Полтава. Розповідь про загибель однієї армії

Перебування в Україні виявилося аж ніяк не щедрою на вигоди винагородою за пережиті злигодні. Почався холод, і невдовзі незвичайно морозяна й люта зима стиснула все в лещатах пронизливого вітру і криги. Ціла Європа потерпала від холоду: Балтійське море, річка Рона, навіть канали у Венеції вкрилися кригою. Та хоч як лютував мороз, воєнні дії не припинялися. Шведське командування хотіло вигнати російську армію з поближніх теренів, щоб спокійно пересидіти на зимових постоях до весни. Та цар Петро не давав спокою своєму супротивникові: у середині грудня росіяни несподівано напали на Гадяч. Незважаючи на скажений холод, Карл ХІІ наказав зніматися із зимових квартир у Ромнах: день і ніч військо пробивалося снігами до міста, якому загрожувала небезпека.

Похід обернувся в пекельні муки. На дорогах залишилося повно замерзлих людей і збучавілих кінських трупів. Найгірше доводилося візникам і обслузі, що правували кіньми. Багато їх замерзало, сидячи на передках, а коні то харапудились і заплутувалися у збруї, то також замерзали. Мертві кіннотники сиділи випростані в сідлах із поводами, примерзлими до рук, яких не можна було відірвати від пальців, хіба що разом зі шкірою. Часом на людей і коней так густо насідав іній, що їх важко було відрізнити від укритої снігом землі.

Генеральна карта України 1648 р.

Росіяни, як і можна було сподіватися, відступали. Шведи тільки доганяли маленькі загони і знищували їх; ті часом були такі скуті холодом, що давали себе вбивати, навіть не ворухнувши й пальцем. Уже в Гадячі не всі знайшли місце під дахом. Ті, кому не пощастило заховатися в якусь нору в землі, залишалися в лютий мороз під голим небом. Люди гинули в заметах на вулицях міста. Щоранку збирали сотні замерзлих солдатів, обслуги, солдатських дружин і дітей, і цілий день їх вивозили, накидавши з горою на сани, до якогось виярка чи улоговини. Фельдшери працювали цілодобово, наповнюючи діжку за діжкою ампутованими кінцівками обморожених людей.

23 грудня шведська армія рушила далі. Вона мала намір захопити містечко Веприк і тим самим ще трохи відтіснити ворога. Містечко було захоплене швидше всупереч, а не завдяки кривавому, незграбному штурмові. Після цього минуло майже місяць, поки наприкінці січня 1709 року було відновлено наступ. Почався він із коротких атак на Харків, Опішню та Охтирку. Під Красним Кутом здобуто невеличку перемогу в сутичці кавалерійських загонів: вали навколо містечка й вулиці були вкриті забитими. Містечко підпалено. Полум’я здіймалося до неба, і крізь тріщання вогню долинали крик і плач мешканців, які спостерігали, як усе, що вони мали, оберталося в дим. До їхнього плачу долучалося ревіння худоби, яку шведи гнали снігом перед собою. Невдовзі несподівана відлига припинила воєнні дії. Сніг танув від рясних дощів, і вода спливала стрімкими піщаними берегами до ярів, утворюючи потоки. Солдатам доводилося брести через них, і часто після цього, не маючи дров, щоб нагрітися, вони, промоклі наскрізь, ставали табором на полі під голим небом. Коли вночі холоднішало, їхнє вбрання оберталося на крижані панцери.

Після лютневого наступу шведська армія скупчилася між річками Пслом та Ворсклою; почався довгий чотиримісячний період оборони. Військо переводило дух, збираючись на силі до літа. Російські бойові сили стояли на схід, на північний схід і на захід від шведів і не переставали тривожити їх. Перегрупування шведів іще далі на південь і на схід найперше мало на меті полегшити зв’язок із запорозькими козаками. Мазепа провадив із ними переговори від імені Карла ХІІ. 30 березня вони перейшли на бік шведів. Проте стратегічне становище шведів крок за кроком погіршувалося, і вони зазнавали великих втрат. Щонайменше п’ята частина армії загинула, хоч вони нітрохи не наблизилися до мети. Російські втрати були більші за шведські, та росіяни діяли у своїй країні й легко могли поповнити прогалини у війську новими, не змученими рекрутами і новим, чистим спорядженням.

