Полтава. Розповідь про загибель однієї армії

Як приклад одного з багатьох шведських злочинств можна назвати різанину в Нішаві. У серпні 1703 року містечко Нішава на південний схід від Торуня було спалене, а всіх його невинних мешканців повішено на кару за те, що хтось у тих околицях напав на шведський загін.

На півночі, у прибалтійських провінціях, росіяни грабували і вбивали принаймні так само безоглядно, як шведи на півдні, в Польщі. Російська стратегія мала на меті цілком спустошити шведські провінції, щоб надалі вони не могли бути для шведів базою для ведення з них війни. Російський генерал Шереметєв в одному зі своїх листів цареві задоволено розповідав про свої найостанніші спустошення: «Я розіслав на всі боки солдатів, аби вони хапали людей і грабували; ніщо не врятувалося від спустошення, все зруйновано або спалено. Солдати забрали із собою багато тисяч чоловіків, жінок і дітей, а ще щонайменше 20 000 робочих коней і худоби». (Худоба, що вже була з’їдена чи забита, у ту кількість не входила; на думку Шереметєва, її було вдвічі більше, ніж тієї, що вони забрали із собою.) Російська армія тягла за собою цілі валки того населення як живу здобич; високе військове начальство забирало собі багато тих людей і використовувало їх як робочу силу у своїх маєтках. Решта або були продані як худоба на брудних ярмарках у Росії, або опинилися в татарському чи турецькому рабстві.

За ті довгі роки, що Карл ХІІ кружляв Польщею, грабуючи її, він нарешті досяг одного конкретного наслідку. Наприкінці 1705 року між Швецією та Польщею укладено мирну угоду. Ця угода цікава тим, що вона виявила, задля чого воювали шведські солдати. Це був давній кістяк шведської ідеї – Dominium maris Baltici, Панування над Балтійським морем, – який витягли із шафи, де він був схований, і змели з нього порох. За угодою більша частина польської торгівлі повинна була спрямовуватися до шведської Риги, водночас поляки мали зруйнувати свій новий порт Паланґу, щоб він не міг конкурувати зі шведськими портами.

Польський кавалерійський штандарт

Шведські купці отримали більші можливості оселятися в Польщі, і їхні права там дуже зросли. Угода також забороняла всю російську транзитну торгівлю з рештою Європи. Хоч поляків і не силувано до якихось територіальних поступок, усе-таки то була тяжка угода, якою шведи дуже зв’язували їм руки.

Улітку 1706 року після тривалих зволікань шведи нарешті захопили Саксонію. (Довелося довго чекати з огляду на великі європейські держави, що були тоді цілком поглинуті війною за успадкування іспанського трону.) Захоплення Авґустової власної успадкованої країни призвело до швидкого кінця: у вересні в маєтку Альтранштадт неподалік від Ляйпціґа була укладена мирна угода, згідно з якою Авґуст відмовився від польського трону, визнав шведську маріонетку Станіслава Лещинського законним королем Польщі, а також пообіцяв ніколи більше не підтримувати ворогів Швеції. Після семи років війни двоє з трьох членів напасницького союзу були виведені з гри. Тепер залишилось тільки поквитатися з третім, з Росією.

Усі ці роки головні сили шведського війська були міцно вплутані в затяжну, безглузду війну в Польщі. Тому цар Петро отримав дуже потрібний йому перепочинок. У російських збройних силах було проведено реорганізацію, вони набули важливого досвіду й відновили впевненість у своїй силі завдяки довгій низці виграних боїв у Прибалтиці. Росіянам пощастило пробитися до Балтійського моря. Шведські провінції були розграбовані дощенту й опинилися під важким гнітом; такі важливі позиції як Нотеборґ14, Нарва й Дерпт15 уже кілька років знову перебували в руках царської армії. Тепер усе це треба було виправити.

Настала черга цареві Петрові відпокутувати за свої підступи проти Швеції. Уся Європа була переконана, що впертого кремлівського володаря чекала нечувана поразка. Москву охопив великий страх, багато чужоземців залишали місто перед очікуваним наступом шведів. Ширилися чутки про бунт і різанину.

