Вибрані твори

Отже, немає чого звертатися у житті до гасел песимізму й оптимізму; вони лише затемнюють тверезе судження про речі та людей, а йдучи за їхнім покликом іноді можна легко припуститися прикрих помилок. Найращим путівником у житті (кращим навіть від найгарнішого гасла) є і завжди залишиться поміркованість.

Переклад з польської Ольги Гончаренко

Чому ми любимо музику?11

Диспозиція

Багатоманітність існує вже в самих звуках. Необхідність ритму веде до задавання ритму (експеримент з метрономом). Чим більш неочікуваною та менш звичною є розмаїтість, тим більше вона подобається. Завершені дисонанси. Можливість кількаразового прослуховування тих самих творів. Уподобання в симетрії й структурі твору. Аналогія. Ритм задає водночас однорідність і розмаїття. Комбінаторика. Цікавість очікування, цінність несподіванки [?]. Багатоманітність: висоти, гучності, [?] інтервалів, тембрів [?]. Поліфонія – голосів [?]. Ритм [?]. Багатоголосся – розділене [?] на різні тембри, тривалості [?]. Зміна ритму. Немає [?] що мають [?], бо уподобання в музиці є у кожній [?]. Асоційовані чинники: а) почуття – мажор, мінор і поодинокі тони, рівно як і тембри; Ь) схожість звуків до [?], музичні образи; с) динаміка; ф ритм на [?] не [?] (сполучення високих [?]). Крім того, назва підказує нам виявлення [?] схожості, аналогії. Текст, пісня, опера.

Демонстрація

Фортепіано. Флейта. Губна гармошка. Скрипка. Метроном. Паличка (для ритму).

(1) Шум – звук (голос). (2) якість. (3) Сила звуку (гучність). (4) Тембр. (5) Тривалість. (6) Динаміка (флейта).

(7) Зіграти без ритму.

(8) Метроном.

1

Кожне питання виходить з певної засади, передбачає у формі здогадки якесь припущення чи навіть переконання. Запитуючи, чому ми любимо музику, тим самим ми висловлюємо переконання, що ми її любимо. І, здається, ніхто у цьому не сумнівається. Можливо, ми не завжди любимо музику; бувають моменти, коли ми не хочемо нізащо її слухати, коли, наприклад, хворі, дуже роздратовані тощо; не завжди і не всі ми любимо певного роду музику; то імпонує нам більше музика сумна, зворушлива, іншого разу ми віддаємо перевагу веселій та бравурній; одні надають перевагу серйозній музиці, інші – легкій, хіба цілком випадково знайдеться людина аж така немузикальна, яка б ніколи не любила жодної музики. І не тільки людина, тварини також люблять музику. Цей факт знайшов своє відображення у численних казкових розповідях, а ці казки принаймні містять ту істину, що тварини справді реагують на музику. І якщо часом наводиться приклад собак, які починають вити на відлуння звуків фортепіано, слід було б подумати, чи це часом не є радше проявом уподобання? Адже собака зазвичай не тікає від фортепіано, не намагається віддалитися, а лягає біля нього чи під ним. Алє, не вдаючись у те, що відбувається з тваринами, про людей сміливо можна сказати, що загалом вони справді люблять музику, що люди, нечутливі до будь-якої музики взагалі, є винятком. Сільський хлопець, який пасе телят, грає собі на сопілці, і знатна дама, яка одягає на себе діаманти і шовки, аби піти на концерт, і дика людина, яка проживає в австралійській глибинці й танцює навколо вбитого ворога, а також розбещений король, який наказує грати оперу лише для самого себе, – всі вони люблять музику. І ми всі її також любимо.

