Пливе човен – води повен

Голос звучав так, наче по землі стелився. Сичачи і звиваючись, як гадюка. А якщо врахувати, що на березі до цього часу вже неабияк потемніло, і сонце підсвічувало вишняк, перетворюючи його в один кривавий розлив, то не дивно, що розбійники мимоволі позадкували. Деякі навіть у річку забрели. Оскільки багато хто вірив, що нечисть не може переходити через біжучу воду. При цьому навперебій осіняли себе хресним знаменням. Геть-чисто чернечий орден чи група паломників, а не розбійницька ватага.

– Свят, свят, свят… – пробурмотів і керманич. – Пресвята Богородице Діво Маріє, спаси і помилуй… Невже Полупуд з мертвих встав?.. Чи у Баби коса притупилася? Тіпун мені на язик.

«Що?! Мені не причулося? Він сказав – Полупуд?.. Він, справді, сказав – Полупуд?! Матусенько рідна! Василь живий?! Абзац… Але яким чином? Я ж сам бачив, як… Стоп! А що я бачив? Як запорожець після пострілу за борт упав? Так «після» не означає «внаслідок»! Ура! Тепер я точно не пропаду. Василь повернувся за мною! Ось це друг вірний, я розумію! Сам гинь – а товариша виручай! Справжній побратим!.. Побратим?»

Тут мене щось немов під ребро кольнуло і защеміло серце.

«Адже Крук теж щось про побратима згадував? Виходить, вони з Полупудом колись побраталися, а тепер – смертельними ворогами стали? Ну, то й що? У житті різне трапляється… Батько на сина, дочка на матір руку піднімає… Нічого з висновками поспішати? Як слушний час настане – Василь сам усе пояснить. Якщо захоче, звісно… А зараз, головне, триматися на сторожі і бути до всього готовому. Навряд чи запорожець вирішив самотужки всю ватагу розбійницьку порішити. Хоча, з нього станеться. Придумає якусь хитрість. А мені її треба вчасно розпізнати і діяти відповідно!»

Поки я радів і занурювався у мрії, любовно погладжуючи через штанину і халяву вкрадений кинджал, на березі щось відбувалося. На відміну від решти розбійників, Крук навіть повеселішав. У всякому разі, тримався одноокий отаман тепер набагато впевненіше і спокійніше, ніж кількома хвилинами до цього. Він навіть присів біля вогнища і неквапливо підкинув хмизу в полум’я.

Потім знову подивився на зарості.

– І як же тобі вдалося обдурити чортів, Василю? Що вони погодилися випустити тебе з пекла?

Крук більше не кричав. Говорив рівно. Навіть до мене не кожне слово долітало. Але Полупуд почув. І відповів. Теж звичайним голосом. Без зміїного шипіння.

– А я пообіцяв їм натомість іншу душу надіслати… Значно чорнішу… Як дьоготь.

– Всього лише? – розсміявся одноокий. – То виходь. Час нам і справді закінчити ту давню історію. Хоч на ножах, хоч на шаблях… Обіцяю, між нами ніхто не встряне. А ти знаєш, Василю, моє слово вірне.

– Знаю… – після нетривалої паузи відповіли зарості. – Як тільки земля носить такого виродка? Не розступиться під ногами.

– Може, тому що я тепер більше човном… – знову засміявся Крук. – І батько Славута на мене не гнівається. Вже хто-хто, а він стільки душ згубив, серед них і безвинних – у шторми та на порогах, що мені за три життя не впоратися. Ватага теж підібралася не гірше отамана… Тіпуна пам’ятаєш? Здоров’я тобі він не бажає, сам здогадуєшся… А ось гостинець, при нагоді, міг би передати… свинцевий.

Отаман з Полупудом продовжували докоряти один одному, не згадуючи конкретно, з чого почалася їхня непримиренна ворожнеча, зате поруч зі мною вже готувалася підлість.

– Гостинця, значить… – пробурмотів керманич. – Як скажеш, отамане. Можна і гостинця… Галушка свинцева згодиться? Щоб йому вдавитися, тіпун мені на язик…

Керманич опустився на одне коліно і почав заряджати мушкет, продовжуючи бурмотіти:

– Ти мені тільки під постріл його підстав… а я вже не промахнуся, будь спокійний… Третього разу не треба.

