Моральні листи до Луцилія. Том I

(3) Так от, щоб продовжити це порівняння: часто фортуна підминала тебе, але ти не здавався, а підхоплювався з іще більшим запалом і стояв твердо, тому що доблесть сама по собі зростає, якщо їй кидають виклик. Все ж, якщо тобі угодно, прийми від мене допомогу, яка може зміцнити тебе.

(4) Не так багато є того, що мучить нас, є більше того, що лякає, і уява, мій Луцилію, приносить нам більше страждань, ніж дійсність. Я розмовляю з тобою не мовою стоїків, а по-своєму, набагато м’якше. Ми ж бо стверджуємо, все, що примушує нас волати і стогнати, нікчемне і варте, щоб його зневажали. Та облишмо ці надто голосні, хоч, клянусь богами, і справедливі, слова. Я вчу тебе тільки не бути нещасним передчасно, коли те, на що ти з тривогою чекаєш нині ж, може і зовсім не статися і напевно що не сталося.

(5) Багато що мучить нас більше, ніж треба, багато що передчасно, багато що – наперекір тому, що мучитися ним зовсім не треба. Ми або самі перебільшуємо свої страждання, або придумуємо їх, або передбачаємо. Перше ми зараз розбирати не будемо: справа це суперечлива, тяжба тільки почалася. Те, що я назву легким, ти – наперекір мені назвеш болісним. Я знаю таких, котрі сміються під бичами, і таких, які стогнуть від ляпасу. Пізніше ми побачимо, чи в тому справа, що самі речі ці сильні, чи в тому, що ми слабкі.

(6) Обіцяй мені одне: коли тебе з усіх кутків почнуть переконувати, ніби ти нещасний, думай не про те, що ти чуєш, а про те, що відчуваєш, терпляче подумай про свої справи (ти ж знаєш їх краще від усіх) і запитай у себе: «Чому вони мене оплакують? Чому тремтять і бояться навіть мого дотику, ніби негода може перейти на них? Насправді це біда чи більше виглядає як біда?» Розпитай у самого себе: «А раптом я терзаюся і журюся без причини, і вважаю бідою те, що зовсім не біда?»

(7) Ти запитаєш: «Звідки мені знати, марні мої тривоги чи не марні?» – Ось тобі вірне мірило! Мучить нас або дійсність, або майбуття, або те й те разом. Про дійсність судити неважко: аби лиш ти був здоровий тілом і вільний, аби лиш не томила болем ніяка образа. Тепер подивимось, що таке майбуття.

(8) Сьогоднішньому дню немає до нього діла. «Але ж майбутнє наступить!» – А ти глянь, чи є вірні ознаки наближення біди. Бо страждаємо ми в більшій мірі від підозр, нас морочить те, що нерідко закінчує війни, а ще частіше прикінчує людей по одному, – чутки. Так воно й буває, мій Луцилію: ми відразу приєднуємося до загальної думки, не перевіряючи, що примушує нас боятися, і, ні в чому не розібравшись, тремтимо і кидаємося навтьоки, мов ті, кого вигнала з табору пилюка, яку підняла своїм бігом отара овець, а чи ті, кого залякують невідомо ким розповсюджені небилиці.

(9) Не знаю як, але тільки видумане тривожить сильніше. Дійсність має свою мірку, а про те, що доходить невідомо звідки, ляклива душа не придумує казна-що. Немає нічого більш згубного і непоправного від панічного страху: усілякий інший страх бездумний, а цей – безумний.

(10) Розглянемо ж цю справу уважніше. Вірогідно, що станеться біда. Але ж не цієї миті! І як часто неочікуване стається! Як часто очікуване не збувається! Навіть якщо на нас чекає страждання, яка користь бігти йому назустріч? Коли воно прийде, ти відразу почнеш страждати, а поки що розраховуй на краще. Що ти на цьому вигадаєш? Час!