Отже, ми можемо запитати, чому ми любимо музику? Але хіба можна відповісти на це питання? Бо, що це означає, що ми щось любимо? Просто, що нам приємно, що це пробуджує у нас приємні почуття. А хіба можна сказати, чому одна річ пробуджує у нас приємні почуття, а інша – ні? Хіба можна сказати, чому, наприклад, певний запах нам приємний? Чому ми любимо – в загальному значенні – світло і не любимо темряви? Чому ми любимо помірне тепло і не любимо холоду, який пронизує нас до кісток? Проста логіка підказує нам: ми любимо світло і тепло, тому що вони сприяють життю та здоров’ю; брак світла і холод ускладнюють правильне функціонування нашого організму і завдають йому – коли це довго триває – шкоди.

Але така відповідь не може нас задовольнити з двох причин. По-перше, вона нічого нам не пояснює, тому що полягає в тому, що ми на місце одного виразу підставили інші, які означають більш-менш те саме. Отже, ми мусимо й далі запитувати, чому нам подобається музика. Це друге формулювання питання допомагає зрозуміти і нагадує нам, що не кожному подобається всяка музика. Нам важко з’ясувати, чому одному подобається така музика, а другому – інша. Отже, ми змушені обмежитися запитанням, чому нам подобається музика загалом, безвідносно до того, чи є вона такою чи іншою.

Отож, якщо ми говоримо про музику загалом, достатньо лише мати на увазі те, що ми знаходимо в музиці будь-якого виду. І ми мусимо передусім замислитися над тим, що в музиці ми любимо, що нам у музиці подобається загалом. Тому що в кожному музичному творі повинні існувати якісь чинники, які викликають у нас задоволення, і ці чинники ми повинні пізнати насамперед. А потім ми подивимося, як вчинити з питанням, навіщо нам ці чинники, спільні для будь-якої музики загалом, й чому музика взагалі подобається, чому ми її любимо.

Музичний твір не є чимось простим. Він передусім складається зі звуків (а не зі шумів). Як споруда, збудована з балок, з каменю, з цегли, так і звуки є матеріалом, з якого створюється музичний твір. А якщо ми ближче придивимося або радше прислухаємося до звуків, то помітимо, що звук так само не є чимось простим.

Тому що у звуці ми можемо виокремити різні, а саме чотири речі:

(1) висота (тобто якість), (2) сила, або інтенсивність, (3) тембр [і] (4) тривалість звуку. А в поєднанні ознак інтенсивності й тривалості звуку виникає щось подібне ще й до п’ятої ознаки, яку можна назвати динамікою звуку. Той самий звук, що триває певний час, може ще увесь той час лунати з однаковою силою або ставати щораз сильнішим чи слабшим, а також поперемінно слабшати й посилюватися, і навпаки. Відомо, що музичні інструменти дуже різняться між собою саме з урахуванням того, якими є висота, тембр і динаміка їхніх звуків. Скрипка і контрабас однакового тембру – вони [мають] дуже багату динаміку; натомість орган и мають бідну динаміку, проте багатий тембр. Фортепіано, з погляду як тембру, так і динаміки, [є] одним із найбідніших інструментів, зате володіє іншими перевагами, про які йтиметься далі.

Усі ці найрізноманітніші звуки самі по собі не спроможні створити музичного твору. Із самих цеглин не будується дім. Щось повинно скріпити цеглу, щоб створити якісь контури, лінії, форми. Якщо ми візьмемо ряд звуків, один за одним, то ще не отримаємо музики – а лише ряд звуків – подібний до безладної купи цеглин. Будуючи дім, потрібно класти щось між цеглинами, що б водночас не дало їм стикатися одна з одною безпосередньо, але все-таки поєднувало в якусь цілісність. Цим вапняним розчином звуків є ритм. Ритм виникає тоді, коли звуки йдуть один за одним через певні інтервали і внаслідок цього з певною тривалістю, причому звуки, що розмежовують деякі з цих інтервалів, виділяються більшою інтенсивністю, тобто є акцентованими. Отже, в ритмі ми мусимо розглянути три чинники. Звуки, які йдуть один за одним, мусять мати певні інтервали, певне тривання, у відповідних місцях повинні бути виокремлені. [Якщо ми говоримо про ритм поза музикою і поезією, це акцентування [метр] не є необхідним – ритмічний хід, ритмічна пульсація, а також маятник мають свій ритм.] І знову ми натрапляємо тут на величезну багатоманітність. Ритмів існує величезна кількість, яку ми зводимо до певних основних типів, які зазвичай у музиці називаються тактами; однак різні типи тактів не вичерпують тієї величезної розмаїтості, збільшеної тим, що за таких самих часових відношень звуків та їхніх інтервалів саме звуки можуть мати різну безвідносну тривалість. Це створює так звану різницю темпу. Достатньо порівняти ритм мазурки з ритмом вальсу – один і другий на %; різниця [полягає] у часових відношеннях у звуках між трьома чвертями, а також в акценті:

