Полтава. Розповідь про загибель однієї армії

Відразу на північ від Яківчанського лісу, безпосередньо прилягаючи до крутого берега річки і до щойно названого найвищого місця на рівнині, розташувався російський табір. Він був ґрунтовно укріплений і дуже великий: неправильний чотирикутник із дещо заокругленими боками, в якому вміщалась основна частина піхоти та артилерії, понад 30 000 чоловік. (До цієї цифри треба ще додати невідому кількість обозного люду, цивільних та інших, як завжди у таких таборах.) На площі, не більшій за один кілометр, де були й руїни порожнього села, скупчилася велетенська маса людей серед тісняви наметів, обозних возів, гармат, харчів, господарських речей, амуніції та всього іншого. Табір обладнано протягом п’ятниці, укріплення викопано вночі проти суботи. І спереду, і з боків були насипані вали, а перед ними викопані рови. Особливого типу укріплення, що оточували табір, звалися люнетами. Це були споруди, відкриті ззаду, але з великими трикутними відрогами, спрямованими назовні, немов гострі зуби хижого звіра. Отже, загальна лінія тих укріплень – її називали куртиною – була не суцільна, а уривалася через рівні проміжки, що давало можливість військові відносно швидко виходити з табору. (Ці проміжки – маленькі земляні поріжки – вели всередину табору і були одним з його вразливих місць.) Великі вали табору підсилювали також гармати. Перед самими валами були влаштовані перепони для тих, що нападали, у формі шпалер із кущів та рогаток, що стирчали на всі боки.

Табір був укріплений тільки з трьох боків. З четвертого боку, східного, були кручі майже шістдесят метрів заввишки, що спадали до річки. Звідси росіяни не боялися нападу, тому тут не було жодних укріплень. Із цього боку йшла звивиста дорога вниз, до лісистої річкової долини, далі через річку до кількох менших укріплень біля східного берега. З цілком обґрунтованої поваги до свого ворога росіяни забезпечили тил і лівий бік – той, що був найближче до міста, – облаштувавши табір у розтині між стрімкими прибережними кручами та Яківчанським лісом. Розташування табору було водночас і безпечним, і вкрай ризикованим. Якби довелося відступати, то в них із цієї пастки було б тільки два шляхи, і обидва ненадійні. Їм треба було б іти назад тим самим шляхом, яким вони прийшли, – на північ уздовж річки, або відступати просто через Ворсклу. Переправа цілої армії через річку однією поганою дорогою вимагала б дуже багато часу, якого насправді не було б у скрутному становищі. Під час відступу на північ увесь час існувала б небезпека, що шведські загони відкинуть їх у річкову долину. До того ж, якби шведи зайняли позиції на північ від табору, то цей шлях відступу був би взагалі відрізаний. Російський табір безперечно був сильний щодо оборони, та щоб досягти цієї сили, вони самі загнали себе в таке становище, яке, часом би їх спіткала невдача, могло виявитися катастрофічним. От тільки хтозна, чи шведи мали б нагоду скористатися з цього.

Сухе поле, майже степ, зверху з шаром м’якого лесового ґрунту, що оточувало табір з півночі та заходу, також було відносно пласке, але трохи спадало вниз. Приблизно за кілометр на захід від табору хвилястий терен утворював велику западину. Неподалік від неї був іще один чималий ліс, Будищанський. Він простягав свої відроги на північ і великою дугою повертав на північний захід, а там ішов уздовж Івончинського струмка, що повільно плив невеликою улоговиною. Дно улоговини утворював мулкий мочар, і ще там було кілька озерець; водяне плесо оторочували дубові та ясенові гаї. Уздовж струмка купчилися також невеликі глиняні хати під солом’яними стріхами, оточені тинами, і по всіх берегах росли вишні. Від частини хат залишилися тепер тільки стіни й закурені димарі. Незважаючи на руїни, це була справді ідилічна місцина, але невдовзі вона мала стати ареною великих страждань і трагічних подій.

Між двома великими лісами, Будищанським і Яківчанським, була прогалина від 1 200 до 1 500 метрів завширшки, не цілком гола, а поросла кущами й навіть купками дерев. Уздовж неї тяглася невисока смуга пагорбів. Цей коридор між двома лісами мав велике значення. Він був єдиним шляхом, яким шведські війська могли пройти, щоб напасти на російський табір. (Ушикування військ були майстерним утворенням, що мало вразливі місця і, щоб діяти якнайкраще, потребувало такого рівного поля, як підлога в танцювальній залі; ліс для них був цілком непридатний. Про те, щоб маневрувати на лісистому нерівному терені великими військовими силами, годі було й думати.)

