Моральні листи до Луцилія. Том I

(5) Догоджайте ж тілу лиш настільки, наскільки треба для підтримки його міцності, і такий спосіб життя вважайте єдино здоровим і цілющим. Тримайте тіло в строгості, щоб воно не перестало підкорятися душі: нехай їжа лиш утамовує голод, напій – спрагу, нехай одяг захищає тіло від холоду, а житло – від усього, що йому загрожує. А чи зведене житло з дерну чи з барвистого заморського каменю, різниці немає: знайте, під солом’яним дахом людині не гірше, ніж під золотим. Зневажайте все, що непотрібна праця створює заради прикрас чи напоказ. Пам’ятайте: ніщо, окрім душі, недостойне захоплення, а для великої душі все менше від неї».

(6) І коли я розмовляю так з самим собою, розмовляю з нащадками, невже, по-твоєму, я приношу менше користі, ніж вирушаючи в суд посередником, чи припечатуючи перснем таблички із заповітом, чи в сенаті, віддаючи руку і голос пошукачеві посади? Повір мені, хто здається неробою, той зайнятий найважливішими справами, і божественними і людськими разом.

(7) Проте пора закінчувати і, за моїм правилом, чим-небудь розрахуватися з тобою і в цьому листі. Заплачу я не з власних запасів; я до цих пір все продивляюся Епікура і сьогодні вичитав у нього такі слова: «Стань рабом філософії, щоб здобути справжню свободу». І якщо ти віддався і підкорився їй, твоя справа не буде відкладатися з дня на день: відразу ж ти отримаєш вольну. Тому що саме рабство у філософії є свобода.

(8) Може статися, ти запитаєш мене, чому я беру так багато прекрасних висловів у Епікура, а не у наших. Та чому ти думаєш, що подібні слова належать одному Епікуру, а не всім людям? Як багато поети кажуть такого, що або сказане, або має бути сказане філософами! Я не беру ні трагедії, ні нашої тогати, яка теж не позбавлена серйозності і стоїть посередині між трагедією і комедією; але і в мімах стільки є красномовних рядків! Скільки віршів Публілія треба було б виголошувати не взутим в сандалії, а виступаючи на котурнах!

(9) Я наведу один його вірш, дотичний до філософії, і якраз до тієї її частини, якою ми щойно займались; в ньому поет стверджує, що те, що випадково дісталось, не можна вважати своїм:

Чуже, що по вашому бажанню дісталось раптом нам.

(10) Але ти, я пам’ятаю, наводив інший вірш, набагато кращий і коротший:

Не наше те, що нам дано фортуною.

А цей твій вислів (я не пропущу і його) навіть ще кращий:

Все, що дано нам, може бути і відібране.

Та цього я не зарахую в погашення боргу: я лиш віддав тобі твоє ж.

Бувай здоровий.

Лист IX

Сенека вітає Луцилія!

(1) Ти хочеш знати, чи справедливо Епікур в одному з листів засуджував тих, хто стверджує, ніби мудрецеві ніхто, окрім нього самого, не потрібен і тому нічиєї дружби не треба. Цей докір Епікур кидає Стільпону і тим, хто думає, що найвище благо – коли душа нічого не терпить.

(2) Утім, ми неминуче впадаємо в двозначність, якщо для стислості перекладаємо слово ἀπαφεια[1], використовуючи слово «терпіти». Бо можна подумати, ніби суть тут протилежна тому, що ми маємо на увазі. Ми хотіли сказати: «душа, яка байдужа до будь-якого болю», а зрозуміти можна так: «душа, яка не може витерпіти ніякого болю». Подивись же сам, чи не краще буде сказати «невразлива душа» чи «душа, недоступна для будь-якого страждання»?

(3) У тому й різниця між ними і нами: наш мудрець перемагає все неприємне, але відчуває його, а їхній мудрець навіть і не відчуває. Спільне ж і у нас і у них ось що: мудрому ніхто, окрім нього самого, не потрібен. Та хоч і достатньо самого себе, йому все ж хочеться мати і друга, і сусіда, і товариша.

