Пливе човен – води повен

Здається, оцінив. Хмикнув значущо і кивнув.

– Можна і послухати. Сподобається – дам похмелитися. Ні – п’ять батогів отримаєш.

Я на таке доповнення не розраховував, але відступати пізно. Та й ризик мінімальний. Щоб студент четвертого курсу не знайшов цікавої історії для банди річкових піратів із замшілого середньовіччя? Тим паче, що за сюжетом і ходити далеко не треба.

– Якось іудей, татарин і… козак…

Перш ніж вимовити останнє слово, я трохи напружився. А раптом, вони з тих, хто козаків і на дух не переносить?

Але нічого, жоден не поморщився. Нормально сприйняли. Мабуть, козак – це не тільки той, хто на службі чи Січі, а взагалі – стан людей вільних. Ну, правильно. Бандит, розбійник, харциз – це ж не самоназва. А образливе прізвисько, кличка. Самі себе вони якраз козаками вважають. І тих, хто по інший бік паркану, ненавидять приблизно так само, як пси бездомні – дворових Сірків та Куцих.

– …зійшлися в шинку, розговорилися і почали сперечатися про те, що ж воно таке справжнє, безмірне щастя… іудей, ясна річ, про ґешефт з порносом2, при якому можна стільки заробити, що на весь вік вистачить і собі, і дітям, і внукам, заторохтів. Татарин – про табуни скакунів чистокровних, про гарем з юних одалісок, по одній з усіх країн світу, торочить. Про палац казковий і сад з фонтанами. Загалом, кожен свою мрію нахвалює, та інших переконати намагається. А козак мовчить, хмуриться та знай з глечика в горнята підливає. Час сперечаються, другий… І ось піднімається з-за столу іудей. Мовляв, перепрошую, треба вийти. Але козак силоміць садовить його назад і наливає знову.

– Зачекай, пане Іцхак. Встигнеш. Так мене твої слова пройняли, що я майже повірив. Треба за це випити! Інакше мрія не збудеться…

Випили. Тепер піднімаються вже обидва. І іудей, і татарин. А козак, як і раніше, не відпускає.

– Стривай, Ахметка! Повірив я тобі. Аж навпіл розриваюся. Не можу вибрати, чиї слова солодші. Давай за твоє щастя теж по ковтку. Бо інакше вийде, що ми тільки за іудейське щастя пили. Значить, Іцхак переміг.

Переконав. Посадив. Випили ще по одній. З-за столу не те що підхоплюються, злітають. А козак назад тягне.

– Гей! Гей! Шановне панство! Не гарно чините! Не по-то-вариськи. Я за вас пив? Пив. А ви за мене відмовляєтеся?

Як же так? Виходить, що у козака взагалі ніякої долі-талану немає? Образити хочете?

Ображати козака в хмелю ніхто при здоровому глузді не стане. Але тільки сідати вже не стали. Стоячи випили. І як вимело обох на вулицю. Тільки двері грюкнули.

Козак слідом вийшов. Дивиться, іудей і татарин поряд під деревом прилаштувалися, справляють малу нужду і аж стогнуть.

– О, Аллах! Як добре!

– О, Яхве… Азохен вей.

Підійшов, встав за плечима і питає:

– Ну що, бусурмани, христопродавці, тепер знаєте, що таке справжнє щастя? Ось і радійте життю. А то розмріялись – золото, одаліски…

Дружний регіт веслярів завершив байку, а нагородою стала вже знайома фляга Крука. І шмат коржа.

– Тримай, паничу. Заслужив. Гарна байка. Правдива… Саме таке воно – щастя наше. Сьогодні пан, а завтра – пропав. Тільки не налягай, не налягай. Сп’янієш – викину за борт. Говорити з тобою хочу. І вдруге чекати, поки ти проспишся, не маю охоти.

– Спасибі… пане отамане… Я зовсім трішки. А то в душі, як коні ночували.