Російське командування добре розуміло значення цього коридору, тому вже в п’ятницю віддало наказ блокувати його польовими укріпленнями. Спершу облаштовано пряму лінію із шести редутів упоперек прогалини між двома лісами. Протягом п’ятниці вони були готові, і в них розмістили піхоту та артилерію під командуванням бригадира на прізвище Айґустов. Другого дня цар Петро оглянув шведський табір і дійшов висновку, що оборону в коридорі можна ще дужче зміцнити, а тому наказав спорудити додаткові укріплення. Малося збудувати чотири нових редути, але не паралельно до попередніх, а під прямим кутом до них у напрямку шведського табору. Тепер ціла система укріплень набувала форми літери Т.

Монумент на місці російського редуту

Це був простий, але геніальний хід. Під час нападу шведів на систему редутів спрямована під прямим кутом лінія розділила б їх навпіл, немов хвилеріз. Крім того, ця лінія могла б спрямувати дуже небезпечний фланговий вогонь на шведські загони, які лавою, – а це тоді був єдиний бойовий порядок, – наступали б на задню лінію редутів. (Те, що фланговий артилерійський вогонь, спрямований на загін, вишикуваний у лаву, завдавав величезних втрат, стане зрозумілим, коли зважити, що гарматне ядро, вистрілене проти лави, могло знищити лише чотирьох чоловік. Коли ж воно влучало збоку саме в лаву, то чисто теоретично могло скосити десь із 150 чоловік. Отже, фланговий артилерійський вогонь по зімкнутій лаві міг призвести в ній до страхітливого ефекту падіння один на одного кеглів, чого не могло б статися, коли б у неї стріляли спереду.) Якби шведи пробилися через систему редутів і пішли далі просто вперед, їх, крім того, накрив би згубний фланговий вогонь із гармат, якими були нашпиговані вали. Коли б шведи замість цього обрали пряму атаку на табір із західного боку, їх обстріляли б із бокових укріплень. До того ж, завдяки системі редутів росіяни добре бачили всю місцевість перед полем бою, що забезпечувало їм цілковитий захист від якоїсь несподіваної атаки, які так полюбляв Карл ХІІ. У кожному разі російське командування, видно, вважало, що атака через цю систему призведе шведів до великих втрат, а це ще збільшить шанси росіян на перемогу.

Олександр Меншиков

Тієї неділі вісім із десяти редутів були добудовані, укомплектовані й готові до бою. На двох, найдалі висунутих уперед у поздовжній лінії, ще працювали. Редути трохи відрізнялися один від одного за формою та величиною, більшість із них були квадратові (навіть кілька трикутних), і довжина кожного боку сягала близько 50 метрів. Це були споруди з високих валів, із брустверами для залоги, оточені з усіх боків ровами. Відстань від дна рову до верхівки бруствера мала близько п’яти метрів. Залога кожного редуту сягала чотириста-п’ятсот чоловік, і можливість оборонятися в них була велика. Кожен редут, крім піхоти, захищала ще й артилерія; як правило, в кожному готовому редуті було по дві 3-фунтові гармати. Стояли там і кілька важких гармат. Росіяни могли б послати однаковий шквал вогню і з мушкетів, і з гармат, і з кожного боку редуту.

Ті, що стріляли, і ті, що ладували їм зброю, стояли б за надійним захистком брустверів та валів, які важко було б штурмувати. Крім того, щоб перепинити можливий штурм, укріплення були оточені рогатками.

Редути стояли так, що їхні залоги могли бачити одна одну; у проміжках між ними, 150-170 метрів завширшки, кілька таких укріплень спільно могли розпочати нищівний перехресний вогонь. Що далі шведи намагалися б посуватися в глиб редутів, то густіший і влучніший ставав би перехресний вогонь, спрямований на них. Редути захищала велика військова сила: Білгородський, Нечаєвський і Неклюдовський піхотні полки, загалом близько 4 000 чоловік, що їх підтримували від чотирнадцяти до шістнадцяти 3-фунтових і кілька важких гармат. До цього треба додати ще головну частину російської кінноти, 17 драгунських полків: разом 10 000 шабель під командою генерала Меншикова. Вони чекали не на видноті відразу за задньою лінією редутів і також мали на підмогу тринадцять 2-фунтових гармат. Таким міцним корком росіяни заткнули шведам єдиний шлях для наступу.