(4) Сам посуди, до якого ступеня задовольняється сам собою той, хто інколи задовольняється і часткою самого себе. Якщо хвороба чи ворог зроблять його безруким, якщо випадок відбере у нього око, мудрецеві вистачає того, що залишилось, він і з скаліченим тілом буде таким же веселим, яким був до каліцтва. Та хоч він і не журиться про втрачене, все ж вважав би за краще обійтися без втрат.

(5) Так само ніхто, окрім нього самого, не потрібен мудрецеві не тому, що він хоче жити без друзів, а тому, що може. Кажучи «може», я маю на увазі ось що: зі спокійною душею перенесе він втрату. Бо без друзів він не залишиться ніколи, і в його владі вирішити, як швидко знайти заміну. Фідій, якби втратив статую, відразу зробив би іншу. Так і він – майстер зав’язати дружбу – замість втраченого друга прийняв би нового.

(6) Ти запитаєш, як можна швидко надбати чиюсь дружбу; я відповім, якщо ми домовимось, що я зараз віддам тобі борг і по цьому листу ми розрахуємось. Гекатон каже: «Я назву приворотний засіб без усілякого зілля, без трав, без заклинань знахарки. Якщо хочеш, щоб тебе любили, – люби». Не тільки стара, випробувана дружба приносить нам велику насолоду, але й початок нової, яку ми тільки лиш надбали.

(7) Між тим, хто вже надбав друга, і тим, хто тільки на порозі дружби, є така ж різниця, що й між сіячем і женцем. Філософ Аттал не раз говорив, що приємніше добиватися дружби, ніж добитися її, як художнику приємніше писати картину, ніж її закінчити. Хто займається своєю справою з душевним неспокоєм, той в самому занятті знаходить велику насолоду. Випускаючи з рук закінчений твір, він вже не буде так насолоджуватися: тепер він радіє плодам свого мистецтва, а поки він писав, його радувало саме мистецтво. Підлітковий вік наших дітей щедріший на плоди, але час, коли вони були немовлятами, нам миліший.

(8) Та повернімося до нашого предмета. Нехай мудрому ніхто, окрім нього самого, не потрібен, він все-таки бажає мати друга, хоч би заради діяльної дружби, щоб не залишалась дозвільною така велика чеснота, і не заради того, щоб, як говорить Епікур в тому ж листі, «було кому доглядати його хворого, допомагати в оковах чи в нужді», але щоб самому було кого хворого доглядати, кого визволяти з-під ворожої варти. Недобрі думки того, хто подружився, маючи на увазі лиш самого себе; як він почав, так і закінчить. Хто надбав друга, щоб той виручав з кайданів, той кине його, лиш тільки загримлять кайдани.

(9) Такі дружні союзи народ називає тимчасовими. З ким ми зійшлися заради користі, милий нам доти, доки корисний. Ось чому навколо того, чиї справи процвітають – натовп друзів, а навколо того, хто потерпів крах, пустеля. Друзі втікають звідти, де випробовується дружба. Ось чому бачимо ми так багато безсоромних прикладів, коли одні зі страху покидають друзів, інші зі страху зраджують їм. Який початок, такий кінець, інакше і бути не може. Хто подружився заради вигоди, тому буде дорогою нагорода за зраду в дружбі, якщо і в ній було дорогим йому що-небудь, окрім неї самої

(10) Для чого мені друг? Щоб було за кого померти, за ким піти у вигнання, за чиє життя боротися і віддати життя. А дружба, про яку ти пишеш, та, яка будується з корисливою метою і видивляється, що можна вигадати, – це не дружба, а угода.

(11) Немає сумніву, у пристрасних стосунках закоханих є щось спільне з дружбою, це можна б навіть назвати безрозсудною дружбою. Бо хіба любить хто-небудь заради прибутку? Заради честолюбства і слави? Кохання саме по собі, нехтуючи усім іншим, запалює душі жаданням краси, з надією на взаємну ніжність. Як же так? Невже причина більш чесна народжує сороміцьку пристрасть?

