Полтава. Розповідь про загибель однієї армії

Про наступ за всіма приписами годі було й думати. Іти на Москву було неможливо, насамперед через нестачу набоїв. І артилерія, і піхота мали куль і пороху на один великий бій, після якого, можна сказати, все скінчиться. (Після бою в цілій армії залишиться близько 40 000 набоїв для ручної зброї – 804 кілограми поділити на 20 грамів, потрібних на один набій, – це означає, що кожен солдат отримає по 3-4 набої, дуже мало, бо за нормального розподілу на одного припадало десь 40 набоїв.) Єдиною реальною можливістю було йти назад: відступати до Польщі. Але це важко було здійснити, оскільки головна російська армія стояла дуже близько. Мавши за собою нерозгромлену ворожу силу, шведи не змогли б переправитися через Дніпро біля Києва, а були б змушені шукати переправи далеко південніше; це, у свою чергу, означало, що військові довелося б іти через великі порожні простори. Такий шлях безлюдним краєм за нестачі харчів швидше за все призвів би до того, що армія вимерла б з голоду, а дехто вважав, що її могли б вибити вщент. (Понад сто років пізніше Наполеон спробував здійснити такий масовий відступ, коли росіяни насідали йому на п’яти, і той захід, як відомо, скінчився катастрофою.) Єдиним способом урятувати армію в цій безвиході і вдало відступити до Польщі було завдати росіянам поразки. Тоді шведи відірвалися б від ворога, і той не зміг би насідати на них.

Можливо, – хоч це тільки припущення, – на короля впливав якийсь дуже незрозумілий, нелогічний чинник, коли він зважував різні альтернативи. Монарх, що мав усього двадцять сім років, напевне відчував нестерпний тягар безнадійного становища; може, він уже чув помахи крил недалекої поразки і хотів уникнути такої страшної відповідальності. Але для нього, людини обов’язку в крайньому її вияві, був тільки один спосіб утечі від неї – смерть. В армії багато мовилося про те, що в бою король свідомо шукав смерті. Він з’являвся в найнебезпечніших місцях і постійно підставляв себе російським кулям. Офіцери й солдати перешіптувалися, що король хоче, аби його застрілили. Були й натяки на те, що король у тяжкі хвилини поширював своє бажання померти також на все військо. Коли, як уже згадувано, один із офіцерів високого рангу зауважив, що на армію вже не можна покладатися, мимовільна реакція короля була дуже дивна. А саме: Карл сказав, що в такому разі він бажає, аби ні він сам, ні хтось інший з армії не повернувся живий із цього походу. Може, саме такі почуття спонукали короля врешті відкинути всяку обережність і поставити все на одну карту. Може, самодержавному монархові ввижався його особистий Раґнарек19: уся армія мала бути залучена до його власної загибелі. Реакцію короля можна порівняти з реакцією його батька, Карла ХІ, під час, м’яко кажучи, тривожного початку Сконської війни в сімдесятих роках XVII століття. Тоді Карл ХІ нібито промурмотів: «Хоч би й не повернутися звідти, нічого, крім смерті, не жадаю».

План Полтавської битви

Постанова прийнята була однозначна: атакувати росіян, а там що буде, те й буде.

Та якщо саме через погані новини, отримані 22 червня, ухвалено атакувати росіян, чому ж тоді з виконанням тієї ухвали зволікали аж до 27 червня? По-перше, шведське командування все ще намагалося розпочати бій на власних умовах. По-друге, виконання ухвали відкладено тому, що король усі ті дні лежав у великій гарячці через запалення рани, якийсь час узагалі здавалося, що він помирає. Реншельд, на якого, поки хворів король, покладено командування армією, не хотів брати на себе відповідальність за таку важливу дію, поки Карл лежав без пам’яті. Вирішувати мав лише король, і саме цієї неділі він на диво отямився від свого гарячкового марення. Можливо також, що на ухвалу вплинув і третій чинник. Шведи бачили, що росіяни й далі споруджують укріплення. Вночі проти неділі був висланий принаймні один розвідувальний загін, та й без того видно було, що росіяни далі працюють над укріпленнями. У рапортах повідомлялося, що росіяни споруджують нові редути. Подальше зволікання тільки означало б, що російські позиції буде ще важче захопити. Навіть час працював на царя Петра.

