Моральні листи до Луцилія. Том I

(4) Неважко прогодувати небагато ротів, якщо твої нахлібники не балувані і хочуть тільки насититись. Голод обходиться недорого, вибагливість – дорого. Бідності досить задовольнити тільки насущні бажання.

Чому ж ти відмовляєшся обрати в супутниці ту, чиї звичаї наслідує і розсудливий багатій?

(5) Якщо хочеш, щоб твоя душа була вільною, будь або бідним, або подібним бідному. Найстаранніші заняття не принесуть зцілення, якщо ти не будеш стриманим, а стриманість – це добровільна бідність. – Облиш ці відмовки: «Того, що є, мені не вистачить, от коли накопичу стільки-то, тоді і віддамся цілком філософії». А те ж, що ти відкладаєш і збираєшся надбати наостанок, треба надбати раніше від усього, з нього і почавши. – Ти говориш: «Я хочу надбати засоби для життя». – Так учись же, що треба надбати! Коли щось заважає тобі жити добре, то добре померти ніщо не заважає.

(6) Немає причин, чому бідність чи навіть злиденність могли б відволікти тебе від філософії. Тому, хто її прагне, треба терпіти навіть голод. Терпіли ж його ті, хто були в облозі, вони бачили лише одну нагороду за витривалість: не потрапити під владу ворога. А тут нам обіцяно набагато більше: бути навіки вільними, не боятися ні людей, ні богів. Цього варто добитися навіть ціною виснаження!

(7) Війська потерпали у всьому, харчувались корінням трав і такою їжею, яку і назвати противно, страждали від голоду. І все це – заради царства, і навіть – найдивніше – заради чужого царства. Так чи не кожен погодиться зносити бідність, тільки б звільнити душу від безумства? Значить, немає потреби надбати щось наперед, бо до філософії можна прийти, і не маючи грошей на дорогу.

(8) Це так. А ти, коли все у тебе буде, тоді хочеш отримати і мудрість як останній засіб для життя в додачу, так би мовити, до всіх інших? Так ось, якщо у тебе є що-небудь, займись філософією негайно (звідки ти знаєш, чи немає у тебе навіть надлишку?), якщо ж нічого немає, шукай мудрість перш за все.

(9) «Але ж у мене не буде найнеобхіднішого». – По-перше, цього не може бути, тому що природа потребує небагато, а мудрець співвідноситься з природою. Коли ж у нього і необхідного не залишиться, він піде з життя і не буде сам себе обтяжувати. А коли у нього буде чим підтримувати життя, то навіть нице і бідне надбання він вважатиме благом і, не турбуючись і не тривожачись ні про що, окрім необхідного, дасть все, що потрібно шлунку і плечам, а сам буде весело сміятися над вічно зайнятими багатіями, ловцями багатств, що біжать наввипередки, примовляючи:

(10) «Навіщо відкладати на довгий час самого себе? Чи не чекаєш ти години, коли відразу розбагатієш, на процентах з боргу, чи на прибутку з товарів, чи по заповіту померлого старого? Мудрість – заступає багатство: вона дає тобі все, що робить непотрібним для тебе». Але це стосується інших, ти ж людина самостійна. Якби ти жив в іншому столітті, ти був би багатим з надлишком. А вистачає нам у всі віки одного й того ж.

(11) Я міг би на цьому закінчити листа, якби сам не вселив тобі дурної звички. Царя парфянського не можна вітати без подарунка, так і з тобою не можна попрощатися без хабара. Що ж, візьму в борг у Епікура. «Багато хто, накопичивши багатство, знайшов не кінець бідам, а інші біди».

(12) Тут немає чому дивуватися: бо порок – не в тому, що навколо нас, а в нашій душі. Те, що робило обтяжливою бідність, робить обтяжливим і багатство. Немає різниці, покладеш ти хворого на дерев’яне ліжко чи на золоте: куди його не перенеси, він понесе з собою хворобу. Так же не має значення, опиниться хвора душа в бідності чи в багатстві: її порок завжди при ній.