(12) Ти заперечиш мені: «Не про те зараз мова, чи треба шукати дружбу заради неї самої чи заради іншої мети». Навпаки, якраз це і треба довести. Бо якщо треба шукати її заради неї самої, значить і той, хто нікого, окрім себе, не потребує, може шукати її. – «Як же він буде її шукати?» – Як шукають найпрекрасніше, не спокушаючись на прибуток, не боячись мінливості фортуни. Хто заводить друзів про всяк випадок, той позбавляє дружбу її величі.

(13) Мудрому ніхто, окрім нього самого, не потрібен. Багато хто, Луцилію, тлумачить цю думку перекручено: проганяють мудреця звідусіль і примушують його усамітнитися в своїй мушлі. Між тим слід розібратися, чи багато обіцяє цей вислів і що обіцяє. Мудрому достатньо самого себе для того, щоб жити блаженно, а не для того, щоб жити. Для життя йому потрібно багато, а для блаженства тільки високий і здоровий дух, що зневажає фортуну.

(14) Я хочу послатися на Хрісіппа, який він приймає розподіл. Він говорить, що мудрець ні в чому не потерпає, хоч потрібно йому багато що, нерозумному ж нічого не треба, тому що він нічим не вміє користуватися, зате потребу він має у всьому. Мудрецеві потрібні і руки, і очі, і ще багато що, без чого не обійтись у повсякденному житті, а потреби він не має ні в чому. Бо потреба – це необхідність, а для мудрого необхідності немає.

(15) Значить, хоч мудрець і задовольняється самим собою, в друзях він все ж має потребу і хоче мати їх як можна більше, але не для блаженного життя, – бо жити блаженно може він і без друзів. Найвище благо не шукає знарядь зовні: воно твориться вдома і виникає тільки саме з себе. Якщо ж хоч якась частина його береться зовні, воно вже залежить від фортуни.

(16) «А як буде жити мудрець, якщо його взяли під варту, переселили на чужину, якщо він загубився у довгому плаванні і, викинутий на пустельний берег, залишився без друзів?» Як Юпітер в ту пору, коли світ розточиться, боги зіллються воєдино, природа замре в непорушності, а сам він заспокоїться, віддавшись думкам. Щось подібне чинить і мудрий: він замикається в собі, залишається з самим собою.

(17) Доки, проте, він може вершити справи на свій розгляд, він, хоч нікого не потребує, окрім себе, бере дружину, хоч ні в кому не має потреби, народжує дітей, хоч ні кого не потребує, не буде жити, якщо доведеться жити і не бачити жодної людини. До дружби притягує його не власна користь, а природній потяг. Бо від народження закладений в нас потяг до багатьох речей, в їхньому числі і до дружби. Подібно до того як усім ненависна самотність, подібно до того як устремління жити спільно природно об’єднує людину з людиною, так є і тут якесь спонукання, що примушує нас прагнути дружби.

(18) Та, хоч мудрець і любить як ніхто друзів, хоч він ставить їх нарівні з собою, а часто і вище за себе, – все ж він буде вірити, що все його благо в ньому самому, і повторить слова Стільпона, того самого, на якого нападає в листі Епікур. Коли рідне місто Стільпона було захоплене, коли він втратив дружину, втратив дітей, а сам вийшов із всеохоплюючої пожежі один, але все такий же блаженний, Деметрій, якого назвали через чисельні знищені ним міста Поліоркетом, запитав у нього, чи втратив Стільпон що-небудь, і той відповів: «Все моє благо зі мною!»