Ухвала була чітка: атакувати російську армію. Питання полягало в тому, як воно все вийде. Шведський план бою – наскільки його можна відтворити, – мабуть, складався з двох моментів: 1) пробій крізь російську систему укріплень між двома лісами і 2) після цього штурм укріпленого табору. Перший момент плану, пробій крізь редути, мав бути здійснений ще вдосвіта під захистком темряви. Піхота повинна була швидко й раптово просто пробігти крізь ворожі укріплення, поки їхні заспані захисники встигнуть завдати їй відчутної шкоди. То мав бути комбінований напад піхоти й кінноти. Кіннота потрібна була на першому етапі для того, щоб зробити прохід у лінії укріплень російського табору; відразу за задньою лінією редутів, як було сказано раніше, зосереджувалась ворожа кіннота. Шведська кіннота повинна була раптово напасти на ті сили. Після пробою шведські ескадрони мали виконати ще одне дуже важливе завдання: відрізати головним російським силам єдиний шлях до відступу в північному напрямку вздовж річки. Шведська піхота, пробившись крізь редути, повинна була напасти на укріплений табір. Одночасно кіннота мала добутися до північного боку того табору. Представник короля Станіслава у шведській армії так підсумував цей план: «Фельдмаршал із кіннотою мав напасти на ворога з флангу, а піхота – з фронту». Піхота мала завдати головного удару в цьому завершальному нападі на табір; це був молот, а кіннота відігравала роль ковадла: своєю атакою вона мала стримувати російське військо і перешкоджати його відступові на північ. Якби цей план удався (коли він справді був такий, а багато що підтверджує це), уся битва скінчилася б для росіян нищівною поразкою. Як уже згадувано, в розташуванні російського війська було одне вочевидь вразливе місце: мала можливість відступу. Напад шведів, згідно з накресленою вище схемою, перегородив би росіянам більшість шляхів до відступу; царській армії загрожувало б цілковите знищення.

Притиснута спиною до річки з єдиною благенькою переправою через неї, вона опинилася б замкненою в пастці.

Але в тому плані було кілька вразливих місць. По-перше, навряд чи пощастило б раптово захопити російські редути. Непомітно підійти до самих них під захистком ночі було нелегко: в темряві можна було наробити багато помилок. Несподівано проскочити крізь редути, як вимагав план, звичайно, теж було важко, але на такий ризик шведи мусили зважитись. Існувала також непевність, чи у шведського війська справді вистачить сили здобути штурмом табір і розбити супротивника. Що шведів кількісно було менше, певна річ, знали всі, але ті, хто тієї неділі приймав ухвалу, Карл ХІІ і Реншельд, виходячи з великого досвіду боротьби з росіянами, не вважали, що з таким співвідношенням сил їхній план безнадійний. Десять років тому під Нарвою з чисто тактичного погляду становище було майже таке саме; тоді шведське військо, кількісно багато менше, атакувало російську армію в добре укріпленій фортеці й завдало їй нищівної поразки. Навіть після того росіяни не раз діставали доброго чосу (тобто в тих випадках, коли вони взагалі погоджувалися приймати відкритий бій). Тому шведське командування не вельми високо оцінювало боєздатність російської армії. Мабуть, воно думало, що чинники, які колись спрацювали під Нарвою, спрацюють знов. А проте російська армія суттєво вдосконалилася після 1700 року. Був ризик, що шведи недооцінювали свого ворога. У плані проглядала недозволено низька оцінка здатності російської армії на ініціативу. Він був розрахований на пасивність супротивника, що сидітиме тихо, вилупивши очі, поки шведи елегантно накидатимуть йому зашморг на шию. (Очікування такої летаргії росіян не було цілком невмотивованим, бо й під час походу, і протягом останніх днів вони займали тільки оборонну позицію.) Третє вразливе місце плану полягало в тому, що якби, не дай Боже, шведам не повелося, то тим частинам, які вже пробралися б крізь редути, важко було б відійти з поля бою. Редути в такому разі перетнули б їм тоді єдиний відкритий шлях на південь, і вони мусили б відступати через незручні лісові хащі навколо села Малі Будища. Просто поле бою лежало на такій місцевості, що створювало труднощі для тієї армії, котра програвала, незалежно від того, чия вона була.