Бувай здоровий.

Лист XVIII

Сенека вітає Луцилія!

(1) Настав грудень; усе місто в лихоманці; пристрасті до насолод дана законна сила; скрізь гамір небачених приготувань, наче є різниця між Сатурналіями і буднями. А різниці ж немає, і мені здається, правий був той, хто сказав, що – раніше грудень тривав місяць, а тепер увесь рік.

(2) Якби ти був тут, я б охоче поговорив з тобою про те, що, по-твоєму, слід нам робити: зовсім не змінювати повсякденних звичок чи, щоб не виглядати порушниками загальних звичаїв, веселіше обідати і відкинути тогу. Бо те, що раніше прийнятним було тільки в часи незгод, в печальну для держави пору, тепер роблять для задоволення, змінюючи одяг заради святкових днів.

(3) Якщо я добре тебе знаю, ти, опинившись в ролі судді, вважав би, що ми не повинні ні у всьому уподібнюватися натовпу в ковпаках блазнів, ні у всьому від нього відрізнятися. Втім, якраз в ці дні і треба особливо суворо повелівати своєю душею, щоб вона одна утрималась від задоволень, коли їм віддається увесь народ. І якщо вона не піддасться заманливій спокусі насолод, то отримає найвірніший доказ своєї твердості.

(4) Більше стійкості в тому, щоб залишатися тверезим, коли увесь народ перепився до блювання, більше помірності в тому, щоб, не змішуючись з усіма, не вирізнятися і не бути виключенням і чинити як усі, але по-іншому. Бо святковий день можна провести, і не віддаючись розкошам.

(5) Проте мені до того подобається випробовувати твердість твоєї душі, що я, за порадою великих людей, і тобі раджу декілька днів підряд задовольнятися скудною і дешевою їжею, грубим і суворим одягом. І тоді ти скажеш сам: «Так ось чого я боявся?»

(6) Нехай серед повної безтурботності душа готується до труднощів, серед благодіянь фортуни накопичує сили проти її образ. Солдати і в мирний час ідуть в похід, хоч і не на ворога, насипають вали, виснажують себе непотрібною роботою, щоб вистачило сил на необхідну. Якщо не хочеш, щоб воїн злякався в бою, загартовуй його перед боєм. Цього правила і дотримувалися ті, хто кожного місяця наслідував бідняків, доходячи заледве не до злиднів, але зате потім не боявся зла, до якого привчив себе.

(7) Тільки не думай, що я говорю про Тімонові трапези, про бідні комірчини та інші причуди тих, хто переситився багатствами пристрасті до розкошів. Нехай у тебе насправді будуть і жорстке ліжко, і повстяний плащ, і твердий грубий хліб. Терпи все це по два-три дні, інколи і довше, але не для забави, а щоб набратися досвіду. І тоді, повір мені, Луцилію, ти сам зрадієш, наситившись за два аса, і зрозумієш, що для спокійної впевненості не потрібна фортуна: що не зверх необхідного, то вона дасть і гніваючись.

(8) І немає чого тобі думати, ніби ти робиш щось особливе: бо те ж саме роблять багато тисяч рабів, багато тисяч бідняків. Твоя заслуга тільки в тому, що ти робиш це добровільно, і тобі буде легко завжди терпіти те зло, з яким інколи знайомився на досвіді. Будемо ж тренуватися на опудалі! І, щоб фортуна не застала нас зненацька, поближче зійдемося з бідністю!

(9) Сам наставник насолод Епікур встановив дні, коли ледь втамовував голод, бажаючи подивитись, чи буде від цього ґандж у великому і повному блаженстві, чи великим він буде і чи варто відшкодовувати його ціною великих трудів. Якраз про це він говорить в листах до Полієна, написаних в рік архонтства Харіна. В них він хвалиться, що витратив на їжу менше аса, а Метродор, чиї успіхи менші, – цілий ас.