Тим часом Крук з Полупудом, схоже, домовилися.

Усі розбійники відійшли до одного краю галявини, підкинувши спершу побільше дров у багаття, а одноокий отаман перемістився в інший бік. Так що між ними і його людьми залишалося кроків сорок вільного простору. Крук навіть руками розвів, наче кажучи Полупуду, гляди – тут більше нікого немає, залишилися тільки ми з тобою.

Дуже благородно і схоже на правду, якби не пришвартований біля берега байдак. А ось від нього до лінії вогнищ не більше двадцяти метрів. І Тіпун, поклавши дуло на фальшборт, тільки чекає, коли побачить ціль. І промахнутися з такої відстані майже неможливо. Особливо, шротом.

– Ну де ж ти? – бурмотів керманич, нетерпляче погладжуючи приклад мушкета. – Виходь. Покажися…

І, наче почувши його прохання, рясно вкриті кривавими плодами гілки розсунулися, випускаючи з заростей міцну чоловічу постать.

– ♦ —

Сумнівів не залишилося – це справді був Василь Полупуд, товариш Мінського куреня Війська Низового Запорозького. Живий і цілісінький, наскільки я міг судити на віддалі. Як йому це вдалося – незрозуміло?! Але, так чи інакше – факт у натуральну величину.

– Обніматися, сподіваюся, не будемо… – глузливо промовив Крук. – Хоч і довгенько не бачилися, та як на мене – і довіку б не зустрітися.

– Я теж тебе не шукав… Вважав мертвим… – відказав Василь, оголюючи шаблю. – Але раз побачилися, значить, так угодно Господу. Мабуть, і справді, пора тобі… Зачекалися на тому світі, Юдо.

– Багатьох я в землю поклав, – отаман розбійників теж видобув зброю. – Уже й рахунок втратив. Може, з сотню, а може, і більше. Але, віриш, нікого з такою насолодою не вбивав, як зроблю це зараз.

Полупуд у словесну перепалку вступати не став, а лиш махнув шаблею навхрест, щоб приноровитися до балансу чужого клинка, і рушив уперед.

Крук теж не барився. Люто закричавши, він кинувся на супротивника, з ходу завдаючи цілу серію ударів. Клинки вдарилися з сухим стукотом раз, другий, третій… Після чого отаман відскочив і подивився на ліве плече. Трохи вище ліктя на сорочці з’явилося темна смуга.

– Ось як?.. Бачу, ти час не марнував…

– Власне. А ось ти колишню вправність втратив. Ну, воно і зрозуміло – беззахисних торговців і переселенців грабувати то не з бусурманами воювати, чи не так? Твої жертви більше про пощаду молили, ніж за зброю бралися.

Крук змовчав, але коли кинувся вперед, – шабля замигтіла з подвоєною швидкістю. І нестримний натиск таки досяг успіху. Бо коли бійці розійшлися в черговий раз, схожа смуга тканини, що темнішала від крові, тепер перекреслила сорочку на грудях Полупуда.

– А на це що скажеш? – хвалькувато зауважив Крук.

– Раз на рік і мудрець дурнем буває… – знизав плечима запорожець. – Вважай, розім’ялися. Тепер можна і серйозно потрудитися.

Полупуд знову кілька разів махнув шаблею навхрест, мабуть, чужа зброя чимось йому не подобалася. Може, баланс поганий, або рукоять не так лежить, але нічого не поробиш – іншої немає. Потім злегка присів, і так, на напівзігнутих ногах, немов пританцьовуючи, пішов на супротивника.

Крук теж підібрався, і вперше за весь час не атакував, а прийняв захисну стійку.

– Х-ха!

Клинки застукотіли так густо, немов барабан дріб відбивав. Майже зливаючись в один безперервний звук. І коли раптом настала тиша, то стало чутно хрипкий подих, а Крук позадкував, тримаючи шаблю опущеною вниз. При цьому ліва рука отамана повисла батогом.

