Пливе човен – води повен

Так поступово добрався і до Тіпуна.

Керманич, як прийшов до тями, так за весь час навіть з місця не зрушив. Чи то рана сильно дошкуляла, чи сподівався, що і без нього впораються. Мабуть, свій промах визнав прикрою випадковістю, і зараз йому навіть на думку не спало, що двоє – один з яких панич-незграба – зможуть протистояти цілій ватазі добірних головорізів. А коли побачив, чим справа закінчилася, принишк, як миша під віником. Щоб зайвий раз не дратувати переможців. Бо ще древніми сказано: «Vae victis»5.

– Уб’єш? – запитав покірно, коли Полупуд встав перед ним, заклавши руки за пояс і погойдуючись з носка на п’ятку.

– За те що обдурити спробував? – перепитав запорожець. – Ні… Кожен би так зробив, у кого духу вистачить. У спробі обдурити ворога ганьби немає. За це зла не тримаю. Але, якщо човен на мілину посадиш або іншу каверзу затієш, тоді – вибачай. Богом клянусь, пошкодуєш, що на світ народився. Лікті і коліна переб’ю, а потім по шию у воді до керма прив’яжу і так залишу. Скільки здужаєш, стільки і живи. Віриш?

Козак говорив спокійно, навіть знехотя, немов про дрібницю якусь ішлося. Геть неважливу. Але навіть я зрозумів – зробить, як пообіцяв. Зрозумів це і розбійник.

– Не турбуйся, Василю. Доведу байдак до коша так близько, як тільки вода до берега підходить… І будь що буде. Пробачать братчики – в монастир піду гріхи замолювати, тіпун мені на язик. А ні – значить, пожив, скільки Богом відпущено, та й годі. Чого там… Якщо не наївся, то вже і не налижешся…

– ♦ —

Добре, що Василь повірив Тіпунові. Не знаю, по яких прикметах той орієнтувався, і як би став шукати дорогу на Січ Полупуд, без допомоги керманича, – особисто я заблукав би вже під кінець першого дня. Причому остаточно і безповоротно. Десятки проток, рукавів, прогалин, заток і заплав переплелися в таке химерне мереживо, що знаменитий Кноський лабіринт, той самий, де мешкав Мінотавр, у порівнянні з плавнями Великого Лугу – Хрещатик. І ні на одному перехресті жодного вказівника. Кожен поворот – випробування долі і гра випадку. Можна проскочити на нове повноводе плесо, а можна влетіти у таку хляповицю, де від води тільки сирість залишилася, а все інше – мох, комарі, п’явки та жаби.

А головне, через густі зарості осоки та очерету, далі ніж на кілька метрів нічого не видно. Чи по руслу звивистої річки пливеш, чи поміж островами петляєш – берег лиш іноді вигулькне. Та й то не весь, а тільки покажуться над китицями верхівки вікових дерев. Враження, наче не водойма навколо, а ліс заповідний, і днище байдака не по мілині, а по сплетених кореневищах шкребе. І весь час доводиться обертати весла, тому що для гребка немає простору, а можна лише відштовхуватися. Поглядаючи з побоюванням вгору… Того й гляди з тих хащів рись на спину стрибне.

А потім ще один поворот і… знову навколо тільки водна гладь. Тиха і спокійна. Рясно засіяна жовтими кубушками та білими водяними ліліями, які в народі лататтям звуть. Краса – аж дух захоплює. Хоча це швидше за все від густого аромату квітів і постійної напруги м’язів. Ось коли мені вперше довелося збагнути і відчути всю повноту терміна «каторга».

Ні, я і до цього знав, що каторгами називали турецькі веслові судна, типу галер. І що веслярами на них були засуджені до довічного ув’язнення злочинці та невільники. Але чому саме це слово стало загальною назвою для усіх видів важкої, виснажливої праці, зрозумів лише тепер. Посидівши півдня на веслах. Чесно кажу – ворогові не побажаю…

Мозолі на долонях – це дрібниці. Поплював, обмотав весло ганчіркою… Не надто приємно, але можна терпіти. А от біль, що оселився в кожній клітині рук і спини, і радісно вгризається в них зсередини при кожному русі… Ломота в попереку, що обпалює, немов розпечений прут, судоми у литках… Сохрани, Господи… Ніколи не вважав себе слабаком, але тут спасував… Не добровільно. Характер не дозволив. Просто в один момент хлинула носом кров, і я без пам’яті сповз на дно байдака.