(10) «І ти думаєш, що такою їжею можна насититись?» – Так, і ще й отримати насолоду. Не ту легку, мимохідь, яку треба кожного разу отримувати заново, а незмінну і постійну. Нехай не такі вже смачні вода і мучна юшка і окраєць ячмінного хліба, – та велика насолода в тому, що ти здатен навіть ними насолоджуватись і обмежити себе їжею, яку не відбере ворожість фортуни.

(11) У в’язниці їжа краща, засуджених до смертної кари їхній майбутній убивця годує менш скудно. Якою ж величчю душі наділений, хто добровільно йде на те, чого не доводиться боятися навіть засудженим на смерть! Це і значить наперед відвертати удари долі.

(12) Почни ж, мій Луцилію, слідувати їхньому звичаю і визнач декілька днів на те, щоб відійти від своїх справ і привчити себе вдовольнятися найменшим. Пора завести знайомство з бідністю.

Гостю мій, будь рішучим і знехтувати не страшись багатствами, і дух свійБога достойним яви!

(13) Тільки той достойний бога, хто знехтував багатствами. Я не забороняю тобі володіти ними, але хочу зробити так, щоб ти володів ними без страху, а цього ти не досягнеш інакше, як переконавшись, що можна щасливо жити і без них, і коли звикнеш дивитись на них як на щось прохідне.

(14) Я вже почав було складати цього листа, але ти сказав мені: «Спочатку віддай, що винен!» Відішлю тебе до Епікура: він заплатить за мене. «Непомірний гнів породжує безумство». Ти не можеш не знати, наскільки це правильно: бо у тебе був і раб, і ворог.

(15) Ця пристрасть може загорітися проти кого завгодно, вона народжується і з любові, і з ненависті, і посеред важливих справ, і посеред ігор та забав. Не те має значення, чи велика причина, що її викликала, а те, якою душею вона заволодіє. Так же точно не те має значення, чи великий вогонь, а те, куди він потрапить: тверде не загориться і від найсильнішого полум’я, а сухе і те, що легко запалюється, навіть іскру виростить до пожежі. Так, Луцилію, надто сильний гнів закінчується безумством, тому слід уникати його не тільки в ім’я стриманості, але й заради здоров’я.

Бувай здоровий.

Лист XIX

Сенека вітає Луцилія!

(1) Я радію кожному твоєму листу. Вони ж не обіцяють, а ручаються за тебе, і від них надія моя росте. Зроби ось що, прошу тебе і заклинаю. Чи є прохання до друга прекраснішим за те, коли просиш його заради нього самого? Якщо можеш, звільнись від своїх справ, якщо не можеш – вирвись насильно. Ми розтратили чимало часу, так почнемо ж хоч на старість збиратися в дорогу.

(2) Чому тут заздрити? Ми прожили життя у відкритому морі, треба хоч померти у гавані. Я не умовляю тебе шукати собі славу лінощами: безділлям не варто вихвалятися, як не варто і приховувати його. Ні, хоч я і засуджую безумство роду людського, та ніколи не дійду до того, щоб побажати тобі сховатися в пітьмі і забутті; чини так, щоб безділля твоє було на виду, але не трудило очі.

(3) І ще: в пору перших, нічим не передбачуваних помислів люди можуть обдумати, чи жити їм в невідомості. Ти ж не можеш вибирати: тебе вже вивели на середину сила обдарування, витонченість творів, прославлені і благородні друзі. Ти вже відомий. Як би глибоко ти не занурився, як би далеко не заховався, тебе викаже зроблене тобою раніше.

(4) У пітьмі тобі не бути: куди не утікай, всюди буде падати на тебе відблиск колишнього світла. Проте спокій ти можеш здобути, ні в кого не викликаючи ненависті, ні про кого не журячись і не відчуваючи в душі докорів. Хіба серед тих, кого ти покидаєш, є такі, що про розлуку з ними ти і подумати не маєш сили? Твої клієнти? Та будь-кому з них не потрібен ти сам, а потрібно що-небудь від тебе. Твої друзі? Це колись шукали дружбу, тепер шукають здобич, змінюють заповіт одинокі старці, – і всі, хто приходив до них на поклін, перекочують до іншого порога. Не може велике діло коштувати дешево: зваж, кого ти визначиш втратити – себе самого чи кого-небудь з близьких.