Російські будівельники працювали, не покладаючи рук, щоб закінчити два останні редути, а солдати із сусідніх, виглядаючи з-за брустверів, у нетерплячому чеканні спостерігали їхню працю. Літній вітер підхоплював стукіт сокир, якими орудували будівельники, і через розпашіле від спеки поле доносив на південь, де його чули шведські вартові, які також чекали, що буде далі.

7. Шведське командування влаштовує військову нараду

Дедалі більша активність росіян протягом недільного ранку занепокоїла шведське командування. Багато генералів особисто подалися до передніх сторож поглянути, що діється в росіян. Король, як уже згадувано, звелів віднести його до однієї з тих сторож, яку росіяни недавно атакували і яку він наказав був зняти. Генерал Левенгаупт також подався до сторож. Він був із багатьох поглядів незвичайною людиною. Дуже здібний вояк, обізнаний не тільки у своїй справі, впевнений у собі, щирий християнин, розумний, на диво освічений як на військового (раніше його прозивали «полковником-латиністом»), чим він пишався. Генералові була притаманна велика особиста мужність: під час бою він завжди тримався спокійно й незворушно і завжди не вагаючись кидався туди, де найгустіше роїлися кулі. А проте це була складна особистість. Він мав похмурий погляд на життя і виразну схильність до песимізму. У спілкуванні з іншими він не був гнучкий, і через це легко доходило до сварки. Щодо інтриг, спрямованих проти нього, – дійсних чи тільки підозрюваних, – він мав надчутливий нюх, і це часто надавало його способові думання ледь параноїдального відтінку. Коли до цього доходило, він чи не в кожному кутку бачив наклепників. Обличчя в нього виявляло таку саму суперечливість, як і вдача: його риси свідчили водночас про слабкість і про силу, очі були великі, наче трохи налякані, з важкими повіками, що гармоніювали з довгим породистим носом і невеликим, але рішучим ротом. Народився він п’ятдесят років тому, в розпал запеклої війни, у шведському військовому таборі в Зеландії під Копенгаґеном; його батько, вояк і великий землевласник, а також мати, сестра у других Карла Х, із чванькуватим прізвищем цу Гогенлое-Нойштайн унд Ґляйхен, рано повмирали, залишивши його сиротою. Після цього до його виховання доклав рук дехто з верхівки шведського дворянства, зокрема Маґнус Ґабріель Делаґарді та Карл Ґустаф Вранґель, господар замку Скуклостера. Левенгаупт навчався в університетах Лунда, Упсали й Ростока, у цьому останньому захистив дисертацію.

Адам Левенгаупт

Його метою із самого початку була дипломатична кар’єра. Та коли він повернувся на батьківщину після навчання в Німеччині, надія на посаду службовця виявилася такою малою, що йому довелося задуматись над своєю подальшою долею. Як уже мовилося, перед молодими дворянами загалом було два шляхи, і якщо шлях пера для Левенгаупта виявився закритим, залишався тільки шлях меча. Проте нові засади, що діяли в армії Карла ХІ, де офіцери переважно повинні були починати службу від найнижчих звань і поступово дослужуватися до вищих, анітрохи не влаштовувала самовпевненого юнака. Як було узвичаєно, він натомість пішов служити у військо за кордоном. Спершу він воював проти турків в Угорщині, а потім майже десять років маршував під нідерландськими прапорами у Фландрії. Коли 1700 року вибухнула війна, він став командиром одного з новостворених полків. Під час запеклих боїв у Прибалтиці Левенгаупт скоро виявив свій хист. Він був єдиним із шведських командирів, якому щастило раз по раз перемагати дедалі численніше й досвідченіше російське військо. 1705 року Левенгаупта призначено губернатором Риги й віддано під його команду шведські війська в Ліфляндії, Курляндії та Земґалії17. То була дуже швидка кар’єра, безперечно, основана на його великому вмінні та знанні.

Він цілком відповідав тодішнім патріархальним уявленням про командира, що має бути як батьком рідним своєму війську, і справді часто виявляв турботу про своїх солдатів та офіцерів, а його підлеглі також ставилися до нього добре; генерал любив поговорити про те, як він уболіває за своїх бідолашних вояків. На війні він був обережний – риса, що за тих обставин часто була чеснотою, але не завжди. Ця обережність інколи могла обернутися в щось дужче схоже на бездіяльність.