Схоже, дебют пройшов вдало. Поять, годують… Все ще не зв’язали. А це збільшує мої шанси. Головне – не поспішати. Дивлячись на регочучих річкових піратів, я ні секунди не сумнівався, що як доведеться, з таким же веселим сміхом вони стануть здирати з мене шкіру або катувати вогнем. Я не китаєць, чекати поки повз пропливуть трупи ворогів не стану, але і втікати треба теж вчасно. Так, щоб не спіймали. Упевнений, Василь порадив би те ж саме.

Розділ другий

Чудесний, величний Дніпро… Якщо погода тиха. А от сьогодні видалася не найліпша. Поки я приходив до тями, плів небилиці і похмелявся, хмари остаточно домовилися між собою, заключили союз і стали наповзати на сонце щільною лавою. Вітер теж прийняв їх сторону і ніби із засідки виплигнув. Вдарив у вітрило з такою силою, що аж щогла застогнала, а ванти задзвеніли, немов струни.

– Пресвяті угодники, – перехрестився керманич. – Круку! Треба до берега приставати. Перечекати негоду.

– Ти чого, Тіпуне? – здивувався отаман. – У перший раз чи що? Звичайна гроза. Побухикає та й вгамується. Вітрило спустимо і все. Чого час гаяти? І так повземо, як равлики.

– Бачив я різне, – погодився керманич. – Та не з таким вантажем. Бачиш, Славута хвилюється. Перехлесне через борт, і все – підемо раків годувати, тіпун мені на язик. А хто випливе – того Іскандер-ага на палю застромить. Адже вантаж точно на дно ляже.

– Про це я не поду… – почав було Крук і замовк. Зрозумів, що отаману не пристало дурнем виглядати. – Умовив. Повертай он до тих заростей вишняку… Заодно і пообідаємо. Раз такий випадок підвернувся. Щоб потім вже до самого Очакова не зупинятися.

А погода тим часом псувалася з кожною хвилиною.

Річка вже потемніла, немов вбирала в себе свинцевий тягар хмар і пінилася бурунцями. Хвилі накочували рідше, але кожна наступна була трішки вищою за попередню і вдаряла голосніше, обдаючи бризками тих, що сиділи з навітряного боку. Того й гляди, дотягнеться до краю фальшборту.

– Ану, хлопці, не лови ґав! Правий борт упівсили. Лівий – наляжемо. Не спати, бісові діти, щоб в пеклі не прокинутися! Тіпун мені на язик!

Керманич, схоже, мав величезний досвід, оскільки важкий байдак поплив до ближчого берега так прудко, немов з гірки котився. І хвилі та вітер, що набирали силу, не заважали йому в цьому, а лише підштовхували.

Зате тепер об’явилася інша небезпека – наскочити з розгону на мілину або прибережне каміння. При такій швидкості і явному перевантаженні човен якщо не розіб’ється в друзки, то засяде намертво. І однаково затоне, бо річка не відпустить здобич – розіб’є, розшарпає непорушне суденце.

Гм, отже заразна штука… Недарма кажуть, що спільні тривоги об’єднують.

Мені яка різниця? Навпаки, радіти повинен затримці. Адже в кінці шляху нічого хорошого не буде. А поки пливемо, ще є шанс… Так що годі витріщатися на берег, а поки нікому до мене немає діла, треба роздивитися – може, побачу щось помічне для втечі? Не зібрався ж я й справді в Туреччину на ПМЖ? Там зараз зовсім не Європа… Ататюрк фески ще не відмінив. І нічого, крім рабського нашийника, мене там не чекає.

Ну що, роздивився? Легше стало? Лантухи та тюки… Ретельно упаковані і обв’язані товстими мотузками. Десяток великих бочок… Літрів на двісті, не менше. Я б помістився. Ще плетені з лози кошики. Теж доволі великі… Але вже не так ретельно упаковані. Мабуть, там менш цінний вантаж. Або – повсякденні запаси. Типу, провізії. Тому далеко і не ховають. І все, більше нічого. Ні гвіздка, ні тріски, ні обривка мотузки. Чисто, наче щойно генеральне прибирання закінчили.