Існує величезне багатство форм і типів.

Тепер нам відомі основні елементи кожного музичного твору:

звуки і ритм. Звуки повинні бути різними, повинні різнитися хоча б висотою, при цьому звуки тієї самої висоти можуть деколи повторюватися, але з однакових звуків музичний твір ми не складемо. Отже, ряд різних звуків, що йдуть один за одним, називається мелодією, тобто співом (казати про мелодії в шумі лісу або свисті вітру [мелодії] – трохи неправильно, бо то шуми, хоча й вони можуть мати різну висоту) [-] і ми можемо сказати, що для створення музичного твору потрібні як мелодія, так і ритм. Однієї мелодії чи одного ритму недостатньо. А ритмічна мелодія вже є музикою. Такою була грецька музика, таку музику створює пастушок, граючи на сопілці, – або хтось, хто співає сам для себе [для власного задоволення]. Однак зазвичай ми не обмежуємося лише ритмічною мелодією, але й щось до неї додаємо, а саме гармонію.

В конкретний момент кожний з нас може співати тільки один звук, але двоє людей можуть одночасно співати два різних звуки – а на багатьох інструментах можна видобути одночасно також два і більше звуків. Коли два або більше звуків лунають одночасно, виникає гармонія, яка може бути приємною на слух і тоді вона називатися консонансом (узгодженою гармонією), а будучи неприємною на слух – називатися дисонансом (не-узгодженою гармонією). Гармонія може бути двоголосна, три-, чотириголосна і т. д. Інтервали. – Акорди.

2

Ознайомившись у загальних рисах зі структурою та архітектурою, а отже, будовою музичного твору та способом, у який він складається з простіших чинників, ми можемо поміркувати про те, що нам у музичних творах, у музиці подобається.

Для того, щоб полегшити собі завдання, ми поділимо свої міркування на певні частини, опираючись на досвід, який нам надає кожний твір мистецтва, кожна річ, яка більш-менш нам подобається. Адже в творах мистецтва ми повинні передусім розрізнити те, що нам є безпосередньо даним, що ми сприймаємо зором або слухом, від того, що ці безпосередньо сприйняті речі в подальшому пробуджують в нашій свідомості. Візьмімо вірш, який хтось декламує. Безпосередньо даним нам є голос декламатора, звучання його слів. Навіть якщо ми не розуміємо мови, якою написаний вірш, ми можемо почути у ньому і ритм, і риму. [Процитувати початок Іліади і першу строфу Dies /гає12]. Це безпосередні чинники. Крім того, [ще існують] чинники, які в свідомості пробуджують слова, якщо ми їх розуміємо. Це асоційовані чинники. Інший приклад: ми оглядаємо картину, на якій бачимо лінії, кольори, контури, забарвлені яскравіше і темніше поверхні (наприклад, якщо це візерунок якогось килима). Іноді, однак, ці лінії мають якесь значення, ми дізнаємося, що тут зображеною є група дерев або людей. І це ще можна віднести до безпосередніх чинників. Алє у цій групі дерев, що стоять над струмком при світлі місяця, проявляється увесь смуток осіннього пейзажу, якийсь зворушливий, меланхолійний настрій. Цього вже ми не бачимо на картині, але самі собі домислюємо; це те, що ця картина в нас пробуджує. Це асоційовані чинники.