– Панич… – пробурчав керманич. – Ні, все ж треба було прибити, тіпун мені на язик. Ось, як відчував. Через нього усе… Якщо доведеться коли Крука зустріти, клянусь, що здеру з нього сотню дукатів. Ту, що отаман за панича виручити хотів. Тіпун мені на язик.

– Суши весла!

Василь, не довго думаючи, схопив мене в оберемок і сунув з головою в річку…

Райське блаженство.

– Не потонеш?

Я тільки посміхнувся у відповідь на таке дурне запитання. Людина ж на вісімдесят відсотків складається з води. Як же вона сама в собі потонути може? І взагалі, життя саме звідси на сушу виповзло.

– Тоді тримай мотузку… Допомога знадобиться – клич. І не мокни довго. Пропасниця кинеться.

Це я розумів. Після сильного перегріву різке охолодження загрожує різними ускладненнями, аж до паралічу серцевого м’яза, але зараз мені було наплювати на все страхи разом узяті. Я насолоджувався відчуттям легкості і затишку. Так, напевно, відчуває себе немовля в утробі матері. Чому і залишає її з криком.

– Ааааа! Акула!

Я вилетів з води зі швидкістю корка, вибитого з пляшки спіненим шампанським. І опинився у човні раніше, ніж зрозумів, що ніякі акули не лише в Дніпрі, але і в решті прісних водойм не водяться. Як і кити-косатки, до слова. Але що ж тоді, тільки що, таке величезне і шорстке обтерлося до моїх ніг? Крокодил? Гіпопотам? А може, водяник? Якого ми геть забули задобрити, зате насвинячили неабияк, викинувши за борт цілу купу трупів?

– Що? – Василь з «яничаркою» в руці вже стояв поруч і пильно вдивлявся в воду. – Що ти кричав? Я не розібрав…

– Це на латині… – відбрехався я. – Щось величезне мене під водою зачепило. Неприємно. Як наждаком по шкірі пройшлося.

– Осетер або білуга… – не здивувався козак. – Мабуть на нерест піднялася, та й заблукала в плавнях. Дуже велика?

– Більша за мене, напевно.

– Стара… Нехай пливе. Навесні спробували б дістати, заради ікри. А зараз – тільки час марнувати.

– А м’ясо?

Дружний регіт усіх, хто знаходився в байдаку, став повноцінною відповіддю. Але вони не знали про мене того, що Василь. Тому Полупуд, не звертаючи уваги на регочучих розбійників, спокійно пояснив:

– У старої риби м’ясо, що віхоть. Ні смаку, ні користі. Але в одному ти маєш рацію, Петре, час і про вечерю подумати. Зараз закинемо бредень, та зачерпнемо кілька рибин на юшечку. Плисти по річці та сухарями харчуватися – дурніше не придумаєш. Тіпун… Де у вас снасті лежать, а то я ще не весь байдак обнишпорив. Спершу не до того було. Потім стемніло… А там і ви завітали. Говори, говори… Не перевертати ж весь човен догори дном. Сам же потім за обидва вуха наминатимеш.

Після розкішної купелі я перебував у блаженстві. Тіло ніжилося, а погляд знічев’я ковзав по обличчях розбійників, на відміну від мене – добровольця, засуджених до весел волею Полупуда. Похмурі, злі очі, в яких читається побажання нам здохнути в муках, але при цьому дивляться прямо, не відводять запопадливо погляд. Вони підкорилися силі та обставинам, але не скорилися. І тільки один погляд в ту саму мить, коли Полупуд заговорив про риболовецькі снасті, раптом вильнув занепокоєно.

Ого! Я, звісно ж, не Шерлок Холмс чи інший майстер дедуктивного методу, що вміє помічати найдрібніші деталі та робити з них приголомшливі висновки, але теж полюбляв дивитися детективні серіали.

