Пливе човен – води повен

Козак підвівся, подивився на берег і покликав мене:

– Ану, підсоби! Вчасно я згадав про цей рукав. До Бистрої далеко ще, та й потім проти течії вигрібати удвох не так легко, а тут – якщо байдак хоч наполовину розвантажимо, можна спробувати і на жердинах до Базавлука дійти. А не вдасться – чорт з ним, кинемо. Не на торг їдемо. Зате до Січі на день ходу ближче. І рукав цей не протока, а запруда стояла.

Правда чи придумав, щоб роботою відволіктися, але, тим не менш спільними зусиллями нам вдалося змусити важкий байдак підкоритися і повернути, куди треба.

Дніпро посопів, побурчав, пінячись і нуртуючи, але все ж відпустив судно. І ми, звернувши прямо в зарості плакучих верб, що шатром нависали над водою, опинилися у вузькій, не більш ніж шість-сім кроків завширшки, тихій, аж зеленуватій од водоростей, протоці. Повз яку, якщо не знати точного місця, проплив би на відстані випростаної руки і не помітив.

– Слава Всевишньому, – розмашисто перехрестився Полупуд. – Допоміг… Не залишив у своїй безмірній милості. Тепер можна і відпочити, перевести подих та роззир-нутися… Спаси і помилуй. Все, Петрусю – тут ми як у Христа за пазухою. Жодна погоня не знайде. Якби навіть така була. Але другого човна у Крука немає. То не вплав же їм за нами пускатися…

«Не зрозумів? І він що, ось так закінчить, обірвавши розповідь на половині?»

– Василю! Май совість… – судячи з похмурих брів козака, одній Варварі недарма ніс відірвали, але ж свербить. – Хоч у двох словах… чим усе закінчилося?

– Нічим… – знизав плечима запорожець. – Ти сам бачив. Крук живий і знову вцілів. А я… так розумію, знову тобі життям зобов’язаний. Неспроста ж Тіпун з десяти сажнів4 промахнувся.

– Це не має значення, – відмахнувся я. – Ти мене рятував, я тобі допоміг. Не про те мова. Будь ласка…

Василь зітхнув.

– Ну що з тобою робити… Тільки розповідати, справді, більше нічого. Шукав я Крука майже два роки. А коли знайшов – викрав просто з табору харцизів, де він отаманував. І на Січ повіз. Ось тільки гриз мене сумнів весь час, не хотілося вірити, що побратим такою падлюкою став. Розговорилися якось на привалі, покаявся він, мовляв, сам не знає, що за помутніння на нього найшло, і став просити дозволити смерть прийняти, як личить воїну – зі зброєю в руках. Що не хотів він смерті діда і, вже тим більше, Марусі. Що вони самі мазанку запалили, а верх він вже потім розбирати став, щоб врятувати їх. Брехав, звичайно, це я тепер розумію, а тоді… Знаєш, Петре, хотілося мені йому вірити. Надто вже гидко було думати, що я побратимом таку мразь називав. Сам себе обманював.

Василь провів рукою по обличчю, немов та полуда досі на очах була.

– Один раз ми в дуже гарному місці зупинилися на нічліг. На високому березі Росі. Дійсно, якщо вмирати – то краще і не знайти. Загалом, умовив він схрестити з ним шаблі. Мовляв, зброєю ми однаково володіємо, то нехай Господь розсудить, хто правий. І ще щось таке плів… я вже й не пригадаю.

Я мав свою думку щодо справедливості, але зараз було не на часі її висловлювати.

– А Крук як тільки відчув свободу і взяв у руки шаблю, став насміхатися наді мною. Сказав, що на пасіку він приїхав сам. І ніхто його не боявся. Що спершу він зарубав діда, зв’язав Марусю і тільки потім ватагу свиснув. Що три дні і три ночі гостювали вони у моєї нареченої вдесятьох. І лише перед від’їздом підпалили хату… Щоб сліди знущання приховати.

Василь скрипнув зубами.

