Полная версия
Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н. е. – ІХ ст.)
Уже в ІІ ст. до н. е. регіон Нижнього Дніпра знову заселяється – тут нараховується не менше 15 пізньоскіфських городищ і кілька некрополів. Проте їх дослідники не схильні констатувати їх генетичну спорідненість із попередніми скіфськими пам’ятками. Вони в своїй матеріальній культурі демонструють доволі строкату культурну атрибуцію, де присутні і західні гето-дакійські, і північні зарубинецькі, і сарматські, і лісостепові скіфоїдні риси, що загалом можна схарактеризувати початком доволі потужного впливу культур європейського Латену.
Найбільш наповненою подіями із усіх цих залишків осередків скіфського світу є історія Кримської Скіфії. Власне, скіфи в Криму почали з’являтися від самого початку освоєння ними Причорноморських степів – з VII ст. до н. е. І саме в Криму поблизу с. Філатовка було розкопано підкурганне скіфське поховання із одним із перших античних імпортів – іонійською чорнофігурною ойнохоєю VII ст. до н. е.
До IV ст. до н. е. скіфи освоїли весь степовий Крим, практично ставши першими його повноцінними господарями. В освоєнні околиць кримського степу – кордонів Херсонеської хори на заході, Кримських передгір’їв на півдні і хори Боспорського царства і Феодосії на сході скіфські племена взяли також безпосередню участь.
Найбільше скупчення скіфських курганних могильників простежується в Північно-Західному Криму. Якщо в VI–V ст. до н. е. це окремі впускні поховання або кургани, то в IV ст. до н. е. це курганні гряди вздовж торгових шляхів від Перекопа до античних полісів Північно-Західної Таврики і могильники безпосередньо прив’язані до грецьких міст Керкінітіди, Калос-Лімена і інших менших поселень на узбережжі. Характер зв’язків скіфів із греками в Криму яскраво простежується за еволюцією скіфських кам’яних стел на курганах – одного із основних атрибутів скіфського поховання, який підтверджує належність похованого представника скіфської еліти саме цій землі, де здійснене поховання. Якщо в часи скіфської класики стели було представлено типовими скіфськими «бабами», в IV–ІІІ ст. до н. е. в змішаних курганно-ґрунтових некрополях поблизу грецьких міст з’являються так звані стели елліністичного типу, стилістика яких відповідає більше античній статуї, ніж скіфській «бабі».
Водночас у другій чверті – середині IV ст. до н. е. до кордонів хори Херсонеса підтягуються і таври. Кизил-кобинські поселення із передгір’їв і річкових долин просуваються до кордону хори на Гераклейському півострові, виникають на берегах оз. Донузлав, кизил-кобинська кераміка присутня в житловій забудові Керікінітіди, Калос-Лімена, Маслін, Панського. При цьому, некрополі таврів не міняють свого розташування в верхів’ях гірських річок. У IV ст. до н. е. могильники кам’яних скринь продовжують функціонувати, і лише наприкінці століття почали демонструючи ознаки занепаду родів. Припинення функціонування таврських могильників відбулося в ІІІ ст. до н. е.
Кизил-кобинська кераміка, крім античних міст і поселень, в VІ–IV ст. до н. е. також з’явилась в скіфських підкурганних похованнях Степового Криму, що свідчить про активні міжетнічні контакти таврів і скіфів. Про це, власне, згадує і Геродот, описуючи похід Дарія на скіфів: «Скіфи порадилися між собою і вирішили, що вони самі не спроможні помірятися силами і прогнати Дарія і послали вісників до сусідніх народів. І царі цих народів уже збиралися і радилися між собою, розуміючи, що проти них виступило велике військо. Це були царі таврів і агатірсів, і неврів, і андрофагів, і меланхленів, і гелонів, і будинів, і савроматів» (Переклад з грецької О. І. Білецького) [Herod., IV, 102].
У Центральних Передгір’ях Криму вже у IV ст. до н. е. виникає кілька нових поселень, які дослідники інтерпретували як тавро-скіфські за наявністю так званої скіфської кераміки. Проте останні дослідження посудного набору таврів IV ст. до н. е. показали, що там продовжують розвиватися форми попередніх періодів, а єдиними новими є кілька типів столового посуду гето-дакійського походження. Форми ж, властиві пам’яткам Нижнього Подніпров’я, в Криму з’являються не раніше другої чверті ІІІ ст. до н. е.