Погляньмо, чи в музиці відбувається так само. Тож зупинімося спочатку на сфері того, що ми чуємо безпосередньо.

Отже, передусім ми чуємо звуки. Чи може нам подобатися якийсь звук, взятий сам по собі? Без сумніву, так. На це [є] незліченна кількість доказів поза музикою, у сфері значно ширшій, у сфері всього, що сприймає наше вухо. Скрегіт нігтя по стіні не є дуже приємним; чийсь голос є або приємний, або ні. Звук [одних] дзвонів може бути якийсь глухий, плаский, тарахкотючий, як розбитий горщик; інших – повний, заокруглений, звучний. ясна річ, що в музиці використовуються тільки такі звуки, які нам подобаються вже взяті самі по собі. В музиці слід дбати про те, щоб вони були чистими, щоб вони виразно звучали і дзвеніли; все мистецтво будови музичних інструментів полягає в уможливленні видобуття з інструмента самих лише приємних звуків. Скажімо, скрипки мають милозвучний тон, тобто гарний, приємний звук, який нам подобається. Той, хто не має (гарного) голосу, не вчиться співу, тому що його голос не відповідає якостям, необхідним у музиці, він не має достатньо приємного звучання, не є гучним. Те, що ми називаємо повним, дзвінким звучанням, є певним тембром звуку; і цих тембрів звуку є величезна кількість і багатоманітність. Найгарніше забарвлені звуки і намагаються використовувати в музичних творах.

Отже, ми можемо з повним правом констатувати, що в музиці нам передусім подобаються самі звуки, якими ми користуємося в побудові своїх музичних творів.

Однак, наскільки просто констатувати цей факт, настільки й складно, якщо взагалі можливо, відповісти на питання, чому використовувані в музиці звуки нам подобаються. Видається, що тут ми стоїмо перед фактом, який не може бути пояснений. А якщо ми кинемо оком на суміжні галузі, то констатуємо таку саму безпорадність. Чому нам, наприклад, подобаються певні кольори? Наприклад, насичений, соковитий червоний колір як такий, котрий взагалі подобається нам набагато більше за якийсь блідий жовтий колір, якому знов-таки ми завжди віддаємо перевагу над якимось брудно-сірим!? Або чому нам взагалі подобається запах троянди, фіалки, але не подобається запах паленого волосся, протухлого яйця? Знаходяться різні відповіді на ці запитання. Утім, жодна з них не є задовільною, до кожної з них є численні застереження. Та зрештою завжди йдеться про те, що ми маємо вже таку організацію, за якої наші почуття так побудовані і сконструйовані, що одні кольори, голоси, звуки, запахи, смаки, дотики нам приємні, інші – неприємні, що одне ми любимо більше, інше – менше. І тому вподобання, що базується на будові та організації наших чуттів, ми називаємо чуттєвим вподобанням – тобто фізіологічним.

Отже, ми знаходимо в музиці передусім чуттєве вподобання в самих звуках, у приємному на слух звучанні. Це уподобання стосується не тільки одиничних, окремих звуків, а й гармонії. Деякі звуки [є] приємними, а деякі неприємними. Знов-таки [ми маємо] численні спроби з’ясування [цього стану речей]. Найновіші з цих спроб – це пояснення Штумпфа, що ґрунтуються на співзвучності й неспівзвучності певних звуків. Але без сумніву вподобання акордів за своєю суттю є так само чуттєвим уподобанням, як і вподобання одиничних звуків.

[3.]