Зброї, до слова, теж ніде не видно…

У тому розумінні, що окремо не лежить. Кожен розбійник при собі тримає. Склавши під лаву. Так що не варто і мріяти. Я ніколи не вважав себе слабаком, але ці хлопці відкрутять мені голову, як курятку, і навіть не спітніють. З Полупудом їм не змагатися… хіба що тільки Круку… але і решту теж Господь силою не обділив.

– Табань! – закричав керманич. – Парус прибрати! Ворушіться, ледащо! Грім трасне, кров по стінах! Телята вим’я швидше знаходять! Разом! Або я вам весла в зад засуну, остолопи царя небесного! Тіпун мені на язик!

Погроза подіяла, чи веслярі теж мали не малий досвід, але команду виконали дружно, впевнено. Байдак на мить завмер, немов приміряючись, а потім стрибнув вперед і… розмірено захитався в майже непомітній заплаві. Рибалкам добре знайомі такі місця. Метр-два далі течія мчить, як скажена, а тут – попри берег, поплавок стоїть, наче прив’язаний. Поки риба не торкне наживку, навіть не ворухнеться.

Знав це місце Тіпун чи вгадав, користуючись досвідом, але човен плавно підійшов лівим бортом до берега, обернувшись носом проти течії. А вже у наступну хвилину двоє розбійників зістрибнули в воду і потягли на берег причальні кінці. Мить, і з протилежного борту бухнули в річку здоровенну каменюку – встали на якір.

– Слава Ісусу Христу, – перехрестився Тіпун.

Його слова могли б здатися комічними, якби не оглушливий гуркіт грому, котрий саме вшкварив так, що аж вуха заклало. А потім небо розпанахала сліпучо-біла блискавка… після котрої аж в очах на мить потемніло.

Я не двієчник, знаю, що швидкість світла більша за швидкість звуку, і ми повинні спостерігати спершу спалах і лише потім гуркіт, але зараз було саме так. Ну, або першу блискавку я проґавив. Ось тільки вони були такі потужні, яскраві і лапаті, що навіть сліпий би побачив. Справжнісінький шторм… Одна втіха – вітер вщух. Наче й сам злякався такого розгулу стихії.

Завмерло все навколо, затихло… Аж моторошно стало.

Хвилини на дві… А потім хтось із небожителів, мабуть, перевернув ночви.

Злива хлинула суцільною стіною. Навіть не мало сенсу ховатися. Вода була навколо. У річці, здавалося, навіть тепліше і сухіше, ніж просто неба. У всякому разі, дощ не періщив по спині водяними батогами. Так що розбійники, і я з усіма, пострибали за борт і стояли по шию у воді, прикриваючи голову руками.

– Навіщо було до берега гребти, якщо все одно у воді сидимо? – пробурчав Пешта.

– Нічого, нічого… – Крук глузливо примружив єдине око. – Не з меду, не розтанеш. Зате помиєшся нарешті. Воші потопиш.

– А якщо це на весь день?

– Ні, хлопці… Я на Дніпрі народився, виріс і, дасть Бог, помру… Тіпун мені на язик, – підбадьорив розбійників керманич. – Якщо відразу так гостро взялося, то це не надовго. Поганяє святий Ілля чортів, приб’є пару-трійку і вгамується.

Жартував він чи дійсно так вважав, але небо у верхів’ях Дніпра і справді вже світлішало. А гроза, злива чи шторм – не знаю, як обізвати це явище – виконавши плановий полив, брязкаючи і поблискуючи, повезли рештки води далі, в напрямку Чорного моря.

– А що я казав? – підняв вказівний перст Тіпун. – Можна вилазити… Он уже й сонце прокльовується.

Загалом, його дозволу ніхто і не питав. Самі не сліпі. Побурчали для годиться і полізли на берег, пхаючи і підштовхуючи один одного. Не обійшлося і без падінь. То один, то інший розбійник пірнали з головою, послизнувшись або не утримавшись на ногах від штовханця. Чим сильно веселили товариство.

Дивлячись на їх нехитрі забави, я несподівано надибав ідею. Ризикову… Але, як то кажуть, хто не ризикує, той шампанське не замовляє. Ідея вимагала перевірки. І негайної, поки більша частина розбійників все ще була на глибокому.