Східний Крим, де політику і етнічну ситуацію визначало Боспорське царство, завжди мав низку відмінностей від Західного. Геродот поміщав схід Криму до володінь царських скіфів: «За Герром (Нижнє Подніпров’я. – Е. К.) простягається країна, що називається царською, і скіфи, які в ній живуть, найхоробріші і найчисельніші, і вони вважають інших скіфів своїми невільниками. Вони на півдні сягають аж до Таврики (Гірський і Передгірний Крим. – Е. К.), а на схід – до рову, що, як я сказав, прокопали народжені від сліпих, і до гавані на Маетідському озері, що називається Кремни» [Herod., IV, 20].
Справді, уздовж азовського узбережжя фіксується археологічно окрема група поховань, що за обрядом дещо відрізняється від решти скіфських могильників. Ці поховання містять ознаки напівзібганості кістяка і здебільшого супроводжуються посудинами, характерними для кизил-кобинської культури саме Східних Передгір’їв. У IV ст. до н. е. тут уже формується новий синкретичний поховальний обряд, що містить і риси скіфських поховань, і кизил-кобинських. Це колективні поховання, здійснені в кам’яних скринях, іноді у вторинному використанні, або у склепах боспорського типу. І в першому, і в другому випадку над похованням зводиться курганний насип. На сучасному етапі досліджень можна говорити, що цей регіон демонструє найраніші прояви складання єдиного етнічного масиву із різних компонентів.
В уривку Геродота також згадується гавань Кремни на Маетідському озері (Азовське море. – Е. К.). Знайти цю гавань археологам поки що не вдалося, нічого схожого на поселення часу класики азовське узбережжя Криму поки що не проявило. Але картографування кримських курганів показало в цьому районі доволі цікаве явище – від затоки Сивашів між селами Урожайне і Некрасовка зосереджено чимало курганів і курганних могильників, причому, курганні гряди звідси тягнуться через Кримський степ зі сходу на захід аж до Північно-Західного Криму, де розгалужуються на кільканадцять курганних вервечок. Усі вони ведуть до античних поселень Північно-Західного Криму. В іншому місці Геродот іще раз згадує Кремни: «І так вони прибули на Маетідське озеро до Кремнів. А Кремни розташовані на землі вільних скіфів» [Herod., IV, 110].
Схоже, що Кремни – це географічна назва гавані, а не поселення, і цілком можливо, від неї починався один із давніх шляхів, маркованим курганами, з азовського узбережжя до Північно-Західного Криму. Відкритим лишається питання, чому в V–IV ст. до н. е. сухопутний шлях зі східного берега Криму до північно-західного був безпечніший і кому він був вигідніший за морське сполучення, але напевно, що йдеться про інтереси кочових скіфів.
У передгір’ях трохи південніше цього шляху розташовано Ак-Кайську і Беш-Обинську гряди скіфських царських курганів, поховання в яких датуються близько середини IV ст. до н. е. Вже наступного століття в ІІІ ст. до н. е., а можливо й раніше, тут на сході Криму виникає перше поселення фортеця, яка зараз претендує на найменування першої столиці пізніх скіфів – Ак-Кайське городище. Воно розташоване на природному скельному підвищенні, яке з трьох боків закінчується стрімчастою скелею, і лише з одного поволі спускається до долини річки Біюк-Карасу, старе річище якої пролягає якраз під стрімчастими скелями городища. Зі сторони долини городище було укріплене кам’яними стінами, в районі в’їзду була збудована протейхізма, яка разом із основною стіною утворювала перибол. Імовірно, що саме із цим скіфським городищем пов’язані відомі події наступної історії Боспору за участю Савмака і скіфських найманців.
У цей час кардинальні зміни відбуваються на хорі Херсонеської держави – між першою і другою чвертю ІІІ ст. до н. е. Херсонес втрачає всю свою дальню хору в Північно-Західному Криму із поселеннями на узбережжі, Керкінітіду, Калос-Лімен – усі ці міста і поселення містять сліди пожеж цього часу і наступні на цим скіфські шари. Те ж явище спостерігається і на хорі Ольвії, тоді ж припиняється життя на скіфських городищах і поселеннях Нижнього Подніпров’я.