Цей план мав чимало вад. У ньому було багато ризикованого. Та якщо вдалося б застукати росіян зненацька, якщо пощастило б проскочити через систему редутів і якщо штурм табору був би успішний, цар Петро зазнав би нищівної поразки. Багато було таких «якщо».

Серед російського війська в неділю панувало таке саме нетерпляче, напружене очікування, як і серед шведів. Солдати та будівельники поспішали докінчити лінію редутів, нові укріплення поволі підіймалися з піщаного ґрунту, подекуди зарослого кущами. У південному напрямку раз по раз посилали загони кінноти й козаків, щоб вони не давали спокою шведським переднім сторожам і таборові. Генералітет також виїздив зранку особисто оглянути розташування шведів. Росіяни високо цінували свого ворога, про що красномовно засвідчували їхні повільні й обережні дії аж до цієї неділі. Ці численні укріплення були тим засобом, що мав захистити їх від несподіваних вибриків небезпечного ворога. А проте серед верхівки російської армії дехто був схильний вважати, що шведи не зважаться в такому становищі йти в атаку.

Генерал Меншиков написав заспокійливого листа додому своїй дружині. Настрій у нього був бадьорий: «Учора табір перейшов сюди, і хоч це місце лежить ближче до ворога, мені здається, що воно вибране вдало. До того ж, наші загони спорудили укріплення, і думається, що супротивник скоро змушений буде покинути цю місцевість і податися геть, після чого ми сподіваємося налагодити зв’язок із Полтавою. Зрештою, в нас, дякувати Богу, все гаразд і немає ніякої небезпеки, оскільки армія стоїть тут уся зібрана докупи». Після полудня цар наказав улаштувати огляд піхоти й поділити її на дивізії; командування перейшло в інші руки. Петро Олексійович їздив верхи з капелюхом у руках і розмовляв із вищими офіцерами та штабістами. Останнім переміщенням табору й дедалі частішими наскоками на шведську армію її ще дужче прикрутили, немов лещатами. Тепер уже безперечно було досягнуто критичної межі болю, і росіяни зацікавлено чекали на їхню реакцію. Можна було сподіватися, що швед вийде з гри і, присоромлений, поверне до Дніпра, а тоді піде геть з України. Та за півмилі на південь уже почалося приготування до нападу.

8. У неділю ввечері

Коли скінчилася воєнна нарада, була вже четверта година по півдні. Тоді до монастиря покликано генерал-квартирмейстера армії, полковника Акселя Юленкрука. У передпокої його зустрів Реншельд і повів далі до келії короля, що лежав у ліжку. Фельдмаршал оголосив про ухвалу почати напад і наказав Юленкрукові поділити піхоту на чотири похідні колони. Далі Юленкрук отримав від Реншельда ordre de bataille, план, що показував, як мають бути розташовані військові частини під час бою. Юленкрук якусь мить постояв біля монархового ліжка мовчки. Нетерплячий Реншельд різко запитав його, чи він розуміє, як виконувати завдання, але король ледь роздратовано перебив його: «Так, так, Рен-шельде, він усе знає». Саме Реншельд мав бути замість прив’язаного до ношів короля головнокомандувачем у битві. На його плечі ліг величезний тягар відповідальності, він знав це і реагував на той гніт дратівливістю й похмурою нервозністю.