(19) Ось людина смілива і рішуча! Він переміг навіть ворога-переможця. Він сказав: «Я нічого не втратив», – і примусив того сумніватися у власній перемозі. «Все моє зі мною» – зі мною справедливість, чесноти, розумність, сама здатність не вважати благом те, що можна відібрати. Ми дивуємося тваринам, які можуть пройти крізь вогонь без шкоди для тіла; та наскільки дивовижний цей чоловік, який пройшов крізь озброєний стрій, вогонь і руїни без збитків і шкоди для себе! Бачиш, наскільки легше перемогти цілий народ, ніж одну людину? Його слово – це слово стоїка, який теж проносить своє благо недоторканим через спалені міста. Бо ніхто, окрім нього самого, йому не потрібен, – такими є для нього межі щастя.

(20) А щоб ти не думав, ніби ми одні розкидаємося високими словами, – знай, що і сам Епікур, який дорікав Стільпону, написав схожий вислів, який ти і зволь прийняти, хоч сьогоднішній мій борг я вже віддав. «Кому не здається вершиною достатку те, що є, той залишиться бідняком, навіть, коли стане господарем всього світу». Або ж так, якщо, по-твоєму, це звучить краще (бо зберігати вірність треба не словам, а думкам): «Хто не вважає себе більш блаженним ніж усі, той нещасний, навіть якщо є повелителем світу».

(21) Знай, що думки ці належать всім і, значить, підказані природою, так що їх же ти знайдеш і в комічного поета:

Нещасний, хто щасливим не вважає себе.

Чи має значення, як тобі живеться, якщо ти вважаєш, що погано?

(22) «Так що ж, – запитаєш ти, – якщо оголосить себе блаженним і той, хто безчесно розбагатів, і господар сотень рабів, який є рабом у тисячі господарів, значить, він і стане блаженним за власним вироком?» – Ні, важливо не те, що він говорить, а що відчуває, і не те, що відчуває сьогодні, а те, що завжди. Тому у тебе немає причини боятися, що таке велике благо дістанеться і на долю недостойних. Тільки мудрому до душі те, що є, глупство ж постійно страждає, гребуючи тим, що має.

Бувай здоровий.

Лист X

Сенека вітає Луцилія!

(1) Так воно і є, я не міняю своєї думки: уникай натовпу, уникай небагатьох, уникай навіть одного. Немає нікого, з ким я хотів би бачити тебе разом. Переконайся ж наочно, як високо я суджу про тебе, якщо насмілююсь довірити тебе тобі самому. Кажуть, Кратет, слухач того самого Стільпона, якого я згадав у попередньому листі, побачив якось юнака, що гуляв на самоті, і запитав у нього, що він тут робить один. – «Розмовляю с самим собою», – була відповідь. На це Кратет сказав: «Будь обережним, прошу тебе, і добре слідкуй: бо твій співрозмовник – погана людина!»

(2) Зазвичай ми застерігаємо тих, хто в горі чи під страхом, щоб не дати їм використати на зло свою самотність. Та й нікого з людей нерозумних не слід залишати наодинці з самим собою: тут-то і охоплюють їх дурні помисли, тут і готують вони небезпеки собі та й іншим, тут до них і приходять чередою сороміцькі жадання. Тут-то все, що сором і страх змушували приховувати, виноситься на поверхню душі, тут-то вона і відточує зухвалість, підстьобує похіть, гарячить гнівливість. Є у самотності одна перевага: можливість нікому нічого не відкривати і не боятися викривача; та це й губить нерозумного, бо він видає сам себе.

От бачиш, як я надіюсь на тебе, вірніше, як я за тебе ручаюся (тому що «надією» зветься благо, яке або буде, або ні): кращого товариша, ніж ти сам, я для тебе не знаходжу.

(3) Я повертаюсь пам’яттю до тих повних сили слів, які ти вимовляв з таким благородством. Тоді я привітав себе і сказав: «Ці слова не просто злетіли з язика, у них є міцна основа. Цей чоловік – не один з багатьох, він прагне спасіння».