І вже в ІІ ст. до н. е. в центральних передгір’ях біля однієї з найдовших кримських річок Салгіра постає нова столиця пізніх скіфів – Неаполь Скіфський. Античні писемні джерела майже не вживають етноніми таври і скіфи, частіше використовують термін тавро-скіфи або скіфо-таври, називаючи ним населення гір і передгір’їв Криму. Пліній і Мела згадують серед сарматських племен Криму сатархів. Сатархеї, які піратствують, відомі також із епіграфіки Неаполя, що датується не пізніше 40-х років ІІ ст. до н. е. Також у джерелах згадуються тафрії, сатаркі, роксолани. Останні відомі як союзники пізніх скіфів у війні проти херсонесько-понтійських військ. У Страбона і Стефана Візантійського є згадка про кримські скіфські поселення Палакій і Напіт, які пов’язують із скіфською легендою про братів Пала і Напа, проте достеменно локалізувати їх на місцевості неможливо.
Дослідники пізньоскфіської культури доводять, що події із формуванням пізньоскіфської держави в Криму в ІІ ст. до н. е. пов’язані із просуненням з півночі Понту на півострів населення з хори Ольвії, Нижнього Подніпров’я і Подністров’я, тоді як змішане тавро-скіфське населення півострова IV–ІІІ ст. до н. е. відійшло в гори. Проте загальні тенденції для всього «варварського» населення півострова і потужні процеси еллінізації, які простежуються як в столиці пізніх скіфів Неаполі, так і у відділених гірських селищах, дають змогу стверджувати, що в цей час усе «варварське» населення Криму було задіяне у діяльності пізньоскіфських династів. У цей же час Херсонеська держава починаючи із другої чверті ІІ ст. до н. е. вступає в затяжну кризу, пов’язану із втратою внаслідок «варварських» набігів володінь у Північно-Західному Криму і запустіння ближньої хори на Гераклейському півострові. Причому в Пінічно-Західному Криму на місці античних поселень у другій половині ІІ ст. до н. е. постають пізньоскіфські фортеці. Загалом протягом періоду розквіту пізньоскіфського царства в Криму виникло близько 50 городищ, найбільші з яких Кермен-Кир, Булганацьке, Усть-Альмінське, не рахуючи вже названих Ак-Кайського і Неаполя Скіфського (Керменчик). Недовга перерва в набігах скіфів на Херсонес, пов’язана із договором останнього 179 р. до н. е. із царем Понту Фарнаком І, змінилися активними воєнними діями, пов’язаними із царем Скілуром. Імовірно, що він був не простим династом, оскільки саме йому вдалося об’єднати розрізнені скіфські племена і створити ранньодержавне об’єднання із ознаками династичної монархії – першу державу, утворену місцевим населенням Криму. Його правління припадає приблизно на 50–40-ві рр. ІІ ст. до н. е. Цей час пов’язаний не лише з активними воєнними діями проти Херсонеса. Імовірно, що союзницькі відносини Скілур традиційно мав із Боспором. Чеканка монет Скілура в Ольвії може свідчити про імовірність його протекторату над цим античним центром або принаймні про дружні відносини із ним і певну допомогу проти набігів інших «варварських» племен, які безперешкодно пересувались степом після зникнення Степової Скіфії. Можливо, що до цього племінного об’єднання входили і городища Нижнього Подніпров’я, оскільки спосіб зведення їх фортифікаційних споруд, архітектурні прийоми і споруди загалом подібні до Неаполя Скіфського. Сам Неаполь за Скілура стає потужним міським центром. Він запрошує в свою ставку еллінів і за їх керівництва в Неаполі зводяться громадські споруди і храми, місто наслідує планування, властиве грецькому полісу, скіфська еліта переймає грецькі традиції і грецькі культи, вивчає грецьку писемність. Греки, ймовірно, були і серед воєначальників Скілура, про одного із них Посідея, сина Посідея, який переміг сатархеїв, які піратствували, йдеться в одній з епіграфічних пам’яток Неаполя.
Поховальний обряд пізніх скіфів ІІ – першої половини І ст. до н. е. відрізняється і від попередніх «варварських» могильників Криму і від некрополів наступного періоду. Це переважно ґрунтові некрополі із поховальною спорудою – склепом. Є також і підкурганні поховання. Більшою мірою вони споріднені із еллінізованими некрополями і окремими похованнями Східного Криму, а також некрополями Подністров’я і скіфським некрополями, що тяжіли до ольвійської округи. Еллінізація на поховальному обряді пізніх скіфів відбилася загалом на речах, а сам обряд і поховальна споруда лишилася традиційною. Зображення Скілура і Палліка на відомому рельєфі із їх мавзолею хоч і виконане в еллінській манері, самі гробниці і саркофаги в мавзолеї лишилися в скіфських традиціях.