Проте з часом, коли ми порівняємо між собою кілька різних звуків, кілька різних акордів, що йдуть один за одним, у нас з’являється вподобання дещо іншого виду. Спробуймо натиснути кілька разів на ту саму клавішу, той самий акорд. Це швидко нам набридне. Тепер візьмімо ту саму клавішу, і натискаймо на неї, змінюючи силу удару. Це вже не так нудно (так само, коли той самий звук ми поступово посилюємо). Схоже спостереження, коли чуємо монотонне звучання дзвонів і [?] [шум?], наприклад, вітру з різною, перемінною силою. Що нам тут більше подобається? Власне, ця перемінність, розмаїтість, різнорідність. І тут ми стикаємося з основним законом психічного життя, який існує не лише в сфері чуттів, а має своє застосування скрізь. УатіаНв йгігсіаі13. Розмаїтість нас радує – в життєвій і розумовій сфері (тембри [музичного] строю, [?]); одноманітність нас засмучує. Отже, якщо ми маємо послідовність різних звуків, різних акордів, то ми маємо урізноманітнення. Це урізноманітнення може стати дуже багатим, якщо поперемінно [йдуть] різні звуки й різні акорди, якщо також [ми маємо] звуки й акорди різних тембрів, різних інтенсивностей, різних тривалостей. Отже, поряд із чуттєвим уподобанням у самому звучанні ми маємо ще вподобання розмаїтості звучання. А чим ця розмаїтість є більшою, багатшою, повнішою, тим більшим є вподобання; тим більше [вона] містить несподіваних речей. Нині прихильністю до розмаїтості пояснюється факт, чому навіть акорди, самі по собі неприємні, так звані дисонанси, можуть мати застосування в музиці. Вони переривають одноманітність приємних нашому слуху звучань і є допустимими тільки в формі такої перерви, тобто, вони мусять бути «підготовленими» й «закінченими».

Чим більше урізноманітнення, тим більше вподобання! Але за однієї умови, важливої знов-таки не тільки в музиці, а й в усіх життєвих і розумових сферах. Найбільш урізноманітненою є поверхня, вкрита різнокольоровими плямами. Та все ж таки ми віддаємо перевагу якомусь кольоровому малюнку (якщо не брати до уваги спеціальні випадки). Це тому, що урізноманітнення спричинює деякий неспокій, тягне нас і туди і сюди, розсіює нашу увагу, стомлює і виснажує нас – ми втрачаємо панування над цим багатим на подробиці нагромадженням найрізноманітніших чинників. Приємно мати урізноманітнене заняття, але хто щомиті повинен робити щось інше, той зовсім не є захоплений цим приємним. Отож, поряд з усім розмаїттям і багатоманітністю потрібно, однак, щось, що ці різні чинники поєднає, що надасть їм певної однорідності, певного ладу, такої певної структури, щоб у них не загубитися. Цим чинником у поєднанні кольорів є якийсь малюнок, якась структура; в музиці, в мелодії [?] цим чинником є передусім ритм.

Ми маємо дуже сильну потребу в такому впорядкуванні розрізнених між собою вражень; тому навіть там, де враження даються без такої структури, ми самі, в своїй свідомості, ділимо їх на групи, привносячи в них ритм. (Показати на метрономі.)

Ритм сприяє тому, що розрізнена послідовність звуків чи акордів набуває певного зв’язку, що ті елементи, які звучать, поєднуються в певну цілісність, що в множині звуків й акордів з’являється якась структура, якийсь однорідний план. Бо всі ці звуки й акорди завдяки ритмові розпадаються на певні групи, на так звані такти, які за звучанням можуть і повинні між собою дуже різнитися, але ритмічно вони побудовані однаково.

Звичайно, ритм також підлягає урізноманітненню; жодний такт не будується так само, як інші, але всі вони мають ту саму засадничу форму (той самий метр). У такий спосіб мелодія, яка привносить у музику розмаїтість, завдяки ритмові отримує однорідність; у такий спосіб у ритмічній мелодії ми маємо те, що нам взагалі всюди і завжди подобається, а саме урізноманітнену однорідність, однорідність в урізноманітненні. Тобто один із загальних принципів естетичного уподобання – це вже не чуттєве, а естетичне уподобання, що ґрунтується на співвідношеннях. І ми знаємо, що мірою зростання багатоманітності виникає ще сильніша потреба з’єднати її в однорідну цілісність, щоб вона нам подобалася.