– Брехав… сучий син! – я мав це сказати. Заради Василя. – Хотів розлютити тебе. Ти ж мене сам вчив, що холодна голова в бою то половина перемоги. От Крук і бив по болючому. Плював тобі в душу…

Полупуд подивився уважно мені в очі і, з помітним полегшенням, повільно кивнув.

– Дякую, Петре. Сподіваюся, саме так і було. А тоді я справді замалим розум не втратив. Нічого пригадати не можу. Ніби кривавий вихор перед очима танцює. Одне бачу як зараз – вістря шаблі встромляється в око Крукові, і той замертво валиться з кручі в річку. Сам я теж без пам’яті впав, багато крові втратив. А коли отямився – його вже течією віднесло. Так що до вчорашнього дня був впевнений, що Крук мертвий. Курінному розповів правду. Повинився, мовляв, так і так… Воля твоя, батьку, хочеш – карай, хочеш – милуй. Довго думав старий Матвій, а потім вирішив, раз тіла я не бачив і готовий присягнути в тому на сповіді, то і вбивства не було. Значить, звинувачувати мене нема в чому. І, як бачиш, не помилився. Якщо б судили мене тоді, то даремно. Зате тепер, Петрусю, не один Господь мені свідок, а й ти все бачив. Є з чим на суд товариства вдруге вийти і вирок смерті для Крука вимагати. І якщо коло старшин ухвалить відступника стратити, то вже тоді кожен козак не тільки матиме право, але і зобов’язаний убити його. Де лиш спіткає.

Розділ четвертий

– Не мала баба клопоту, завела порося… – пробурмотів Полупуд, спантеличено смикаючи вус. – Навіть не знаю, радіти чи навпаки… Покинути таке добро – усе життя шкодувати, а на горбу не потягнемо, пупець розв’яжеться.

Настільки мудрі думки козак промовляв, оглядаючи розпотрошені тюки і рогожані лантухи, в які був запакований вантаж розбійницького байдака. І було від чого. Майже весь товар складався зі штаб свинцю, діжок з порохом і новеньких мушкетів. «Яничарок», як обізвав рушниці Василь. Шанобливо уточнивши при цьому, що зброя шведська. Та ще й не з ґнотовим, а з кременевим замком. Більш зручним у використанні. І ціною, відповідно, набагато дорожча за звичайні гаківниці.

– Шкода, нема кого запитати, скільки тут цього добра… А перераховувати по одному, мороки на тиждень, не менше.

– Навіщо питати? Якщо тобі цікаво знати приблизну кількість, плюс-мінус десяток, то це ми миттю підрахуємо.

– Ага… – козак лише рукою махнув. – Ти що, не бачиш, скільки тут всього? Щоб мені півпуда солі з’їсти, якщо до ранку вправимося.

– Не кажи «гоп», поки не перескочиш… – посміхнувся я з висоти незакінченої вищої освіти. – Знайшов проблему… Скільки зв’язок в одному пакунку? Раз, два, три… Дюжина. А скільки тюків всього? На кормі вісім та на носі чотири. Теж дюжина. А скільки мушкетів у зв’язці? Шість…

Значить, разом… Шість на дванадцять то сімдесят два. Сімдесят два ще на дванадцять… Сімсот двадцять плюс сто сорок чотири. Підсумовуємо і отримуємо… Вісімсот шістдесят чотири мушкети. Ого! Багацько…

– Скільки? – дивлячись на мене, як на друге пришестя, побожним шепотом перепитав запорожець. – А ти не помилився, Петрусю?

– Начебто ні… Це ж елементарна арифметика, – знизав плечима я, але тут пригадав, де і з ким розмовляю. – Гм… Себто, найдавніше мистецтво рахівництва. Відоме ще до народження Ісуса Христа і розвинуте ченцями. Завдяки цим знанням можна будувати храми і дороги. Так що не сумнівайся. Жодного чаклунства. І якщо в усіх тюках однакове число зв’язок. А в зв’язках рівно по шість мушкетів, то всього на човні вісімсот шістдесят чотири одиниці вогнепальної зброї.