Поки весна вдихала життя в українські ліси, поля та луки, сутички супротивників не припинялися. Російські сили робили швидкі, короткі напади то на ту, то на іншу шведську позицію. Шведське військо весь час перебувало під натиском, але не втрачало ініціативи. Його командування докладало великих зусиль, щоб отримати підкріплення з різних напрямків – з Польщі, Туреччини і Криму, а щоб виграти час, шведи 1 травня облягли Полтаву, одне з невеликих українських міст, у якому стояли росіяни.

Оскільки росіяни підступали дедалі ближче до шведів і раз по раз пробували допомогти обложеному містові, то виникало багато сутичок.

Царські солдати намагалися то в тому, то в іншому місці перейти Ворсклу, та їм не щастило. Але вночі 16 червня росіяни таки перебралися через Ворсклу біля Петрівки, на північ від Полтави, і створили там собі плацдарм. А 21 червня через річку біля Петрівки перейшов із головними силами своєї армії цар. Другого дня вони, не зустрічаючи опору, підступили ближче до Полтави. У суботу 26 червня росіяни посунулися ще трохи вперед і влаштували свій табір не далі як за півмилі від обложеного міста.

Околиці Полтави були нашпиговані військовими загонами, кіньми та гарматами, повітря наелектризоване, місцевість мала вигляд арени великої вирішальної битви. Зрештою, таке тут було не вперше. 1399 року на цих теренах зіткнулися війська войовничого великого князя Литви Вітовта й Тамерланового полководця Едиґея. Тамерланові війська, руйнуючи все на своєму шляху, рухалися тоді на захід, щоб відновити державу Чингісхана, яка перестала існувати. На цьому місці східна військова потуга 310 років тому вщент розбила лицарів західних народів.

6. Анатомія поля бою

Східною межею арени була річка. Ворскла обережно торувала собі шлях на південь, де впадала в Дніпро. Вона текла не зовсім рівно і звивалася, ділилась, тоді її численні закрути й рукави знову збігалися докупи, а ще до неї долучалося безліч маленьких річечок та струмків, що, перш ніж злитися з нею, тяглися вздовж низького болотистого річища, яке утворювало невелику долину від одного до двох кілометрів завширшки. Ширина самої річки, залежно від того, де саме вона текла, у найширших місцях від берега до берега була десь сто метрів. Береги або затіняли річку лісами, що доходили до самої блакитно-зеленої води, або обрамляли її відкритими заболоченими луками, або спадали до неї стрімкими піщаними кручами. Від цієї річки, що, наче безконечно довгий, вибагливий підпис, звивалася долиною, розлягалася на захід українська рівнина, утворюючи пласку височину.

Південною межею арени було саме яблуко незгоди – Полтава з навколишніми ярами та селами. Місто лежало зовсім близько від річки, на височині поряд зі стрімким берегом. Воно виросло там, де давня дорога, що з’єднувала Київ із Харковом, перетинала Ворсклу. Полтава була невелика: разом зі своїми околицями вона займала трохи більше ніж один квадратний кілометр площі. Як і більшість поселень на цих теренах, вона була укріплена. Сама фортеця з міськими будівлями всередині її стін являла собою прямокутник площею приблизно одну тисячу на шістсот метрів. Цю площу ділив на дві частини один із численних ярів, притаманних тим теренам. Із тих двох укріплених частин північна, більша, власне, і була самим містом, а південна – передмістям Мазурівкою. Узбіччя яру з боку Мазурівки все було у вишневих садках, в яких уже доспівали вишні. Відразу на північний захід від фортеці на височині було ще одне передмістя, яке знов-таки оточував дугою довгий земляний вал.

Типове облаштування шведської траншеї

Будинки там були спалені під час облоги, і тепер від цієї частини Полтави залишилися тільки каміння, недопалки й попіл.

Полтава була досить слабкою фортецею. Росіяни помітили це й від грудня попереднього року ревно працювали, щоб поліпшити обороноздатність міста. Передню стіну її, обернену вниз до річки, раніше майже незахищену, тепер укріпили. Росіяни також впровадили до міста додаткову артилерію, тож у його арсеналі тепер було 28 гармат. Самі фортечні стіни були найпростішої будови: земляний вал із дерев’яним частоколом, а перед ними – неглибокий рів. На той час фортеця вже відчутно підупала, частокіл був пощерблений і поколений гарматними пострілами, а вал у багатьох місцях перекопаний. Над однією з міських брам здіймалася чимала дерев’яна вежа, а крім того, навколо фортеці було ще кілька менших бастіонів, декотрі з блокгаузами. Залога складалася з 4 200 чи трохи більше солдатів, з яких хіба сотня були артилеристами. Крім того, на оборону міста взято близько 2 600 чоловік навколишнього населення й міщан. Керував тим строкатим стовпищем Олексій Степанович Келєн, якому з кінця квітня щастило витримувати шведську облогу. Та це було не таке вже й велике досягнення, як можна подумати, тому що облога від самого початку мала одну мету: виграти час, отже, й провадили її на півсили.