– Молися, якщо хочеш… – запорожець теж дихав важкувато, але голос його при цьому звучав навіть урочисто. Не переможно, не зловтішно, як можна було сподіватися, а саме так – з тихим сумом. Як вимовляють останнє слово на могилі людини, котра при житті не заслужила доброї згадки, але тепер це вже не так важливо. – Може, хоч якесь полегшення випросиш. Я би не пробачив, але Господь милостивий. Він навіть Юді та Іродові гріхи відпустив.

І, даючи розбійникові час для покаяння, вичікувально зупинився. Але той і не думав про порятунок душі. Розуміючи, що в чесному поєдинку перемогти запорожця не вийде, Крук вдався до підлості.

– Давай! – крикнув отаман і відскочив убік, сходячи з лінії вогню.

– Тримай! – рикнув Тіпун. Кресало клацнуло, підпалюючи порох на пороховій планці, і в ту ж мить я штовхнув керманича в бік ногою. Несильно, ледве дотягнувся, – але щоб збити приціл і цього вистачило.

Мушкет бабахнув, але заряд пішов боком, тільки листя залопотіло.

– Ах, ти ж сучий потрох! – закричав керманич і замахнувся на мене прикладом. На щастя, в останній момент удар притримав, мабуть пошкодував мушкета. Так що терпимо. В голові задзвеніло, але череп витримав. Обійдеться ґулею. Зате чоботом прилетіло жорстко. Здається, навіть хруснуло ребро. Але біль не пекучий, значить, обійшлося без перелому.

– Бийте! Рубайте! – крикнув Крук, як тільки зрозумів, що Тіпун промахнувся, але Полупуд теж ґав не ловив. Козак же не знав, скільки мушкетів націлено на нього з байдака. Тож як тільки-но гримнув постріл, уже в наступну мить величезними стрибками метнувся до дерев і плигнув у них рибкою, як у воду, – щезаючи поміж густим гіллям раніше, ніж розбійники встигли зрозуміти, що кричить їм отаман.

– Наздогнати! – Крук знесилено сів на землю. – Наздогнати…

Але розбійники, насторожено позираючи на зарості, не поспішали входити туди.

– Боягузи!

– Зачекай, отамане… – став поряд з ним Убийвовк. – Не гарячкуй… Ніч на дворі. Що ми там побачимо? Швидше очі гілками повибивати можна… Василь без рушниці, біди не наробить. Та й підрізав ти його незле… Так що до ранку тільки ослабне від втрати крові. А якщо пощастить, то і від пропасниці… Ось тоді я його і знайду. Обіцяю… Нікуди не дінеться. Там далі, – махнув рукою на вишняк, – плавні і безлюддя на багато верст. А тут – ми…

Крук подумав трохи і кивнув знехотя.

– Розумно. Будь по-твоєму.

Потім повернув обличчя до байдака.

– Ти чому не влучив? Раніше меткішим був.

– Панич під руку штовхнув… – пробурчав керманич. – Дозволь, отамане, я його приб’ю?

– Роби, як знаєш… – махнув той здоровою рукою.

Я аж задерев’янів. «Невже все?» Але, поки Тіпун обрадувано діставав шаблю, Крук продовжив: – Тільки не забудь докинути сто монет в загальний котел.

– Що?! Сто монет?! Отамане, змилуйся! Та не заплатить нам ніхто за цього вишкварка таких грошей! Тіпун мені на язик.

– Хочеш об заклад побитися? Добре, я приймаю. Десять монет ставлю, що виторгую за панича сотню.

– Тьху, – сплюнув керманич з досади і відважив мені ще одного стусана. Але я вже був готовий до цього, і прийняв удар на здоровий бік. – Хай він пропадом пропаде, твій панич. Не чіпатиму. Але я тебе не розумію, отамане. Щось ти занадто м’яким став. Не до добра це, тіпун мені на язик.

– Панич, звичайно, завадив тобі. Але в чому його вина? Що знайомого врятувати хотів? Так це по-нашому, за козацьким звичаєм. Так що, у вухо його трісни, аякже – заслужив. Але не перестарайся. Хлопець у своєму праві.