Утім ритм, який ділить мелодію на такти, тим самим не тільки надає звукам певної однорідності, а й водночас загрожує розірванням однорідності в іншому напрямі. Йдеться про те, що завдяки ритмові мелодія розпадається на такти; звуки, що належать до одного такту, вміщуються тим самим у певні рамки, утворюючи певну однорідну цілісність. А окремі такти? Вони, усі різні, тепер стоять поряд, ідуть один за одним. Ритм справді їх об’єднує, але чим довший ряд тактів, тим складніше їх об’єднати: набігає потік, хвиля тактів – і ми не можемо вже їх схопити в одну цілість! Тепер такти нас заполонюють так само, як перед цим звуки.

Але на це є рада, і якщо ряд тактів, що йдуть один за одним, має нам подобатися, ми повинні прислухатися до неї. Тобто ми повинні так будувати такти, щоб кілька тактів разом створювали знов-таки одну цілісність вищого порядку, а цілісності вищого порядку – знов-таки цілісності ще вищого порядку, (демонстрація на прикладі Cake-walk [Дебюссі?], Sirenenmotiv [?] [зі симфонічної поеми Дебюссі], лицар сонця [?]). У такий спосіб всі ці такти є зведені до певної єдності, зібрані разом, і це нам завжди і всюди подобається. У такий спосіб виникають так звані музичні фрази, потім музичні фрагменти і т. д. – і в результаті окрема наука [про ці цілісності], наука про музичні форми. (Соната, менует, вальс.) У всіх цих цілісностях, починаючи від музичної фрази, подобається нам власне те, що це – єдине ціле, складене з розмаїтих елементів; і подобається нам [оминаючи чуттєве вподобання самих звуків] все те, що увиразнює ця єдність, а разом із нею і різнорідність. Наприклад, симетрія двох фраз (Симфонія Гайдна «Mit dem Paukenschlag»), далі аналогія (Cake-walk).

У такий спосіб може утворитися величезна багатоманітність послідовності звуків і тактів, проте тут не буде безмежного роздолля, а буде певна однорідність, певна цілісність («нескінченна мелодія» Ваґнера, те саме у Ліста).

Усе те, що до цього було сказано, стосувалося одноголосної ритмічної мелодії. Ми побачили, яка тут є велика кількість речей, які нам подобаються чи то з позицій чисто чуттєвих, чи то на підставі певних загальних законів психічного життя. Але ми ще не вичерпали всіх безпосередніх чинників.

З гармонією, з багатоголоссям, додається новий чинник, який рівною мірою викликає як чуттєве вподобання, так і урізноманітнення. Уже сама зміна одно- і двоголосся, дво- і триголосся, динамічне відтінення, виведення різних голосів у різних тембрах ([на] різних інструментах, змішаний хор), різні ритми, [все це] дає нечувану багатоманітність. Далі [додається] величезна кількість співвідношень двох голосів (паралельний рух, [?]). І знову консонанс (співзвучність) поєднує їх в одну цілісність і все це є тим, що поєднує такти, фрази, музичні фрагменти.

Отож, те, що ми безпосередньо чуємо, уявляється нам як багата, взята в рамки тканина звуків, яка доходь до наших вух. Ця однорідна багатоманітність нам подобається; наша свідомість любить усякі можливі комбінування, схоплення зв’язків і відношень, особливо між чинниками, які вже самі по собі є приємними. І тут [є] ще одна річ. Цілісність розкривається перед нами тільки поступово, звідси певне напруження зацікавленості, очікування несподіванки (модуляція з des на f), які нас задовольняють; отож, тут [додається] новий чинник уподобання (ритмічне, мелодійне, гармонійне, динамічне напруження).

[4.]14

Але це не все, що нам подобається в музиці; наразі ми розглянули безпосередні чинники, а тепер перейдемо до опосередкованих.

Голос є рушійним чинником. Від сильного удару ми здригнемося, підскочимо. Звук також діє подібним чином. Акцентовані звуки «йдуть нога в ногу» [повторюємо такт головою]. Різні танцювальні ритми. Це приємна річ, яка вносить пожвавлення, наче реальний рух. Це знову-таки нам подобається. [Марш].