Шведські облогові споруди були розташовані відразу на південь від міста і спрямовані проти південної частини фортеці та передмістя Ма-зурівки. Облога як така була вкрай складним заходом, і її провадили переважно за суворо визначеними правилами. Існувала формула, якої належало в таких випадках дотримуватися. Вона звалася Вобанським нападом, від прізвиша французького маркіза, який опрацював нові, вдосконалені типи укріплень і водночас, щоб бути послідовним, вигадав такі самі досконалі способи здобуття тих своїх витворів. Найперше треба було спорудити укріплені лінії навколо і навпроти валів, щоб захиститись і від нападу ворога з-поза фортеці, і від його наскоків з фортеці. Для цього треба було вночі викопати на відстані 600 метрів те, що фаховою мовою звалося першою паралеллю, на якій, серед іншого, мала стояти важка артилерія. Потім треба було посуватися все ближче. На відстані десь 300 метрів належало спорудити другу паралель, також із гарматами, і, врешті, третю паралель закласти майже біля фортечного валу. Між цими паралелями копали апроші – траншеї, що йшли зигзагом. Якщо й тоді фортеця не здавалася, можна було викопати сапи – підземні переходи, кожен з яких вів до того місця у стіні, де артилерія мала пробити великий отвір. (Ті, що облягали, могли також підкопатися під ворожий вал, закласти туди потужну вибухівку або міни й висадити все в повітря, щоб у такий спосіб пробити отвір.)

Шведи багато в чому дотримувалися тієї формули, хоч і в меншому обсязі. Викопано три паралелі з апрошами та всім іншим, поставлено батареї, навіть були спроби закласти під частокіл міни. Спершу король твердо заборонив штурмувати фортецю, але, щоб посилити тиск на обложених, 12 травня вчинено напад. Тоді була пробита прогалина в укріпленні й захоплений шмат частоколу, де згодом поставлено невелику батарею. Шведи постійно, хоч і не дуже завзято натискали на це мале місто; вони не витрачали ядер на нищівний обстріл, проте й далі підкопувалися під вали та закладали нові міни. Залога влаштовувала невеликі вилазки, а росіяни робили з другого берега надаремні спроби допомогти обложеним. Усе відбувалося так, як і належало під час облоги.

Пам'ятник коменданту фортеці Полтава

З плином часу становище всередині фортеці погіршувалося. Тієї неділі закінчилися харчі та боєприпаси, і через брак куль росіяни використовували шматки заліза й камінці. (Принаймні не менше значення мало й те, що в Келєна не було чим платити солдатам. Ця нестача була дуже небезпечна, бо солдати, не отримуючи платні, не мали й бажання боротися на повну силу.) Оскільки бракувало також олива та іншого матеріалу на ручні гранати, росіяни кидали з валів на шведські позиції каміння, дерев'яні оцупки, трухляве коріння і здохлих котів. Шведи у відповідь і собі шпурляли в них камінцями, так близько один від одного стояли супротивники. Одного разу росіяни влучили здохлим котом у плече самому королеві. На цю нечувану образу шведи закидали росіян градом ручних гранат, і ті кілька днів не зважувалися виявляти такого зухвальства. Проте більшість їхніх дій не були такі невинні. Росіяни нишком підкрадалися і стріляли в солдатів та обслугу в траншеях. Не минало й дня, щоб не згасло чиєсь життя. На одному посту протягом дня загинуло п'ять шведських солдатів. Усі впали від влучних пострілів, що розчерепили їм голови. Праця в апрошах була дуже небезпечна й надто одноманітна. Траншеї під час дощу наповнювались водою, і солдатам доводилося бродити у рідкій грязюці, що сягала їм вище колін, до того ж у їхні намети теж затікала вода, і всі речі були мокрі. Єдина вигода від злив була та, що вони звичайно змивали геть великі смердючі кінські трупи, які лежали по всьому полю і на пагорбах.