(11) Бо часто втручається щось таке, через що біда, яка насувається, якою вона не була б близькою, або затримується в дорозі, або розсіється, або впаде на голову іншому. Посеред пожежі відкривався шлях до втечі, дім, який руйнувався, м’яко опускав деяких на землю, рука, що підносила до потилиці меч, інколи відводила його, і жертві вдавалося пережити ката. І зла доля непостійна. Може бути, що біда станеться, а може, і не станеться; поки ж її немає, і ти розраховуй на краще.

(12) Інколи, навіть коли немає явних ознак, що віщують недобре, душа придумує уявні, або тлумачить на гірше слова, які можна зрозуміти двояко, або перебільшує чиюсь образу і думає не про те, чи сильно ображений розсердився, а про те, чи багато може вчинити той, хто сердиться. Але ж якщо боятися всього, що може статися, то навіщо нам і жити, і горюванню нашому не буде меж. Тут нехай допоможе тобі розважливість, тут збери всі душевні сили, щоб відкинути навіть очевидний страх, а не зможеш, так подолай ваду вадою, стримай страх надією. Нехай напевне прийде те, що нас лякає – ще вірніше те, на що чекаємо з жахом – затихне, а те, на що чекаємо з надією, обмане.

(13) Тому зваж надії і страхи і кожного разу, коли ясної відповіді не буде, вирішуй на свою користь – вір у те, що вважаєш для себе кращим. Тож нехай навіть страх збере більше голосів, ти все-таки схиляйся в інший бік і перестань тривожитись, думаючи собі про більшість людей, які метаються схвильовані, навіть якщо нічого поганого з ними і не відбувається, і певно що не загрожує їм. Бо кожен, одного разу втративши спокій, готовий дати собі волю і не буде перевіряти переляк дійсністю. Ніхто не скаже: «Хто це каже – каже пусте, він або сам все видумав, або іншим повірив». Ні, ми здаємося тим, хто переносить чутки (14) і тремтимо перед невідомим як перед незворотнім, забуваючи міру настільки, що найменший сумнів перетворюється на жах.

Але мені соромно так розмовляти з тобою і підносити тобі такі слабкі ліки. Нехай інші кажуть: «Може, цього й не станеться!» Ти кажи: «Що з того, якщо станеться? Подивимось, хто переможе! А може, все буде мені на користь і така смерть прославить все моє життя. Цикута остаточно зробила Сократа великим. Вирви у Катона меч, яким він відстояв свою свободу, – і ти відбереш у нього чималу частину слави».

(15) Утім, я надто довго тебе умовляю, хоч потрібні тобі не умовляння, а лиш нагадування. Я не відводжу тебе геть від твоєї природи, – ти народжений для того, про що я мовлю. Тому тим більше маєш ти примножувати і прикрашати дане тобі благо.

(16) Закінчую цього листа, тільки припечатаю його своєю печаткою, тобто доручу йому передати тобі який-небудь прекрасний вислів. «Біда глупства ще й в тому, що воно увесь час починає життя спочатку». Вдумайся сам, Луцилію, кращий серед людей, в суть вислову – і ти зрозумієш, до чого противною є легкодумність тих, хто щоденно закладає основи нового життя, хто перед кончиною починає надіятися заново.

(17) Поглянь окремо на кожного – і відразу потраплять тобі на очі старі, що з особливою старанністю готуються обійняти посади, мандрувати, торгувати. Що є огиднішим, ніж старий, який починає життя спочатку? Я не додав би ім’я того, ким ці слова сказані, якби вони не були так мало відомі і належали б до тих розхожих висловів Епікура, які я дозволив собі і хвалити, і привласнювати.

Бувай здоровий.

Лист ХІV

Сенека вітає Луцилія!

(1) Я згоден, що нам від природи властива любов до власного тіла, що ми маємо берегти його, не заперечую, що можна його і пестити, але заперечую, що треба по-рабськи йому служити. Надто багато що поневолює раба власного тіла, того, хто дуже за нього боїться і все міряє його міркою.