Зайнявши Північно-Західний Крим і встановивши протекторат над Ольвією, Скілур почав систематичні воєнні дії проти Херсонеса, ймовірно, також з метою встановлення протекторату і дадинних відносин. Намагаючись протистояти агресії скіфів і розуміючи, що в умовах кризи, коли поліс втратив майже всю свою хору, Херсонес звернувся по допомогу до єдиного, хто лишився із союзників – царя Понтійського царства Мітрідата VI Євпатора. Початок херсонесько-скіфських війн припадає на 114/113 р. до н. е., найактивніша їх частина відображена в Декреті на честь Діофанта – полководця, відправленого Мітрідатом на допомогу Херсонесу. Очоливши херсонеське військо, Діофант переправився через бухту на протилежний берег, який зараз у Севастополі має назву Північна сторона, де будучи атакованим загоном Паллака, розбив його і змусив тікати. Діофант звільнив фортецю Ктенунт і згодом захопив скіфську фортецю Паллакій, в якій деякі дослідники бачать Усть-Альмінське городище. На честь цієї перемоги в 113 р. Діофант, підкоривши навколишніх таврів, засновує місто і називає його на честь царя Понту Євпаторієм. Другий похід Діофанта вглиб Скіфії призвів до падіння скіфського міста Хабеї і столиці Неаполя, можливо, була тоді захоплена і фортеця Напіт. Унаслідок цієї перемоги скіфи підкорилися Мітрідату, але вже через рік, у 112 р. до н. е., зреклися царя Понту, уклавши союз із племенем роксоланів і їхнім царем Тасієм. Восени цього ж року Діофант повернувся до Таврики і разом із херсонеситами почав другий похід проти скіфських фортець. Проте негода змусила його повернути на північ, захопити Керкінітіду і обложити Калос-Лімен. Але захисники Калос-Лімена стійко захищали свою фортецю, згодом його було взято окремим херсонеським загоном. Навесні 111 р. до н. е. Паллак разом із Тасієм виступив проти Діофанта, проте десь на рівнині Північно-Західної Таврики під час великої битви зазнав нищівної поразки, унаслідок якої майже все скіфське військо було знищене. Діофант після цієї перемоги пройшовся скіфськими володіннями, захопив вдруге Неаполь і Хабеї і встановив васальну залежність скіфів від Мітрідата. Паллак, припускають, втік, а нові правителі Кримської Скіфії погодились на свій васальний статус.
Власне, цими подіями суто скіфська історія Кримської Скіфії закінчується, а починається історія протистояння Понтійського царства і Римської імперії, яка закінчилась перемогою останньої. У скіфській верхівці з початку І ст. до н. е. починається вплив військового угруповання Азійського Боспору і Північного Кавказу. Нащадки пізньоскіфських династій брали участь у війнах Боспору І ст. до н. е. Після середини І ст. до н. е. до Таврики почали мігрувати чергові хвилі населення Північно-Західного Причорномор’я. А після розгрому пізньоскіфських поселень Передгірного і Західного Криму боспорським царем Аспургом, який виступив разом із сарматами, Кримська Скіфія підпала під владу Боспору і в місцевій культурі почали превалювати вже сарматські риси.
Проте із закінченням історії скіфів не закінчилася історія Кримської Скіфії та її столиці – Неаполя. Переживши навалу багатьох різних народів протягом перших століть нової ери, IV ст. н. е. все це населення стало частиною гото-аланського племінного союзу, а згодом на цьому місці виникла нова держава Феодоро-Кримська Готія.
На східних рубежах кельтського світу
Геннадій КазакевичНа межі IV–III ст. до н. е. Європу охопила хвиля масштабних змін. Знищення Держави Ахеменідів унаслідок походів Александра Великого до Азії, а по тому майже миттєве падіння його власної недобудованої імперії та черга безкінечних війн, які охопили Східне Середземномор’я, значне послаблення міст-держав етрусків у Північній Італії та занепад Скіфії у Причорномор’ї – все це створило певний вакуум влади, яким не забарилися скористатися племена, до того часу маловідомі або ж взагалі невідомі в античному світі. Особливе місце серед них займали кельти.