Відразу на схід від фортеці стрімкі, зарослі лісом пагорби збігали вниз до річки та лугу завбільшки десь із квадратний кілометр, який щороку затоплювала вода. Майже на цілу весну луг обертався в мочар, а під осінь висихав і ставав добрим пасовиськом для тамтешньої худоби. На цьому лузі, як і в інших мочарах уздовж річки, того року розплодилася сила-силенна всяких жаб, що своїм кумканням і кваканням не давали багатьом спати. Ще одними нічними звуками було голосне перегукування російських вартових; вони звичайно кричали: «Добрий хліб, добре пиво», дратуючи і спокушаючи своїх супротивників.

На південь від міста, за кущами і обробленими нивами, що їх облогові укріплення порізали на дрібні клапті, пролягав один із багатьох ярів, які скрізь перетинали Полтавську рівнину. Цей яр, здебільшого зарослий лісом, раптово уривався і переходив у довгу, голу, суху балку, що мала багато відгалужень. По дну балки протікав струмок. Подекуди в балці стояли купки хат, і там же облаштувалися ті військові частини, що тієї неділі перебували в траншеях, – Седерманландський і Крунуберґський піхотні полки. Внизу балки купчилися їхні намети між лозових куренів та інших вигод, які після себе залишили ті частини, що стояли тут до них. Трохи південніше від цього місця мали свій табір українські союзники шведів, запорозькі козаки. Під час облоги вони виконували різну важку роботу, а також були мішенню для росіян, що стріляли в них із міського валу. У той період облоги запорожці зазнавали більших втрат, аніж шведи. Їхня боротьба за звільнення з-під російського гніту, гідна співчуття, мала тепер далеко не почесну форму – вони кололи дрова, копали шанці й носили вантажі. Їхній бунт проти царя завдав їм великого лиха, а невдячна важка праця в траншеях вимагала великих жертв. Настрій запорожців опустився до найнижчої позначки. Важко було присилувати їх слухатись наказів.

Хрестовоздвиженський монастир у Полтаві

Рівнину на північ від міста також розтинав довгий і широкий яр. Він ішов із півночі на південь і зникав невдовзі у великому Яківчан-ському лісі з виярками, струмками та схованими між деревами озерцями, що простягався між шведськими позиціями навколо фортеці та великим російським табором за кілька кілометрів далі. Десь за кілометр на північний захід від міста, на другому боці багнистої, зарослої вільхою улоговини, здіймався довгастий пагорб. Він межував із зеленим морем Яківчанського лісу, а на його схилах буяли виноградники та вишневі садки. На південному кінці цього пагорба стояв монастир, збудований 1650 року, де розташувалося шведське командування. Там були король і його штаб, похідна канцелярія і драбанти – особисті охоронці короля, а також уся двірська челядь. Там же, на монастирському пагорбі, серед вишень і кущів винограду, стояла табором тієї неділі вся шведська піхота, крім тієї, що брала участь в облозі. Вона стояла, полк за полком, довгими рядами: ряди складених у високі піраміди списів, рушниць під спеціальним накриттям, ятки маркітанток, багаття і виходки, певна річ, окремі для командирів і для солдатів. Через те, що ця місцевість зі своїми пагорками, лісом і садками була дуже незручна для розташування на ній табору, він, оскільки не міг бути суворо геометричної форми, чого звичайно намагалися досягти, справляв враження якогось домашнього неладу. Гвардія вже раніше отаборилася біля монастиря, але інші військові частини стали тут на відпочинок тільки п’ять днів тому. Солдати спали під голим небом, намети були непотрібні за такої вологої спеки.

Карл Реншельд

За чотири кілометри на захід від безладного табору піхоти, на хвилястій рівнині між безлюдними селами Рибці та Пушкарівка, витягся далеко в довжину табір шведської кавалерії. Крім трьох кавалерійських і двох драгунських полків, що стояли в інших місцях, тут перебувала вся шведська кавалерія, розташована в довгому ряду систематично згрупованих окремих квадратів упритул до більшої, природної системи лісистих ярів. Табір розпланував фельдмаршал Реншельд власною високою особою.

