вступаючи у перемовини, 48 р. ґрунтовно пограбували місто. Після того розгрому воно якщо і відновилося, то лише на частині території. Лише звернення до Риму і розміщення у місті та околицях відповідних контингентів дало місту дожити до ІІІ ст., коли на береги Понту та Меотіди з півночі прийшли готи. Римський гарнізон було виведено – у Імперії була безліч проблем, насамперед внутрішніх.
Вважалося, що саме готи поклали край існуванню держави ольвіополітів. Однак деякі археологічні відомості (знахідки кераміки, скарбів тощо) свідчать: Ольвія, вірогідно, стала.. Данпрастадіром, тобто легендарною столицею готського королівства, держави, що простяглася від берегів Балтики до берегів Понту. Адже Ольвія – найбільше античне місто на території, контрольованій готами (55 га території, стіни і башти, не рахуючи римської цитаделі), цілком могло бути використане, як столиця нової могутньої держави. І навіть ця назва, «Данпрастадір», якось перегукується із іншим, досить відомим ім’ям цього населеного пункту – «місто борисфенітів».
Ольвія проти Македонії (похід Зопіріона)
Похід македонського полководця Зопіріона у Понтійські степи 331 р. до н. е. мав свою передісторію. Поховавши убитого змовниками царя Філіпа, його син, Александр, 335 р. до н. е. виступив проти мешканців Фракії, гетів і трибаллів, котрі відбили свого часу скіфську здобич і мало не вбили лише чотири роки тому батька. Похід, як повідомляють античні автори, був переможним і успішним. Відзначимо, що зі скіфами молодому македонському цареві зустрітися на цих землях вже не довелося.
Забезпечивши перемогами над сусідами свої тили у Європі, Александр навесні 334 р. до н. е. розпочав свій знаменитий похід на Схід. Хто знає, яким чином пішла б далі історія Краю, коли б Александр із Македонії спробував повторити похід Дарія І проти скіфів для того, щоб вдарити в тил Дарію III через Кавказ. Одначе він подався завойовувати Персію більш коротким і зрозумілим еллінам шляхом.
Стосовно того, що відбулося в Понтійських степах десь між Гіппанісом та Істром навесні, пекучим летом і холодною осінню 331 р. до н. е. існує декілька версій давніх істориків, а ще більше версій, що належать історикам сучасним. Уже еллінські та римські автори два тисячоліття тому розходилися у думках, проти кого ж власне було спрямовано похід війська на чолі із Зопіріоном – чи то проти перської імперії, чи то проти «непереможних» скіфів. А може, їхньою метою були останні острівці в еллінській демократії, презентовані полісами та Понтом Евксинським?
Римлянин Помпей Трог вважав, що Зопіріон пішов війною на скіфів, але був знищений із усією армією, поплатившись у такий спосіб за «непродуманий початок війни із безвинним народом». Невже скіфи виглядали у очах римлян таким собі «безвинним народом»? Зате інший римський автор, Макробій, не говорить уже про скіфів, а лише про те, що Зопіріон обложив «місто борисфенітів», тобто Ольвію. У працях сучасних істориків, бачимо різні формулювання: «похід Зопіріона проти Ольвії», «похід Зопіріона проти Скіфів», «похід Зопіріона у Північне Причорномор’я» тощо.
Отже, якщо підсумувати дані древніх і думки сучасних авторів то вийде, що у конфлікт були втягнуті як скіфи, так і борисфеніти.
Велич задумів Александра
Навіщо ж могла знадобитися Великому Александру така ризикована військова операція? За однією із версій, спочатку цар замислив похід уздовж північного узбережжя Понту Евксинського як зустрічний – стосовно власного просування вздовж південного берега моря. Цар із півдня, а його полководець із півночі мали переможно пройти шляхами навколо Понта Евксинського. Таким чином, мала би бути створеною імперія Александра.
А місто борисфенітів, Ольвія, мала стати плацдармом у глибині скіфських володінь. Маючи у своєму розпорядженні велике місто і порт на узбережжі, македоняни змогли успішно здійснювати подальші завоювання. Зерном, зібраним з Ольвійської околиці-хори, можна було прогодувати чималу армію, а м’ясний раціон поповнити за рахунок захопленої у скіфів худоби. Задум із погляду стратегії й військового планування цілком вірний і перспективний. Підтвердження тому – понтійська політика Риму. Мине три століття і римляни, просунувшись до берегів Понту, з того і починатимуть: розміщуватимуть гарнізони у приморських містах та будуватимуть нові фортеці.