5. Похід

Останніми днями 1707 року шведська армія перетнула річку Віс-лу й рушила у східному напрямку. Тонку кригу зміцнювали соломою, дошками й обливали водою. Ламка підстилка прогиналася під ногами солдатів, деколи підводи, коні й люди зникали в темній прудкій течії, та загалом усе відбувалося за планом. Позаду лишилася цілком висмоктана Саксонія і сплюндрована Західна Польща, а десь попереду відступала російська армія. Шведське військо було велике й сильне, чи не найкраще в Європі. Завдяки найманцям і новому рекрутському наборові зі Швеції вона розбухла майже до 44 000 чоловік. Таку численну армію вбогій Швеції не часто вдавалося зібрати в похід. Вона була добре споряджена й підготовлена: нова зброя, нові мундири, військові каси, повні по вінця, і великий запас набоїв, пороху, ліків та всього іншого – усе свідчило, що вона справді добре підготовлена. Цар Петро мав чого злякатися.

І він злякався. Під час свого просування вперед шведи раз по раз отримували знервовані мирні пропозиції, але зарозумілий і впевнений у своїй перемозі Карл відкидав їх.

Російська стратегія з огляду на наближення такої загрози була зрозуміла.

Жовківський план, застосовуваний уже понад рік, виходив з того, що треба будь-що уникати вирішальної битви на теренах Польщі, а натомість відступати перед натиском шведів і водночас плюндрувати й рокувати на голод ті землі, якими ймовірно мав рухатися супротивник. Щоб уповільнити просування шведів, належало руйнувати дороги й мости, а також чинити опір у вдало вибраних місцях. Треба було виснажувати шведське військо, вдаючись до дрібних сутичок і перестрілювання. Нарешті, біля російського кордону належало створити двохсоткілометрову пустельну зону, де не буде ні людей, ні харчів. Це був грандіозний, жорстокий план, спрямований на порятунок країни через її руйнування.

Цар Петро І

Разом із війною тривали далі муки Польщі. Цій нещасній країні довелося тепер платити за свою військову і політичну слабкість; вона знову стала полем бою для двох могутніх держав. З одного боку – велике шведське військо, що твердо вирішило ще раз прогризти собі шлях через геть обдерту вже країну, а з другого боку – безмір російських загонів, зацікавлених тільки в одному: знищити всього якомога більше, поки супротивник досягне тих теренів. Коли шведське військо перетнуло кордон Сілезії, воно відразу побачило страшну руїну. Росіяни спалили села й міста, отруїли воду в криницях і вибили цивільне населення. Ті, що звикли до розкішного квартирування в багатій Саксонії, почували себе так, наче їх кинули просто в пекло. Польща була ніби зерно між жорнами.

Шведське військо, перейшовши Віслу, подалося на схід. Досить несподівано воно вибрало шлях через Мазурію, великий лісисто-болотяний терен поряд із східнопрусським кордоном. Тих місць ніколи ще не перетинала жодна армія через їхню непрохідність. Та цим переходом Карл ХІІ сподівався оминути ворожі позиції і без бою виманити росіян із-за річки Нарви.

Шведське військо трьома колонами вступило в Мазурію. Іти було важко через погані дороги і глибокий сніг. Задумуючи цей свій геніальний військовий хід, король не врахував населення тих теренів, яке не вельми хотіло пускати до своїх домівок зграї голодних шведів. Спершу селяни спробували почати переговори з армією, вони хотіли самі визначати, якими дорогами має йти військо і скільки вони ладні віддати на його утримання, проте селянських уповноважених шведи просто повбивали. Вибухнула коротка, але запекла партизанська війна. Населення пішло в ліси, воно розбирало греблі і влаштовувало пастки на лісових дорогах. Великі селянські загони відчайдушно намагалися зупинити пересування шведів через свою землю і щодня нападали на них із засідок.

Кара шведів за це була страхітливо жорстока. До лісу вирушали військові загони з наказом убивати кожного чоловіка, старшого за 15 років, забивати всю худобу, яку не можна було забрати із собою, а також палити всі села. Проте партизанська війна не вщухала, тим часом як армія, вбиваючи людей і руйнуючи все, прокладала собі шлях далі. Мазурські села одне за одним зникали у зливі іскор. Найважчим завданням для армії було вичавити з непокірного населення достатньо харчів. Тоді не вагалися вдаватись до давнього, випробуваного методу – до тортур. Часто вживали таку відміну їх: запихали пальці селянина в кремінний замок пістоля й затискали в тих примітивних лещатах доти, доки з пальців не бризкала кров. Другий спосіб, до якого вдавалися шведи в Польщі, – обгорнути нещасній жертві голову і палицею скручувати ту обгортку, поки очі не вилізуть з орбіт. У Мазурії жорстокість армії сягнула ще далі: солдати ловили малих дітей, шмагали їх батогом і вдавали, що хочуть повісити, аби змусити їхніх батьків бути поступливішими. Декотрі військові частини виконували погрози і вбивали дітей перед очима в батьків.

