Вибрані твори

Якщо ми пам’ятаємо про умову, котра повинна виконуватися з метою прокладання шляху до визнання аксіоми, тоді й другий аргумент еволюціоністів втрачає свою силу, якою завдячував тільки приховуванню такої дрібнички, котра, однак, є важливою частиною факту, про який ми говоримо. Адже ця умова знову відновлює цілковиту подібність між теоретичними судженнями та моральним оцінюванням, подібність, котра виглядала порушеною фактом, який еволюціоністи описали неточно. Важко не помітити, що й етичні за змістом аксіоми також можуть визнаватися, якщо в нас самих будуть усунені приховані перешкоди. А якщо у сфері відмінності істини від хиби цією перешкодою була відсутність відповідних абстрактних понять, то на ґрунті розрізнення зла і добра такою перешкодою є відсутність відповідних почуттів. Позаяк незрівнянно важче розбудити в комусь такі почуття, яких він не має, аніж схилити його до створення певних абстрактних понять, то з цього можна виснувати, що етичні аксіоми визнати складніше, аніж теоретичні аксіоми. Для визнання основних етичних вимог слушними необхідна певна інтелектуальна зрілість. Людина без освіти й дитина приймають твердження, котрих не можуть зрозуміти, на основі поваги до того, хто ці твердження висловлює; а моральні норми теж мають ґрунтуватися на повазі до того, хто їх виголошує доти, доки людина не буде готовою, на основі відповідних почуттів, визнати істинність виголошених аксіом, що становлять принципи моральної поведінки. Вишкіл розуму полягає у створенні понять, необхідних для усвідомлення певних засадничих істин і вивчення засобів виведення невідомих ще істин на основі засадничих істин; а формування характеру, надміру занедбуване, прагне до розвитку почуттів, необхідних для визнання моральних принципів і для виведення з цих принципів правил поведінки в повсякденних ситуаціях. Формування характеру є набагато складнішим за вишкіл розуму, з огляду на це більше людей усвідомлює теоретичні принципи, аніж етичні принципи, тому маємо більше людей розумних, аніж моральних, а вченість прославляють значно більше, аніж чесність – на жаль!

Алє що перешкоди, які унеможливлюють визнання етичних принципів, є справді більшими від перешкод, які протидіють визнанню теоретичних аксіом, доводить спосіб, у який розвивається кожна дитина. Немає потреби багато казати про те, що дитина значно раніше засвоює абстрактні поняття, аніж почуття, які ведуть її до визнання моральних принципів. Скільки ж то треба часу, щоб виховати в людини почуття вдячності, а скільки є людей, які за все своє життя не можуть виховати в собі це почуття. Отже, чи потрібно дивуватися тому, що такі люди не визнають найочевидніших етичних принципів? А оскільки, як навчають природничі науки, розвиток кожного індивіда є віддзеркаленням розвитку всього роду, до якого людина належить, то легко зрозуміти чому все людство, яке за рівнем розумового розвитку знаходиться відносно високо, з позиції розвитку моральних почуттів ще повинно досягти набагато вищого рівня. Інакше і не може бути, бо ж нам відомо, як у кожної окремої людини інтелектуальний розвиток значно випереджає її етичний розвиток.

* * *

Коротко повторимо наші міркування. Аби довести, що не існує загальних та завжди обов’язкових етичних принципів, еволюціоністи покликаються на два види фактів. По-перше, вони стверджують, що зовсім немає згоди щодо етичних принципів і правил, кожен народ має інший погляд на це питання. Але я показав, що відсутність згоди щодо відповіді, котру слід дати на яке-небудь питання, не є доказом того, що такої відповіді немає, а лишень показує, що правильна відповідь нам не відома або ми не вміємо переконати інших в її правильності. Якщо ми запитаємо вчених, скільки є зірок на небі чи якими були первісні оселі арійців, то почуємо найрізноманітніші відповіді, але не через те, що, ймовірно, кількість зірок не є визначена, чи, можливо, первісних осель наших пращурів не було ні тут, ні там, а тому, що наука та засоби дослідження ще недостатньо розвинені, щоб дати переконливі відповіді на ці питання. Відповідь існує, і правильною є тільки одна-однісінька відповідь; та ми тієї відповіді ще не знаємо. Тому відсутність загальної згоди щодо моральних істин зовсім не може бути доказом того, що такі істини не існують.