Плани Александра під впливом подій змінювалися блискавично та непередбачувано. Персія впала разюче швидко. Дві переможних битви (Гранік, Ісса) завдали смертельних ударів східній імперії. Навесні 331 р. до н. е. після зимівлі в дельті Нілу, мав розпочатися небезпечний, з непередбаченими наслідками, похід власне на територію Персії.
На цей час, відзначимо, материнський поліс багатьох понтійських міст, зокрема Ольвії, іонійське місто Милет, що чинило відчайдушний опір, було після облоги захоплене непереможною армією Александра. Громадяни й члени їхніх родин, котрі уціліли, були продані в рабство. Можна собі уявити, яке враження це справило на ольвіополітів, та й мешканців інших, вільних (поки ще) еллінських полісів на берегах Понту!
Отже, напередодні вирішальної кампанії проти Персії у тилу македонян лишалися вільні, але не цілком лояльні елліни (і передусім – Ольвія), а також скіфи. Цілком логічним було б спробувати нейтралізувати можливий альянс представників полісних демократій і степових «варварів», організувавши проти військову експедицію із македонських володінь у Фракії.
Обставини для переможного походу навколо Понту також складалася цілком сприятливо. Шлях від Дунаю до Гавані Істріан контролювали дружні македонянам мешканці Істрії. Херсонес Таврійський йшов у фарватері македонської політики, керований не стільки союзницькими, скільки власними економічними інтересами, які виключали участь ольвійських конкурентів у торгівлі збіжжям та вином.
Плани стратегів
Першим на шляху Зопіріона стояли лише Ольвія й скіфи, які на той час уже знали як про сумну долю Мілета, так і більшої половини перських сатрапій. Перемога над Ольвією і скіфами відкривала ворота на схід, а чутки про цю перемогу прокладали шлях далі – подібно до того, як звістки про перемоги Александра відкривали йому ворота міст Персії не менш гарантовано, ніж списи й мечі його відважних бійців.
У самій Ольвії ситуація була критичною. Там назрівав конфлікт між боржниками й кредиторами. Форс-мажорні обставини в умовах війни, яка три роки спустошувала південні береги Понту, Малу Азію, а особливо – падіння цін на ринку рабів, не сприяли ані процвітанню ольвійської економіки, ані своєчасному поверненню кредитів. На додачу в місті була п’ята колона, яка таємно співпрацювала з македонянами.
Після перемоги Філіпа над скіфами й відступу кочовиків за Дунай, у Македонії, здається, степових «варварів» взагалі перестали брати до уваги. За три роки, що минули від початку перського походу, македонські стратеги встигли опанувати зовсім іншу, кардинально відмінну від часів Філіпа II Македонського, військову арифметику. До початку походу (334 р. до н. е.) Персія перевершувала володіння Македонії за територією у 50 разів, а за населенням – у 25. Підконтрольний Персії флот фінікіян панував на Середземному морі. У розпорядженні царя царів – чисельне ополчення сатрапій та навербовані за перське золото тисячі найманців-еллінів, чудова кавалерія, не кажучи про гвардію «безсмертних», колісних і бойових слонів, а також саків – родичів скіфів. Фінансові можливості Дарія III і Александра теж були не до порівняння.
Проти цієї потуги – 30 тисяч піхотинців і 5 тисяч вершників на чолі із царем Александром. Разом – 35 тисяч бійців, майже стільки ж, скільки у Зопіріона (він привів у степи 30 тисяч бійців). Ясна річ, що згідно з подібними розрахунками македонських стратегів ані ополчення ольвіополітів, ані кінні орди скіфів, навіть у випадку об’єднання, були не до порівняння з уже розгромленими на обширах Азії арміями Дарія ІІІ.
Навесні 331 р. до н. е. македонське військо виступило з Єгипту назустріч вирішальній перемозі над Персією. У вересні, біля селища Гавгамели, вона дала бій переважаючим силам Дарія III і перемогла. У голлівудському фільмі про Александра є батальна сцена із цього бою. У ній дуже яскраво показано атаку перської кінноти, а саме підрозділу кочовиків-саків на військо македонян. Грізні вершники у хмарах пилюки одягнені у… скіфські обладунки і тримають зброю, реконструйовані за матеріалами розкопок курганів у Північному Причорномор’ї! І не просто Причорномор’ї, а у Лісостепу, тобто на північ від володінь власне скіфів. І от із цими самими скіфами зустрілося військо Зопіріона у Понтійських степах улітку 331 року…
Невідредагована історія
Ми могли б ніколи не довідатися подробиць походу та його наслідків, за винятком тих, які вважали за потрібне оповісти нащадкам прихильні до Александра античні історики. І не довідалися б ніколи, якби серед руїн Ольвії археологи не натрапили на фрагменти розкішного мармурового постамента. Першу частину знахідки – розколоту надвоє частину витягли із землі 1848 р. Наступну, із дванадцятьма рядками напису, знайшли 1900 року. І лише у травні 1978 р. усі фрагменти були нарешті зібрані разом і прочитані. Цей постамент нині прикрашає експозицію Одеського археологічного музею. Напис датували 20–30-ми рр. IV ст. до н. е.