Змахнувши руками, я зойкнув і шубовснув, здіймаючи цілу хмару бризок. Причому впав так незручно, що примудрився повалити ще двох, котрі, на свою біду, стояли занадто близько до мене. А під водою став хапатися за них, як потопаючий за соломинку. І сам не виринав, і їм заважав.

Загалом, коли решта примудрилася нас якось розборонити і витягнути, і я, і мої сусіди так наковталися води, що ледь живими залишилися.

– От незугарне, – Крук майже дослівно повторив характеристику, видану мені Полупудом у ті дні, коли ми лише познайомилися. – І чого ж тобі, паничу, вдома не сиділося? Одна морока. Чесно кажучи, починаю сумніватися, що сто цехінів гідна винагорода за мороку. Одне тішить – що той, хто тебе купить, потім намордується ще більше. Тримайся за мене і чалапай вже на берег…

Я і сам вже накупався по саме «не хочу», але задумане вимагало ще одного занурення. Розуміючи, що зволікання може перекреслити всі мої плани, я кивнув, сказав: «Добре», – і впав.

Чорт! У Крука виявилася блискавична реакція і залізна рука, якою він вхопив мене за комір і потягнув назад. А я ж не просто так групове пірнання влаштував і мацав сусідів не навмання, а виключно за пояса і халяви. Завдяки чому знайшов у одного в чоботі ніж. І міг би зараз витягнути… якби не Крук.

Мене таке зло взяло за несвоєчасну і непрохану допомогу, що я як скажений замолотив руками і ногами, вириваючись з рук розбійника. Але куди щеняті супроти дорослого вовка. Мене висмикнули з води, заїхали кулаком у вухо і, таким простим способом закликавши до порядку і привівши до тями, направили до берега.

Більше я не пручався. Долю не обдуриш. Той ніж, який я хотів викрасти, мені не дістався. Тож доведеться обійтися витягнутим з-за пояса Крука. Якщо зумію заховати, а не втопити, поки мене виштовхають з ріки.

– ♦ —

Не знаю, де вони назбирали після такої зливи сухих дров, але не минуло й десяти хвилин, як на березі палахкотіло три жарких багаття. Одне – більше, над ним повісили великий, відра на три-чотири, казан. Два – менших. Для посидіти, погрітися, обсушитися.

Вишняк, поруч з яким ми причалили, здавався якимось казковим місцем. Я не зовсім дитя асфальтових прерій і кам’яних джунглів, доводилося бувати і в селі, і на лоні дикої природи. Та й останнім часом лишень пустелями та хащами пробираюсь. Але навіть уявити собі подібного дива не міг.

Берег від річки здіймається пологим схилом. І ось я стою на цій смузі, що повінь відвоювала у дерев, а переді мною – хоч куди глянь, аж до горизонту – зарості вишень. Дерева невеликі, навіть карликові, як підстрижені, дуже рідко вище голови і буквально вкриті яскраво-червоними плодами. Та так густо-рясно, що і листя не видно.

– Що, паничу, подобається? – помітивши моє захоплення, відгукнувся Тіпун. – А ти не соромся, милуйся. Ніде в світі більше немає такої краси. Ні в польських землях, ні в бусурманських. Ех, місяцем би раніше… Коли все цвіло… Від річки і до неба, як снігом земля усипана була. А пахло…

Голова обертом йшла, як від штофа горілки. Навіть краще. Ходиш, немов п’яний, а похмілля на ранок немає. Тільки декілька днів потім усе навкруги вишнями пахне. Навіть власне лайно… Тіпун мені на язик.

Крук прислухався і зневажливо махнув рукою.

– Чого їх нюхати? Ось коли достигнуть – тоді справді рай. Ходи поміж дерев і просто з гілок їж. Тільки кісточки спльовуй. А як підсохнуть, греби в мішки, та на ярмарок. І пополювати можна. Кабани так і сновигають. Не те що навесні, коли вся звірина за милю цей квітник обходить. Воно ж не таке дурне, як людина, розуміє, що можна так нанюхатися, що навіки прямо між дерев і заснеш. Тобі – вічне блаженство, а корінню – добриво…

Я слухав, що говорять річкові розбійники, дивився навколо і… очам не вірив. Настільки мало була схожа розповідь на правду. Швидше така ж байка, які я сам плести вмію. Одне точно, якщо пірнути в ці зарості, то без псів мене тут нізащо не знайти. Тим паче, що вони поспішають до Очакова. Значить, довго шукати не зможуть.