На південь від Пушкарівки розташувалася більша частина шведського військового обозу під охороною двох драгунських полків. Там стояли тисячі й тисячі підвід і бричок, трохи захищених глибоким яром, який вважали «inaccessible»16. Позад обозу терен розтинала глибока ущелина. (Мабуть, місце під обоз було вибране так, щоб воно на випадок відступу могло стати опорним пунктом цілої армії: тут, завдяки широкому розгалуженню ярів, можна було б зупинити наступ росіян, а обоз тим часом перевести далі на південь дорогою на Кобеляки і аж до Дніпра.) Те, що шведське військо, навіть у такому становищі, коли воно було скупчене навколо Полтави, так розкидало свої табори, зроблено свідомо. Шведська армія намагалася не тримати всіх своїх сил в одному місці, бо це скоро призвело б до збільшення смертності. Адже серед смороду і бруду велетенських таборів квітли хвороби. Таке розпорошення військових частин по різних таборах було найлегшим способом стримувати їх.

Дійові сили шведської армії тієї червневої неділі нараховували близько 24 300 чоловік. Це було ядро армії. Крім того, в ній перебувала велика кількість таких, що не брали участі в боях і що їхнє щастя й нещастя цілком залежало від примхливих змін воєнного успіху. Насамперед це було приблизно 2 250 поранених, хворих і калік, потім приблизно 300 артилеристів, що не брали участі в атаках, і ще 1 100 інтендантів і канцеляристів. Необхідною групою, про яку часто забувають, хоч без неї ніколи не могла б діяти армія, були численні конюхи, їхні помічники, візники, робітники та челядники в обозі, що часто виконували найгіршу працю: їх нараховувалося приблизно 4 000 чоловік. У війську була ще одна група, про яку часто забувають, – жінки й діти. Особливо серед офіцерів було заведено брати із собою в похід цілу родину – дружину, дітей, багато служників, а часом і вмеблювання. Навіть простих солдатів могли супроводжувати їхні родини. Оздобою цього мандрівного наметового міста того ранку були приблизно 17 000 дружин, служниць і дітей. Серед жінок були, наприклад, дві куховарки, Марія Бок і Марія Югансдотер, які дбали, щоб на столі в короля була їжа; серед іншого вони повинні були допомагати розбирати дичину, яку двірський мисливець Кристофер Бенґт притягав до королівського столу. Були й такі жінки, як двадцятиодноріч-на дружина сурмача Марія Кристіна Спаре з Померанії або Ґертруда Лін-сен, одружена з одним лейтенантом із драгунського полку Дюкера. Ще однією такою жінкою була Бриґіта Шерценфельдт, що народилася 1 червня 1684 року в королівському маєтку Бекаскуґ неподалік Кристіанстада в Сконе. Її батько, лейтенант кавалерії, і мати померли, коли вона була ще дитиною, і Бриґіту після цього виховували родичі. В її вихованні не було чогось особливого. Вона отримала релігійну освіту, і, певна річ, її навчено звичайної жіночої праці, або, як написано в її життєписі, «таких ремесел і мистецтв, які личили її становищу і статі». Усього п’ятнадцятирічною, 1699 року, вона за згодою родичів одружилася з візником при лейб-гвардії Матсом Берновом. У них народився син. Але десь тоді ж таки Матса покликано до війська й послано до Польщі. Бриґіта поїхала за ним і замешкала в Ризі. Потім її спіткало горе за горем: помер хлопчик, і, крім того, невдовзі надійшла звістка, що Матс поліг під Торунем. Це було 1702 року. Оскільки всі її родичі у Швеції на той час уже повмирали, Бриґіта вирішила залишитися в Ризі. За кілька років вона знову вийшла заміж, також за військового, фельдфебеля Юнаса Ліндстрема. Ліндстрем служив у Курляндському корпусі Левенгаупта і був одним із тих, кого послано на схід. Бриґіта не знала, що їй робити. Погані дороги додому до Швеції і любов до чоловіка спонукали її їхати з ним на війну, незважаючи на труднощі та небезпеки. Тепер, у свої двадцять п’ять років, вона разом зі своїм Юнасом опинилася в дивному чужому краю біля обгородженого частоколом міста під назвою Полтава.