– Обійдусь, – пробурчав Тіпун, що не завадило йому все ж таки дати мені ще одного стусана. Правда, без злості. Так, мимохідь.

– Убийвовче, ти голос подав – тобі і за старшого бути, – продовжував розпоряджатися Крук, – поки я передрімаю. Трьох постав в дозор, решті – теж відпочивати. Вранці вирішу, що робити далі. Навколо, справді, на сотню верст пуща, а зачепив я його добре. Може, навіть до кістки.

– Як скажеш, отамане, – слідопит прийняв наказ, як само собою зрозуміле. – Сам постережу. Якщо Полупуд поткнеться – живим не піде.

– От і славно… – Крук тільки тепер випустив шаблю і дозволив Хрипунові оглянути рану.

І кількох хвилин не минуло, як всі заспокоїлися. Весь день на веслах, хоч і за течією, не біля телевізора на дивані валятися. Бадьорість від грози і купання спала, збудження, викликане появою Полупуда, теж, і втома навалилася з подвійною силою. І не тільки на розбійників. Як не переконував себе, що треба триматися, очі раз у раз закривалися, і я провалювався в бездонний колодязь. Здригався, розуміючи, що падінню не буде кінця, і знову безглуздо витріщався в темряву.

Інколи хмари розступалися, і я дивився на засіяне зірками небо, згадуючи про такі ж ночі, проведені поруч з Полупудом. Потім знову падав і провалювався…

У такій напівдрімоті мені здалося, наче щось хлюпнуло поруч з байдаком. Я насторожився, прислухаючись. Було навіть мелькнула думка, чи то не водяник часом вирішив мені допомогти… але хвилина змінювала хвилину, а нічого не відбувалося, – і я знову поринув у сон.

Думати про те, щоб спробувати втекти самотужки, залишив відразу. Василь не просто так показався, він давав зрозуміти, що живий і не покинув мене. Але біда в тому, що, навіть вислизнувши нишком з човна, з моїм умінням тишком ходити я привів би погоню просто до Полупуда.

Саме це, як я підозрюю, і стало головною причиною, чому Крук заборонив Тіпунові розправитися зі мною. Значить, тим паче, втікати не можна. Думки про це не додавали бадьорості. Зате сонливість пройшла.

Як відомо, безцільне очікування вимотує найбільше, так що я вже і від пут звільнився, і ніж з чобота дістав, про всяк випадок, а нічну тишу, як і раніше, не порушував жоден підозрілий шурхіт. Від напруженого вслухання і виглядання невідомо чого, мені навіть стало здаватися, що зірки більше не стоять на одному місці, а пливуть по небу, розмірено погойдуючись, немов намагаються знову заколисати мене і повернути назад в царство Морфея.

Що?! Пливуть?! Зірки плисти не можуть! Значить… Я мало не зойкнув від радості. Так ось щось плеснуло. Причальний кінець відв’язався і впав у воду. Все питання у тому – сам відв’язався чи відв’язали?

На жаль, погойдування не один я відчув…

– Тіпун мені на язик, якщо ми не пливемо… – пробурмотів керманич, повертаючись на бік. – Чи це мені сниться?

– Сниться… – вимовив я тихенько, загасаючим шепотінням, як матері заколисують дітей. – Сниться… спи…

Але на досвідченого керманича хитрощі не подіяли.

– Який чорт, сниться?! Якщо ми вже майже на стрім-нині?! – схопився Тіпун на ноги. – Це ти, байстрюку, байдак відв’язав?! Ну все! Молися, паничу! Наплювати на сто монет! Тепер точно приб’ю!

Розбійник так розлютився, що вихопив шаблю і кинувся до мене.

Можливо, я не герой, щоб зовсім безстрашно дивитися в очі смерті, але і не боягуз. При вигляді оголеної шаблі руками голову не закриваю. Хоча міг і закрити. В даному випадку вони мені були не потрібні. Вистачило ніг. Підтягнув коліна до живота і з усієї сили штовхнув Тіпуна в груди, як тільки керманич завис наді мною, збираючись довести справу смертовбивства до кінця.