(4) Так і говори, так і живи. Дивись тільки, щоб ніщо тебе не зробило рабом. Колишні твої моління віддай на волю богів, а сам моли їх заново і про інше: про ясність розуму і здоров’я душевне, а потім тільки – тілесне. Чому б тобі не молитися про це частіше? Сміло проси бога: нічого чужого ти у нього не просиш.

(5) Та хочу, як у нас заведено, послати тобі з цим листом невеликий подарунок. Правдиві слова знайшов я у Афінодора: «Знай, що тоді ти будеш вільним від усіх жадань, коли тобі доведеться звертатися з молитвою до богів лиш про те, про що можна просити привселюдно». А до чого ж люди безумні! Пошепки возносять вони богам безсоромне прохання, ледь хто наблизить вухо – замовкають, а богові розповідають те, що приховують від людей. Так дивись, щоб цю настанову не можна було з користю прочитати і тобі: живи з людьми так, наче на тебе дивиться бог, говори з богом так, наче тебе слухають люди.

Бувай здоровий.

Лист ХІ

Сенека вітає Луцилія!

(1) Зі мною мав бесіду твій друг, юнак з гарними завдатками; яка у нього душа, який розум, які успіхи – все я зрозумів, ледь він заговорив. Яким він показав себе з першої проби, таким і залишиться: бо ж він говорив без підготовки, захоплений зненацька. І навіть, коли зібрався з думками, він ледве міг подолати сором’язливість (а це добра ознака молодої людини), – до того ж він почервонів. Я підозрюю, що це залишиться при ньому і тоді, коли він зміцніє і позбавиться вад, коли досягне мудрості. Ніяка мудрість не прибере природних вад тіла чи душі: що закладене в нас народженням, те можна пом’якшити, але не перемогти штучним способом.

(2) Деяких, навіть дуже стійких людей, коли вони бачать натовп народу, кидає в піт, ніби вони втомились чи страждають від спеки: у деяких, коли їм належить виступати з промовою, тремтять коліна, у інших цокотять зуби, заплітається язик, губи злипаються. Тут не допоможе ні виучка, ні звичка, тут природа являє свою силу, через цю ваду нагадуючи про себе навіть здоровим і міцним.

(3) До таких вад, я знаю, належить і раптове почервоніння обличчя, що буває навіть у статечних людей. Найчастіше це буває у юнаків, – у них і жар сильніший, і шкіра на обличчі тонша; та не позбавлені такої вади і люди похилого віку, і старі. Деяких більше всього і варто остерігатися, коли вони почервоніють: тут якраз їх і полишає усілякий сором.

(4) Сулла був особливо жорстоким тоді, коли до його обличчя приливала кров. Ніхто так легко не змінювався на обличчі, як Помпей, який неодмінно червонів на людях, особливо під час зібрань. Я пам’ятаю, як Фабіан, коли його привели в сенат свідком, почервонів, і той рум’янець сорому диво як його прикрасив.

(5) Причина цьому – не слабкість духу, а новизна, яка хоч і не лякає, та все ж хвилює недосвідчених, і до того ж вони легко червоніють через природну схильність тіла. Бо якщо у одних кров спокійна, то у інших вона гаряча і рухлива і миттю кидається в обличчя.

(6) Від цього, повторюю, не позбавить ніяка мудрість: інакше, якщо б вона могла викоренити будь-які вади, їй була б підвладна сама природа. Що закладене в нас народженням і побудовою тіла, залишиться, як би довго і вперто не удосконалювався наш дух. І завадити цим речам так же неможливо, як і викликати їх насильно.

(7) Актори на підмостках, коли наслідують пристрасті, коли хочуть зобразити страх чи трепіт або показати журбу, наслідують лиш деякі ознаки збентеження: опускають голову, говорять тихим голосом, дивляться в землю з понурим виглядом, а от почервоніти не можуть, тому що рум’янець не можна ні придушити, ні примусити з’явитись. Тут мудрість нічого не обіцяє, нічим не допоможе: такі речі нікому не підвладні, без наказу приходять, без наказу зникають.