Карл Ґустаф Реншельд був білявий, блідий, із владними рисами обличчя: гострий ніс, маленький рот і холодний погляд. Кмітливий і досвідчений військовик, загартований, вольовий, відданий королеві й короні, суворої, запальної вдачі. У стосунках з колегами та підлеглими був підозріливий і пихатий. Він мав п’ятдесят сім років, народився у Штральзун-ді у шведській Передній Померанії, де його батько був членом управи адміністративного суду. Вчився у Ґрайфсвальді та Лунді, проте обрав шлях меча. Під час Сконської війни в 70-х роках XVII століття виявив хист командира і безстрашність у бою. На службі просувався швидко. Підполковником став у двадцять шість років. Був дуже тямущим полководцем. Мабуть, найбільшим його успіхом на час Полтавської битви була велика перемога біля Фрауштадта взимку 1706 року, коли один корпус під його командою практично знищив невелике саксонсько-російське військо. У тій битві Реншельд яскраво виявив свою силу як полководець.

Аксель Юленкрук

У тих самих подіях він виявив і щось інше: безоглядність, що межувала з жорстокістю. А саме: після битви він наказав повбивати всіх росіян, що потрапили в полон. Наприкінці бою ворожі солдати, які ще трималися на ногах, шпурляли від себе гвинтівки, скидали з голови шапки і благали пощади. Саксонських солдатів щадили, але до російських не мали жодного жалю. Реншельд наказав своїм солдатам стати в коло, а в середині його зібрати всіх російських полонених. Один очевидець розповідав, як потім десь із 500 полонених «відразу без ніякого жалю були там постріляні й позаколювані так, що вони попадали один на одного, наче вівці в різниці». Трупи лежали в три шари, понівечені шведськими багнетами. Частина нажаханих росіян, намагаючись уникнути такої долі, повивертали свої мундири червоною підшивкою назовні, щоб бути схожими на саксонців. Але ті хитрощі були викриті. Другий учасник битви розповідав: «Коли генерал Реншельд довідався, що вони росіяни, то звелів вивести їх перед лаву і кожному прострілити голову. Моторошне було видовище!» То був страшний, огидний вчинок. Хай навіть супротивники з обох боків не раз здатні були, вочевидь не відчуваючи якихось докорів сумління, вбивати беззахисних полонених, хворих і поранених, такої різанини, як біля Фрауштадта, на той час не було ні за масштабами, ні за холодним розрахунком. Безперечно, можна було вбачати в цьому особливу, жагучу неприязнь, спрямовану саме проти росіян, глибоку неприязнь, що вже тоді мала історичне коріння. А все-таки Реншельд, певне, віддав свій нелюдський наказ не в стані нервового збудження, а з добре продуманим наміром. Таким чином він спекувався обтяжливої маси полонених, що, на відміну від саксонців, були мало варті як пере-вербовані солдати до його власної армії. Водночас він хотів на прикладі цих нещасних російських полонених настрахати й застерегти інших.

Протягом цих червневих днів Реншельд, мабуть, дуже страждав від наслідків рани, отриманої під час злощасного штурму Веприка в січні, що не поліпшувало його й так прикрого від нервування настрою. (Від тієї рани він врешті й помер.)

Після того як Реншельд вилив своє роздратування на Юленкрука, той спитав, чи піхота має іти праворуч, чи ліворуч. Реншельд відповів «ліворуч», потім обернувся до Карла, який лежав на ліжку, і сказав, що тепер піде до кінноти й організує її виступ, оскільки про піхоту подбає Юленкрук. Потім спитав короля, чи немає в нього ще якихось наказів. Карл відповів, що немає, і Реншельд, а за ним і Юленкрук вийшли з келії. Юленкрук прилаштувався в сусідньому приміщенні, де мешкав один із королівських служників, і заходився розподіляти піхоту на колони.