– Пресвята Діва Марія! Це ж цілий стрілецький полк озброїти можна. І припасу вогневого приблизно на стільки ж… Нівроку… І все це ватага Крука у Крим везла? Туркам? От же ж Іродове насіння. Що ж, Петрусю, ось і ще одне підтвердження твоєму видінню. Гряде війна… Велика війна. А значить, нам ще хутчіш у Січ поспішати треба.

Василь похитав головою.

– Але як з усім цим поквапишся? Я думав, ми більшу частину вантажу викинемо і полегшимо байдак настільки, що зможемо вдвох впоратися. А тепер і не знаю, як бути? Викидати таку зброю – геть збожеволіти.

– Допливли ж ми якось сюди, спробуємо і далі…

Полупуд тільки зітхнув.

– Рахувати тебе святі отці навчили, цього не відняти. Золота голова. От якби ще й думати вміла… Ми в протоку з течією зайшли, батько Славута нас, можна сказати, на своїй спині привіз. А тут уже зустрічна течія. Хоч і слабенька, не перешкода, але ж і не помічник. А байдак – не рибальський човен, його однією парою весел з місця не зрушиш. Був би нас десяток… – козак махнув рукою. – Бодай четверо…

– Стривай, Василю…

Що не кажіть, а освіта і уміння раціонально мислити – велика сила.

– Ти на вантаж дивишся, як на щось ціле. А це не так. Що найцінніше? Мушкети. Вірно? А що найважче? Свинець. Значить, мушкети чіпати не слід, а свинець можна і за борт. Тим паче, його куди не покладеш, хоч утопи в примітному місці – не зіпсується.

Козак аж лицем посвітлішав.

– А ось тепер, Петре, впору мені себе дурнем обізвати. Спасибі, що напоумив, друже. Немов затемнення яке найшло. Звісно ж… Так і зробимо… Ну, чого розсівся? Хапай жердину… Попливли.

Легко сказати, та не просто зробити… посопівши від натуги кілька хвилин, але так і не зумівши зрушити байдак з місця, Полупуд знову зажурився. А от мене, навпаки, азарт узяв. Я завжди любив складні завдання вирішувати. Правда, у школі чи інституті вони в основному були лише теоретичними, але ж суть від цього не змінюється.

Отже, що дано? Човен і вантаж. Не розвантажимо – з місця не зрушимо. А щоб розвантажити – необхідно переміститися у місця розвантаження. Начебто вірно, але при такому викладенні – завдання не вирішується, глухий кут. Значить, умови дано хибні. Сам же тільки-но Полупуда поправляв. Чому я розглядаю судно і вантаж в комплексі?

– Василю, скажи, щоб пліт змайструвати, багато часу треба?

Якийсь час запорожець дивився на мене здивовано, потім пружно скочив на ноги.

– Та щоб мені ніколи більше чарки горілки не випити, якщо ти, Петре, в люди не виб’єшся! Отаманська голова, ось тобі хрест… – запорожець розмашисто перехрестився і сунувся до мене з розпростертими обіймами.

Дякую, не треба. Квіти і цукерки не п’ємо!.. А з неголеними мужиками не цілуємося. З голеними теж…

Загалом, від обіймів я ухилився, а Василь не наполягав. Душевні пориви тим і гарні, що раптово спалахують і швидко проходять.

Сокира на судні була. Навіть не одна. Так що і мені робота знайшлася. Зрубувати ґудзи і гілляки на тих стовбурах, які Василь признав підходящими для плота.

Тож, зусиллями Полупуда і моєю скромною допомогою, до обіду пліт був готовий. Далеко не шедевр вишуканості, зате на плаву тримався. Щоправда, в напівзатопленому положенні, бо в діло йшли сирі дерева, але ми не вибагливі. Ну, а штабам свинцю, якщо я не забув хімію, невелика купіль тим більше не шкодить. В груди бити себе не буду, але, здається, цей метал води не боїться і не схильний до «ржавіння». Недарма ж з нього ще римляни водогін будували. За що і поплатилися… Якщо археологи не брешуть, оскільки свинець хоч і не іржавіє, а в водичку потихеньку додається. І отруює її. Повільно, але невідворотно. Втім, може, і вигадка. Чого тільки журналісти не придумають заради тиражу, а старожитні люди адвокатів не наймуть… Бреши, що хочеш.