Другим фактом, на який покликаються етичні еволюціоністи, є та обставина, що в царині етики начебто немає визнаних усіма аксіом, які би могли слугувати основою для виведення загальних принципів поведінки. Проте ми переконалися, що навіть теоретичні аксіоми не бувають безумовно визнані, а тільки тоді, коли будуть усунені певні перешкоди, які унеможливлюють це визнання. У сфері теоретичних аксіом такою перешкодою є відсутність абстрактних понять, наслідком чого є недостатньо розвинений розум, а в сфері етичних аксіом перешкодою є брак певних почуттів, і як наслідок – недостатньо розвинене сумління. А позаяк почуття прищепити значно важче, ніж сформувати абстрактні поняття, позаяк розвиток людського сумління потребує більше часу, ніж розвиток інтелекту, тож легко зрозуміти, чому кількість визнаних аксіом і кількість тих, хто їх усвідомлює, є такою малою для тверджень морального змісту відносно теоретичних тверджень.

У такий спосіб усунена дилема між теорією еволюції та абсолютною етикою. Ніхто не народжується зі сформованою етичною системою, так само, як ніхто не приходить у світ зі сформованою системою логіки в голові. Алє кожна людина наділена первинними зародками розуму і сумління. а від оточення, від умов її життя, від найрізноманітніших обставин залежить, чи будуть і до якого рівня будуть розвинені ці зародки. Чим далі просувається шляхом цього розвитку людство та кожен його представник, тим більшим буде запас істин, як теоретичних, так і моральних, які пізнає.

Отож, між теорією еволюції та абсолютною етикою зовсім немає суперечності. Навпаки, теорія еволюції чудово пояснює, чому абсолютна етика, якщо вже існує, не завжди та не всюди буває визнаною. Помилка еволюційної етики полягає в тому, що вона наказує розвиватися моральним істинам, що є недоречно; адже істина завжди є та сама, вона не змінюється і не розвивається. якщо істиною є те, що Міцкевич народився в 1798 р., якщо є істиною те, що ближнього треба любити, якщо є істиною, що симфонії Бетговена прекрасні, тоді ці істини завжди й усюди є істинами. Не істини проходять різні ступені розвитку так, що сьогодні є істиною одне, а завтра – інше, а тільки людство змінюється, розвивається з погляду розуму, сумління та естетичного смаку, і зрештою щораз більше позбувається помилок і щоразу приходить до відкриття все нових, невідомих йому до цього віковічних істин. І до того самого рівня розвиваються науки, зайняті відкриттям, формулюванням і обґрунтуванням цих істин. Людство підлягає законам еволюції, його витвори підлягають їм також; але еволюцію ніколи не можна застосовувати до речей, які не залежні від людства. Бо коли б людство, або щось на нього подібне, не існувало, все-таки, окрім того, було б істиною, що два помножити на два – це чотири, що потрібно любити ближнього. Тільки ж тоді ці істини не висловлювалися б і не застосовувалися б на практиці.

Еволюційна етика доводить, що природознавці, які починають філософувати, роблять поспішні висновки. А якщо ще потрібний окремий аргумент на користь того, що філософія має право на існування навіть з огляду на величезний поступ природничих наук, якими дехто прагне замінити філософію, то таким аргументом можуть бути результати сьогоднішнього розмірковування. Аджє ніхто не заперечить ані важливості, ані високого рівня розвитку природничих наук, якого вони тепер досягли. Алє й з огляду на це, нам ще більше потрібна філософія, що не переставала б проголошувати давню істину: «Ne sutor ultra crepidam»8.

Переклад з польської Маркіяна Боднарчука

Чи людина завжди чинить егоїстично?9

Часто можна в щоденній розмові, як і в більш чи менш поважних книгах, натрапити на твердження, що єдиним рушієм людських учинків був егоїзм, тобто людина все, що вчиняє, робить з егоїстичних мотивів. Погляд цей висловив серед ін. Ларошфуко у своїх «Reflexions ou sentences et maximes morales» (1665)10. Він доводить, що навіть такі вчинки, котрі назагал виглядають як цілковита протилежність егоїзму, утім, по суті справи, є його проявом, оскільки людина просто не може вчиняти інакше, аніж з егоїстичних мотивів. Цей погляд, який стверджує, що людська діяльність у кінцевому підсумку має на меті власне задоволення, відомий під назвою психологічного гедонізму, на відміну від гедонізму етичного, тобто науки, яка стверджує, що людська діяльність повинна мати на меті власне задоволення.