(6) О, якби тобі до старості була відпущена та ж скромна доля, що твоїм батькам, якби доля не возвеличила тебе! Та швидке щастя віднесло тебе далеко, здорове життя заховали від твоїх очей провінція, прокураторська посада і все, що вони обіцяють. Один за одним чекають на тебе нові обов’язки.

А де кінець? Чого ти очікуєш, щоб припинити це? Здійснення всіх бажань? Такий час не наступить! Який ланцюжок причин, з яких, як ми кажемо, сплітається доля, такий і ланцюжок бажань: одне породжує інше. Ти дійшов до такого життя, яке саме собою ніколи не покладе кінець твоїм нещастям і рабству. Вийми натерту шию з ярма: нехай її краще одного разу переріжуть, аніж увесь час давлять.

(7) Якщо ти підеш у приватне життя, всього стане менше, але тобі вистачить вдосталь, а нині тобі мало і того, чого багато, що стікається звідусіль. Що ж ти обереш: ситість серед нужди чи голод серед достатку? Щастя жадібне і не захищене від чужої жадібності. Доки ти будеш на все зазіхати, всі будуть зазіхати на тебе.

(8) «Який же у мене є вихід?» – Будь-який! Подумай, як багато старань ти на удачу витрачав заради грошей, як багато праці – заради почестей; треба піти рішуче на що-небудь і заради дозвілля, або ж тобі доведеться прийняти старість серед тривог прокураторської, а потім і міської посад, серед суєти і все нових хвиль, від яких не врятують тебе ні скромність, ні спокійне життя. Яка важність, чи хочеш ти спокою? Твоя фортуна не хоче! Як же інакше, коли ти і нині дозволяєш їй рости? Чим більші успіхи, тим більший і страх.

(9) Тут я хочу привести тобі слова Мецената – істину, вирвану в нього тими ж тортурами: «Вершини сама їхня вишина вражає громом». В якій книзі це сказано? – В тій, що називається «Прометей». Цим він хотів сказати, що удари грому вражають вершини. Чи варта будь-яка могутність того, щоб мова твоя стала, як у п’яного? Він був людиною обдарованою і дав би прекрасні зразки римського красномовства, якби щастя не зніжило, не вихолостило його. І на тебе чекає те ж, якщо ти не підбереш вітрила і не повернеш до землі (а він прийняв рішення зробити це занадто пізно).

(10) Я міг би розрахуватися з тобою цим висловом Мецената, але ти, скільки я тебе знаю, вступиш зі мною в суперечку і не захочеш прийняти борг інакше, як чистою і новою монетою. А раз так, доведеться мені позичати у Епікура. «Спочатку дивись, з ким ти їси і п’єш, а потім вже, що їси і п’єш. Бо ж нажиратися без друзів – діло лева чи вовка».

(11) Це, поки ти не усамітнишся, буде тобі недоступним; а до тих пір у тебе буде стільки співтрапезників, скільки вибере з натовпу прийшлих на поклон твій номенклатор. Помиляється той, хто шукає друзів у сінях, а випробовує їх за столом. Велика біда людини, зайнятої і поглиненої своїм майном, – в тому, що вона багатьох вважає друзями, не будучи їм другом, і думає, ніби друзі надбані благодіяннями, тоді як люди більше всього ненавидять тих, кому більше зобов’язані. Мала позичка робить людину твоїм боржником, велика – ворогом.

(12) «Так що ж, благодіяннями ми не можемо надбати друзів?» Можемо, коли можна вибрати, кому їх надавати, і не розкидати їх, а розподіляти. Тому, поки не наберешся свого розуму, слухай поради мудрих: справа не в тому, що ти дав, а в тому, кому дав.

Бувай здоровий.