Генерал Левенгаупт закінчив свій короткий огляд, повернувся до табору, до свого намету, й ліг спати. Його мучила бігунка, і він не мав апетиту.

Опівдні король скликав військову нараду. Були запрошені фельдмаршал Реншельд, королівський радник граф Піпер і командир Далекар-лійського полку, полковник фон Сіґрот. Становище шведської армії робилося непевним. Практично ті, що облягли Полтаву, самі опинилися в облозі.

Останнім часом натиск росіян чимраз дужчав. Відрізані від навколишнього світу шведи дуже потерпали від нестачі майже всього, починаючи від харчів і кінчаючи бойовими запасами. З останніми було скрутно. Тобто було досить набоїв до гармат, а от запас до мортир і гаубиць був недостатній. Та найбільше бракувало куль і пороху для ручної вогнепальної зброї, а до всього ще й частина дрібного пороху для мушкетів була зіпсована й малопридатна. Становище було таке безнадійне, що видано заборону говорити про нестачу пороху. У марних спробах поповнити запас набоїв, що весь час зменшувалися, багато офіцерів віддавали на перетоплювання свої олов’яні сервізи, а також виливали кулі із заліза.

Шведи бігали внизу під містом і збирали ядра, вистрілені з російських гармат. Ненастанні дрібні сутички з ворогом могли призвести до того, що невеликий запас, який іще був, поволі, але невблаганно вичерпається, і тоді військо дуже ослабне чи навіть стане цілком безборонне перед добре годованою і добре озброєною російською армією. Щодо інших необхідних речей, то місцевість навколо Полтави дедалі більше спустошували й висмоктували. Підвозити харчі було дуже важко, бо в околицях вічно роїлися російські загони. Їжі ставало дедалі менше. Крім того, через страшну спеку ті запаси, що були ще, швидко псувалися, чому сприяла й нестача солі; замість неї вживали зіпсований порох. Ціни на те, що ще можна було купити, дуже підскочили: за кухоль горілки треба було заплатити 8 далерів, за маленький шматок м’яса – 4 далери. Голод почав показувати в армії своє сіре обличчя, а останні два дні декотрі з’єднання не мали навіть хліба. До всього, важко стало діставати чисту воду. Справи з обмундируванням теж були кепські. (Коли ми думаємо про шведських вояків під Полтавою, то повинні викликати в уяві образ не бадьорих сміливців у ошатних, добротних синіх мундирах, а лави виснажених горопах у зношеному, пошарпаному вбранні.) Не тільки люди страждали від того, що їм усього бракувало. Важко було також добувати фураж для сили-силенної армійських коней, тепер їх годували переважно листям. Була загроза, що через брак фуражу та води вони почнуть масово гинути, а без коней армія не могла б обходитися. Проблеми з постачанням ще дужче загострилися тепер, коли всі війська були стягнені докупи на невеличкий клаптик землі. Що більше людей і тварин скупчувалося на тому обширі, то менше ставало ресурсів. Те велетенське стовпище люду й худоби, яке зібрали тут, гадаючи, що скоро відбудеться вирішальна битва, у такому катастрофічному становищі з постачанням могло протриматися тільки дуже короткий час.

Ще більшою загрозою, ніж погане забезпечення, було те, що в армії почав падати бойовий дух.

До тієї неділі військо мало за собою дев’ять років виснажливих походів. Ще коли воно залишало Саксонію восени 1707 року, солдатів почало опановувати почуття зневіри і безнадії. Відтоді спливло чимало часу, армія заглиблювалася все далі на схід, наздоганяючи ворога, що ніяк не давався в руки, її підточували хвороби, голод, уперта партизанська війна, погана погода й сумнів. Вирішальна битва, що мала принести мир, такий бажаний для багатьох із них, ніяк не наставала; солдати проклинали ворога, що все тікав від них. Листи додому свідчили про нескінченну низку невдач і сумнів, який дедалі наростав серед солдатів. Гвардійський полковник Карл Маґнус Посе на початку квітня 1708 року писав додому своєму братові: «Усі бажають, щоб Господь віддав зрадливого ворога в наші руки, після чого, як ми сподіваємося, настане благословенний мир; нехай почує нас Господь задля смерті Христової і його мук, бо ми вже починаємо ненавидіти ці щоденні труднощі, які не меншають, а більшають». Страхітлива зима ще дужче знесилила армію, яка все далі відривалася від батьківщини; нові й нові злигодні разом із чимраз меншими шансами на перемогу призвели до того, що вже на початку весни бойовий дух шведів вочевидь пішов на спад.