(2) Ми повинні поводитися не так, наче зобов’язані жити заради свого тіла, а так, наче не можемо жити без нього. Надмірна любов до нього тривожить нас страхами, обтяжує турботами, прирікає на ганьбу. Кому занадто дороге тіло, тому чесність недорога. Не заборонено старанно про нього турбуватися, але коли вимагатиме розум, достоїнство, вірність, – треба ввергнути його у вогонь.

(3) І все ж, наскільки можливо, будемо уникати не тільки небезпек, а й незручностей і сховаємося під надійним захистом, добре подумавши, як можна прогнати те, що вселяє страх. Таких речей три, якщо я не помиляюсь: ми боїмося бідності, боїмося хвороб, боїмося насилля тих, хто могутніший від нас.

(4) Найбільший трепет викликає у нас те, чим загрожує чужа могутність: бо така біда приходить з великим шумом і сум’яттям. Названі мною природні незгоди – бідність і хвороби – підкрадаються тихо, не викликаючи жаху ні слуху, ні зору, зате у третьої біди пишна свита: вона приходить з мечами і смолоскипами, з кайданами і звірами, натравлюючи їхню зграю на нашу плоть.

(5) Згадай тут же і про темниці, і про хрести, і про дибу, і про гак, і про те, як виходить через рот наскрізь пропоровши людину паля, як розривають тіло колісниці, що мчать у різні боки, як насичують горючою смолою туніку з горючої тканини, – одним словом, про все, що придумала жорстокість.

(6) Так немає чого і дивуватися, якщо найсильнішим є жах перед бідою, такою багатоликою і так страшно оснащеною. Як той кат, чим більше він викладе знарядь, тим більшого досягне, бо один їхній вигляд перемагає навіть того, хто здатний витримати тортури, – так нашу душу легше всього підкоряє і усмиряє та загроза, якій є що показати. Бо і решта напастей не менш важкі – я маю на увазі голод і спрагу, і гноїння в грудях, і лихоманку, яка висушує нутрощі, – та вони приховані, їм нічим погрожувати здалеку, нічого виставляти напоказ. А тут, як у великій війні, перемагає значимість виду і спорядження.

(7) Тому постараємось нікого боляче не зачіпати. Інколи нам слід боятися народу, інколи, якщо порядки в державі такі, що більшість справ проводиться через сенат, тих сенаторів, що в милості, інколи ж – тих людей, кому на погибель народу віддана влада над народом. Зробити всіх цих людей друзями занадто марудна справа – досить і того, щоб вони не були тобі ворогами. Тому ніколи мудрий не буде гнівити тих, хто при владі, – навпаки, він буде ухилятися від їхнього гніву, як мореплавець від бурі.

(8) Ти, коли їхав до Сицилії, перетнув протоку. Необережний кормчий знехтував погрозами південного вітру, від якого стає небезпечним Сицилійське море, що завивається вирами, і вирушив не до лівого берега, а до того, поблизу якого бушує вир Харибди. А більш обачливий кормчий запитає у людей, що знають ці місця, чи сильний приплив і чи не віщують чогось хмари, і тримається подалі від місць, які зажили дурної слави через вири. Так само вчинить і мудрий: небезпечного володаря він уникає, але перш за все намагається уникати його непомітно. Одна із запорук безпеки – в тому, щоб не стрімко прямувати до неї відкрито: бо від чого ми тримаємося подалі, те засуджуємо.

(9) Ще слід нам обдумати, як убезпечити себе від черні. Тут перше діло – не бажати того ж самого: де суперництво – там і розлад. По-друге, хай не буде у нас нічого такого, що зловмисникові було б вигідно відібрати: нехай твій труп не дасть багатої здобичі. Ніхто не буде чи мало хто буде проливати людську кров заради неї самої. Голого і розбійник пропустить, бідному і захоплена бандою дорога не є небезпечною.

(10) Давня настанова називає три речі, яких слід уникати, це – ненависть, заздрість і презирство. А як цього досягти, навчить тільки мудрість. Тут буває важко дотриматися міри: треба остерігатися, як би, боячись заздрощів, не викликати презирство, як би, не бажаючи, щоб нас топтали, не навести на думку, що нас можна топтати. Багатьом довелося боятися тому, що їх можна було боятися. Так що будемо дотримуватися міри у всьому: бо так же шкідливо викликати презирство, як і підозру.