Коли армія десь днів через десять покинула засніжені ліси Мазурії і вийшла на литовську рівнину, після неї лишилася пустеля. Одним із шведів, що брали участь у цьому, був тридцятидев’ятирічний драгунський полковник Нільс Юленшерна. Він не без задоволення так підсумував те, що сталося: «Багато люду вибито, а все те, що залишилося, спалено та знищено, тож, я думаю, ті, що вижили, не скоро забудуть шведів».

28 січня 1708 року король із передовим загоном у 600 чоловік перетнув Німан і здобув Ґродно. Росіяни, почувши, що наближається ворог, виселили місто за кілька годин. Вони відступали далі, а шведи йшли за ними. Погані зимові дороги давалися взнаки і людям, і коням, і не завжди вони мали дах над головою. Уцілілі хати насамперед займали офіцери, їхні родини й челядь. Простим воякам найчастіше доводилось збиватися докупи на снігу біля огорожі садиби або біля стіни будинку, щоб хоч трохи сховатися від вітру, або юрмитися навколо великого багаття із запалених колод. Загалом шведи просувалися на схід так, як планували, але російська армія мала очевидні труднощі. Її кіннота не завжди могла діяти за Жовківськими приписами, не робила якихось поважних спроб стримати шведів, тільки відступала. Крім коротких сутичок, ніяких воєнних дій між арміями не було. Шведи просто наступали росіянам на п’яти, і ті врешті встигали тільки спалювати все на своєму шляху. Про їхній поспіх свідчили трупи загнаних коней. Шведи досягали спалених сіл, коли ще обгоріла худоба сіпалася у своїх стійлах. Але здебільшого росіяни все-таки відступали швидше, ніж їхні супротивники могли угнатися за ними під ненастанним лапатим снігом і на поганих дорогах. Оскільки шведам важко було добувати харчі, а коні кіннотників ламали собі ноги, гонитва припинилася. Біля містечка Сморгань, осідку литовських приборкувачів ведмедів, шведи на початку лютого зробили зупинку. Армії потрібний був відпочинок.

Шведська армія простояла там понад місяць, розквартирувавшись на багато миль навкруги. Час використовували здебільшого на наполегливе опанування військової справи за новим статутом. У середині березня через гостру нестачу харчів, незважаючи на великий холод, армія знялася з місця і за кілька днів перебралася миль за п’ять на схід, в околиці Ра-дошковичів, що були не такі спустошені. Там вона майже три місяці без потреби відбувала муштру в сльоту й вишукувала в селян останні крихти харчів. Населення намагалося сховати те, що в них ще залишилося, у вправно замаскованих ямах. Та шведи за довгі роки навчилися так само вправно вишукувати ті ями. Вони так швидко знаходили їх, що селяни у відчаї добачали в цьому якісь чари. Солдати, наприклад, уже знали, що коли в якомусь місці сніг розтає швидше, ніж на землі навколо нього, то там має бути потаємна яма. Крім того, у них були спеціальні палиці з гаками, якими вони штрикали в землю, і там, де на гаки чіплялася солома, була яма, бо звичайно саме нею накривали їх.

Армія готувалася до літнього походу. Накопичено харчів та інших необхідних речей, а також послано гінця до Курляндії по генерала Ле-венгаупта. Він отримав наказ приготувати своє військо до походу, спорядити його великим запасом усього необхідного і приєднатися до короля. А все ж головна армія зазнала під час стоянки певних утрат: багато коней загинуло через брак доброго фуражу. Крім того, під весну великі прогалини в полках почали робити хвороби. Особливо тяжко було новобранцям, незвичним до суворих умов похідного життя. Незважаючи на це, шведам довелося чекати, поки підсохнуть вибоїсті розквашені дороги і встигне підрости хоч якась трава, щоб легше було прогодувати безліч коней. 6 червня 1708 року очікуванню поставлено край: військо знялося з місця. Був залишений тільки один загін для охорони новообраного короля Станіслава, а решта, понад 38 000 чоловік, рушила в дорогу.