Психологічний гедонізм, який не визнає в людині інших стимулів, окрім егоїстичних, на перший погляд, видається суперечливим щодо ряду усталених і майже всюди прийнятих понять. Адже ж говоримо про працю на благо інших і самопосвяту, про самозречення й альтруїзм! Що ж означають усі ці слова, якщо, по суті справи, людина є і мусить бути в усьому егоїстом? Ларошфуко, а також його давніші і сучасні прихильники мають на це готову відповідь. Вони наголошують, що працю на благо інших, присвяту тощо, уявно неегоїстичні явища, без жодних зусиль можна звести до егоїстичних імпульсів, якщо тільки точно з’ясувати, навіщо хтось присвячується чи працює заради інших. Отож чинить так, бо знаходить у цьому задоволення; коли б чинив інакше, зазнавав би докорів сумління, неспокою, моральних страждань; прагнучи уникнути цих неприємних почуттів, посвячує себе іншим, що його звільняє не тільки від прикрощів, а й водночас дає йому правдиву й тривалу насолоду. Вони запитують, чи мати піклувалась би про хвору дитину, якби у цьому не знаходила глибокого задоволення чи якби не передчувала, що, занедбавши дитину, вона сама собі спричинить неспокій? А чи хтось намагався б вирвати з пазурів смерті людину, котра тоне, наражаючи власне життя, коли б це не давало йому піднесеного задоволення і коли б не знав, що роль байдужого спостерігача була б для нього в таку хвилину просто болісною? Обставини справи такі ж самі в кожній схожій ситуації, тоді людина в усьому шукає власного задоволення та уникає для себе прикрощів; тому не можна сумніватися, що егоїзм є вагомим підґрунтям усякої людської діяльності.

Таке доведення насправді переконує багатьох, звідси й велика кількість отих, які згідно з Ларошфуко не вірять у «правдиву» посвяту і т. і., вбачаючи в ній лишень прихований егоїзм. Отож серед психологів і етиків, тобто серед людей, які найбільш компетентні в цьому питанні, згадана теорія сьогодні не має жодного прихильника. Детальніший її розгляд обґрунтовано вказує, що вона ґрунтується на подвійній помилці: перша з них термінологічна, а друга – предметна. Адже психологічний гедонізм не тільки довільно змінює значення поняття «егоїзм», а й понад те хибно представляє фактичний стан справ.

Чи ж правда, що кожен, хто шукає власного задоволення чи уникає власного страждання, заслуговує називатися егоїстом? Чи є егоїстом той, хто прагне звільнитися від зубного болю або винятково для власної приємності запалює добру сигару? Знаємо добре, що таким вчинкам бракує ознак егоїзму, що на те, аби певну поведінку затаврувати як егоїстичну, потрібне щось більше. Тому не кажемо про егоїзм, коли йдеться лише про чиюсь власну приємність або прикрість, лише тільки там, де власна приємність чи прикрість сполучається з чужою приємністю або прикрістю. Егоїстом називаємо людину, котра додає собі приємності безвідносно до того, чи окупить власну приємність чужою прикрістю, чи ні; хто шукає власної насолоди й не зважає на те, що умовою досягнення власного задоволення є невдоволення іншого, той є егоїстом. Це випливає зі самого визначення егоїзму, котрий є нічим іншим, як байдужістю до чужої приємності і, особливо, до прикрості. У тій байдужості до способу, в який гонитва за власним задоволенням впливає на інших, лежить суттєва ознака егоїзму.

Якби люди справді присвячували себе чомусь лише з огляду на приємність, яку їм це присвячення приносить, то ми б не могли назвати їхню поведінку егоїстичною, адже, шукаючи власної приємності, вони нікого не кривдять, нікого не позбавляють насолоди, нікому не завдають прикрощів. Оце щодо термінологічної сторони питання.

Однак припускаємо, що прихильники психологічного гедонізму мають слушність, вживаючи термін «егоїзм» на власний манер; зробімо їм цю тимчасову поступку і назвемо, як вони це роблять, егоїстичною кожну поведінку, мета якою досягнення чи збільшення власної приємності або усунення чи зменшення власних прикрощів, незважаючи на те, чи це спричиняє або не спричиняє кривду іншим людям. Отож, навіть і в такому разі теорія Ларошфуко не зможе встояти. Адже спростовують їй беззаперечні психологічні факти.