(11) Отож і виходить, що слід звернутися до філософії: бо ці писання не тільки для хороших людей, але й для не зовсім дурних, все одно що пов’язки жерців. І привселюдна красномовність, і все, що хвилює народ, викликає ворожнечу, а це заняття, мирне і таке, що нікуди не втручається, ніхто не зневажає, бо навіть у гірших людей його шанують всі мистецтва. Ніколи зіпсованість не зміцніє настільки, ніколи не складеться такої змови проти доброчинності, щоб ім’я філософії перестало бути шанованим і священним. Втім, і філософією треба займатися тихо і скромно.

(12) «Як так? – запитаєш ти. – По-твоєму, був скромним в філософії Марк Катон, який своїм вироком поклав край громадянській війні? Який став між військами двох розлючених вождів? Який у той час, коли одні паплюжили Цезаря, інші Помпея, нападав на обох?»

(13) Звичайно, можна посперечатися, чи варто було тоді мудрецеві втручатися у справи держави. – «Чого хочеш ти, Марку Катоне? Не про свободу йде мова: вона давно вже загублена! Питання лише в тому, Цезар чи Помпей заволодіє державою? Та що тобі до їхнього суперництва? Жодна сторона – не твоя. Вибір – тільки з двох володарів. Твоє діло, хто переможе? Перемогти може кращий; переможець не може бути гіршим». – Я беру тільки ту роль, яку Катон грав наостанок; але і попередні роки були не такими, щоб мудрому допустимо було брати участь в цьому пограбуванні республіки. На що, окрім криків і сердитих волань, був здатний Катон, коли народ, піднявши його на руки і опльовуючи, тягнув його геть з форуму, чи коли його вели прямо з сенату в темницю?

(14) Пізніше ми побачимо, чи треба мудрому марно витрачати сили, а поки що я кличу тебе до тих стоїків, які, коли їх відсторонили від державних справ, не ображали нікого з можновладців, не усамітнились, щоб вдосконалювати своє життя і створювати закони для роду людського. Мудрець не буде порушувати загальноприйнятих звичаїв і привертати увагу народу небаченим способом життя.

(15) «Ну й що? Невже буде у безпеці той, хто дотримується цього правила?» – За це я не можу тобі поручитися, як і за те, що людина помірна завжди буде здоровою; і все-таки помірність приносить здоров’я. Буває, що корабель тоне в гавані; що ж, по-твоєму, може трапитись у відкритому морі? Наскільки ближчою є небезпека до того, чия винахідливість невгамовна, якщо безділля не рятує від загроз? Буває, що гинуть і невинні – хто сперечається? – але винні – частіше. У бійця залишається вправність, навіть якщо йому пробили обладунки.

(16) Хто мудрий, той у всьому дивиться на замисел, а не на результат. Начало у нашій владі; що вийде, вирішувати фортуні, над собою ж я не визнаю її вироку. – «А вона принесе тобі хвилювання, принесе неприємності». – Але розбійник не страчує нас, навіть коли убиває.

(17) Ти вже простягаєш руку за щоденною платою. Сьогодні заплачу тобі золотом; а якщо вже згадав я про золото, то дізнайся, як тобі отримати побільше радощів від володіння ним. «Той більше від усіх насолоджується багатством, хто менше від усіх багатства потребує». Ти просиш відкрити, чиї це слова. Щоб ти бачив мою доброзичливість, я взяв за правило хвалити чуже. І це взяв я у Епікура, чи у Метродора, чи у когось ще з їхньої майстерні.

(18) Та яка різниця, хто сказав? Сказано було для всіх. Хто потребує багатств, той за них боїться, а добро, про яке тривожишся, радощів не приносить. Якщо ж хто хоче що-небудь до нього додати, той, думаючи про його примноження, забуває ним користуватися: отримує рахунки, товчеться на торжищі, гортає календар – і стає з господаря управляючим.