Ближче до обіду перед монастирем зібралася більша частина вищого командування армії. Левенгаупт також вибрався з-під балдахіна свого ліжка і прийшов туди. Коли з приміщення, широко ступаючи, вийшов Реншельд, він підкликав генерала до себе й запросив його сісти на лавку під вікном королівської келії. Обидва високі командири були людьми гордими й запальними, обом не треба було великих зусиль, щоб нажити собі недругів, і тому не було нічого дивного, що досі вони вже встигли не раз добре погиркатися. Вразливий генерал і владний фельдмаршал були не вельми паристим запрягом і віддавна відчували глибоку взаємну неприязнь. Але тепер цього не видно було, бо обидва намагалися ставитись один до одного з вишуканою чемністю. Реншельд швидко перейшов до справи: ухвалено почати атаку, і Левенгаупт повинен командувати об’єднаною піхотою. Генерал отримав відповідні накази й копію шикування війська до бою: коли почне смеркати, його піхота вишикується в чотири колони. Левенгаупт знав, що вишикувати полки в темряві буде важко, тим більше, що через характер місцевості табір піхоти був не цілком упорядкований. Тому він попросив у Реншельда дозволу виводити полки негайно і відразу шикувати їх у колони. На це він отримав рішучу відмову. Мовляв, тепер ще білий день, а щоб напад справді був несподіваний, нізащо не можна давати росіянам можливість помітити, що тут щось готується. На цьому вони розійшлися.

Юленкрук закінчив поділ на колони, повернувся до короля й подав йому папери. «А фельдмаршал думав, що ви не спроможетесь скласти колони», – мовив, усміхнувшись, король. Швидко переглянувши папери, він наказав роздати їх генералам. Коли генерал-квартирмейстер вийшов із монастиря, Реншельд уже поїхав. Проте Левенгаупт і далі сидів на лавці під вікном королівської келії, зібравши біля себе генерал-майорів піхоти. Юленкрук передав йому папери й попросив його зайти до короля по нові накази. Коли Левенгаупт вийшов від короля, вислухавши ті накази, він зразу разом із генерал-майорами подався до намету, що правив королеві за їдальню. Там, у холодку, вищі офіцери переписали собі плани.

Реншельд поїхав полем у західному напрямку до витягненого в довжину табору кавалерії, розташованого десь за півмилі від міста. Прибувши туди, він знайшов командирів і дав їм інструкції: малося використати під час атаки всю кавалерію (крім сімох полків, що повинні були залишитися й захищати обоз). Рухатися вона мала шістьма колонами. Коли почне смеркати, буде наказано сідлати коней і водночас переводити весь обоз, дотримуючись ладу і тиші, на нове місце, за кілька кілометрів далі на південь, біля села Пушкарівки. Решта кавалерії мала стояти, чекаючи наказу вирушати колонами через поле в напрямку російського війська та його укріплень.

Віддавши ці накази, Реншельд поїхав назад до монастиря. Сонце вже хилилося до заходу. Генерал-майор Карл Ґустаф Крейц, призначений командувати правим флангом кавалерії, добре знав, яка безпросвітно темна буває українська ніч, тому спробував трохи підготуватися до важкого нічного маршу. Вони з ротмістром поїхали на невеликий огляд місцевості, щоб визначити собі кілька добрих орієнтирів. Усім командирам полків також роздано копії шикування війська до бою. Тієї ночі не можна було ні в чому помилятися.