– Василю… – покликав неголосно. – Допоможи мені встати, будь ласка.

Націлений на риболовлю, козак здивовано озирнувся, але видно щось зметикував, бо нічого не сказав. Навпаки, допоміг піднятися і підтримав, коли я ступив до Тіпуна і торкнувся долонею чола розбійника.

– Ти чого, паничу? – сіпнувся той. – Зовсім очманів?

Але Полупуд, схоже, вже призвичаївся, що мої дивацтва приносять зиск.

– Сиди тихо! – гримнув на керманича. – Ви, остолопи царя небесного, поняття не маєте, кого в полоні тримали. Петро Ангел – то потомствений ворожбит і характерник. Бачить минуле і те, що ще не збулося. Тому й напад ваш не вдався, що він заздалегідь приготувався. Та нащо я вам про те кажу? Самі бачили, як він став палити з обох рук, коли ви ще й голови над бортами підняти не встигли.

Усе, звісно, було інакше, але кого цікавлять деталі, якщо сказано таким поважним тоном? Ось так і писалися літописи, за якими нащадки історію вчать і документами вважають.

– Тож, не смикайся, Тіпуне. Ворожбит знає, що робить. А як спитає що, навіть не думай крутити – навік онімієш.

Я не збирався затівати виставу, але після такої реклами задкувати негарно. Назвався грибом, лізь у борщ.

– Бачу… – забубонів замогильним голосом. – Таємне бачу… Квод ліцет йові, нон ліцет бові! Темна вода во обле-цах, і Блаженні ниці духом… Зрада довкола заткала невід… Зік транзіт глорія мунді! Лист у лісі заховано, вовк уночі крадеться… Чорний ворон над стервом кружляє… Кров Ірода на чолі Давидовому… Трах-тібідох… трах-трах…

Нести подібну ахінею я міг би годинами, не складніше ніж на іспиті без підготовки відповідати на запитання. Головне впевнений тон і погляд. Не знадобилося, керманич зламався раніше. Завив дурним голосом і відсахнувся.

– Василю! Забери його! Заради всього святого! Не губи душу! Я все розповім! Богородицею клянусь, тіпун мені на язик…

А я що? Колгосп справа добровільна. Як сам, то й сам… Але не втримався. Нахилився до вуха Тіпуна і виголосив трагічно:

– Послухай, нещасний, мудрість Піфагора Самоського! Бо саме він першим довів, що сума квадратів катетів дорівнює квадрату гіпотенузи… А тому, в усьому світі – навіть потойбічному – Піфагорові штани на всі боки рівні!

– Я не навмисне! Я сам хотів сказати! – заволав керманич. – Присягаю! Василю! Змилуйся! Там на носі, в одній з діжок… котра хрестом позначена. То не порох. Подивися… Але я не збирався замовчати це. Лише хотів особисто кошовому розповісти. Аби дорожчу ціну за своє життя запропонувати. Клянуся честю Пресвятої Діви Марії! Тіпун мені на язик…

– Вірю… – керманич був нам ще потрібен. Так що варто поберегти його розум. А то скоро слину зі страху пускати почне і під себе ходити. Переборщив я трохи. Не врахував глибину забобонності тутешніх людей. А особливо тих, що і самі розуміють, наскільки грішні. Хто-хто, а вони в пекло точно не квапляться. Здогадуються, що їх там чекає.

Подіяло. Тіпун вгамувався, тільки очі витріщав і молитву шепотів. Решта розбійників теж перехрестилися, і тепер поглядали на мене з явним побоюванням.

Полупуд же тим часом пройшов на ніс байдака, відсунув кілька діжок, а одну взяв у руки.

– Є хрест… – промовив голосно. – Ось тільки відкривати мені щось не хочеться. Побоююся, як би прихована тут… таємниця весь байдак на друзки не рознесла.

Я глянув на розбійника. Тіпун помітно заспокоївся і не був схожий на людину, котра прощається з життям.

– Це навряд…

Полупуд подивився на мене і кивнув. Схоже, реноме провидця пристало до мене намертво. Як банний лист до… одного місця. Потім просунув кінчик ножа під обруч і став збивати його. А коли обруч поступився, підчепив кришку і відкрив бочівку. Заглянув всередину і здивовано звів брови.