Історія кельтських племен коріннями сягає другого тисячоліття до Р. Х., коли величезний масив індоєвропейських племен та народів, об’єднаних археологічною культурою так званих «полів поховальних урн» у Центральній Європі, почав розпадатися на окремі чіткіше окреслені політичні, а, відповідно – мовні та етнічні сегменти. Колискою «кельтської цивілізації» традиційно вважають західну область гальштатської культури (тобто терени сучасної Австрії, Чехії, Швейцарії, Південної Німеччини та Східної Франції). У VIII–VII ст. до н. е. носії гальштатської культури, завдяки вчасно опанованому вмінню обробляти залізо та видобувати корисні копалини (зокрема золото та срібло), накопичили величезні багатства, що засвідчує майже казкова розкіш «князівських» поховань тієї легендарної епохи.
Однак уже у VI ст. до н. е. ця епоха процвітання завершилася. З досі не до кінця зрозумілих причин чисельні старі поселення були залишені або знищені (а у Центральній Європі до цього доклали руку кіммерійці та скіфи), змінилися естетичні смаки, поховання стали біднішими, але у них з’явилося набагато більше високоякісної зброї. На арену виходить нова археологічна культура, яка отримала назву латенської8, та її носії – історичні кельти.
Проблема походження кельтів остаточно не розв’язана. Достеменно відомо лише те, що між VI та ІІ ст. до н. е. носії кельтських мов проживали на величезному обширі Європи, включно з Британськими островами, більшою частиною Іберійського півострова, територією сучасної Франції, заходом та півднем Німеччини, північчю Італії, басейном Верхнього та Середнього Дунаю тощо. Елліни називали їх кельтами (вочевидь, від назви одного з племен, з якими познайомилися раніше), але частіше – «галатами» (грецьк. Γαλαταί). Римляни, у свою чергу іменували їх «галлами» (лат. Galli). Два останні терміни найімовірніше споріднені з давньоірландськими gal «лютий, відважний», galdae «войовничий»9.
Самі кельти або галати, якщо й мали якесь уявлення про давнє спільне походження, навряд чи надавали йому великого значення. Їхні племена, розкидані на величезній території, інтенсивно контактували з різними народами, запозичували місцеві традиції, укладали з ними шлюби та політичні і військові союзи. За великим рахунком, «кельтська культура» нині відома нам по археологічним знахідкам насправді становила сукупність окремих культурних груп, об’єднаних спільними діалектами та, частково, певними традиціями матеріальної і духовної культури.
Проникнення кельтів на терени сучасної України було лише частиною набагато масштабнішого процесу міграцій у Центральній та Південно-Східній Європі. Тривалий час вважали, що основною причиною кельтських переселень на нові місця було перенаселення на теренах «прабатьківщини», де бідолахам не вистачило земель, щоб себе прогодувати. Проте ті ж археологічні дослідження засвідчили, що за доби розгортання міграційного руху в долині Марни, в Шампані та в інших ключових областях латенської культури навпаки спостерігалося суттєве скорочення кількості населення10. Тобто землі було стільки, скільки й раніше, але народу поменшало.
У наші дні дослідники частіше висловлюють думки про соціальну обумовленість кельтських міграцій, подібну до тієї, яка склалася у Скандинавії на початку експансії вікінгів. Боротьба за владу над співплемінниками й вплив на сусідів, а відповідно – гонитва за здобиччю підштовхувала амбітних вождів до авантюр та пошуків нових земель11.
У середині ІV ст. до н. е. кельти на півдні почали просуватися углиб Балканського півострова, підкорюючи місцеві іллірійські та фракійські племена. Кульмінацією їх експансії на Балканах став консолідований похід трьох кельтських армій під загальним керівництвом Бренна у 280–279 рр. до н. е., коли від них добряче перепало не кому-небудь, а спадкоємцям Александра Великого. Кельтам вдалося розгромити македонського царя Птолемея Керавна, спустошити значну частину материкової Еллади, пройти Фермопіли й наблизитися до Дельф. Лише ціною неймовірного напруження зусиль еллінам вдалося відбити цю навалу, однак кельти міцно закріпилися у Подунав’ї, заснували на ново здобутих землях «царство» Тиліс (на південному сході сучасної Болгарії), а частина їх навіть переселилася до Малої Азії, де згодом утворила державу під назвою Галатія.