Повернувшись до головної квартири, Реншельд пообідав разом з іншими вищими офіцерами в королівській їдальні. Король обідав сам. Натиснуто на пускову кнопку, і воєнна машина вже почала здригатись і чмихати. Магічні слова про те, що король вирішив напасти на росіян, і пов’язані з цим нападом накази швидко поширювалися від сходинки до сходинки військової ієрархії, від командуючих флангами та полками через батальйонних і ротних до нижчих командирів і врешті до солдатів, обслуги, обозних і всіх цивільних. Усюди, де стояло військо, у наметах, під голим небом і в неоглядній тісняві обозних підвод почалася гарячкова робота. Відсіювано солдатів, непридатних до бою. Тільки-но почне смеркати, хворих, калік і поранених, а також безкінних кавалеристів, разом з усім обозом, цивільними, тими, хто випадково опинився в таборі, та майже всією артилерією відправлять до села Пушкарівки. Військові, що мали із собою родини, також відсилали їх до того місця збору. Одним із них був сорокап’ятирічний піхотний капітан Генрик Споре з парафії Нордендаль на північний захід від міста Обу20. Він дуже хвилювався за свого сина-підлітка Генрика Югана й відіслав його до Пушкарівки. У своєму щоденнику він пояснив цю розлуку коротко: «Нехай йому допоможе Бог». Спливе багато років, поки він знову побачить сина. У місці збору мали влаштувати для захисту огорожу з возів. Виділено також людей для охорони обозу: це були, крім уже згаданих кавалеристів та артилерії, ще близько 3 000 запорожців.

Серед багатьох тисяч хворих і поранених був гвардійський хорунжий Ґустаф Абрагам Піпер, що мав усього лише сімнадцять років. Рік тому він пішов до армії, якраз вчасно, щоб узяти участь у поході на Росію. Похід виявився для юнака аж ніяк не парадним маршем. Від самого початку його опосіли хвороби, а що він довго не мав іншого харчу, крім твердих сухарів, ріпи, брусниць та горілки, йому не легшало. Перед Новим роком йому стало так погано, що довелося везти його в кареті. Уночі проти 23 грудня Піперова карета застрягла в купі залишених возів, заплутаних у збруї коней та закляклих трупів під Гадячем. Було страхітливо холодно. Його візник замерз, а сам хлопець сидів закутаний у ватяну ковдру, накинувши на голову плаща. За якийсь час до нього приєднався служник його полковника, що не мав куди приткнутися у снігу, темряві й холоді. Але він швидко пішов, забувши знов затягти за собою завісу, тож у карету віяв, аж свистів, холодний вітер. Отак під вітром Піпер просидів аж до Свят-вечора, поки врешті прийшов його власний служник і допоміг йому добратися до міста й полкового шпиталю. Виявилося, що він обморозив ноги. Скоро з них почало відпадати почорніле м’ясо. Пальці на ногах довелося відщипувати щипцями. Йому пощастило уникнути більшої ампутації, але ціною великих мук: йому довго вирізували й відщипували відморожені місця на п’ятах. Відтоді через покалічені ноги його перевозили, немов мішок. Тепер Ґустаф Абрагам звелів покласти себе в карету. Разом з іншими людьми в обозі він міг тільки напружено чекати подальших подій і нашорошувати вуха, щоб почути, коли почнеться наступ.

Повідомлено пароль, яким будуть користуватися під час битви. Він міг придатися, якщо буде важко в бою відрізнити свого від ворога; в одній армії мундири окремих частин досить різнилися між собою, а видимість часто була погана. Як звичайно, пароль був: «З Божою допомогою». Послано вістових до різних невеличких сторож із наказом, щоб вони повернулись і негайно приєдналися кожна до своєї частини. Одна з таких сторож перебувала біля Буланівки, оточеного лісом села за двадцять кілометрів на південь від Полтави, близько від Ворскли. Та сторожа складалася з тридцяти драгунів із полку Єльма, а командував нею двадцятичотирирічний підпоручник зі Стокгольма Карл Роланд. Її завданням було добувати харчі для свого полку і водночас тримати на відстані роз’їзди козаків із ворожого табору, що вигулькували навколо. Саме коло Буланівки був один із найкращих бродів через Ворсклу, і цей маленький загін доти мав на своєму рахунку чимало сутичок із ворогом. До Буланівки помчав верхи один із генерал-ад’ютантів, – до речі, це одна із безперечно найнебезпечніших посад у війську під час бою, – молодий капітан Нільс Бунде. Він повідомив Роланда та його загін, що вони повинні негайно повертатися під Полтаву. Для Роланда цей наказ прийшов дуже невчасно. Річ у тому, що він не додумався взяти до Буланівки своїх коней на зміну, а тепер не мав коли їх забрати. (У бій усі офіцери звичайно брали із собою коней на зміну або запасних, під наглядом своїх служників. Ними замінювали поранених чи вбитих коней.) Отже, Карл Роланд залишився в бою без запасних коней, і, хоч він тепер, вертаючись назад, як йому наказано, ще не знав цього, скоро та обставина мало не коштувала йому життя.