– Ключ…

– Який ключ? – я не відразу зрозумів, що запорожець мав на увазі. А коли дійшло, Василь уже сунув руку всередину і дістав звідти величезний, як у всім відомого дерев’яного Буратіно, ключ.

На мить навіть здалося, що золотий. Але ні… Звичайний, бронзовий. Просто зроблений недавно і ще не встиг потемніти.

– А ось які двері він відмикає, не знаю, ось тобі хрест святий… – щиро перехрестився керманич. – Думаю, і Крук теж, тіпун мені на язик. Тільки той, хто отаману його вручив, і той – кому ми погодилися вантаж доставити.

– Це зрозуміло… – я підняв очі до неба. – Ну, що ж, Іскандер-ага далеко, а ось свого Іуду, що бусурманам зброю і ключі шле, ми за вим’я неодмінно помацаємо.

Керманич, який давно забув, що вони самі перед грозою назвали ім’я замовника, тільки гикнув. А Полупуд, навпаки, усміхнувся і простягнув ключ мені.

– Тримай, Петре. У тебе ціліший буде.

Ключ розмірами не поступався молоточку для приготування відбивних котлет, але, незважаючи на розміри, зроблений був вельми хитро. З такою кількістю виступів, борозенок і отворів, що навіть мені, дуже далекому від слюсарної справи, стало зрозуміло: нічим іншим, крім нього, невідомий замок не відкрити. А якщо так, то приховував він щось дуже важливе… або цінне. Або – і те, і друге водночас!

Розділ п’ятий

Снасті теж знайшлися, так що і рибки наловили. З запасом. На два дні напекли, щоб після вже не втрачати часу. Процедура готування відбувалася теж без відриву від руху. Для чого до корми байдака був прив’язаний пліт, а вже на ньому Полупуд особисто займався куховарством. Поки я з найсерйознішим виглядом тримав веслярів під прицілом пістолів і насуплених брів. Не знаю, як воно виглядало збоку, але Василь крадькома схвально покивав і навіть великого пальця показав.

Утім, після наочної демонстрації моїх відьмацьких умінь, про бунт поки ніхто і не думав. Веслували старанно і смирно, як овечки. Намагаючись навіть ненароком зі мною очима не зустрічатись. А то, мало що я там вичитаю з їх минулого. І не про гріхи потаємні непокоїлися, – зрозуміло, що розбійник, то не співець церковного хору, – а про добро, заховане на чорний день. Розлучатися з яким не бажав ніхто. Може, як і Тіпун, сподівалися відкупитися? Ну, то й нехай. Відібрати у приречених останню надію, – гарантовано отримати бунт. Втрачати нічого, а нагорода очевидна – швидка смерть у бою.

Тож я сумлінно супився, морщив чоло, надимав уста, але не більше того.

Хазяйновитий Полупуд спершу наварив казан полби, а вже потім на вугіллі запік десяток найбільших рибин. Обернувши їх лопухами і обвалявши у глині. Цікавий, до речі, спосіб. Якщо все добре зробити, то потім можна розколоти цю «запіканку» по ребру і отримати рибу в своєрідній мисці. Дуже зручно… Правда, поки я освоював цю премудрість, правильно «відкрити» блюдо зумів лише з третього разу. У двох перших випадках довелося вибирати з м’яса не тільки кістки, але і черепки. Але коли то було… Гай-гай… Наче в іншому житті. Хоча, насправді, минули не роки і навіть не місяці – всього лише декілька тижнів.

Далі просувалися без пригод і несподіванок. Тобто взагалі нічого не відбувалося. День змінився на ніч, і ми злегка передрімали, щоб зранку знову налягти на весла. І здавалося – плавням і шелюгам цим не буде ні кінця ні краю. Цікаво, хто додумався обізвати цю безкраю болотисту водойму Великим Лугом? Безмежний – ось більш точне визначення. Хоча, я теж неправий – берега якраз були, кругом і всюди. Вузькими косами та мілинами. Часом – звивистими та довгими, а часом – всього зо п’ят кроків. Тільки-тільки вийти, ноги розім’яти. А за ними відразу починалася наступна протока чи заводь, що зовсім трішки поблискувала дзеркальною гладдю і густо поросла очеретами.

