Моральні листи до Луцилія. Том I

Бувай здоровий.

Лист XXII

Сенека вітає Луцилія!

(1) Ти певно зрозумів, що пора звільнитися від усіх цих з виду почесних, насправді ж нікчемних занять, і запитуєш тільки, як цього досягти. Та деякі поради не можна давати позаочі. Лікар не може вибрати час для їжі чи купання за листами, він повинен помацати, як б’ється жилка. Стара приказка мовить: «Гладіатор приймає рішення на арені»; тут уважному погляду щось підкаже обличчя супротивника, щось – порух його руки чи навіть нахил тіла.

(2) Що робиться зазвичай, що треба робити – такі поради можна дати і через посередника, і в листі; загальні настанови даються не тільки відсутнім, а й нащадкам. Інша справа – сказати, коли і як треба щось робити: тут не можна переконати на відстані і треба вирішувати залежно від обставин.

(3) Тільки на місті, та ще й уважно пильнуючи, можна не пропустити миттєвий випадок. Так видивляйся його сам, а коли побачиш, хапай і з усім запалом, з усіх сил старайся позбутися своїх обов’язків. Вислухай же мій тобі присуд: вибирай, чи відійти тобі від такого життя, чи взагалі піти з життя. Але при цьому, я вважаю, йти треба не поспішаючи, і те, що ти на горе собі заплутав, – розплутати, а не розірвати, і тільки, коли вже нічого не можна буде розплутати, тоді все обірвати. Навіть найбільший боягуз вирішив би один раз упасти, ніж увесь час висіти.

(4) А поки що – найголовніше! – не бери на себе ще більше. Вдовольнися тими справами, до яких ти вже опустився, чи, як ти сам хочеш думати, в полоні яких опинився. Не треба піднімати все нові тягарі, бо не буде тоді у тебе цієї відмовки і стане зрозумілим, що зовсім ти не в полоні. Неправда все, що говориться зазвичай: «Інакше я не міг! Що з того, що я не хотів? В цьому була необхідність». Гнатися зо всіх сил за щастям немає ніякої необхідності. Нехай ти не чиниш спротиву фортуні, але навіть зупинитися і не мчати з попутним вітром – вже велике діло.

(5) Ти не образишся, якщо я не тільки сам прийду до тебе з порадою, а й приведу тих, хто мудріший від мене і до кого я звертаюсь, приймаючи будь-яке рішення? Майже такий, що стосується нашої справи, лист Епікура, звернений до Ідоменея, якого він просить наскільки це можливо поспішити з втечею, поки не втрутилась вища сила і не відібрала можливість це зробити.

(6) Утім, він же додає, що, коли не вибрав потрібного для спроби часу, не варто і пробувати, але коли довгоочікуваний час прийде, треба відразу ж братися за справу. Тому, хто задумав втечу, він забороняє дрімати і надіється, що з найважчого становища є рятівний вихід, якщо не поспішити передчасно і не зволікати, коли час прийде.

(7) Мабуть, ти запитаєш, яка з цього приводу думка стоїків. Ні в кого немає приводу хулить їх перед тобою за безрозсудство: вони швидше обережні, ніж хоробрі. Ти, можливо, очікуєш почути: «Ганьба відступати перед тяжким тягарем. Борись, щоб виконати обов’язок, якщо вже взяв його на себе. Не можна назвати відважним і рішучим того, хто втікає від роботи, чия мужність не зростає від труднощів справи».

(8) Але так тобі скажуть, якщо твій труд заслуговує на упертість, якщо не доведеться ні робити, ні терпіти нічого такого, що недостойне людини добра. А інакше стоїк не буде виснажувати себе брудною і принизливою роботою і займатися справами заради самих справ. І не буде він чинити так, як ти думаєш: заплутавшись у справах, що нав’язані честолюбством, терпіти до кінця усі їхні недоречності. Як тільки побачить, яке важке, сумнівне і ненадійне все те, в чому він зав’яз, він відступить і, не втікаючи, непомітно відійде у безпечне місце.

(9) Відійти від справ, мій Луцилію, не важко, якщо знехтувати їхніми плодами. Тільки вони нас тримають і не пускають. – «Як же так? Відмовитись від великих надій? Піти геть перед самими жнивами? Голо буде навколо? Нікого поруч з ношами? Порожньо в передпокої?» – З усім цим розстаються неохоче і, проклинаючи незгоди, люблять вигоду, яку вони приносять.