Часто шведські жінки супроводжували своїх чоловіків у військових походах

Оскільки таких, хто взяв із собою на війну дружину, було все-таки мало і неодружених жінок також було не багато, можна вважати, що в армії відчувався великий сексуальний голод. Цілком зрозуміло, що в джерелах важко знайти щось із цього питання. Можемо спокійно припустити, що у війську були повії, хоч їх швидше за все не вистачало. Декотрі чоловіки зверталися один до одного, хоч за гомосексуалізм загрожувала страта. Те, що до такого «содомського гріха» вдавалася принаймні частина офіцерського складу, ми знаємо. Траплялося і скотолозтво, хоч за нього також належала страта. У цьому останньому випадку винного чекало таке безглуздя, як потрійна страта. (Про одну таку страту солдата, яка сталася під час походу, розповідали, що його «спершу повісили, тоді поклали в багаття і ще мали відрубати йому голову, та кат не мав чого рубати».)

Те, що командири, а часом і солдати могли брати в похід родину, – цікавий факт, який дещо каже про умови життя вояків. Він також дозволяє нам припустити, що точка зору цих людей на війну дуже відрізнялася від теперішньої. Навіть якщо війна з багатьох поглядів була для них таким самим лихом і прокляттям, як для нас, усе ж є певна різниця. Для більшості офіцерів, а також для частини солдатів вона, як уже згадувано, була годівницею і полем для кар’єри. Для багатьох війна не була суцільним, безумовним лихом, що пожирає все і всіх, у ній можна до певної міри лишатися збоку й самому вирішувати, наскільки ти в неї встрянеш. Обов’язки служби були тоді менші, ніж тепер, і для тих, хто дивився на війну як на годівницю, вона була, звичайно, майже нормальним станом, у сумних рамцях якого знаходилося місце і для родинного життя. Що такий відсторонений погляд на війну мали й прості люди, свідчить те, що битва інколи могла бути для них справжнім видовищем. Бувало, що цілі валки цивільного населення вибирались подивитися на якусь битву, наче йшлося про велетенську театральну виставу. (Зрештою, таке існувало ще і в ХІХ столітті.)

Унизу, в прибережній долині Ворскли, з того боку, де було місто, тяглася низка шведських польових оборонних споруд, серед них – три редути, пов’язані між собою довгими ходами сполучення та валами. Ці споруди з’явилися в середині травня як безпосередній відгук на спробу росіян саме в цьому місці перейти Ворсклу. Обидва супротивники зібрали свої сили навколо цього гарячого місця й почали завзято копати шанці та відповідно зміцнювати свої позиції. Потім стався обмін потужними ударами. Якийсь час здавалося, що боротьба набуває форми справжньої позиційної війни, учасники її кожен зі свого боку річки копали в чорноземі один за одним шанці. Це було спортивне змагання з боротьби, яке росіяни десь через місяць програли: вони відмовилися від спроби звільнити обложене місто в такий спосіб і натомість перейшли річку далі на північ. (Шведські загони, яких послали на другий берег до щойно залишених російських укріплень, зруйнували їх і забрали із собою як здобич усього потроху: залізні й дерев’яні лопати, барила з горілкою і кількох «болотяних дідьків», що забагато хильнули, позасинали, і потім про них у загальному шарварку забули.)

Від північного й західного країв Яківчанського лісу, до яких причепилися двоє чи троє сіл і кілька розкиданих невеличких хат, відхиляла своє незворушне обличчя рівнина. Суха піщана земля стелилася в далину легкими, спокійними хвилями. Подекуди на ній траплялися невисокі пагорби, кряж або улоговини. Шведським солдатам, народженим у суцільних лісових хащах, ці степи, що розляглися до самого обрію, мабуть, здавалися дивом. Один із них, Андерс Пільстрем, хорунжий Далекарлійського полку, писав у своєму щоденнику про новий для них краєвид, який вони побачили тут, в Україні, і, між іншим, зазначив, як легко заблукати на «неоглядних пласких полях» цієї країни. Але тут, поблизу річки, місцевість не була рівна, мов підлога в бенкетній залі. Від найвищого місця біля самих берегових круч, що спадали до води поблизу села Патлаївки, вона поступово знижувалася на захід і на південь. Кряжі й улоговини тут закінчувалися й переходили у спокійні обриси рівнини. На ній далеко не з кожного місця відкривався широкий овид, що варто запам’ятати, бо це найближчими днями матиме важливе значення. А ще на цій рівнині в певних місцях можна було сховатися в балках; навіть найнепоказніші кряжі могли заступити овид і неабияк обмежити поле зору для розвідника. Через це часто доводилося діяти наосліп і наражатися на прикрі несподіванки.