– Гей, паничу! – Крук немов відчув мої думки. – Ану, ходи сюди!

У голосі одноокого не залишилося і сліду привітності. Більш того, чекаючи мене, він приготував аркан.

– Простягни руки…

І хотів би не послухатися, та не моя воля. Танцюй, враже, як пан скаже.

Розбійник спритно затягнув петлю на зап’ястях, обмотав вільний кінець навколо шиї, не затягуючи, як бандаж роблять, і ще раз обкрутив навколо рук. Потім смикнув за очкур на шароварах. Я ледве встиг підхопити їх. І пояснив…

– Так, паничу, воно всім спокійніше буде. Ти не перший невільник, якого я в своєму житті бачу. І добре знаю, що означає такий блиск в очах. Але, ось що я тобі скажу, хлопче. Навіть не думай. Тут на десятки миль жодної живої душі. Пропадеш ні за пучку тютюну. Якщо з голоду не вріжеш дуба, то звірина розірве… як тільки ослабнеш. Так що, годі витріщатися, сідай біля вогню, грійся. Зараз перекусимо, чим Бог послав, і полізеш назад на байдак.

Зараза… Треба вчиться краще собою володіти. Тепер, з шароварами в руках, дійсно, далеко не втечеш. Краще будь-яких пут затримають.

Але і плюс у всій цій ситуації теж був. Затягуючи аркан на моїх руках, Крук машинально обмацав свій пояс. Здивувався, коли не виявив там ножа, але, – судячи з того, що мене обшукувати не став, а лише з досадою глянув на річку, – нічого не запідозрив, а втрату зброї списав на безглузду випадковість. Що куди важливіше зв’язаних рук. Та й зв’язаних – одна назва. Гудіні3 звільнився б за пару секунд. Я так не вмію, але не звертайте на мене увагу хвилин п’ять, і «свобода зустріне радісно біля виходу». Кинджал я все ж зумів експропріювати.

Ще мене сильно порадували слова Крука про ночівлю на борту. Всяко народу там буде менше, та й багаття на палубі байдака точно розводити не стануть. А це значить, навколо буде темрява. Яка, як відомо, друг молоді.

Я так розмріявся про втечу, що аж здригнувся, коли мені замалим не ткнули в обличчя кусень хліба.

– Гей, паничу, відчепися ти вже від своїх штанів… – пробурчав Пешта. – Не бійся, не втечуть. На… Не вірю я, що з тебе хоч якийсь зиск буде, але якщо Крук вирішив, краще не перечити. То, кажеш, раніше Полупуда не знав?

Ох, не люблю я таких задушевних бесід. Відразу згадалося класичне «Базіка – знахідка для шпигуна». Один з плакатів, що прикрашають нашу військову кафедру. І оскільки іншого виходу зістрибнути з теми у мене не було, я квапливо прикрився іншим прислів’ям: «Коли я їм, я глухий і німий». Вихопив у Пешти з рук хліб і жадібно вгризся в окраєць. А щоб на грубість не нарватися, інтенсивно закивав при цьому. Мовляв, усе вірно. Не знав, не бачив, не чув… І взагалі, а хто це?

– Не квапся, бо вдавишся, – пробурчав розбійник. – А Крук скаже, що я навмисне задушив.

Демонструючи голод, я і справді перестарався і відкусив більше, ніж варто, і відчував, що цей шматок мені поперек горла встає. Але ж не випльовувати. Перше, – це образа. Можна і по морді заробити. Чоботом. Друге, – хто знає, коли наступного разу годувати будуть? Так що їжею краще не розкидатися. А ось час потягнути можна. Та й запас невеликий зробити не зашкодить.

Удаючи, що запхав у рота весь окраєць, решту хліба обережно засунув у шаровари.