(8) Та цей лист вже просить завершення. Отримай від мене дещо корисне і цілюще і назавжди збережи в душі: «Слід вибрати когось із людей добра і завжди мати його перед очима, – щоб жити так, ніби він дивиться на нас, і так чинити, ніби він бачить нас».

(9) Цьому, мій Луцилію, вчить Епікур. Він дав нам охоронця і провідника – і правильно зробив. Багатьох гріхів вдалося б уникнути, якби біля нас, що готові впасти в гріх, був свідок. Нехай душа знайде кого-небудь, до кого б вона мала пошану, чий приклад допомагав би їй очищати найглибші схованки. Щасливий той, хто, будучи присутнім лише в думках іншого, виправить його! Щасливий і той, хто може так шанувати іншого, що навіть пам’ять про нього служить зразком для вдосконалення! Хто може так шанувати іншого, той сам скоро буде пошанований.

(10) Вибери ж собі Катона, а якщо він здасться тобі занадто суворим, вибери мужа не такого непохитного – Лелія. Вибери того, чиє життя і мова, і навіть обличчя, в якому відбивається душа, тобі приємні; і нехай він завжди буде у тебе перед очима, чи як охоронець, чи як приклад. Нам потрібен, я повторяю, хто-небудь, за чиїм зразком формувався б наш характер. Бо криво проведену риску виправиш тільки по лінійці.

Бувай здоровий.

Лист ХІІ

Сенека вітає Луцилія!

(1) Куди я не озирнусь – всюди бачу свідчення моєї старості. Приїхав я в своє заміське обійстя і почав жалітися, що дорого обходиться благенька будівля, а управляючий відповідає мені, що тут виною не його недбалість – він робить все, та садиба стара. Садиба ця виросла під моїми руками; що ж мене чекає, якщо до того покришились камені – мої ровесники?

(2) В серцях я ухопився за перший ліпший привід вилаяти його: «А про ці платани явно ніхто не турбується: на них і листя немає, і сучки такі висохлі та вузлуваті, і стовбури такі жалюгідні і облізлі! Не було б цього, якби хто-небудь їх обкопував і поливав!» – Він же клянеться моїм генієм, що все робить, дивиться за ними, нічого не поминаючи, – але дерева ж старі! А платани ці, між нами кажучи, садив я сам, я бачив на них перший листок.

(3) Повертаюся до дверей. «А це хто, – запитую, такий дряхлий? Правильно зробили, що помістили його в сінях: бо він вже дивиться за двері. Звідки ти його взяв? Яка тобі радість виносити чужого мерця?» А той у відповідь: «Ти що, не впізнав мене? Я – Феліціон, це мені ти завжди дарував ляльок на сатурналії; я син управляючого Філосіта, твій улюбленець». – «Зрозуміло, – кажу я, – він марить! Це він ще маленьким став моїм улюбленцем? Втім, може бути: бо у нього якраз випадають зуби».

(4) Ось чим зобов’язаний я своєму заміському помешканню: куди б не озирнувся, – все показувало мені, який я старий. Що ж, зустрінемо старість з розкритими обіймами: бо вона наповнена насолодами, якщо знати, як нею користуватися. Плоди для нас найсмачніші, коли вони закінчуються; діти найгарніші, коли закінчується дитинство. Любителям випити миліша понад усе остання чаша, від якої вони падають на дно, яка є вершиною сп’яніння.

(5) Усіляка насолода свою найвідраднішу мить приберігає під кінець. І вік найприємніший той, що йде на схил, але ще не котиться в прірву. Та й той, що стоїть біля останньої межі, не позбавлений, по-моєму, своїх насолод, бо ж усі насолоди заміняє відсутність потреби в них. Як солодко втамувати всі свої жадання і відкинути їх!