Лист XX

Сенека вітає Луцилія!

(1) Я радий, якщо ти здоровий і вважаєш себе достойним коли-небудь стати господарем самому собі. Бо якщо я витягну тебе з хвиль, по яких ти носився без надії на визволення, слава дістанеться мені. Моїми проханнями я змушую тебе, Луцилію, пройнятися філософією до глибини душі, бачити докази своїх успіхів не в речах і писанні, а в стійкості духу і в знищенні бажань. Слова стверджуй ділами!

(2) У тих, хто виступає з промовами перед публікою і бажає добитися від неї похвали, один намір, у тих, хто старається заполонити слух молоді і нероб – інший. Філософія ж навчає робити, а не говорити. Вона вимагає від кожного жити за її законами, щоб життя не розходилось із словами і сама через протиріччя вчинків не називалася різноманітною. Перший обов’язок мудрого і перша ознака мудрості – не допускати розходження між словом і ділом і бути завжди самим собою. – «Та чи є такі?» – Є, хоч їх і небагато. Це нелегко. Та я й не кажу, що мудрий повинен увесь час іти однаковим кроком, – тільки б він ішов однією дорогою.

(3) Так слідкуй, чи немає протиріччя між твоїм домом і одягом, чи не надто ти щедрий у витратах на себе і скупий у витратах на інших, чи не дуже скромний твій стіл, між тим як будівлі надміру розкішні. Вибери раз і назавжди мірило життя і по ньому випрямляй його. Деякі вдома жмуться, а на людях розвертаються на всю ширину. Така невідповідність – теж вада і ознака душі нестійкої, неврівноваженої.

(4) Я і зараз можу сказати, звідки ця непостійність і різнобій у вчинках і в замислах. Ніхто не знає твердо, чого хоче, а якщо й знає, то не добивається свого наполегливо, а перескакує на інше і не тільки змінює наміри, а й повертається назад, до того, від чого відійшов і що сам засудив.

(5) Так ось, якщо я захочу відмовитись від старих означень мудрості і охопити все людське життя, то зможу задовольнитися таким правилом: що є мудрість? Завжди і хотіти і відкидати одне й те ж. І не слід тобі навіть вводити обмеження, кажучи, що бажати треба чесного і правильного: бо ніщо інше не може приманювати завжди.

(6) Люди не знають, чого хочуть, до тієї миті, доки не захочуть чого-небудь. Захотіти чи не захотіти раз і назавжди не дано нікому. Судження не є сталими, кожне що не день змінюється на протилежне, і більшість людей живе наче жартома. А ти будь упертим в тому, що почав, і тоді, може, досягнеш вершин чи тих місць, про які ти один будеш знати, що це ще не вершини.

(7) «А що буде, – запитаєш ти, – з усім натовпом моїх прісних?» – Цей натовп, коли перестане годуватися за твій рахунок, сам тебе прогодує – або ж дякуючи бідності ти пізнаєш те, чого не міг пізнати дякуючи собі. Вона утримає при тобі лише справжніх, надійних друзів, усілякий, хто тягнувся не до тебе, а до чогось ще, піде. Тож як не любити бідність за те одне, що вона ясно показує, хто нас любить? Чи настане, нарешті, день, коли ніхто не буде брехати в твою честь?

(8) До одного нехай будуть спрямовані твої думки, про одне турбуйся, одного бажай, залишивши всі інші молитви на божий розсуд: щоб ти міг задовольнятися самим собою і породженими тобою благами. Яке ще щастя можемо ми знайти так близько? Обмежся тим малим, чого не можна відібрати! А щоб ти зробив це охочіше, я негайно виплачу належну тобі в цьому листі данину, бо вона буде стосуватися цього ж.

(9) Ти можеш сердитись, але за мене і сьогодні охоче розрахується Епікур. «Повір мені, твої слова, сказані в лахмітті, з убогого ложа, покажуться величнішими, бо тоді вони будуть не тільки виголошені, але й доведені». Я, наприклад, зовсім по-іншому слухаю нашого Деметрія з тих пір, як побачив його нічим не покритого, коли він лежав навіть не на підстилці. Ось він – не проповідник істини, а її свідок.