Рух є водночас вираженням почуттів. Пригнічення, сум – у повільних рухах, радість, веселість – у прискорених. Отже, ритм і темп нагадують нам такі почуття – поряд із грою звуків у вухах відбувається гра почуттів у душі. Поважність, величність, спокій і лагідність, пожвавлення. Зміни почуттів.

Динаміка звуків також нагадує нам динаміку почуттів; наростання, спадання – заспокоєння (контраст, Похоронний марш Шопена).

Навіть деякі акорди, [наприклад] дисонанс [?], узгодженість і гармонія в переносному значенні. Мажор. Мінор. Навіть одиничні звуки: низькі [виражають] щось серйозне, високі – менш.

Сюди додаються також звуки, що нагадують людський голос. Крім того, музика може імітувати інші звуки: грім, шум морських хвиль, рух води (Мелузіна [Мендельсона?]).

Отож, музика викликає в нас цілий світ почуттів і думок – досить невизначених, але і ця внутрішня розмаїтість нам зазвичай подобається.

Часто також [це спрямовується] в конкретнішому напрямі: назва твору «програмовий путівник», текст, пісня, опера (слова і рухи; смисл). Утім, це вже не [є] чиста музика.

Отже, [існує] величезна кількість речей, які нам подобаються в музиці. А тим більше, що те, що нам так подобається, зовнішня гра звуків і внутрішня гра почуттів, по суті, аж ніяк нас не обходить. Життєві комбінації, перебіг почуттів у житті – це важка і зазвичай важлива річ. У мистецтві це дає нам повноту життя, рух, багатоманітність – але без реальності. І це, можливо, най-прекрасніше.

* * *

я вже не буду говорити про відношення музики до інших мистецтв, а лише завершу ремаркою: музика [є] найпоширенішим (потреба вираження) з усіх мистецтв: (1) її найбільше слухають, (2) її найбільше виконують. Алє існує небезпека її механізації.

Переклад з польської Ольги Гончаренко15

Чому знання – це сила?

Лекція на відкритті Публічних університетських лекцій у Львові 10 листопада 1912 року

Один із найбільших мудреців усіх часів, який жив у IV ст. до Різдва Христового в Греції, Аристотель, розпочинає одну зі своїх праць реченням: Pantes antropoi ton eidenai oregontai physei. Усі люди за своєю природою жадають знання – або іншими словами: кожна людина має вроджений потяг до знання. Це є однією із найвідоміших та найпоширеніших істин, і на кожному кроці ми зустрічаємо факти, які її підтверджують. Хлопчик, який розламує подаровану йому іграшку, щоб зазирнути досередини, перехожий, який побачивши збіговисько, сам приєднується до нього і втискається у натовп, аби побачити, що там сталося, юнак, який, затамувавши подих, читає повчальну книжку, щоб здобути найбага-тющі відомості, мандрівник, який вирушає, ризикуючи життям, у далекі та невідомі краї, аби вивідати таємницю їхнього укладу та населення, вчений, який зрікається усіх насолод життя і повністю віддається дослідженню обраних ним проблем, мудрець, який наодинці із собою, далеко від людей та світу, розмірковує про сутність буття – всі вони прагнуть знання. Вони хочуть досягнути знання, вони прагнуть дізнатися, чим є щось, яким воно є чи було, чому є таким, а не іншим. Вони всі хочуть заспокоїти свою цікавість, яка не дає їм спочити доти, доки вони не дізнаються про те, про що прагнуть дізнатися – цікавість, яка заспокоївшись в одному напрямку, звертається до іншого, невпинно наказуючи людині здобувати щораз нове знання. Ця цікавість часто буває дуже невибагливою, а інколи сягає найбез-донніших глибин і найвищих вершин, до яких людський розум взагалі здатний піднятися – але так чи інакше, чи йдеться про незначні чи про великі речі, у тій чи в іншій формі усі люди за своєю природою жадають знання.