Що ж означає, коли кажемо, що хтось намагається досягнути власного задоволення або усунення власного незадоволення? Це означає, що метою його вчинків є принесення собі задоволення або усунення незадоволення. Однак щоби щось могло бути метою нашої поведінки, ми змушені у мить, коли вирішимо певним чином діяти, про це поміркувати. Справа ж бо, котрої я не усвідомлюю, про яку не думаю, не може бути метою моїх вчинків, позаяк я не можу мати її на увазі, коли починаю діяти у певний спосіб. Запитаймо себе зараз, чи людина, яка рятує іншого від смерті, або мати, яка постановила чувати над дитиною замість піти на забаву, у мить прийняття рішення справді усвідомлює власне задоволення чи міркує про нього? У деяких випадках можливо так і є, однак чи є так завжди? Кожен визнає, що так не мусить бути, і кожен зможе це підтвердити взятими з власного досвіду прикладами. Коли, наприклад, купуємо дорогій для нас людині подарунок, чи ж думаємо ми тоді про приємність, яку відчуватимемо, коли подаруємо його і, тим самим, принесемо цій особі радість? А позаяк у цьому разі не думаємо про власну приємність, не може вона бути метою, котру ми маємо на увазі, купуючи для когось подарунок. Нашою метою в цьому та всіх схожих випадках є дарування приємності іншому, а в наведених раніше прикладах – порятунок чийогось життя або (як у прикладі з матір’ю) оберігання когось від шкоди тощо. Ці речі маються на увазі, коли кидаємося у воду, щоб врятувати того, хто тоне, чи вирішуємо піклуватися про дитину. А позаяк нашою метою не є власне задоволення, такі вчинки не можна назвати егоїстичними, навіть якщо б ми пристали на помилкове, надто широке, визначення егоїзму, прийняте в психологічному гедонізмі.

Погляд Ларошфуко не може тоді встояти перед силою фактів, які можна перевірити на досвіді. Просто є неправдою, що єдина мета людських учинків – це збільшення власного задоволення чи зменшення власного незадоволення. Існують ще й інші численні цілі людських учинків, і навіть тоді, коли ми прагнемо збільшення власного задоволення чи зменшення власного незадоволення, то ми не обов’язково чинимо егоїстично.

З огляду на це можна дивуватися, як теорія Ларошфуко і колись, і сьогодні, змогла привернути стільки прихильників. Однак, по суті, в цьому немає нічого дивного. Парадоксальні погляди приваблюють нас самі по собі, а своєю парадоксальністю приглушують голос тверезої критики. Вони чинять це тим легше, чим сильніші омани вдається за ними виповісти, а за психологічним гедонізмом насправді криються надто оманливі ілюзії.

Перша з них тримається на факті, що вчинки справді неего-їстичні є чимось дуже рідкісним. Так часто ми переконуємося, що особи, котрих ми вважали шляхетними чи принаймні звичайними альтруїстами, є, по суті справи, егоїстами, що легко можна піддатися спокусі надто поспішного узагальнення і погляд, котрий знайшов підтвердження у певних випадках, поширити на кожен без винятку людський вчинок.

Але є ще й друга, набагато важливіша причина, яка пояснює нам поширення психологічного гедонізму. Цією причиною є поверховий аналіз тих психічних чинників, які поєднуються з нашими рішеннями й вчинками. Поверховість ця призводить до того, що береться щось постійно суміжне до наших учинків, як основна чи єдина їхня причина. А йдеться про таке.

Прямуючи до якоїсь мети, ми зазнаємо приємного відчуття, якщо нам вдалося її досягти, або ж відчуваємо прикрість, коли наше прагнення виявилося безрезультатним. І не тільки так є, але й ми знаємо, що так є. Отже, знаємо, що, досягаючи певної мети, ми відчуваємо приємність. Це випливає зі самої суті цілей наших учинків, адже метою для нас може бути лишень щось таке, що нам зовсім не є байдужим. Ніхто ж не прагне здійснити речі, від якої йому ні холодно, ні жарко, існування чи відсутність якої не викликає жодних почуттів. Отож, приємність постійно супроводжує досягнення наших цілей, а прикрість – їхню нездійсненість. Алє та приємність, що пробуджується у нас тільки-но досягнемо певної мети і про яку ми знаємо, що вона у мить досягнення мети проявиться, сама не є метою, а тільки явищем, що виникає одночасно з досягненням мети. Той, хто рятує іншому життя, зазнає відчутного задоволення, коли його зусилля увінчаються вдалим результатом: якби йому було байдуже, загине той, хто тоне, чи ні, він зовсім не прагнув би його рятувати, але це задоволення не є метою вчинку, а тільки явищем, що неминуче супроводжує його вчинки чи досягнення мети. Той, хто, як і психологічний гедонізм, робить із супровідного явища, котре є при кожному прагненні, мету прагнення, чинить так само, якби казав: «я зустрічаю певну особу, яка на прогулянку завжди бере ціпок. Цей ціпок їй необхідний, оскільки вона так сильно кульгає, що без нього не може йти. Тому ходить на прогулянку, щоби брати ціпок». Кожен розуміє недоречність такого вислову. Однак психологічний гедонізм не стверджує чогось інакшого. Так само, як застосування ціпка є для тієї особи необхідною умовою, що уможливлює їй прогулянку, але не є її метою, так і приємність, що зазнається завдяки досягненню певної мети, є необхідною умовою всякого стремління, але сама не є метою останнього. Це зовсім не виключає того, що хтось у своїх вчинках справді має на меті власну приємність; так само і те, що є достатньо людей, котрі виходять на прогулянку лишень для того, щоби похизуватися новим ціпком.