(10) На своє честолюбство люди скаржаться, наче на коханку, а якщо подивитись на їхні справжні почуття, виявиться не ненависть, а швидкоплинна образа. Випробуй тих, що скаржаться на те, чого самі бажали, що твердять про втечу від усього, без чого їм не обійтись, – і ти побачиш, що вони з доброї волі не поспішають скинути ношу, яку, за їхніми словами, їм так боляче і гірко нести.

(11) Це так, Луцилію: небагато людей тримає рабство, більшість за своє рабство тримається. Але якщо ти маєш намір його позбутися і без маскараду любиш свободу, а порадників скликаєш лиш за тим, щоб не відчувати вічної тривоги після зробленої справи, то чому б не підбадьорити тебе усій когорті стоїків? І Зенони і Хрісіппи будуть умовляти тебе діяти не необачно, чесно і на твою ж користь.

(12) Та якщо ти вихляв заради того, щоб побачити, скільки треба взяти з собою, чи великі кошти потрібні, щоб усім облаштувати своє дозвілля, ти ніколи не знайдеш виходу. Ніхто не випливе з ношею. А ти випірни для кращого життя, і нехай боги будуть до тебе прихильні, – тільки не як до тих, кому вони з добрим і лагідним видом посилають пишні незгоди, маючи одне виправдання: що усі ці вогнища і тортури даються лиш на прохання.

(13) Я вже закривав цього листа, проте доводиться його відкрити: нехай прийде до тебе із звичним подарунком і принесе з собою якийсь прекрасний вислів. Один я вже згадав, не знаю, чого в ньому більше, красномовства чи правди. Ти запитаєш, чий він? – Епікура. Я до цих пір привласнюю чужі пожитки.

(14) «Кожен йде з життя так, наче тільки що увійшов». Візьми кого завгодно – хоч юнака, хоч старого, хоч людину середніх літ: ти виявиш, що всі однаково бояться смерті, однаково не знають життя. Ні в кого немає за спиною зроблених справ: все відклали ми на майбутнє. А мені в цих словах більше всього до душі те, як в них докоряють старим за хлоп’яцтво.

(15) «Кожен іде з життя таким, яким народився». Неправда! В годину смерті ми гірші, аніж в годину народження. І винні тут ми, а не природа. Це їй варто скаржитися на нас, кажучи: «Як же так? Я народила вас вільними від жадань, страхів, забобонів, віроломства та інших вад; виходьте ж такими, якими увійшли!»

(16) Хто помирає таким же безтурботним, яким народився, той пізнав мудрість. А ми тепер тремтимо, лиш тільки наблизиться небезпека: зразу відходить і мужність, і фарба з обличчя, течуть даремні сльози. Що може бути більшою ганьбою, ніж ця тривога на самому порозі безтурботності?

(17) А причина тут одна: немає у нас за душею ніякого блага, от ми і страждаємо жагою життя. Бо жодна її часточка не залишається нашою: минула – полетіла геть. Все переймаються не тим, чи правильно живуть, а тим, чи довго проживуть; між тим жити правильно – це всім доступно, жити довго – нікому.

Бувай здоровий.

Лист ХХIII

Сенека вітає Луцилія!

(1) Ти думаєш, я буду писати тобі про те, як м’яко обійшлась з нами ця зима, не надто холодна і недовга, якою підступною виявилась весна з її пізніми холодами, і про інші дурниці, за прикладом тих, хто шукає, про що б сказати. Ні, я буду писати так, щоб принести користь і тобі, і собі. Але тоді про що ж мені писати, як не про те, щоб ти навчився правильно мислити? Ти запитаєш, в чім основа цієї науки. В тому, щоб не радіти по-пустому. Я сказав «основа»? Ні, вершина!

(2) Сягнув вершини той, хто знає, чому радіти, хто не віддає свого щастя на поталу іншим. Не знає покою, не упевнений в собі той, кого манить надія, якщо навіть предмет її поруч, і здобути його легше легшого, і ніколи раніше вона не обманювала.