Це була постанова від імені Ради й демосу (тобто народу) Ольвії, а у ній ім’я людини, якій сучасники й співгромадяни вирішили віддячили таким чином за порятунок своєї Батьківщини. Його звали Калліник, син Євксена.
Саме він зумів знайти шлях до порятунку Ольвії, переконавши демос прийняти заходи для порятунку поліса у безнадійній ситуації. Через народні збори було проведено декрет про скасування усіх (!) боргів. Невідворотне наближення македонської армії зробило ольвійських фінансистів настільки кмітливими, що вони усвідомили одразу декілька речей: що ані Зопіріон, ані навіть сам Великий Александр за таких обставин ані виплат, ані відсотків по кредитам не гарантують, фінансисти замість золота або срібла отримають хіба матіобули (свинцеві снаряди для пращі), нехай навіть і позначені ім’ям царя Александра. Ну а місто, найімовірніше, буде розграбоване, а громадяни продані у рабство (як це було в Мілеті). Якщо ж поліс уціліє і збереже незалежність, то, можливо, збережеться бізнес. Декрет на честь Каллініка зафіксував ефективність заходу: «…була досягнута єдність жителів поліса, мобілізовані всі сили на оборону й тим самим урятована від македонського завоювання сама громада поліса». Так був вирішений конфлікт усередині ольвійської громади.
По тому було введено надзвичайні податки воєнного часу. Полісна скарбниця отримала кошти для військових видатків. Щоб заповнити лави воїнів на стінах міста, потрібні були додаткові людські резерви. Наступний декрет дав права громадянства тим, хто його не мав. І вони зобов’язані відтепер брати зброю на захист нині уже свого поліса. Але й цього виявляється замало. І народні збори дають волю рабам. Вони теж стануть на стіни.
Міські стіни, що вже побудовано – довжиною понад 3,5 км, має хтось захистити. Щоб поставити хоча б по одному бійцю, і на погонний метр стіни знадобиться більше трьох тисяч! Але чи зможе цей рідкий ланцюжок бійців-ополченців відбити штурм досвідченого і випробуваного у боях професійного війська? Не дивно, що у місті були люди, які (до речі, цілком обґрунтовано) щодо цього сумнівів не мали. І теж не сиділи склавши руки.
Мовчазні свідки подій
Про те, що відбувалося на ольвійській землі під час походу, значних писемних свідчень поки що немає. Із землі все ж таки вдалося витягти декілька цікавих речей. Серед них – лист Нікофана, сина Адраста. Поважний Нікофан на уламку амфори надряпав послання, у якому повідомляв про відправлення коня у подарунок Зопіріону. Знахідка листа дала сучасним історикам підстави для висновку про наявність у Ольвії п’ятої колони, що вела таємні переговори із ворогом. Імовірно, змову було розкрито. З розправою над змовниками пов’язують знахідку колективного поховання. У ньому виявлено останки 52 людей, забитих до смерті каменями або розстріляних із лука.
Більш красномовним свідченням перебування македонського облогового корпуса поблизу Ольвії є знахідки тих самих матіобул на території ольвійського некрополя (поблизу міських стін), і на розташованому неподалік приміському поселенні ольвіополітів.
Ці відлиті зі свинцю снаряди мають клеймо грецькими літерами: BASILEOS ALEXANDROU, що й означає БАСИЛЕВС (тобто цар) АЛЕКСАНДР. Побожні ольвіополіти, відповідно до прийнятих у ті часи звичаїв, використали подібні снаряди для підношень у міські храми. До року 331 р. нумізмати відносять появу в Ольвії монет зі свинцю. Нетрадиційний матеріал для тієї епохи, але символічний.
Фінал ольвійських подій
Археологічні розкопки Ольвії свідчать, що місто так і не було узяте македонянами. Не знайдено ані слідів штурму, ані навіть тривалої облоги, не кажучи про пожежу, обов’язку супутницю та індикатор запеклих бойових дій. Ольвія опісля походу Зопіріона економічно розквітла, поширивши володіння на узбережжі лиману. То невже тридцатитисячне військо забралося геть, залякане декретами міських зборів та виглядом ополчення з мобілізованих цивільних та учорашніх рабів?