Оце основне джерело, з якого теорія загального егоїзму черпає ілюзії слушності; однак це – як ми бачили, лишень ілюзії. По суті справи, психологічний гедонізм є тільки майстерно сплетеною софістикою, тим небезпечнішою, що, відкидаючи можливість безкорисливої діяльності, вона може наперед знеохочувати слабкі характери до будь-яких зусиль у цьому напрямі.

Переклад з польської Маркіяна БоднарчукаПрим. перекл.

Песимізм і оптимізм

Сьогодні багато говорять про песимізм. Про оптимізм менше. Бо здається, що песимізм належить до реалій наших часів. Твори модерністських поетів бувають зазвичай налаштованими на песимістичну ноту, але й поза поезією песимізму достатньо в теперішньому світі. Останнім часом швидке зростання кількості самогубств також приписують щораз більшому поширенню песимізму, і часом можна почути скаргу, що песимізм заразив собою навіть молодь, відмінною рисою якої раніше, безперечно, був усе-таки палкий оптимізм.

Але хоча багато говорять про песимізм, мало хто зумів би дати стислу та ясну відповідь на питання, чим власне він є. Це достатньо звична ситуація, коли докладне значення певних гасел, деяких затертих, загальноприйнятих слів, найменше вміють пояснити собі ті, хто з цими гаслами найбільше й найголосніше воює. Така неясність думки проявляється найчастіше тоді, коли певне слово має кілька схожих, але все-таки відмінних значень, як це власне і відбувається з песимізмом.

Аджє слова «песимізм» і «оптимізм» мають подвійне значення: ми розрізняємо ці два значення, кажучи про теоретичний і практичний песимізм, а також про теоретичний і практичний оптимізм. Під теоретичним песимізмом ми розуміємо переконання, що на світі є більше зла, ніж добра, більше є страждання, аніж щастя, більше незадоволення, аніж задоволення. Теоретичний оптимізм стверджує протилежне, а саме, що більше у світі є добра, аніж зла, більше щастя, ніж страждання, більше задоволення, аніж незадоволення.

На чиєму боці істина? Чи на боці песимістів, чи на боці оптимістів? Одні й другі вперто відстоюють свою точку зору. Песимісти вказують на велику кількість страждань, через які проходить кожна людина на своєму шляху від колиски до домовини. Вони нагадують про численні зусилля та клопоти, які мусить взяти на себе людина, прагнучи забезпечити своє існування, підкреслюють, що на кожному кроці ми мусимо відмовляти собі у багатьох задоволеннях і навіть часто у речах, які покликані підтримувати здоров’я або сприяти розвитку наших духовних потреб, і, перелічивши цілу низку нещасть та невдач, яких зазнає людина, завершують думкою про те, що для людини краще б було зовсім не народилася, а якщо вже й народилася, то краще їй якнайшвидше зійшла до темних воріт Гадесу. Адже задоволень, яких може зазнати людина за життя, так мало, так небагато, й зазвичай вони здобуті таким великим зусиллям, що не варто за ними ганятися, і що жодною мірою вони не можуть стати винагородою за людські страждання.