І я вкотре починав думати, що ми більше ніколи не виберемося на сухе і не побачимо людей, а залишимося тут назавжди, як пара робінзонів з цілою купою «п’ятниць».

Але, ближче до вечора, мої побоювання розвіялися.

– Табань! – розпорядився керманич і пояснив Полупуду: – Все, припливли, тіпун мені на язик. Далі дороги немає… Вода закінчилася. Тільки багно і мочарі. Засмокче байдак так, що волами не витягнути.

– Не зрозумів?

– А що тут незрозуміло? Я привів байдак так близько до Січі, як зміг… з цього боку. Тим паче, з таким вантажем. Далі – мілководдя. Човником або вплав. Подобається тобі це чи ні… тіпун мені на язик.

Василь виліз на тюки, щоб озирнутися, і саме в цю мить хтось неподалік гукнув:

– Пугу, пугу, пугу!

– Пугу, пугу, пугу! – широко посміхаючись, Полупуд підніс долоні до губ і відповів таким же знаком.

– Ким будеш? – відгукнувся все ще невидимий співрозмовник.

– Козак з Лугу! Сам не бачиш, чи що?

– Мало що я бачу… – резонно зауважив голос, і я тільки тепер розгледів козака, що причаївся в кроні кремезного дуба, чиє товсте гілля нависло над протокою. – Тетеря он вчора божився, що свиняче рило у вікні корчми бачив. У смушевій шапці та червоній свитці…

– Ти ж не в шинку, – не менше резонно відказав Полупуд. – Тверезий. Значить, очам вірити маєш.

– Твоя правда… – погодився козак. – От я і думаю, що ти за птиця? Звичаї начебто знаєш. Але пливеш не як усі люди, а з півдня. А на тому боці тільки бусурманське житло. І хлопці, що сидять у тебе на веслах, до лавок мотузами прив’язані, чисто галерники… Не по-християнськи. То що тепер скажеш?

– То такі хлопці, – відмахнувся Полупуд, – що і в кайдани закувати не завадило б. Коли прийдеш на майдан почастувати їх києм, згадаєш цю розмову. А що з боку моря йдемо, то і цьому причина знайдеться.

– Заблукали ми… Що тут такого? Теж злочин… І взагалі – Земля кругла, в який бік не піди – назад вернешся.

Я начебто неголосно, сам собі сказав, але чи то слух у дозорного був навдивовижу гострий, чи то звуки над водою розносяться занадто далеко, але запорожець почув і розреготався так заливисто, що ледь з дуба не звалився.

– Це хто з тобою, такий жартівник? З якого куреня будете, панове-товариші? Не впізнаю…

Полупуд смикнув себе за вус і показав мені за спиною кулак. Мовляв, не лізь поперед батька в пекло.

– Жартівник – то Петро Ангел. В учні пристав. Хоч і монастирського виховання, але кмітливий хлопчина. Ще усіма нами покомандує. А мене не впізнаєш, значить? Зате твоє обличчя знайоме. Не Грач Іван, часом?

– Чекай, чекай… – придивився той уважніше, приклавши долоню дашком. – Побий мене вража сила! Полупуд?! Василь?

– Ну, нарешті… – прогудів запорожець. – А то я вже хвилюватися почав, з якого дива мене давні товариші не впізнають. Начебто бороди не відпустив і спідницю не надягнув.

– Та ж загинув ти! – скрикнув дозорець. – Уже тиждень минув, як за спомин душі чашу пили!

– Оце круто кермо заклали, – пробурмотів Тіпун. – Так і байдак перекинути недовго, тіпун мені на язик.

Полупуд помовчав трохи, обдумуючи несподівану звістку.

– Гм… І хто ж напоумив товариство мене поховати?

– Так гонець із Умані до кошового прискакав. Він звістку про розорення татарами Свиридового Кута і привіз. Казав, тільки згарище від села залишилося. А ж ми знаємо, що ти там після походу рани заліковував, а потім і зимувати залишився. Курінний подейкував, що знайшов ти собі в селі молодицю і осісти збирався. Брехали, чи як?