Пошуки підходящого місця і облаштування схованки зайняли ще кілька годин. Тож перевезення частини штаб довелося відкласти на ранок. Але і того, що ми переправили в тайник за чотири ходки, виявилося досить, щоб борти байдака піднялися над водою на добру п’ядь. Чим сильно потішили козака. От лишень радів Полупуд доволі специфічно. Знищував запаси розбійників зі швидкістю степової пожежі і такими ж наслідками. Дочиста…

– Василю, ти хіба не знаєш, що живіт добра не пам’ятає? Скільки не годуй, а на ранок він знову їсти просить…

– Чого? – Полупуд здивовано подивився на мене, потім на спорожнілий мішок з провізією і збентежено гмикнув:

– Овва, щось я розійшовся… Не міг раніше зупинити? Нам ще пару днів годуватися.

Замість відповіді я показав йому рубець на переніссі.

– Не зрозумів?

– Це я в дитинстві хотів у сусідського пса кістку відібрати.

Козак коротко реготнув.

– Натяк зрозумів… Гаразд, лягай спати. Постережу, раз завинив. Але удосвіта підніму, зміниш мене.

– Може навпаки? Ти сильніше втомився і від ситості на сон потягне. До того ж я всі ці дні нічого не робив, а ти – байдак наздоганяв. З розбійниками бився. Поранений… Та й зараз, не порівняти зі мною, трудився. Я з ніг впаду – ти й не помітиш, а от якщо сам ослабнеш – обидва пропадемо.

Полупуд не став сперечатися. Кивнув, приліг на бік і тут же розмірено засопів. Залізні нерви у людини. Аж заздрісно. А ось мені не спиться. Чи то втомився, чи то від надлишку емоцій. У цілому, добре – я ж на посту. Але занадто неспокійно на душі. Весь час здається, що ось прямо зараз, цієї секунди щось трапиться.

Посовгавшись якийсь час на лаві, я піднявся і обережно, щоб не потурбувати Полупуда, пішов на ніс судна.

Судно… Я навіть посміхнувся зарозуміло. Трохи більше двох метрів завширшки і приблизно двадцять кроків завдовжки. Як трамвайний вагон.

Але мене не розміри його цікавили зараз, а одна, примічена ще раніше невеличка скриня. Точніше – її вміст. Оскільки там зберігалися пістолі. Дюжина. Різного типу і виду. Особисто мені сподобалася одна пара. Вони лежали в окремому ящичку і виглядали найелегантніше з усіх цих міні-мортир.

А от Василь чомусь поставився до цієї пари зневажливо. Подивився, покрутив у руках, хмикнув, сказав: «Пустощі», – і втратив усілякий інтерес. Тоді як мушкетами був дуже задоволений. Довго примірявся, потім вибрав один, відразу випробував, збивши з сосни шишку, і після цього вже розлучався з ним, тільки коли в воду ліз.

А як на мене, то треба бути майстром спорту з важкої атлетики або ковалем, щоб стріляти з цих «яничарок», утримуючи ствол на вазі. Та й то, віддачею з ніг зіб’є. Пробував, знаю… Нема дурних. Зате пістолі, що сподобалися мені, були і досить легкими, щоб рука не тремтіла, і в той же час виглядали переконливо. У калібрах не розбираюся, але мізинець у дуло пролазив. Та й кульки, в спеціальному замшевому мішечку, додавалися теж серйозні. Кожна, як лісовий горіх. Рукоять зручна, сама в долоню лягає. І взагалі, з усіх цих смертовбивчих виробів, вони були найдосконалішими, чи що. І технічне виконання ближче до мого віку.

Так що я спинив вибір саме на них. Почистив, зарядив і засунув за пояс. Мимохіть подумавши, що якби ось у такому вигляді – шабля на боці, пістолі за поясом – вийшов на сцену, то зробив би справжній фурор в інституті. Ось тільки, після тутешнього життя – минуле з кожним днем здавалося мені все менш реальнішим. Ніби я не перенісся з далекого третього тисячоліття в Дике Поле сімнадцятого століття, а завжди жив саме тут. А майбутнє просто наснилося. Настільки нереальним і прісним воно мені тепер здавалося…

Не знаю, пістолі додали впевненості і дозволили розслабитися чи втома своє взяла, але я якимось чином примудрився задрімати. Бо чим пояснити, що, моргнувши черговий раз, замість неба я побачив перед собою темну постать і відчув смердюче дихання.