Проникнення на землі сучасної України кельти розпочали невдовзі після того як хвилі масштабних міграцій ІV – початку ІІІ ст. до н. е. почали слабшати. У ці часи римська республіка, Македонія, фракійські та іллірійські племена, якими були оточені кельтські поселення на Балканах, поступово відновили сили й почали тиснути на колишніх завойовників. З іншого боку, починається славна епоха центральноєвропейської консолідації кельтів, коли значна частина населення скупчилася на території Чехії, Моравії, Баварії та Угорщини. У такій ситуації кельти починають шукати нові, порівняно легкодоступні землі. Упродовж ІІІ – другої половини ІІ ст. до н. е. вони займають Південну Польщу від Нижньої Сілезії аж до верхів’їв Вісли.
Першим регіоном сучасної України, який зазнав кельтської експансії, стало Закарпаття, а точніше українська частина Верхнього Потисся. До приходу кельтів ця територія була заселена північнофракійськими племенами (носіями куштановицької археологічної культури). Подробиці тих буремних подій достеменно не відомі, але чітко видно, що з середини ІІІ ст. до н. е. куштановицька культура майже раптово занепадає, а на її місці виникають опорні пункти кельтів. Лише деякі місцеві традиції простежувано за нових умов, серед них форми виготовлення ліпного посуду, низка особливостей поховального обряду. На думку більшості сучасних дослідників, на Закарпатті внаслідок завоювання мав місце симбіоз кельтських та місцевих культурних елементів12. Зауважимо, що подібна ситуація була типовою для переважної більшості інших регіонів кельтської Європи, де власне кельти становили лише пануючу верхівку.
Латенські (кельтські) пам’ятки Закарпаття представлені переважно поселеннями, могильниками та поодинокими похованнями, а також скарбами. Селилися кельти переважно невеликими хуторами, що складалися з кількох напівземлянок типової для Центральної Європи конструкції, а також господарських ям для зберігання зерна. Такі поселення були центрами проживання великої родини. На сьогодні на території Закарпатської області України виявлено близько 40 подібних поселень.
Найбільше поселення кельтів Закарпаття (можливо, столиця племінного об’єднання) було розташоване на північно-західній околиці сучасного Мукачева, на схилах гір Галіш (204 м) та Ловачка (306 м). Тут було виявлено кілька десятків жител та ремісничих майстерень. Мешканці Галіш-Ловачки, крім сільського господарства, займалися обробкою заліза, яке надходило з металургійного центру у долині річки Ботар (ліва притока р. Тиси). Галіш-Ловачка була не лише виробничим, а й політичним центром значної території.
Про останнє свідчить знахідка на поселенні форми для відливання монет, а також монетних заготівок. Річ у тім, що кельти, воюючи (і торгуючи) з еллінами, римлянами та македонянами познайомилися з грошовим обігом завдяки контактам із Середземномор’ям, самі заходилися виготовляти золоті, срібні та бронзові монети, які наслідували сусідські зразки – як виглядом, так і вагою. На самому поселенні Галіш-Ловачка виявлено 18 срібних тетрадрахм, 1 дідрахма й 3 драхми. Більшість з них виготовлена безпосередньо у майстернях Галіш-Ловачки13. Традиційно виготовлення власних монет вважається однією з ознак формування державності, тому знахідки у Галіш-Ловачці засвідчують існування тут понад два тисячоліття тому військово-політичного утворення з певними ознаками держави. Крім того, на поселенні були знайдені і атрибути вождівської влади – металеві деталі від бойової колісниці та меч з антеноподібним руків’ям.
Нині встановлено, що весь басейн Верхнього Потисся, який крім українського Закарпаття охоплює ще й значні обшири сучасних територій Румунії, Угорщини та Словаччини, в період панування кельтів становив єдиний етнокультурний простір. На його теренах нині відкрито близько 160 поселень, виробничих центрів, могильників, а також три великі поселення-оппідуми – Земплін у Словаччині, Буксентласло в Угорщині та Галіш-Ловачка в Україні. Припускають, що саме цей регіон був саме тим осередком, звідки частина кельтів рушила далі на північ – до Південної Польщі14.
Розквіт культури кельтів Верхнього Потисся припадає на ІІІ – першу половину І ст. до н. е., тобто тривав більш як два століття. В середині І ст. до н. е. регіон був завойований племенами даків, яких на той час об’єднав талановитий ватажок на ім’я Буребіста. Писемні джерела одностайно повідомляють про жорстокий розгром даками коаліції кельтських племен та спустошення їхніх земель. Археологічна ж картина не така сумна: частина кельтських поселень (зокрема, Бакта та Дійда) продовжували існувати і після дакійського завоювання.