Чудовий вид одягу, до слова. Не штани, а чохол автомобільний. Туди не тільки шматок хліба – ще одного такого як я, запросто запхати можна, і тісно не стане. А головне – нічого не загубиться. Внизу, на щиколотках такі ж зав’язки, як на поясі. Щоб штанини в чоботи простіше влазили. В результаті маєш дві, фактично безрозмірні торби. Як ходити з додатковим вантажем? Це вже інше питання. Просто треба знати міру і зайвого в матню не пхати…

Ну, а шматок хліба, який провалився аж до литки, точно на заваді не стане.

Пешта ще стояв над душею, чекаючи поки я зможу говорити, але доля в черговий раз розпорядилася інакше і підіграла мені.

– Татарчуче! Сучий потрох! Ти де подівся?! Багаття швидше згасне, ніж ти дрова принесеш! – крикнув хтось від дальшого багаття.

Татарчук якщо і почув, промовчав.

– Гей, хлопці! – не так впевнено, гукнули вдруге. – Татарчука ніхто не бачив? – і, не чекаючи відповіді, кашовар зарепетував на весь голос: – Татарчуче! Бий тебе кара Божа! Ти де?!

І знову тиша.

– Що трапилося, Панасе? Чого верещиш, як недоріза-ний? – відгукнувся Крук.

– Так теє… отамане… Татарчук пропав. Здається…

– Що значить «здається»?

– Так теє… за дровами пішов… і досі немає.

– Давно? Може, по нужді присів?

– Так теє… – почухав потилицю кашовар. – Я теж так думав. Тому й не кликав. Але саламаха вже майже уварилася. Вогонь догорає. А його все немає… Занадто довго. Не мотузок же він проковтнув?

Крук доклав долоні до губ і рикнув так, що аж у вухах залящало.

– Татарчуче! Це Крук! Озовися! Бо битий будеш! Я не жартую! Ти мене знаєш!

Особисто я не ризикнув би, після такого попередження, і далі в хованки бавитися. Ясно було – отаман злий, як сто чортів. Порве винуватого, наче Тузик грілку. Але зниклий розбійник, як і раніше, не озивався.

Крук гукнув ще раз, але вже без ентузіазму. Швидше для порядку. Почекав трохи і похмуро розпорядився:

– Усім бути обачними. Не спати. Дивитися і слухати. Не подобається мені таке. Тіпуне, візьми пару хлопців, панича і залізайте на байдак. Про всяк випадок. Мушкети тримайте напоготові. Пешто, Убийвовче, Лютий – підете зі мною. Подивимося, куди цей лайдак запропастився. Не схоже на жарт. Не геть же він божевільний, щоб таке утнути. Але якщо… Своєю рукою дюжину буків відважу. Тиждень на животі спати буде, засранець. Якщо живий ще…

Розділ третій

Пошукова група повернулася десь через годину… Не вся. Пішли вчотирьох. Повернулося троє. Крук був сам не свій. Метався по березі і час від часу потрясав кулаками, вигукуючи прокльони. У чию саме адресу, я не розчув. Начебто і близько байдак стояв, а все ж шерех і плескіт течії приглушували частину слів. Та й вітерець знову задув. Додаючи шелест листя до загального шуму.

– А де Лютий? – необережно поцікавився хтось із тих, що не брали участі в пошуках.

– Там же, де і Татарчук… – не стримуючись, гаркнув на нього отаман. – Вчиш вас, дурнів, вчиш – а все, мов горохом до стіни! Казав же: триматися разом! Ні – почулося йому щось, вирішив глянути. Навіть не попередив. А йшов позаду. Поки почули хрип, поки прибігли на місце, Лютий вже і ногами не сукав. І це не звір напав. Звернув козакові голову, як курятку. А коли від того місця далі по слідах пройшли – то і Татарчук знайшовся. І теж – обернутий мордою до спини. Не знаю, хто це – але силою його чорти не обділили. Щоб йому на тому світі казани обертати! Ще й шаблю його забрав.

– Отой «він»… що – один там? – судячи з голосу, запитав Хрипун.