Треба зауважити, що рівень тутешньої стоматології перебуває на рівні прикладної хірургії. У тому сенсі, що зуб вважається або здоровим, або таким, що підлягає видаленню. Тому запашок з рота у більшості ще той. Просто деякі, замість «орбіт», освіжають подих жувальним тютюном, часником, цибулею або споліскуючи зуби оковитою.

Якби не це – я, може, і не відреагував би так швидко, взявши тінь за марення чи сновидіння, але привиди не смердять. Тим паче – часником. А ще не замахуються шаблею. Клинок, що зблиснув у місячному світлі, остаточно вивів мене зі ступору і, оскільки я все ще любовно погладжував рукоять пістоля, то він і опинився у моїй руці.

– Бабах!

Тінь охнула, склалася навпіл і впала на днище байдака, брязнувши випущеною шаблею.

Як виявилося, вона тут була не одна. А в компанії ще як мінімум трьох. І я, не довго роздумуючи, вистрілив знову, цілячись в усіх разом.

Когось, мабуть, зачепив, бо крик болю повторився, а далі в мені потреби не було, – Полупуд прокинувся.

Навіть не встаючи, він збив з ніг одного нападника під-січкою, другого уклав – смикнувши за шаровари, і тут же навалився на них зверху. Кулак зметнувся вгору – двічі. Потім запорожець піднявся і оглянув місце сутички. Одного з тих, що я підстрелив, чиркнув ножем по горлу і викинув за борт, біля другого присів у роздумах.

– От усім ти хороший, Петрусю, – пробурчав невдоволено. – Але треба ж і думати… хоч інколи. Куди поспішав? Могли чотирьох веслярів роздобути, а тепер – завдяки твоїй влучності, тільки двоє залишаться.

– Я зможу гребти! – скрикнув поранений розбійник. – Не вбивай, Василю. Якщо не на веслах, то на стерно сяду. Поміж нас ворожнеча давня, але крові немає… Господом Богом клянуся, тіпун мені на язик!

– Тіпун? – упізнав я в підстреленому розбійникові керманича.

– Треба було не слухати Крука і прибити тебе, як була нагода… – незлобиво пробурмотів той, потираючи бік. Потім засунув руку за пазуху і витяг туго набитий капшук. – О, а кажуть – не в грошах щастя, тіпун мені на язик. Не було б грошей, зловив би кулю животом. Ех, носив вовк овець, понесли і вовка… така наша доля козацька.

Охнув і зігнувся від удару Полупуда.

– Не смій лицарське звання поганити, паскудо… – гаркнув Василь. – Харциз, душогуб, злодій, розбійник… Як хочеш обзивайся, а козаком – не смій. Язика відріжу.

Видно було, що Тіпун дуже хотів відповісти не менш різко, але розумів – запорожець не жартує і змовчав.

– Багато вас?

– Кого вмовив, усі тут… – неохоче зізнався керманич. – Крука ти сильно підрізав… Багато крові втратив отаман. Доведеться кілька днів відлежатися. Убийвовк сказав, що на воді слідів не бачить і толку з нього не буде. Решта теж не вірили, що човен можна вплав наздогнати.

– А ти вірив, значить?

– Не дурніший за тебе буду, тіпун мені на язик. Все життя на воді… Розумів, що до турків ви не попливете, проти течії на веслах не здужаєте, а вітру попутного не було. Та й про протоку цю чувати доводилося. Заходити – не заходив, брехати не стану, але що є вона, про це знав. От і пильнував в обидва, коли на крузі, сплетеному з гілок, уздовж берега пливли. Правда, замалим не проскочив. Пощастило – пальбу мушкетну почув. Так і знайшли вас.

– Пощастило, кажеш?