Спрацювало! Поштовхом керманича, як катапультою, викинуло за борт. Тільки плескіт пішов.

– Молодець, Петрусю! Я знав, що ти не даси собі в кашу плюнути! Шкода, спиш довго. Більшу частину веселощів пропустив…

– Василю!

Я схопився на ноги, як і раніше не бачачи запорожця. І не тільки я. Ті двоє, що разом з Тіпуном мали байдак охороняти, теж крутили головами на всі боки, намагаючись розгледіти ворога. Але його ніде не було. І тоді одному з розбійників прийшла в голову розумна думка. Він ступив до мене, зграбастав за комір і притягнув до себе. Руки я тримав за спиною, наче зв’язані.

– Гей! Полупуде! – крикнув у ніч «кмітливий». – Покажись, якщо панича шкода. Крука тут немає, а я церемониться не стану! Чиркну по горлу і рибам відправлю. Чуєш мене?

– Та не глухий… – відповів запорожець і застрибнув у байдак через корму. Мабуть, на стерні стояв. – Відпусти хлопця. Самі справу владнаємо. Як належить чоловікам.

– От дурень, – реготнув розбійник, притягаючи мене до себе ближче. – Мені ж тільки виманити тебе треба було. Все… Тепер тебе Карпо пристрелить, а потім і паничеві «амінь» зробимо.

Почувши характерний звук кременевого замка (навчився вже розпізнавати), я зробив те, чого від мене не очікував ніхто. Та і я сам, якщо чесно, теж до останнього не був певен, що зможу. Але, як то кажуть, біда найкращий учитель.

Розбійник тримав мене так близько, що для удару ножем в печінку знадобилася доля секунди, а вже у наступну мить, відштовхнувшись від днища, я всім корпусом, як у регбі, штовхнув його на стрільця, що старанно вицілював Полупуда.

Мушкет оглушливо гримнув. Стріляли-то всього за три кроки. Але весь заряд шроту, що призначався Василеві, отримало напівмертве тіло. А там і Василь вніс свою лепту в абордажний бій. Двічі вбитий розбійник ще падав, а козак вже перестрибнув через нього, однією рукою схопив за дуло, відвів розряджений мушкет і тріснув Карпа у вухо ефесом шаблі. Після чого той полетів за борт, навіть не охнувши, і як би не швидше, ніж мені вдалося виштовхнути керманича. А, знаючи неймовірну силу запорожця, можна було не сумніватися – третій розбійник якщо і спливе, то ще не скоро. Та й то далеко вниз за течією, сильно розпухлий і обгризений рибами.

– ♦ —

– Василю! – я кинувся до козака і повис у нього на шиї. – Василю! Який же я радий, що ти живий!

– Гм… – запорожець поплескав мене по спині і звільнився з обіймів. – Я, між іншим, теж радий, що живим залишився, але не кидаюся на людей.

Це він так жартує. І я, посміхаючись на всі тридцять два, знову поліз обійматися.

– От причепився, як сльота до плота… Ну, чого ти мене, наче дівку, лапаєш? Угомонись, навіжений, бо по чолі трісну.

Але я не міг так просто відчепитися. Адже я подумки поховав вже Полупуда. Попрощався з єдиним у цьому світі товаришем і готувався до іншого життя. В якому не буде друзів, а лише рабський нашийник. Хоч і «білий», а не кайдани, як у тих бідолах, що на каторзі весла тягнуть або в каменоломнях спину гнуть… Тому дивився на запорожця і очам не вірив. Здавалося, варто розтиснути руку, і Василь зникне, щезне, пропаде, як сон… Розтане, немов ранковий серпанок під променями сонця.

Мабуть, козак зрозумів це, бо ще раз ляснув мене по спині і з суворою добротою скуйовдив чуба.

– Ну, годі, Петре… Намилуємося ще… Треба до стерна ставати. Батько Славута не лінується, несе байдак до моря. І, якщо не хочемо до воріт Кизи-Кермена причалити, доведеться трохи попріти.