Коли король закінчив обід, почалося казання. Потім він, лежачи на похідному ліжку, оточений численними відвідувачами, звелів, щоб його винесли з келії. Ліжко з королем обнесли навколо, щоб він сам міг поглянути на приготування до наступу. Через якийсь час носії зупинилися на луці нижче від монастиря, де була розташована гвардія. Король поговорив то з тим, то з іншим гвардійцями. Його поранену ногу оглянула група спеціально вибраних лікарів, що мали лікувати рану під час очікуваної битви. Головним серед них був Мельхіор Нейман, медик, який уже лікував короля й раніше, після злощасного перелому ноги під Краковом 1702 року. Двоє інших були Якоб Шульцен і полковий лікар Ґустаф Бультенгаґен. Коли королеві перев’язували ногу, він клав її на коліно служника, що накривав стіл, Югана Гультмана. Юган був старим, відданим служником, що звичайно розважав монарха різними переказами та оповідками, а того вечора йому доручили нести необхідні ліки свого пана.

Мушкет, пістоль та шпага

О восьмій годині до людей, що оточували ноші короля, приєднався загін гвардійців – двадцять чотири спеціально відібраних надійних хлопців. Серед них був солдат Нільс Фріск, що вже раз носив був королівські ноші, після згадуваного перелому ноги. Фріск ходив під білими прапорами гвардії від самого початку війни і як бувалий вояк отримав свою пайку болячок і ран, що їх вона так щедро роздає своїм учасникам. Його й досі мучила прикра вогнепальна рана в лівому стегні, отримана в боях на Двіні 1701 року; в битві під Головчином понад рік тому російська куля прохромила йому праву кисть (треба сказати, що калібр тогочасних мушкетів був дуже великий, близько двадцяти міліметрів), тож відтоді мізинець та підмізинний палець тієї руки були паралізовані. Нільс Фріск і його двадцять троє товаришів разом із п’ятнадцятьма лейб-драбантами під командою лейтенанта Югана Єрти мали служити особистою охороною короля. Прості сині плащі з жовтими закаврашами та жовтою підшивкою солдатів лейб-гвардії разюче відрізнялися від розкішних, блакитних із золотим мундирів лейб-драбантів. Завданням цих солдатів було насамперед утворювати навколо Карла живу заслону від куль; так само як у піхоті спеціально призначені гренадери звичайно мали йти спереду або з боків командира, гвардійці та драбанти своїми тілами повинні були ловити кулі, призначені для їхнього найвищого зверх-ника – короля. Це доводить, що у війську не вельми вірили поголоскам, ніби куля не бере короля і його не можна поранити. (Ішли чутки, що його хлопцем зачарувала одна відьма, зробивши невразливим до куль.) Завдання, яке виконували Фріск і його товариші, було вкрай небезпечне, їх мали нівечити і вбивати замість короля. Король був самодержавним монархом, що отримав найвищу владу на землі від самого Господа Бога. Його радощі і болещі в очах генералів і, може, також в очах багатьох солдатів важили безмірно більше за жалюгідне життя кількох нещасних солдатів: ними можна було пожертвувати.