– Чому ні? – розважливо відповів керманич розбійників. – Хто міг знати, що панич в обнімку з пістолями спить? І тим паче, навіть якщо б хто сказав, не повірив би, що таке розманіжене стріляти вміє. Тож, якби не цей конфуз, усе б могло інакше статися. Ну, та чого вже… Зрубавши голову, за волоссям не жалкують. Ваша взяла… Ти б, Василю, перев’язав мене, чи що? Живіт капшук захистив, а руку не прикрив. Зачепило… Кров’ю не спливу, тіпун мені на язик… але силу втрачу. А яка вам користь з немічного?

– Це можна…

Козак розірвав рукав на камзолі керманича. Рясно посипав рану порохом і клацнув кресалом. Блимнуло, як при фотоспалаху, і Тіпун простогнав крізь зціплені зуби щось не для вух ченців і дам. Потім глибоко вдихнув і промовив уже нормальним голосом:

– Дякую, тіпун мені на язик. Щоб ти здоровий був…

– Вибач, з пов’язками возитися ніколи, – спокійно відповів запорожець. – Але за «спасибі» навіть кума з кумом спати не хоче… За це ти мені розкажеш, де такий знатний товар взяли і кому везли?

– Розповім, Василю, – погодився керманич. – Неодмінно розповім. Тільки не тобі, а кошовому. Я, знаєш, пожити ще хочу. В крайньому випадку – померти без мук. Сам розумієш, що чекає харциза в Січі. А крім цього мені в обмін на легку смерть запропонувати нічого. Таке моє слово буде. Ну, а погоджуватися чи ні – вирішувати тобі… Тільки спершу ось про що подумай: які тортури ти зможеш придумати, з тих що мене не чекають на Січі? Якщо не домовимося?

Полупуд посмикав вус і кивнув.

– Завше хитрим був. Розумію. Нехай… Сідай до керма. Але дивись мені… заманеться утнути щось, то відразу зрозумієш, що сильно помилився. І везіння твоє на іншому березі Дніпра залишилося. Поруч з Круком.

Розмовляючи з керманичем, запорожець не забував і про інших розбійників. Так що коли ті отямилися, то виявилися прив’язаними до лав. Причому так хитро, що будь-яка спроба звільнитися міцніше затягувала петлю на шиї. І бранці це дуже швидко зрозуміли, тому сиділи смирно, тільки очима лупали. Роти їм Полупуд теж заткнув. На всякий випадок. Схоже, не повірив Тіпунові, що той вирушив у погоню лише з трьома розбійниками.

Я теж. Тому участі у розмові давніх знайомих не приймав, а квапливо заряджав пістолі й мушкети. До слова, без належних навичок, це доволі клопітка справа. Особливо, якщо поспішаєш. То порох повз дуло просиплеш, то кулю впустиш. Або пиж вставити забудеш, і все висиплеться.

Так що до того моменту, коли з риком, виттям і свистом на байдак з усіх боків полізли напівголі розбійники, у мене напоготові було тільки чотири пістолі і два мушкети. Зате жодного ґнотового, всі з крем’яними чи колісце-вими замками.

– Ах ти ж тля! – гаркнув Полупуд і, з досади або для забезпечення тилу, від душі гепнув керманича у вухо. – Тримайся, Петре! Бий, кого бачиш! Не шкодуй! Веслярів я сам наловлю!

Схоже, абордажний бій для запорожця був схожим на забаву… чи танець. Він відчував себе, як риба в воді. Скакав по байдаку чортом, крутився дзиґою, носився вихором… колов, рубав… парирував, ухилявся і відскакував, примудряючись при цьому болюче копнути ворога або штовхнути так, що той летів за борт. Потім кидався вперед, і знову рубав, колов…

В якусь мить мені навіть здалося, що на судні не один Полупуд, а як мінімум троє. І щоб впоратися з якоюсь дюжиною головорізів, їм і допомога не потрібна.

Думати можна різне. Це не заборонено. А ось дзьобом клацати в швидкоплинному абордажному бою шкідливо для здоров’я. Обстановка змінюється миттєво. Зазівався – і «зі святими упокій…». Цей нюанс Василь мені встиг роз’яснити.