Полупуд відсунув мене вбік і нахилився над трупом розбійника. Швидко обмацав його пояс, поплескав по пазусі, стягнув чоботи. Витягнув звідти невеликий шкіряний мішечок і ніж. Сунув все знайдене добро собі за пазуху, а небіжчика викинув за борт. Потім пройшов на корму і взявся за стернове весло. Оцінив відстань до берега і потягнув кермо на себе.

– Бачу, Петрусю, не солодко тобі велося, якщо вітаєш мене, як рідну матір? Сильно били?

– Ні… Не дуже. Я ж їм, усе як ти велів, говорив. І Крук відразу зметикував, що мене можна за грубі гроші продати. Тож велів не чіпати.

– Завжди був розумний, шельма… і до золота падкий, – Полупуд пожував губами і сплюнув, немов йому від однієї лише згадки про колишнього побратима робилося гидко в роті. – Ех, другий раз вивернувся, падлюка…

Я примостився поруч, нібито допомогти керувати байдаком. Все ж одним веслом управляти важко навантаженим човном було не так просто.

– Василю, це не моя справа… Якщо не хочеш, можеш нічого не говорити…

Хитрував, звичайно. І самого цікавість розпирала, і бачив, що козакові накипіло на душі – треба виговоритися. Настільки, що він аж зрадів моїм словам.

– Хочеш дізнатися, що за історія пов’язує мене з Круком?

– Якщо на те буде твоя воля і згода…

Полупуд ще раз обвів поглядом річку, особливо правий берег, щось прикинув і кивнув.

– Якщо вітер не посилиться, до гирла притоки Бистрої, думаю, раніше полудня не винесе, так що час є. Можна і поговорити. У тебе тютюну, часом, не знайдеться?

Я винувато розвів руками. Мовляв, звідки у бранця майно, але тут згадав про захований окраєць.

– Тютюну немає, а ось пожувати є.

– Чудово, – зрадів Василь, коли я вийняв із шароварів невеликий, як дві сірникові коробки, шматок хліба. – А то я другу добу тільки недостиглими вишнями та заячою капустою харчуюся.

Швидко прожував окраєць, зачерпнув долонею води з річки і запив.

– Спаси Боже… – витер вуса долонею. – Як розвидніється, оглянемо байдак. Не може бути, щоб розбійники весь припас на берег знесли. Хоч щось, та залишилося. Заодно – подивимося, що вони бусурманам такого цінного везуть?

– Везли…

– Що? А, ну так… – хмикнув Василь. – Приймається…

Потім порився за пазухою і витягнув мою люльку. Наче привіт з дому передав.

– Бачиш, зберіг твою цяцьку. А тютюну немає… Гаразд, – козак дбайливо сховав люльку назад, – розмовляти можна і без диму… Ми з Круком побраталися ще джурами. Я – як ти знаєш, на Січі з пелюшок ріс, а його на Низ кобзар привів. Хлопчик прибився до старого десь аж під Краковом. Так і бродили разом світом, поки на Січ не прийшли. Кобзар відпочив і знову до людей пішов, а Крук козакувати залишився. І зрозуміло, що двоє сиріт незабаром потоваришували. Я йому козацьку науку і звичаї допомагав зрозуміти, а він мені про те життя, що за порогами, розповідав. Геть нерозлийвода стали. Окремо нас тільки наставники бачили, коли різні завдання давали. Та й то ми намагалися спершу один наказ виконати разом, а потім за іншу справу бралися…

Василь помовчав трохи.

– Щасливі були роки… Пізніше нас прийняли в новики і стали брати в походи… Там ми теж завжди трималися разом. Нас отаман навіть якщо посилав куди, то неодмінно вдвох.

На цей раз Полупуд замовк надовго. Схоже, боровся зі спогадами. Не хотілося козакові розбурхувати вже підсохлу рану, а з іншого боку – якщо не зірвати струп, то не очистити її від гною.

– Біда трапилася, коли нам років з двадцять було. Може, більше… Хто їх на Низу рахує? По дорозі на Канів, трохи в бік від Михайлового стану, пасіка Микити Півторака стояла… І жила на тій пасіці разом з дідом онука його – Маруся. Ох і гарна дівчина… – голос Василя здригнувся, козак примружився і відвернувся.