– Не знаю… – отаман злегка заспокоївся і відповідав вже без зайвої злості, більш розважливо: – Може, і кілька. Але поки ми бачили сліди тільки однієї людини. Убийвовк підтвердить.

Згаданий слідопит, одягнений в безрукавку з вовчого хутра на голе тіло, лише кивнув.

– І що? – Хрипун запитально розвів руками, потім виразно схопився за шаблю. – Ми подаруємо цьому шматку лайна життя двох наших товаришів? Утремося і попливемо далі? Ніби нічого не сталося? Радіючи, що прибуток доведеться ділити на пару частин менше? Так?

Одноокий отаман підступив до надто балакучого розбійника, взяв за обшлаг, підтягнув до себе і, заглядаючи в обличчя, прогарчав:

– Щось ти занадто голосно каркаєш, Хрипуне! Не забув, хто з нас Крук?! Чи хочеш не тільки охрипнути, але й замовкнути навіки?

Однак розбійник не злякався.

– Крук тут один – і він наш отаман! Та якщо отаману наплювати на своїх товаришів… То як би чорному Круку одному літати не довелося.

– Погрожуєш?! – розлючено заревів одноокий, хапаючись за шаблю. – Ти?! Мені?! Та я…

– Хочеш зменшити ватагу ще на одного? – несподівано заступився за Хрипуна Пешта. – Що з тобою, отамане? Якщо б я не знав тебе стільки років, подумав би, що ти… злякався.

Крук тут же забув про Хрипуна, висмикнув з піхов шаблю і стрибнув до другого розбійника. Але, мабуть, за цей час здоровий глузд зумів перемогти лють, і отаман лише штовхнув Пешту плечем. Але так, що той гепнувся на землю.

– Я теж не перший рік тебе знаю, – буркнув майже дружелюбно. – Тому – живи наразі. Але якщо ще хоч раз відкриєш пащеку…

Отаман не закінчив. Замість цього подивився на червоні, ніби рясно политі кров’ю, зарості вишняку, витер долонею спітніле чоло і продовжив:

– Чорт! Якщо б я сам, власною рукою, не всадив у нього кулю…

– Про кого ти весь час говориш, Круку? – керманич, котрий стояв просто наді мною, теж приєднався до розмови. – Ми його знаємо?

Я слухав в обидва вуха, ще й рота роззявив. Хто б не напав на банду річкових піратів, для мене він уже був найкращим другом. Шкода, допомогти не можу. В усякому разі, у дану мить. А далі, як казав сліпий вмираючи: «Поживемо – побачимо».

Дурний жарт. Тьху три рази… Це все від нервів. Нетримання думок.

– Про побратима свого, щоб його чорти в пеклі мордували, – відповів отаман. – Про кого ж іще?

– Та ну! Цього не може бути! – ляснув долонею по фальшборту Тіпун. – Ми ж усі бачили, як ти стріляв, і як він беркицьнув у річку. Не прикидаючись. Замертво… Забудь.

– Зле ти його знаєш, – не давав переконати себе Крук. – Це така шельма, що і з пекла вибратися може. Чорт! Поквапився… Треба було ближче підпустити, та впритул бити. А ще краще – голову відрубати, серце кілком прохромити, а після – тіло спалити і попіл розвіяти. Ну, нічого. Дасть Бог, зустрінемося і в третій раз. І тоді я вже не схиблю.

«Ого! Схоже, отаман піратів про перевертня говорить? Тоді я поквапився його в друзі записувати. Тьху тричі через ліве плече… З такими друзями і ворогів не треба. Це тільки в жіночих романах та дівочих мріях шляхетні кровопивці водяться. Пристрасні і душевно хворі… себто, страждаючі душевними болями. Фантомними, звісно. Бо звідки ж у вампіра душі взятися?»

Крук тим часом прийняв остаточне рішення. Повернувся в бік заростей, приклав до рота долоні рупором і крикнув:

– Василю! Це ти, сучий виплодок?! Відгукнися, паскудо!

Якийсь час вишневий гай мовчав, а після звідкись із глибини заростей долетіла відповідь:

– Я… Юдо… я… Молися, поки ще маєш час… На цей раз живим не втечеш… Буде і чортам празник!