(10) «Що ж виходить? Хіба не можна зневажати багатство і тоді, коли воно у тебе в руках?» – Чому ж не можна? Великий духом і той, хто, коли бачить навколо багатства, немало здивований тим, як вони до нього потрапили, сміється і не стільки відчуває себе їхнім власником, скільки знає про це з чуток. Це дуже багато – не розбеститися, коли живеш під одним дахом з багатством. Великий той, хто і в багатстві бідний.

(11) «Але я не знаю, – скажеш ти, – як він буде, коли збідніє, переносити бідність». – І я не знаю, чи зуміє цей Епікуровий бідняк, коли розбагатіє, зневажати багатство. Значить, про них обох треба судити по тому, який у них дух, і дивитись, чи буде перший відданий бідності, і чи буде другий відданий багатству. І убоге ложе, і лахміття – слабкі свідоцтва доброї волі, якщо не буде ясно, що людина терпить їх не через нужду, але за своїм вибором.

(12) Навіть той, хто не поспішає до злиднів як до кращої долі, а тільки вирішить готуватися до неї як до долі легкої, наділений від природи великою душею. А бідність, Луцилію, не тільки легка, а й приємна, якщо прийти до неї після довгих роздумів. Бо вона несе з собою те, без чого немає ніякої приємності: відчуття безпеки.

(13) Ось чому і вважаю я за необхідне робити те ж, що часто робили, як я тобі писав, великі люди: вибрати декілька днів і тренуватися в уявній бідності, готуючись до справжньої. Це слід робити тим більше, що ми зніжились у задоволеннях і все нам здається важким і трудним. Душу треба пробудити від сну, струснути її і нагадати їй, що природа відпустила нам дуже мало. Ніхто не народжується багатим. Хто б не з’явився на світ, кожен за її велінням задовольняється молоком і шматком тканини. Так ми починаємо – а потім нам і царства тісні.

Бувай здоровий.

Лист ХXI

Сенека вітає Луцилія!

(1) Ти вважаєш, що у тебе так багато клопоту через тих людей, про яких ти пишеш? Більше всього клопоту ти доставляєш собі сам, ти сам себе обтяжуєш: чого хочеш не відаєш, все чесне хвалиш, та до нього не прагнеш, бачиш, де щастя, але дійти до кінця не маєш рішучості. А позаяк ти сам не дуже розрізняєш, що тобі заважає, я назву причину: ти думаєш, ніби відмовляєшся багато від чого, і блиск того життя, яке доведеться покинути, утримує тебе, наче на тебе чекає не давно задуманий перехід до безтурботності, а падіння в злидні і невідомість.

(2) Ти помиляєшся, Луцилію: шлях від минулого життя до нового веде нагору. Між минулим і новим життям та ж різниця, що між відблиском і світлом: світло має визначене джерело і яскраве саме по собі, відблиск йде від запозичених променів. Минуле життя відбиває зовнішній блиск і, тільки-но хтось його заслонить, занурюється у щільну темряву, а нове сяє власним світлом. Твої заняття зроблять тебе іменитим і славним. Наведу тобі приклад з Епікура.

(3) Ідоменею, який вершив на службі при суворій владі важливі справи, він писав, закликаючи його від життя, блискучого з виду, до надійної і стійкої слави: «Якщо тебе хвилює слава, то мої листи зроблять тебе більше відомим, ніж все, чому ти служиш і що ставлять тобі в заслугу».

(4) Хіба він збрехав? Хто знав би Ідоменея, якби Епікур не накреслив його ім’я своїм різцем? Усі вельможі і сатрапи і сам цар, з рук якого Ідоменей отримав свій титул, в глибокому забутті. Імені Аттіка не дають загинути листи Цицерона. Тут не допомогло б ні те, що зятем його був Агріппа, ні те, що внучка його була замужем за Тіберієм і Цезар Друз доводився йому правнуком: серед таких поважних імен про Аттіку й згадки б не було, якби Цицерон не пов’язав його ім’я зі своїм.