Бувай здоровий.

Лист XV

Сенека вітає Луцилія!

(1) У давні часи був звичай, який зберігся аж до моїх часів, починати листа словами: «Якщо ти здоровий, це добре, а я здоровий». Нам же вірніше сказати: «Якщо ти займаєшся філософією, це добре».

(2) Тому що тільки в ній – здоров’я, без неї хвора душа, і тіло, скільки б у ньому не було сил, здорове так, як у безумців чи одержимих. Так що перш за все турбуйся про те, справжнє, здоров’я, а потім і про те, друге, яке недорого тобі обійдеться, якщо захочеш бути здоровим.

Робити вправи, щоб руки стали сильнішими, плечі – ширшими, м’язи – міцнішими, це, Луцилію, заняття нерозумне і недостойне освіченої людини. Скільки б не вдалося тобі накопичити жиру і наростити м’язи, все одно ти не зрівняєшся ні вагою, ні силою з відгодованим биком. До того ж тягар плоті, виростаючи, пригнічує дух і позбавляє його рухливості. Тому, в чому можеш, утискай тіло і звільняй місце для духу.

(3) Багато неприємностей чатує на тих, хто завзято турбується про тіло: по-перше, утомливі вправи виснажують розум і роблять його нездатним до уважності і до занять предметами більш витонченими; по-друге, розкішна їжа позбавляє його витонченості. Згадай і про рабів найгіршого розливу, до яких поступають у навчання, хоч цим людям ні до чого, окрім вина і олії, немає діла, і день пройшов для них на славу, якщо вони гарненько спітніли і на місце втраченої вологи влили в порожню утробу новий трунок, ще у більшій кількості. Але ж бо жити в питті і спітнілими можуть тільки хворі на шлунок!

(4) Є, однак, вправи легкі і недовгі, які швидко втомлюють тіло і багато часу не забирають, – а його якраз і слід перш за все рахувати. Можна бігати, піднімати руки з тягарем, можна стрибати, підкидаючи тіло вгору чи посилаючи його далеко вперед, можна підстрибувати, так мовити, на манер саліїв, чи, грубіше кажучи, сукновалів. Вибирай яку завгодно вправу, звичка зробить її легкою.

(5) Та що б ти не робив, швидше повертайся від тіла до душі, тренуй її вправами вдень і вночі, бо труд, якщо він не надміру, живить її. Таким вправам не заважатимуть ні холод, ні спека, ні навіть старість. З усіх своїх благ турбуйся про те, яке, старіючи, стає кращим.

(6) Я зовсім не велю тобі увесь час сидіти над книгами і дощечками: і душі треба дати відпочинок, але так, щоб вона не розслабилась, а тільки набралася сил. Прогулянка в ношах дає струс тілу і не заважає заняттям: можна читати, можна диктувати, можна вести бесіду і слухати інших; втім, і прогулянка пішки дозволяє робити те ж саме.

(7) Не можна нехтувати також напруженням голосу, а от підвищувати його і понижати за ступенями і ладами я тобі забороняю. Втім, може, ти хочеш навчитися, як тобі гуляти; тоді допусти до себе тих, кого голод навчив небаченим досі хитрощам. Один зробить розміреною твою ходу, інший буде слідкувати під час їжі за твоїми щоками, і нахабність кожного зайде настільки далеко, наскільки дозволять твої терплячість і довірливість. Так що ж? Хіба з крику, із найсильнішого напруження голосу починається розмова? Ні, для нас природно розпалюватися поступово, так що навіть під час сварки спочатку говорять, а потім лиш починають волати, і ніхто відразу ж не кличе у свідки квірітів.

(8) Тому, як би не захопив тебе порив душі, виголошуй промову то з більшою, то з меншою пристрастю, як голос і груди самі тобі підкажуть. Коли ти хочеш приглушити і стишити голос, нехай він затихає поступово, а не падає різко; нехай він буде таким же стриманим, як той, хто ним управляє, і не бушує, як у грубих неуків. Бо ми робимо все це не для того, щоб вдосконалювався голос, а для того, щоб вдосконалювались слухачі.