Так що я спершу розрядив мушкет в тих напасників, які спробували підібратися до запорожця ззаду. І не промахнувся. Тому що поклав дуло на тюк і добре прицілився. Чубата голова, що тримала в зубах довгий ніж, луснула, мов перестиглий кавун, забризкавши сусідів мізками і кров’ю. Що, природно, не додало їм запалу.

Другий постріл вже був з коліна. Вийшло гірше. В останній момент опорна рука подалася під вагою мушкета, але все ж, судячи з крику і сплеску річкової води, не схибив. Втім, не факт. Зарепетувати і впасти за борт міг хтось і з «приголублених» Полупудом.

Потім довелося забути про корму і подбати про себе. Поки стріляв в «далеких» ворогів, на ніс байдака теж видерлася парочка розбійників.

– Бабах!

Знаю, що поранення в живіт болісне, і з задоволенням стріляв би в голову, такий я гуманіст, але тулуб мішень більша. А я дуже хочу жити. Звик, напевно. А для цього краще не промахуватися.

– Бабах!

Гладкоствольний пістоль не найточніша зброя, але з відстані в два кроки не потрапити в ростову мішень складно. А з одного – особливо, коли до горла тягнуться клинком – взагалі треба в інший бік стріляти, щоб промазати.

Обидва розбійника, скорчившись і завиваючи, лягли на дно байдака.

Тепер у мене залишилося всього лише два заряджених пістоля, але бій, схоже, наближався до кінця.

Згадуючи всіх святих угодників і обіцяючи їм насипати на одне місце по півпуда солі, Василь ще фехтував з двома харцизами, але і по всьому. Решта або лежали смирно та тихо, як і личить небіжчикам, або корчилися і стогнали від болю. Навколо судна, в воді, теж виднілося кілька тіл, але жодне з них не ворушилося.

Полупуд тим часом вибив шаблю з рук у передостаннього противника, напевно сподіваючись, що той здасться. Але харциз, від люті або зі страху, несподівано пригнувся і, навіть не думаючи про захист, кинувся козакові в ноги. Василь рубонув його по спині, так що того аж вигнуло, але відскочити не встиг і на ногах не встояв. Впав навзнак.

Бачачи це, останній розбійник закричав щось і метнувся вперед, в надії добити лежачого. Але я теж не дрімав.

– Бабах!

Харциз здригнувся, похитнувся і зробив ще один крок уперед, тримаючи шаблю перед собою, вістрям униз, як колун.

– Бабах!

І навіть незважаючи на результат, став гарячково перезаряджати пістоль. Береженого і Бог береже. А удача посміхається тим, хто готовий до будь-яких несподіванок.

На щастя, добавки не знадобилося. Останній нападник упав долілиць одночасно з тим, як підхопився Полупуд.

Усе… Сушіть весла, бабуся приїхала.

Втома навалилася така, що я без сил присів на тюк і опустив, немов налиті свинцем, руки. Куля тут же викотилася з дула і неголосно плеснулася в калюжу на дні байдака. Дивно, звідки вода взялася, ніби раніше не просочувалася.

– Влучно стріляєш… Хвалю… – Василь витер клинок одягом одного з убитих, але залишився чимось незадово-лений, тому що зробив це ще раз рогожею, і тільки потім сунув шаблю в піхви.

– Один би я так швидко не впорався. Трупів, звичайно, забагато. Але все ж краще, ніж дірка у власній шкурі. Ти сиди, сиди… У такій слабкості конфузу немає. Це з незвички… Після першого десятка пройде. Не небіжчиків… Їх у тебе вже чимало назбиралося. У десяти боях треба побувати… Поки перестанеш кожен раз, як заново, переживати.

Козак неквапливо просувався від корми в моій бік, перевіряючи стан противників. Трупи швидко обшукував, скоріше за звичкою, ніж цілеспрямовано (що з напівголого взяти?), і викидав за борт. Трьох, глянувши на рани, шпигнув ножем у серце і теж відправив рибам на корм, а двом – стягнув руки мотузками і прив’язав до весел. Значить, вважав, що згодяться.