Античні джерела містять звістки про те, що Зопіріон разом зі своїм військом сів на кораблі, а потім загинув разом із флотом і армією під час страшного шторму поблизу узбережжя нинішньої Одеської області. Однак маючи пристойний флот, армія Зопірона давно б марширувала на Кавказ або у Крим, залишивши у Ольвії для підтримки законності й порядку гарнізон та команду видужуючих. Адже місто на той час ще не мало стін з боку моря і македонському десанту залишалося б лише дійти до воріт і з тилу розігнати зі стін і веж ополченців. Що ж виявилося небезпечнішим і нещаднішим тоді за осінній шторм 331 р. до н. е.? Відповідь одна – скіфи.
Скіфський слід у давній війні
Запланований македонянами марш на Кавказ також проходив би скіфськими землями, не кажучи про те, що скіфів від моря (а відтак – від прибуткової торгівлі) могла відрізати новоявлена македонська наддержава. За таких обставин скіфи навряд чи стали б відсиджуватися у безмежних степах.
Для постачання багатотисячної армії, що відправилася у далекий похід, македонянам були потрібні опорні пункти. Такими базами могли стати декілька міст: Тіра, Ніконій (їх руїни нині розкопують у Одеській області) та Гавань Істріан (у районі Сухого Лиману під Одесою). Гавань Істріан була останнім портом на шляху до Ольвії. Вважають, що вона належала місту Істрії, на той час – союзному македонянам.
Як стверджують археологи, Ніконій і Гавань Істріан, було сплюндровано близько 330 р. до н. е. Серед руїн знайдено скарби монет, за якими так ніхто і не повернувся. Отже, господарів хтось винищив. Претендентів на здійснення цього рейду два: ольвіополіти та скіфи. Перші докладно описали подвиги Кілліника, включно з морським десантом для звільнення від піратів святилища Ахілла Понтарха на нинішньому острові Зміїному. Але перемога над союзниками македонян до цього переможного реєстру внесена не була. Ольвіополітам навряд чи були потрібні руїни на місці еллінських портів – вони з більшою для себе користю взяли б їх під контроль.
Залишаються скіфи. Це їхній рейд міг перетворити на дим і попіл продовольчі запаси на базах Зопіріона, підірвавши постачання ворожої армії, що зробило б наперед безнадійним похід уздовж північного узбережжя Понту. Імовірно, саме отримавши звістку про загибель Ніконія та Гавані Істріан, полководець був змушений терміново повертатися у Фракію, щоб якось розв’язати проблеми, а зробити він це міг тепер тільки морським шляхом. Бо поблизу Гавані Істріан і Ніконія з’явилися загони скіфів. Тож лишався вільним лише шлях по морю, непідвладному кінним стрільцям. Але ж не осіннім штормам…
Війна на скіфському золоті
Серед скіфських скарбів є ще один слід тих подій. У гробницях двох курганів – Чертомлика й одного із П’ятибратніх знайдено золоті обкладки піхов мечів із зображеннями бою між скіфами та воїнами, скажімо так, із еллінського світу. Ще одні піхви з того ж регіону виставлені у Метрополітен-музеї. Фахівці датують ці вироби другою половиною – кінцем IV ст. до н. е., тобто саме часом протистояння.
З одного боку, перед нами ілюстрація до давнього міфу або епосу. Однак цю сцену цілком можна було б визначити, як «тріумф скіфської зброї». Четверо скіфів, три піших і один кінний, протистоять шести пішим супротивникам. І цей бій закінчується не на користь еллінів. Їхнє шикування порушено, і замість незламної фаланги скіфам протистоять окремі бійці. Двоє з них уже поранені, один – стрілою. Відзначимо, що одного з еллінів (він крайній ліворуч, у шоломі із гребенем) дослідники йменують «полководцем». Він обернувся, призиваючи підмогу. При цьому, його от-от уразить зброєю скіф, який тримає в лівій руці лук. Другий еллін намагається відбити удар списом, що його інший скіф наносить його соратнику. Можливо, що на обкладці піхов викарбувана подія (скажімо, загибель еллінського полководця), яка вирішила долю невідомої нам війни.
Знахідка кількох ідентичних піхов для мечів наводить на думку щодо виготовлення серії «нагородної зброї». Піхви було знайдено у похованнях скіфських владик, тож цілком імовірно, що хтось із них саме виступив у ролі замовника і пояснив майстру подробиці сюжету.