(9) Я зняв з твоїх плечей чималий труд, а тепер в додаток до цього мого благодіяння нагороджу тебе грецьким подарунком. Ось прекрасна настанова: «Життя нерозумного безрадісне і наповнене страхом, тому що він все відкладає на майбутнє». – Ти запитаєш, хто це сказав. Та той же, хто і попередні слова. А яке, по-твоєму, життя називають нерозумним? Як у Ісіона і Баби? Як би не так! Наше власне – життя тих, кого сліпа жадібність кидає навздогін за речами шкідливими і напевне нездатними її наситити, тих, які давно б задовольнилися, якби хоч щось могло нас задовольнити, тих, хто не думає, як відрадно нічого не вимагати, як прекрасно не відчувати ні в чому нестатку і не залежати від фортуни.

(10) Не забувай же, Луцилію, за скількома речами ти женешся, а побачивши, скільки людей тебе випередило, подумай про те, скільки їх відстало. Якщо хочеш бути вдячним богам і власному життю, думай про те, що ти обігнав дуже багатьох. Та що тобі до інших? Ти обігнав себе самого!

(11) Встанови ж для себе межу, за яку ти не хотів би перейти, навіть якщо б міг: нехай залишаться за нею блага, що приховують загрозу, привабливі для тих, хто надіється, і такі, що приносять розчарування тим, хто досяг. Була б в них хоч якась міцність, вони б приносили інколи задоволення; а так вони тільки розпалюють спрагу у тих, хто черпає. Приваблива зовнішність раптом змінюється. Навіщо мені вимагати від фортуни те, що невідомий жереб обіцяє мені в майбутньому, замість того щоб вимагати від себе не прагнути більше цього? Чого прагнути? Чи ж мені накопичувати, забувши про тлінність людини? Над чим мені трудитися? Нинішній день – останній. Нехай не останній, але й останній близько.

Бувай здоровий.

Лист XVI

Сенека вітає Луцилія!

(1) Я знаю, Луцилію, для тебе очевидно, що, не вивчаючи мудрості, не можна жити не тільки щасливим життям, а й навіть стерпним, бо щасливим робить життя довершена мудрість, а стерпним – її початки. Але і очевидне потребує того, щоб його глибше засвоїли і зміцнили постійними роздумами. Важче зберегти чесні наміри, ніж надбати їх. Треба бути наполегливим і примножувати зусилля старанними заняттями, поки добра воля не перетвориться на добрі звички.

(2) Утім, мені немає вже потреби зміцнювати тебе довгими і багатослівними речами: бо я знаю твої успіхи. Мені відомо, звідки береться все, що ти мені пишеш; в ньому немає ні удавання, ні прикрас. І все ж я скажу, що відчуваю: я на тебе надіюсь, але ще в тобі не впевнений. І від тебе я хочу того ж: бо у тебе немає причин так легко і швидко повірити в себе. Розберись в самому собі, з усіх боків оглянь себе і перевір, а перш за все – в чому ти досяг успіху: в філософії чи в житті.

(3) Філософія – не лицедійство, гідне на показ натовпу, філософом треба бути не на словах, а на ділі. Вона – не для того, щоб приємно провести день і без нудьги убити час, ні, вона виковує і гартує душу, підчиняє життя порядку, управляє вчинками, вказує, що слід робити і в чому утриматись, сидить біля керма і направляє посеред пучин шлях тих, кого женуть хвилі. Без неї немає в житті безстрашшя і упевненості: бо кожної години стається так багато всього, що нам необхідна порада, яку можна запитати тільки у неї.

(4) Хтось скаже: «Що мені користі від філософії, якщо є рок? Що в ній корисного, якщо править божество? Яка в ній користь, якщо повеліває випадок? Бо ж неминуче не можна змінити, а проти невідомого не знайти засобів. Мої замисли або передбачені божеством, яке вирішило за мене, що мені робити, або фортуна не дасть їм здійснитися».