Як уже згадувано раніше, бойовий дух упав і в союзників шведів – запорожців. Серед них уже визрівав бунт. Шведи змушували Мазепу їздити верхи перед лавами зневірених козаків і звертатися до них із теплим, підбадьорливим словом.

Однією з причин падіння бойового духу в армії – але так само і його ознакою – можна вважати погані знаки та віщування, про які багато мовилося протягом останнього півріччя. Коли військо наприкінці 1708 року розташувалося на кілька тижнів в околицях Ромен, про це відразу пішло багато чуток. Почали перешіптуватися, нібито королеві пророкували, що він буде доти непереможним, доки не здобуде Рим. Оскільки між назвами Рим і Ромни була певна подібність, дехто вважав, що тепер має здійснитися пророцтво і король скоро зазнає поразки. Гомоніли і про інші зловісні ознаки. (Так само, як раніше із вдячністю помічали суцільні добрі ознаки для шведів перед битвами, наприклад, біля Клі-шова 1702 року чи біля Фрауштадта 1706 року.) Ми не сумніваємося, що віра у віщування була глибоко укорінена в армії. Така дуже шанована особа, як, наприклад, священик драбантів Єран Нурдберґ – той, що потім став історіографом короля, – запевняв, що йому було послано справжнє знамення стосовно битви під Мальтіце за рік до того, як вона відбулася. Він побачив ту битву уві сні й наперед визначив і її дату, і її перебіг. Такі знаки на небі, як несправжні сонця, сонячні затемнення та комети, теж, як правило, спостерігали з тремтінням. Саме комети ще й у 80-х роках XVII століття мали майже незаплямлену славу віщувань і ознак наближення Судного дня. Проте їхня слава як віщувань почала блякнути, віру в комети помалу перемагали вчені та їхня нова механічна модель Всесвіту. Тоді у Швеції взагалі процвітала забобонність, у тій Швеції, де вогнища на відьом ледь почали пригасати, але й далі жило багато уявлень із чарівного світу давніх часів. Забобонність була поширена в усіх станах суспільства, сам король був дуже схильний вірити в надприродне. Карл боявся темряви і залюбки спав у товаристві своїх вояків, поклавши голову на коліна котромусь солдатові. Проте в армії намагалися стримувати найгірші вияви забобонності, чарувати та «замовляти» зброю було суворо заборонено.

Оцінювати волю до боротьби армії завжди важко, але в цьому випадку легко собі уявити, як гніт постійних невдач, великі втрати і відчуття дедалі більшого безсилля разом із поступовою втратою віри в майбутнє підточували бойовий дух і солдатів, і командирів. До цього слід додати розпачливе становище з харчами і все відчутніше фізичне виснаження через постійні дрібні сутички. Армія просто-таки знемагала. (Нарікали всі, і командування зробило спробу підняти підупалий дух з допомогою чуток: наприклад, між солдатами поширювали поголоску, що вже наближається велике підкріплення.) Побільшало дезертирів. Дійшло до того, що командир Далекарлійського полку Сіґрот, який брав участь у нараді, сказав королеві, що він уже не може покладатися на своїх солдатів.

Таким самим тяжким було стратегічне становище армії. Бідолашне військо опинилося в мішку, замкнене в просторі не ширшому як п’ять миль між Дніпром, Пслом і Ворсклою. Після того як більша частина російської армії перейшла Ворсклу й розташувалася укріпленим табором, почався тиждень удаваного маневрування. Шведське командування даремно намагалося звабити росіян до відкритого бою; воно будь-що хотіло уникнути необхідності атакувати ворога, що стояв за міцними укріпленнями. 22 червня вся шведська армія вишикувалася, чекаючи атаки росіян, але так і не дочекалася. Шведське командування поширювало також фальшиві рапорти про наближення допомоги і про своє тимчасове знесилення, які через перекинчиків мали б попасти цареві до рук і спокусити супротивника вийти зі своїх укріплень та з-поза валів і стати до відвертого бою. Але ті хитрощі та зваблювання не давали бажаного наслідку. Росіяни вперто відмовлялися починати бій на шведських умовах. Їхня зустрічна стратегія була підступна й добре продумана: замість приймати виклик до відкритого бою вони постійно збільшували натиск на пошарпану шведську армію. Безнастанно покусуючи її, вони намагалися виснажити шведів і не дати їм забезпечити себе харчами. Росіянам у цьому щастило. Натиск на шведів іще збільшився, коли російська армія наблизилася до Полтави, знову ж таки під захист міцних польових укріплень.