(3) Ось що, Луцилію, зроби перш за все: навчись радіти. Ти думаєш, я тебе позбавляю багатьох насолод, коли відкидаю все випадкове і вважаю, що треба уникати надії – найсолодших наших утіх? Зовсім навпаки: я хочу, щоб радість не розлучалася з тобою, хочу, щоб вона народжувалась у тебе вдома. І це станеться, якщо тільки вона буде в тобі самому. Усілякі інші веселощі не наповнюють серце, а лише розгладжують зморшки на чолі: вони швидкоплинні. Чи, по-твоєму, радіє той, хто сміється? Ні, це душа повинна окрилитись і впевнено вознестися над усім.

(4) Повір мені, справжня радість сувора. Чи не думаєш ти, що он той, з гладеньким чолом і, як висловлюються наші витончені балакуни, зі сміхом в очах, зневажає смерть, впустить бідність до себе в дім, тримає насолоду в узді, роздумує про терпеливість в нещасті? Радується той, хто не розлучається з такими думками, і радість його велика, але сувора. Я хочу, щоб ти володів такою радістю: варто тобі лише одного разу знайти її джерело – і вона вже не зникне.

(5) Крупинки металу здобуваються біля поверхні, а найбагатші жили – ті, що залягають в глибині, і вони щедро нагороджують упертого старателя. Все, чим тішиться чернь, дає насолода слабка і поверхнева, усіляка радість, якщо вона приходить іззовні, не має міцної основи. А та, про яку я кажу і до якої намагаюсь привести тебе, непорушна і неосяжна зсередини.

(6) Прошу тебе, милий Луцилію, зроби те, що тільки й може дати тобі щастя: відкинь і розтопчи все, що блищить іззовні, що можна отримати з чужих рук, прагни істинного блага і радій лиш тому, що твоє. Але що є це «твоє»? Ти сам, твоя найкраща частка! Запам’ятай, що тіло, хоч без нього і не обійтись, для нас у більшій мірі необхідне, аніж важливе; насолоди, що воно надає, пусті і швидкоплинні, за ними слідом іде спокута, а якщо їх не приборкати суворим утриманням, вони обернуться на свою протилежність. Я кажу так: насолода стоїть на краю схилу і скотиться до страждання, якщо не дотримуватись міри, а дотримуватись її в тому, що здається благом, дуже важко. Тільки жадібність до істинного блага безпечна.

(7) «Але що це таке, – запитаєш ти, – і звідки береться?» – Я відповім: його дають чиста совість, чесні наміри, правильні вчинки, зневага до випадкового, рівна хода спокійного життя, що котиться однією колією. А хто перестрибує від одного наміру до іншого і навіть не перестрибує, а мечеться під дією будь-якої випадковості, як можуть вони, нерішучі і непосидючі, надбати хоч щось надійне і довговічне?

(8) Лиш небагато хто розпоряджається собою і своїм добром на власний розсуд, решта ж подібні обломкам в ріці: не вони пливуть, а їх несе. Одні, яких хвиля жене слабше, рухаються повільніше і відстають, інших вона тягне швидше, ті викинуті на ближній берег затихаючою течією, ці віднесені в море стрімким потоком. Тому слід встановити, чого ми хочемо, і добиватися бажаного з впертістю.

(9) Тут доречно і сплатити тобі борг. Я можу навести слова твого Епікура і так викупити цього листа: «Важко завжди починати життя спочатку». Чи, якщо так краще можна передати суть: «Погано живуть ті, хто завжди починає життя спочатку».

(10) Ти запитаєш чому: бо ці слова потребують роз’яснення. – Тому що життя у них ніколи не завершене. Не може бути готовим до смерті той, хто тільки-но почав жити. Вчиняти треба так, ніби ми вже достатньо пожили. Але так не може думати той, хто тільки починає жити.

(11) Даремно ми вважаємо, що таких людей мало: майже всі такі. А деякі тоді і починають жити, коли пора закінчувати. А якщо тобі це здається дивним, я можу здивувати тебе ще більше: дехто закінчує жити, так і не розпочавши.

Бувай здоровий.

Лист XXIV

Сенека вітає Луцилія!

(1) Тебе тривожить, – пишеш ти, – розв’язання тяжби, якою погрожує тобі лють супротивника; і ти вважаєш, що я буду тебе переконувати, щоб ти розраховував на краще і втішався приємною надією. Бо яка потреба накликати біду і передбачати все, що нам і так скоро доведеться витерпіти, навіщо зараз псувати собі життя страхом перед майбутнім? Глупо, звичайно, почуватися нещасним через те, що коли-небудь станеш нещасним. Та я поведу тебе до безтурботності іншим шляхом.