(5) Усіх нас сховає глибока пучина часу, лиш небагатьом найобдарованішим дано випірнути з неї і, хоч колись їх теж проковтне та ж сама мовчанка, будуть противитися забуттю і надовго себе відстоять. Те ж, що міг обіцяти другові Епікур, обіцяю і я тобі, Луцилію. Я буду дорогий нащадкам і можу увічнити імена тих, кого приведу з собою. Наш Вергілій і обіцяв двом назавжди зміцнити їхню пам’ять, і зміцнив її: «Хай щастить вам, друзі! Якщо є в цій пісні певна сила, слава про вас ніколи не зітреться з пам’яті віку, Капітолійським доки непорушним шпилем володіє рід Енея і владу вручено батькові римлян».

(6) Кого фортуна виносить вгору, хто причетний до чужої влади як її зброя, той дорогий для інших, поки сам в силі; дім у таких заповнений людьми при їхньому житті, але пам’ять про них помирає швидко після їхньої смерті. А великі обдарування цінять чим далі, тим вище, і шанують не тільки їх, а також і все, що причетне до їхньої пам’яті.

(7) А щоб Ідоменей проник в мого листа не даремно, нехай заплатить тобі викуп зі своїх надбань. Це йому написав Епікур прекрасний вислів, переконуючи його примножити багатство Піфокла, але не звичайним сумнівним шляхом: «Якщо ти хочеш зробити Піфокла багатим, треба не прибавляти йому грошей, а убавляти його бажання».

(8) У цьому вислові все сказано досить ясно для того, щоб його тлумачити, і досить прекрасно для того, щоб його підкріпляти. Лиш про одне тебе попереджаю: не думай, ніби це мовлено тільки про багатство; до чого ти не прикладеш ці слова, вони не втратять силу. Якщо ти хочеш зробити Піфокла чесним, треба не прибавляти йому нових почестей, а убавити його бажання; якщо ти хочеш, щоб Піфокл жив, не перестаючи насолоджуватись, треба не прибавляти йому насолод, а убавити його бажання; якщо ти хочеш, щоб Піфокл досяг старості, проживши відведене йому, треба не прибавляти йому років, а убавити його бажання.

(9) У тебе немає причин вважати, ніби слова ці належать тільки Епікуру: вони – загальне надбання. Я вважаю, що в філософії треба робити те ж, що в сенаті; коли чиясь пропозиція мені подобається тільки частково, я прошу розділити її і приєднуюсь лише до того, що схвалюю. Я так охоче згадую прекрасні слова Епікура, бо всім, хто звертається до нього з дурними намірами, з надією знайти завісу для власних вад, хочу довести, що треба жити чесно, куди б вони не йшли.

(10) Коли вони підійдуть до його садів і побачать над садами напис: «Гостю, тут тобі буде добре, тут насолода вважається найвищим благом», – їх з готовністю прийме відкритий і людинолюбний охоронець цього притулку, і пригостить ячмінною юшкою, і щедро наллє води, і скаже: Чи ж погано тебе прийняли? Ці сади не розпалюють голод, а втамовують, і напої тут не розпалюють спрагу – ні, її втамовують ліки природні і дармові. Серед таких насолод я досяг старості».

(11) Я говорю з тобою про ті бажання, які не можна стишити, яким треба що-небудь піднести, щоб вони затихли. А про надзвичайні бажання, з якими можна не поспішати, які можна подавити доганою, я скажу тільки одне: така насолода природна, але вона не є необхідною. Їй ти нічого не винен, а якщо щось і виділиш їй, то лише з доброї волі. Шлунок не слухається настанов: він просить і вимагає свого, – і все ж не такий вже він надокучливий кредитор, бо задовольняється малим, якщо ти даси йому скільки треба, а не скільки можеш.