Василь знову смикнув вус.

– І правда, і не зовсім… Довго розповідати. Колись нагадаєш мені в шинку… Якщо жбан пива поставиш.

– Домовилися, – потер долоні, наперед смакуючи цікаву історію, Іван Грач. – А що пом’янули живого, то не біда – тепер утричі довше жити будеш.

– Коли до кого стара з косою прийде, про те лише Господу відомо. Але після нападу на Свиридів Кут зі мною ще багато чого трапилося. І якби не цей хлопець, – Полупуд не полінувався, вказав на мене, – може і згодився б заупокійний молебень. Так то… Недарма я його Ангелом прозвав. Ну, та нехай, годі язиком мести… Клич хлопців, приймайте байдак. Вантаж на ньому знатний. Товариству сподобається. А мені до кошового спішно. Справа важлива… Човен даси, чи гать потаємну проклали? Змінилося все за рік, нічого не впізнаю.

– Плавні, як діти, – погодився дозорець. – Рік-два не бачив, і не впізнати. Може, власні, а може – підмінили.

– Аби дружина признавала, решта якось буде… тіпун мені на язик, – зареготав керманич.

Дивно, але Тіпун поводився не як злочинець, доставлений на суд, ба навіть на ешафот, а немов з далекої дороги додому повернувся. Привільно та весело. Геть, як Полупуд. І оскільки пояснення цьому я не міг знайти, вирішив керманича з очей не спускати. Принаймні поки його не приймуть інші козаки, або сам не зрозумію, в чому заковика.

І ще одне… Припустімо, Тіпун, з його ж слів, усе життя на Дніпрі провів і знає річку, як власне подвір’я, але тут не головне русло і навіть не притока. Як він зумів по всіх цих таємних протоках знайти дорогу аж до самої Січі? Сумніваюся, що це відомо кожному харцизові та розбійнику. Особливо з тих, які зброю бусурманам возять! Будь щось подібне можливо, козацьку фортецю давно б уже турки чи татари знищили! Бо ж Січ їм, як кістка в горлі, поперек стоїть.

Так що і цьому теж не завадило б знайти розумне пояснення. Навіть дивно, що Полупуд не звернув уваги. Ну, та нічого, моя паранойя не дрімає і її недовір’я на обох вистачить.

– Човен дамо… – відповів дозорець, після того як насміявся досхочу. – Підводь байдак он до тих верб і стрибай на дерево. Як злізеш на розчоху, побачиш. Потім пливи просто перед себе, куди ніс наставлено. Далі – за віхами слідкуй. На жердинах снопи прив’язано. Коло тих, що з житом – праворуч завертай. З гречкою – теж праворуч, а от біля тих, що з горохом – там ліворуч. Разів зо шість повернеш, то вже побачиш. Або тебе помітять… Повз острів не проскочиш.

Після заклав пальці до рота і двічі свиснув. Але і на тому не обмежився, а ще постукав руків’ям ножа по стовбуру дуба. І в той же час з десяток козаків з’явилося по обох бортах, немов з-під води виринули. Втім, саме так і було. Бо усі, як мундштуки, тримали в зубах довгі очеретини.

– Хлопці, з веслярами не приятелюйте, поки рада старшин не вирішить, що з ними робити! – попередив запорожців Полупуд. – Я їх як розбійників полонив. Щоб кров проливали, того не бачив, брехати не стану. Але на отамані їхньому клеймо каїнове навіки випалено. Бо то не хто інший, а Семен Крук.

– То ти і з Круком зустрівся? – знову озвався Іван Грач. – Ти ба… Виходить, ще один мрець воскрес! Василю, Христом Богом заклинаю, не розповідай нікому своєї історії, доки я не змінився. Мені лише до заходу тут кувати залишилося. А за це я тобі не жбан пива, а кварту горілки виставлю. Домовилися?

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

1

Очаків (тур.).

2

Прибуток (ідиш).

3

Гаррі Гудіні – американський фокусник.

4

1 махова сажень = 2,5 аршина = 10 п’ядей = 1,778 метра.

5

Горе переможеним (лат.).