Сумнів, у який бік мало простувати шведське військо – на північ, щоб вигнати росіян із прибалтійських провінцій, чи просто на Москву, – скоро розвіявся. Шлях ішов на схід, до того місця, яке звичайно називали «річковою брамою». Дві великі річки, Двіна і Дніпро, утворювали майже суцільну водяну перепону вздовж тодішнього російського кордону від Балтійського моря до Чорного, за винятком вузької смуги, де обидві річки звертають на схід: це й була «річкова брама». Через ту смугу пролягала широка головна дорога на Москву. Хоч її не порушували великі річки, але перетинало чимало їхніх приток. Росіяни мали намір використати їх як лінії оборони. Вони розділили своє військо на багато частин, що наготувалися зупинити шведів. З усіх приток найбільша була Березина, а найкраща переправа через неї – біля Борисова, отож там аж в очах мигтіло від зброї та загонів, що чекали на супротивника. Проте шведське командування зробило дуже добрий маневр – вибрало шлях трохи південніше, водночас пославши в напрямку Борисова великий загін кінноти. Цей запобіжний маневр дав підставу росіянам повірити, що головний удар шведів справді спрямований на Борисів. Тим часом шведська армія дісталася путівцями до іншої переправи, практично не-захищеної. Ще раз шведське військо з найменшими втратами ошукало супротивника. Але не виграло від того, як сподівалося, бо через великий обоз, через погані дороги й негоду військо рухалося надто поволі. Росіяни мали вдосталь часу, щоб відступити й перегрупуватися на нові позиції за невеличкою річкою Бабич коло містечка Головчина. Там вони хотіли зробити ще одну спробу затримати шведську армію, що невблаганно посувалася вперед.

А вона вузькими путівцями також добувалася до Головчина. Ще до того, як надійшли всі військові частини, 4 липня почалася атака. Місце для нападу вибрано вдало. У запеклому кривавому бою росіян вибито з укріплень. Тепер шведи остаточно пересвідчилися, що перед ними вже не така збиранина, яку вони розігнали навсібіч під Нарвою: росіян полягло близько 5 000 чоловік, а шведів – близько 1 200 чоловік.

Коли ворог утік із поля бою, піхотинці посідали відпочити, а маркитантки добралися до них із горілкою та хлібом. Навколо ходили по полю священики і причащали смертельно поранених, що стогнали й кричали з болю. (Багато з них помирали дуже швидко. Двадцятирічний кавалерист Карл Дюваль прожив три довгі доби з розтрощеною головою; йому відірвало носа й половину обличчя.) Шведи напнули намети посеред поля бою, яке мало жахливий вигляд: гори мертвих людей і коней, гармати, наплічники, мідяні казани, їжа й поламані вози, вимащені глиною, лежали впереміш моторошними стосами. Мертвих шведів поховали, віддавши їм шану, у братських могилах, але більшість росіян залишилася лежати непохована в літню спеку. Скоро над полем поширився густий, нестерпний сморід гнилих трупів, витримати там було неможливо. Навколо нишпорили собаки і поїдали розкидані навкруги голі, розпухлі людські тіла.

Цар, довідавшись про наслідки битви, осатанів і влаштував військовий трибунал. У командувача цієї битви відібрано всі звання і присуджено йому оплатити зі своєї кишені вистріляні набої і втрачені гармати. Солдатів, поранених у спину, звинувачено в боягузтві і розстріляно або повішено.

Шлях до Дніпра для шведської армії був вільний. 7 липня вона ввійшла до великого міста на Дніпрі Могилева. Тут вона стала табором і пробула майже місяць. Причиною нової зупинки була, як завжди, необхідність поповнити запаси харчів, а головне – почекати, поки прибуде з Курляндії корпус Левенгаупта. Левенгаупт підготувався як міг до походу, але королівський наказ вирушати він отримав щойно – 3 червня. Не так легко було підняти корпус у похід і зібрати великий запас харчів, який треба було везти із собою, тому він зміг вирушити аж наприкінці місяця. Корпус, що складався з 12 500 солдатів, 16 гармат і велетенського обозу з кількох тисяч возів, посувався повільно.