(5) Нехай одне з цих тверджень вірне, Луцилію, нехай всі вони вірні, – треба бути філософом! Чи зв’язує нас непорушним законом рок, чи божество встановило все у світі по своїй волі, чи випадок без будь-якого порядку кидає і метає, як кості, людські справи, – нас повинна охороняти філософія. Вона дасть нам силу добровільно підкорятися божеству, стійко протистояти фортуні, вона навчить слідувати велінням божества і зносити мінливості випадку.

(6) Але зараз не час говорити про те, що в нашій змозі, якщо велить провидіння або череда доль тягне нас в оковах, або владарює несподіване і непередбачуване. Я повертаюсь до своїх настанов і передбачень: не допускай, щоб порив твоєї душі поник і охолов. Збережи його і добийся, щоб те, що було поривом, стало станом душі.

(7) Та, якщо я добре тебе знаю, ти від самого початку видивляєшся, який подаруночок принесе з собою цей лист. Обшукай його – і знайдеш. Немає причин захоплюватися моєю щедрістю: досі я дарував чуже. Втім, чому чуже? Все, що сказане гарно, – моє, ким би воно не було сказане. Як і це, сказане Епікуром: «Якщо в житті ти співвідносишся з природою, то ніколи не будеш бідним, а якщо з людською думкою, то ніколи не будеш багатим».

(8) Природа бажає небагато, людська думка – багато чого бескінечно. Нехай ти накопичиш стільки ж, скільки тисячі багатіїв, нехай фортуна примножить твою скарбницю над міру, відпущену приватно людині, нехай вона обсипле тебе золотом, одягне в пурпур, дасть стільки насолод і багатств, що ти устелиш землю мармуром і зможеш не тільки володіти своїм добром, а й топтати його ногами. Нехай будуть у тебе до того ж і картини, і статуї, і все, що тільки створило мистецтво на догоду розкошам, надлишок лише навчить тебе бажати ще більшого.

(9) Природні бажання мають межу, народжені обманною думкою – не знають, на чому зупинитися, бо все обманне не має меж. Йдучи по дорозі, прийдеш до мети, блукання ж безкінечне. Тому відійди подалі від усього суєтного, і якщо, домагаючись чогось, ти захочеш дізнатися, чи природне твоє бажання чи сліпе, поглянь, чи може воно десь зупинитися. Якщо, коли зайдеш далеко, ти помітиш, що йти до мети залишилося ще більше, знай, що твоє бажання народжене не природою.

Бувай здоровий.

Лист XVII

Сенека вітає Луцилія!

(1) Кинь все це, якщо ти мудрий, чи вірніше, щоб стати мудрим, і поспіши що маєш сили прагнути благ духу. Все, що тебе стримує, змети з дороги чи відсічи. – «Але я затримуюсь через домашні справи, хочу облаштувати їх так, щоб, і нічого не роблячи, не знати нестатків, щоб і мене не обтяжувала бідність, і я нікого не обтяжував».

(2) Якщо ти так говориш, то, мабуть, тобі не відкрились ще вся сила і могутність блага, яким ти переймаєшся. В загальних рисах ти розрізняєш, чим корисна нам філософія, а от окремі частини досконально не бачиш, не знаєш, як вона допомагає нам скрізь, не відаєш, що вона, кажучи словами Цицерона, і у великому виручає, і до дріб’язку сходить. Повір мені і поклич її порадницею: вона переконає тебе не сидіти над підрахунками.

(3) Чи не того ти прагнеш, чи не заради того відтягуєш час, щоб не боятися бідності? А що, коли бідність має бути нам бажана? Багатьом багатство завадило присвятити себе філософії, бідність же нічим не обтяжена і не знає страху. Пролунає сигнал труби – бідняк знає, що не його вона кличе; коли кричать про повінь, він думає про те, як би вийти самому, а не про те, щоб таке винести; якщо треба відпливти в море, – гавань не наповниться шумом, не потривожить берег натовп, проводжаючи одну людину. Немає навколо нього полчища рабів, на годівлю яким потрібні цілі урожаї заморських країн.