Як було насправді з допомогою, чи існувала якась можливість отримати її? Шведське командування докладало великих зусиль, щоб здобути собі поповнення. Сподівалися, що на схід вирушить із Польщі корпус Красова та військо польського короля. Шведський міністр у Польщі Вахслаґер отримав наказ пришвидшити відправлення тих сил на російські терени. Губернаторові Вісмара Рідер’єльмові звелено вирушити до Польщі зі своїми чотирма полками, з’єднатися з гарнізонами, що стояли в Познані та Ельбінзі, а потім простувати на Волинь і там чекати подальших наказів. Якби, крім того, пощастило втягти у війну Туреччину та її васальну державу Крим, то це дуже зміцнило б шведську армію. Наприкінці березня послано листа кримському ханові, а також через Бендери султанові до Константинополя. Шведи ще очікували, сподіваючись на цю допомогу; командування покладало на неї великі надії, державний секретар Гермелін, між іншим, сказав: «Ми стоїмо якраз на тому шляху, яким татари звичайно ходять на Москву. Може, й тепер вони приєднаються до нас».

П’ять днів тому ці надії розвіялися з вітром. 22 червня, того дня, коли армія стояла, вишикувана до бою, полковник Сандул Кольца повернувся зі своєї дипломатичної подорожі в Бендери. Йому товаришив також секретар Отто Вільгельм Клінковстрем, що їхав від командира шведської армії в Польщі Красова. Були й посланці, що повернулися від татарського хана. Повідомлення, які привіз із собою той гурт людей, гірко розчарували шведське командування.

Виявилося, що корпус Красова і військо польського короля застрягли на заході Польщі за річкою Сяном біля Ярослава. Між шведською армією і тими силами стояв коло Львова корпус російського генерала Ґольца (той корпус, крім того, взаємодіяв із польсько-литовським військом гетьмана Сенявського). До того ж, шлях між Львовом і Полтавою (той, яким мав іти Красов) на переході через Дніпро осідлало велике українське укріплене місто Київ, що тоді належало Росії. Відстань між Ярославом і Полтавою була понад сто миль. Одне слово, пропала вся надія на допомогу від Красова та польського короля Станіслава.

Годі було також сподіватися допомоги від турків і татар. Певне ж, новий татарський хан Девлет-Ґірей дуже хотів втрутитися в гру і робив великі приготування до війни, але для відвертого походу проти росіян він повинен був мати згоду Константинополя. Проте султан з остороги перед готовим до нападу російським флотом і під впливом красномовства підкуплених радників волів дотримуватися миру. Тому турецький уряд угамував войовничого хана й не дав йому дозволу вирушити в похід; турки хотіли почекати й побачити, що буде далі. Відомості, які принесли посланці, свідчили, що на допомогу звідти найближчим часом годі розраховувати.

Бій на мості

До Рідер’єльма та його війська у Вісмарі наказ виступати на схід дійшов аж у середині березня. Від Вісмара до Полтави було близько півтори сотні миль. Отже, й звідти розраховувати на допомогу не доводилося.

Усвідомлення того, що допомоги не буде нізвідки, мало вирішальний вплив на постанову шведського командування. Далі очікувати не було глузду. У своїх розрахунках доводилося покладатись тільки на власні сили. Сидіти й нічого не робити було неможливо через брак харчів. До того ж, погане забезпечення загрожувало стати ще гіршим. Козаки в Україні були православні, тож мали щонайменше чотири рази на рік дотримуватися довгого посту. Саме тепер був другий такий піст, що трохи полегшував забезпечення армії: населення і союзне військо стримувалося в їжі, тому для шведів її залишалося більше. Але завтра, в понеділок 28 червня, піст закінчувався18. Хоч загалом різниця була зовсім невелика, а все ж таки це означало маленький крок до цілковитого краху забезпечення армії. Було просто неможливо залишатися тут довше. Сам Реншельд висловив думку, що стояти під Полтавою можна ще хіба кілька днів. Становище було загрозливе. Треба було щось робити.