Почекав трохи, поки хвилювання вляжеться, і продовжив:

– Звичайно ж, ми втратили голови обидва… Та й хто б таку красу не вподобав?.. І ми їй теж сподобалися. Але ж не можна відразу за двох заміж вийти. Думала Маруся, думала і вибрала мене. В той же день, як вона про своє рішення сказала, Крука наче підмінили. Темніше ночі зробився, а очі – ніби у небіжчика, холодні, незрячі. Немов смертельна хвороба козака зсередини підточила… Я хотів поговорити з побратимом, може, навіть відступився б від дівчини, раз така біда. Хоч у самого серце кров’ю обливалося від однієї лише думки про це, але і побратима було шкода. Ось тільки Крук став мене цуратися і кожного разу від щирої розмови ухилявся. А там і зовсім гайнув кудись, навіть курінного до відома не поставив.

Василь знову замовк.

– Шукали його якийсь час, та й перестали. Якщо згинув – значить, доля така. А якщо не хоче нікого бачити – то хто має право змушувати? Не перший і не останній відлюдник у степу чи пущі. Священик з Михайлового стану оголосив нас з Марусею на Трійцю. Весілля гуляти зібралися на другого Спаса. А тим часом курінь наш у похід вирушив. Під Трапезунд… Туди вдало все склалося, а ось на зворотному шляху – шторм наздогнав. Чайки так розкидало, що і половини хлопців не знайшли. Хто потонув, а кого на турецький берег викинуло. Решту – на щастя, до нашого берега прибило. Але чайки так постраждали, що більше половини суден тільки на дрова годилися, а головне – весла в шторм поламало, хоч волоком тягни. І потягли б, не велика наука, та тільки не повз турецькі фортеці. Довелося більшу частину здобичі кинути, а самим пішки на Січ вертатися. Днем в плавнях відсиджуючись, від татарських роз’їздів ховаючись, а ночами – потайки додому пробираючись.

Тепер Полупуд говорив спокійніше, розмірено. Видно було, що ця частина історії, хоч і сумна, але буденна. Така вже козацька доля. «Часом з квасом, а порою – з водою». Інший похід так славно завершується, що всю здобич забрати не виходить, а інший – добре б хоч самим уціліти. Про що ж тут сумувати?

– Затримався я… На пасіку до Микити лише на Успіння потрапив…

Тут голос запорожця знову здригнувся.

– Краще б мене у плавнях татарська стріла знайшла, ніж така новина.

Я не перебивав навіть поглядом. Розумів, як Василеві важко згадувати.

– На місці пасіки тільки попелище залишилося. Та дві могилки… Де жителі Михайлового стану поховали те, що від Марії та її діда залишилося. Казали, що, судячи по слідах, башибузуки на хутір наскочили. Але живими взяти не зуміли. Дід з моєю нареченою в будинку замкнулися, а коли розбійники дах розбирати стали, самі себе і підпалили.

Бр-р… Жахіття яке. Аж мороз по шкірі. Це ж яка доля чекала людей в полоні, якщо вони добровільно люту смерть готові прийняти, аби живцем розбійникам не дістатися.

– Та одного селяни не знали. На згарищі тому я знайшов сопілку. Ту, з якою Крук не розлучався з дитинства. Казав – батько її вирізав. Вона давно вже вся потріскалася і тільки шипіла, а не грала. Але носився Крук з нею, геть як ти зі своєю люлькою. Так що сумнівів, чиїх це рук діло, у мене не було. Повернувся я на Січ, розповів усе курінному і попросив дозволу стратити юду…

Запорожець знову помовчав, а потім продовжив дещо повчально:

– Щоб ти знав, Петре, за вбивство побратима на Запоріжжі одне покарання – смерть. Яка б вина не була. Курінний, звичайно ж, такого дозволу дати не міг, а наказав доставити Крука на суд товариства. Нехай воно розбирається – чого він заслужив: вигнання чи страти. Та й тоді – кат би йому голову втяв, чи біля ганебного стовпа киями забили, а побратимові – зась.