(2) Якщо ти хочеш позбутися усілякої тривоги, уяви собі, що те, що лякає тебе, станеться неодмінно, а якою б не була біда, знайди їй мірило і зваж свій страх. Тоді ти напевно зрозумієш, що нещастя, якого ти боїшся, або не таке велике, або не таке тривале в часі.

(3) Недовго знайти і приклади, які зміцнять тебе: кожне століття дає їх. До чого б твоя пам’ять не звернулася – в нашій державі чи на чужині – ти знайдеш душі, великі або завдяки природній силі, або завдяки вдосконаленню. Якщо тебе буде засуджено, хіба чекає на тебе щось важче, аніж вигнання чи в’язниця? Чи є що-небудь страшніше, ніж тортури під вогнем, ніж загибель? Візьми будь-яке з цих страшних речей і назви тих, хто ними зневажив: тобі доведеться не шукати імена, а вибирати.

(4) Рутілій переніс своє засудження так, ніби найважчою була йому суддівська несправедливість. Метелл переносив вигнання мужньо, а Рутілій навіть охоче. Перший подарував своє повернення республіці, другий відмовив в ньому Суллі, якому тоді ні в чому не відмовляли. Сократ вів бесіди і у в’язниці, а коли йому обіцяли влаштувати втечу, він не захотів піти і залишився, щоб позбавити людей від страху перед двома найважчими речами – смертю і в’язницею.

(5) Муцій поклав руку на вогонь. Жахлива мука, коли тебе палять, та ще жахливіша вона, коли ти сам себе палиш. Ти бачиш, як людина неначитана, не озброєна для боротьби зі смертю і болем ніякими настановами, але яка зміцнює себе лише воїнською стійкістю, сама себе карає за невдачу! Він стоїть і дивиться, як з його руки на ворожу жаровню падають краплі, і не прибирає її, згорілу до кісток, поки ворог не відносить вогонь. Він міг би діяти в чужому стані з більшим успіхом, та з більшою мужністю не міг. Дивись-но, доблесть гарячіше намагається прийняти удар на себе, аніж жорстокість – нанести його, і Порсенна швидше пробачив Муцію намір убити його, ніж Муцій пробачив собі за те, що не убив.

(6) «Ці історії, – скажеш ти, – співані-переспівані у всіх школах! Коли справа дійде до зневаги до смерті, ти почнеш розповідати мені про Катона». – А чому б мені і не розповісти, як він тієї останньої ночі читав Платона, поклавши в узголів’ї меч? Про два види зброї потурбувався він у крайній біді: про один – щоб померти охоче, про другий – щоб померти будь-якої миті. Він облаштував справи і вирішив діяти так, щоб нікому не вдалося ні убити Катона, ні врятувати.

(7) І, діставши меч, який до того дня беріг не заплямованим кров’ю, він сказав: «Ти нічого не досягла, фортуно, вчинивши перепони усім моїм починанням! Не за свою свободу я бився, а за свободу батьківщини, не заради того був таким упертим, щоб жити вільним, а заради того, щоб жити серед вільних. А тепер, коли такі плачевні справи роду людського, Катону пора йти у безпечне місце».

(8) І він наніс собі смертельну рану. А коли лікарі перев’язали її, він, що майже стік кров’ю, залишився без сил, та зберіг всю мужність, у гніві не тільки на Цезаря, а й на себе, відкрив собі рану голими руками і навіть не закричав, а силою викинув з грудей свою благородну душу, яка зневажала будь-яку владу.

(9) Я підбираю ці приклади не для вправ розуму, а щоб підбадьорити тебе і зміцнити проти того, що здається страшнішим від усього. Ще легше вдасться мені це, коли я покажу тобі, що не тільки мужні зневажали цю мить розлуки з душею, а й люди зазвичай малодушні тут не поступалися відважним. Так, Сципіон, тесть Гнея Помпея, віднесений противним вітром до берегів Африки, побачивши, що його корабель захоплений ворогами, пронизав себе мечем, а на запитання, де начальник, відповів: «З начальником все добре!»

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

1

Апатія (грец.).

2

Він прожив життя (грец.).