Коли шведська головна армія після місячного очікування знову вирушила в дорогу 5 серпня, Левенгаупт іще не приєднався до неї, але затримка й так тривала надто довго, треба було відновлювати наступ. Та армія пішла не проти головної ворожої сили, що стояла на добре укріплених позиціях біля Горок, а повернула на південний схід до річки Сож, іще однієї притоки Дніпра. Шведи були змушені триматися поблизу Дніпра, щоб не залишати неприкритим невеликий корпус Левенгаупта. Вони пробували звабити росіян на битву. Роблячи важкі переходи, намагалися встряти в сутичку то з тим ворожим загоном, то з іншим, але ті ухилялися від неї, лишаючи за собою пограбовану і спалену землю. Інколи шведи так наздоганяли росіян, що в’їздили просто в табір, де ще залишалися намети, коні, часом навіть армійські повії або такі екзотичні тварини, як верблюди. Біля Черикова на Сожі шведи постояли кілька днів, перестрілюючися з росіянами по той бік річки; король, що любив постріляти, у запалі ходив берегом, брав мушкета то в того, то в іншого вояка і своїми пострілами поклав багато російських солдатів. Відбулося лише кілька невеличких сутичок, як, наприклад, біля Доброго 31 серпня і біля Раївки 10 вересня, але загалом вони не мали ніяких інших наслідків, крім великих утрат живої сили. Гонитва за росіянами, що відступали на північний схід у напрямку міста Смоленська, тривала далі.

Для найвищого генералітету війна того сльотливого літа була довгою низкою назв сіл, міст і річок, пов’язаних між собою технічними термінами військової науки: наступ, відступ, форсований марш. Для простого солдата дійсність на марші була інша. Для нього не існувало взаємозв’язків між подіями і великими планами, а було тільке сліпе, виснажливе чалапання глинистими лісовими путівцями, полями та помережаними виярками сіножатями, темними заболоченими лісами, ненадійними греблями через мочари і хисткими мостами через річки, здебільшого під пронизливим холодним дощем, що, здавалося, ніколи не перестане, – солдат гнався за ворогом, якого майже ніколи не бачив, але про якого йому нагадувала хмара диму, що посувалася вздовж обрію.

Літо було холодне і сльотливе. Солдати дуже мучилися. Збіжжя того літа росло повільно. Доводилося косити його в полі надзелень і молоти на невеликих жорнах. Тісто готували в казанах і пекли в наспіх викопаних у землі печах; хліб з такого тіста виходив чорний і несмачний, а часом і його не було. Крім того, солдатам важко було взагалі викроїти час, щоб приготувати собі бодай якусь їжу. Перед ними на овиді здіймалися незчисленні димові стовпи, а навколо них раз по раз вигулькувала російська кавалерія. Щоб завжди бути напоготові, солдати переважно спали одягнені, і часто вранці їх будив крик козаків. Ці рухливі ворожі вояки постійно були поблизу, готові до нападу. Найдужче вони любили нападати на обоз: убивали охоронців, візників, обслугу і хворих, різали коней і грабували все, що траплялося під руку. Коли шведські загони ставали в лаву до нападу на них, вони миттю тікали, а коли шведи пускалися слідом за ними, то тільки заганяли своїх коней. Щоб солдати, яким треба було пробиратися по місцевості, не заблукали в незнайомих лісових хащах, у темряві і в негоду, інколи ставили спереду барабанщика, який перестуком паличок провадив їх, голодних, спраглих і втомлених. Після довгого цілоденного маршу солдати ввечері часто залишалися не влаштованими як слід на ніч, бо росіяни або спалювали всі будинки, або так напосідалися на квартирмейстерів, що вони ніколи не встигали розподілити солдатам місця для ночівлі, і через це в літній темряві зчинявся великий нелад. Та й сам собою вечір аж ніяк не означав відпочинок. Солдатів чекало або довге нудне патрулювання, або варта, або якась важка праця, наприклад, їх могли послати роздобувати фураж. Армії потрібні були коні, а коням – фураж, і солдатів посилали збирати його. Для цього доводилося наражатись на небезпеку, довго їздити мочарами й темними лісами, де було повно козаків, що воювали на боці росіян, і де в засідках на них чигали розлючені селяни. Солдати проклинали свого недосяжного супротивника, покладаючи на нього вину за свої труднощі й виснажливу працю, і зневажливо прозивали його «болотяним дідьком». Усі нетерпляче очікували вирішальної битви, що мала принести їм відпочинок, а може, навіть мир. Армія вже неабияк стомилася від війни.