(6) Ти заперечиш мені: «Тяжко бачити смерть перед очима». Але, по-перше, вона має бути перед очима і у старого, і у юнака – бо викликають нас не за віковим списком. По-друге, немає мужів таких вже старезних, щоб їм соромно було надіятися на зайвий день. Кожен день – це сходинка життя, увесь наш вік розділено на частини і складають його кола, менші і більші, які охоплюють менші. Одне з них обіймає всі інші – воно тягнеться від дня народження до дня смерті; ще один виокремлює роки отроцтва; є й такий, що охоплює собою наше дитинство; є, нарешті, просто рік з його чотирма порами; річні кола множаться і складають життя. Місяць окреслений меншою окружністю, найтіснішим є коло одного дня, але й те йде від початку до кінця, від сходу сонця до заходу.

(7) Ось тому Геракліт, який отримав прізвисько через темний смисл своїх речей, говорить: «Один день рівний всякому іншому». Кожен розуміє це на свій лад. Один каже, що дні рівні по числу годин, і не обманює: бо якщо день – це двадцять чотири години, то всі дні неодмінно рівні між собою, тому що до ночі додається стільки годин, на скільки скорочується день. Інший каже, що будь-який день рівний усім іншим за схожістю: в самому протяжному часі немає нічого такого, чого не можна знайти в одній добі, тобто нічого, окрім дня і ночі, які він в череді обертань світу множить, але не змінює, хіба що робить день коротшим, ніч довшою чи навпаки.

(8) Тому кожен день слід проводити так, ніби він замикає стрій, завершує число днів нашого життя. Коли Пакувій, що привласнив Сирію, бенкетував і пиячив, відправляючи по самому собі поминки, його відносили від столу в спальню під оплески його коханців, що співали під музику: βεβιωται, βεβιωται[2]. І кожного дня він влаштовував собі таке винесення.

(9) Ми ж те, що він робив від нечистої совісті, маємо робити з чистою душею і, відбуваючи до сну, говорити весело і радісно:

Прожите життя, і пройдено увесь шлях, що доля мені відміряла.

А якщо бог подарує нам і завтрашній день, приймемо його з радістю. Найщасливіший той, хто без тривоги чекає на завтрашній день: він упевнений, що належить сам собі. Хто сказав «прожите життя», той кожного ранку прокидається з прибутком.

(10) Але пора вже закінчувати листа. Ти запитаєш: «Невже він надійде до мене без подарунка?» Не бійся: що-небудь він та принесе. Ні, як міг я так сказати? Не що-небудь, а багато! Бо що краще вислову, який я йому вручаю для передачі тобі: «Жити в потребі погано, та тільки немає потреби жити в потребі». А чому немає потреби? Тому що до свободи повсюдно відкриті дороги, короткі і легкі. Подякуємо богові за те, що ніхто не може нав’язати нам життя і ми в силах посоромити потребу.

(11) Ти заперечиш мені: «Це слова Епікура; навіщо тобі чуже?» – Що істинне, те моє. Я не втомлюся пригощати тебе Епікуром, і нехай знають всі, хто сліпо твердить його слова і цінує їх не за те, що в них сказано, а за те, ким вони сказані: краще належить всім.

Бувай здоровий.

Лист ХІІІ

Сенека вітає Луцилія!

(1) Я знаю, що в тобі досить мужності. Бо ще не озброївшись рятівними настановами, що перемагають всі незгоди, ти вже розраховував на себе в боротьбі з долею – і тим паче після того, як схопився з нею впритул і випробував свою міць, на яку не можна покладатися напевно, доки не з’явилося звідусіль багато труднощів, а інколи й доки вони не підступили зовсім близько. На них випробовується справжня мужність, яка не потерпить чужого свавілля, вони перевіряють її вогнем.

(2) Атлет, який не пізнав синців, не може йти у бій з відвагою. Тільки той, хто бачив свою кров, чиї зуби тріщали під кулаком, хто, отримавши підніжку, усім тілом витримував вагу супротивника, хто падав на землю, але не падав духом і, повалений, кожного разу підводився ще більше непохитним, тільки той, вступаючи в бій, не розлучається з надією.