11 вересня шведське військо зупинилося поблизу Старишів, прикордонної місцевості біля великої дороги на Москву, звідки до Смоленська було всього близько восьми миль. Там воно постояло кілька днів, немовби хотіло відсапатися й вагалося: лишатись надовше чи ні. Росіяни дощенту винищили землі між шведським військом і Смоленськом. Здавалося, весь простір спереду палає багаттями. Обрій був важкий, сірий від диму пожеж, а вночі небо яскріло від їхніх відблисків. Становище було дуже непевне. Шведи страждали від нестачі харчів, а наступ у напрямку Смоленська означав, що доведеться й далі йти пустельним згарищем, яке їм усе ще не переставали готувати росіяни. Про те, щоб стояти й очікувати на Левенгаупта з його корпусом, який усе ще десь далеко долав шлях із Прибалтики, годі було й думати через брак харчів. Почастішали дезертирства і хвороби. Похід дедалі дужче обертався в боротьбу за виживання. Розв’язанням проблеми стало те, що вони звернули на південь: до неторкнутої Сіверщини в Україні, де на них чекали нові запаси харчів, а також (як Бог зласкавиться і дипломатія добре попрацює) союзники в образі збунтованих козаків. Захід почався вдало, та коли їм не пощастить зайняти якісь виграшні позиції, усе обернеться на голодний марш через сіверські ліси.

Гетьман Іван Мазепа

Головна шведська армія, повернувши на південь, уже не могла прикривати корпусу Левенгаупта, що, обтяжений великим обозом, не здатен був рухатися швидко. Тепер він став безборонний перед атаками росіян. Ті почали справжнє полювання на маленький корпус і врешті в неділю 29 вересня, на святого Михайла, догнали його. Відбувся запеклий бій на полі поблизу села Лісна. Він тривав цілий день, і навіть коли землю, на якій, наче гній, були розкидані трупи, огорнула темрява і стрілянина припинилася, шведи все ще трималися біля села. Аж як сині мундири під захистком ночі спробували нишком вибратися з бойовища, усе пішло шкереберть. У непроглядній пітьмі зчинилася метушня й нелад; більшу частину обозу разом із гарматами довелося кинути, чимало солдатів, порозбивавши діжки з горілкою в залишеному обозі, так повпивалися, що заблукали або зникли без сліду в темних лісах. Другого дня довелося знищити рештки обозу, а коней поділити між солдатами. Тільки 11 жовтня ті жалюгідні залишки з’єдналися з головною армією. З очікуваних 12 500 вояків, добре забезпечених артилерією, боєприпасами і харчами, добралося тільки понад 6 000, і мали вони із собою хіба що душу в тілі та одяг на тілі. Те, що сталося, росіяни відзначили як свою велику перемогу.

Почалися перегони: хто швидше досягне України. І шведи, і росіяни поспішали на південь, і ті, й ті хотіли захопити якнайбільшу частину тієї родючої провінції. Козацький гетьман Мазепа, що відступився від росіян, запропонував шведській армії союз і добре розквартирування. Укладено відповідні угоди. Домовилися спільно покласти край російському пануванню: це також означало, що будуть враховані певні шведські комерційні інтереси.

Зокрема, був намір почати працю над тим, щоб спрямувати частину торгівлі, яка йшла до Європи з Туреччини і з Близького Сходу, через Прибалтику. І тут, на півдні, армія кресала шаблями за шведський торговий капітал.

На початку листопада шведська армія переправилася через річку Десну й рушила до Батурина, міста, повного харчів, за якими вона стужилася і які Мазепа обіцяв їй передати. Та поки вона дісталася туди, росіяни взяли штурмом місто, сплюндрували його й вирізали населення на пострах і науку іншим. Це був ще один удар у спину. Пропало багато добра, яке справді було потрібне армії, і розвіялася надія, що населення в Україні повстане проти царя; натомість єдиним наслідком цього став розбрат і громадянська війна між козаками.

Проте новий театр війни мав ту перевагу, що він був не сплюндрований, а навпаки, багатий на все те, чого дуже потребувала армія. Щоб знайти ще краще забезпечення, армія вирушила далі на південь. Шведам пощастило взяти двоє укріплених містечок, Ромни та Гадяч, де вони зробили зупинку, щоб відпочити на доброму постої. Війна робилася дедалі запеклішою і дикішою. Росіяни все ще допікали шведам своїми короткими наскоками; вони вбивали також поранених і хворих, якщо ті попадалися їм. А коли росіяни, як звичайно, відступали перед натиском синьо-жовтих мундирів, шведи для захисту намагалися створювати свої власні пустельні зони. Кожному полкові визначали певну округу, яку він мав пограбувати і спалити. І знов горіли села та міста.