Не менш завзятіше відстоюють свій погляд теоретичні оптимісти. Вони кажуть, що вже саме життя є великим задоволенням. Щоправда, не бракує в ньому й страждань та нездійсненних бажань, але там, де є світло, не може не бути тіні; там, де є приємні речі, не може не бути речей неприємних. Це не повинно нас засмучувати, тим більше, що насолод у житті так багато і вони такі великі! Скільки ж насолоди приносить нам краса природи! Скільки миттєвостей справжнього захоплення ми переживаємо завдяки мистецтву! Але і поза красою є багато, неймовірно багато речей, які приносять нам незчисленні задоволення. Дружба і кохання, праця для народу і людства, та сповнена самовіданності діяльність, спрямована на їх здійснення – чи ж це не є джерела великих і тривалих насолод? Що ж порівняно з ними означають тимчасові неприємності, тим більше, що зазнавши їх, можна запастися більшим терпінням? Воістину прекрасним є світ і варто в ньому жити.

У цей та подібний спосіб вже тисячу років сперечаються між собою теоретичні песимісти та оптимісти, і досі суперечка між ними не вщухає. Нічого дивного в цьому немає, бо суперечка ця не може бути вирішеною; тому й питання, чи істина на боці теоретичних песимістів, чи оптимістів, є питанням цілковито безплідним. Неважко довести, що це дійсно так.

Адже задоволення і незадоволення існують лише постільки, поскільки їх хтось зазнає, тому слід би, бажаючи вирішити суперечку між теоретичним песимізмом та оптимізмом, знати, чого люди зазнають більше: задоволення чи незадоволення. А бажаючи знати, чи люди зазнають більше задоволення чи незадоволення, треба було б спочатку з’ясувати, що відбувається з кожною людиною. Тим часом кожен може легко переконатися, що це неможливо. Ми оминемо ті виняткові випадки людей дуже щасливих і людей, яких на кожному кроці переслідує нещастя, і запитаємо себе: «Чи мали ми в житті більше приємних чи неприємних моментів?» І йдеться не лише про кількість цих приємних і неприємних моментів, а й про те, чи було в моєму житті більше пережито незадоволення чи задоволення. Словом, слід би провести точну статистику приємних і неприємних моментів, враховуючи при цьому також ступінь задоволення і незадоволення.

Це завдання виконати неможливо. Бо, припустімо, якби навіть вдалося підрахувати приємні та неприємні моменти, які кожен з нас пережив (а це вже неможливо зробити хоча б щодо перших років дитинства), то все ж не вдалося б нам ніколи визначити, чи було зазнано більше задоволення чи незадоволення. Ми не маємо жодної міри щодо цього. Чи хтось відважиться сказати щось про те, чи більшим є горе, спричинене смертю дорогого нам брата, чи задоволення, спричинене відомістю про те, що брат не помер, і що вістка про його смерть була помилковою? Отож, немає мови про те, щоб можна було справді коли-небудь вирішити суперечку між теоретичним песимізмом і оптимізмом; якщо хтось стверджує, що на світі є більше незадоволення, аніж задоволення, а інші кажуть протилежне, тоді обидва висловлені твердження є голослівними, і жодне з них неможливо переконливо обґрунтувати.

Але є ще інший песимізм та оптимізм, який називають практичним. Те, що таке практичний песимізм і оптимізм, легко пояснити за допомогою відомого афоризму: песимізм бачить все у чорних кольорах, а оптимізм – у рожевих. Це означає, що практичний песимізм схильний до вбачання в усьому радше негативного, аніж позитивного, до переоцінки цього негативного і до недооцінки позитивного. Песиміст у практичному значенні вважає людей радше злими, аніж добрими, не вірить у здійснення своїх бажань, не довіряє своїм власним силам і здібностям, убачає на кожному кроці перешкоди й невдачі. Практичний оптиміст, навпаки, вбачає в людях ангелів; він переконаний, що зуміє реалізувати свої плани, дуже впевнений у собі, вірить у себе і є тієї думки, що йому вдасться все, що б він не забажав здійснити. Песиміст буває буркотуном, підозрілим, натомість оптиміст весело дивиться на світ і всім довіряє.

Такими є практичні песимізм та оптимізм. І знову можна запитати: на чиєму боці істина? Але і тут не можна відповісти на це питання, хоча й з інших причин, до вбачання в усьому радше негативного, аніж позитивного, до переоцінки цього негативного і до недооцінки позитивного у теоретичному песимізмі та оптимізмі. Тому що практичний песимізм і оптимізм є наслідком почасти настрою, почасти особистого досвіду. Людина, яка зазнала в житті багато розчарувань, довірливістю якої скористалися, легко перетвориться на практичного песиміста, особливо, якщо у неї вже був похмурий настрій, що пасує більше для прикрих почуттів, ніж для приємних. Натомість людина, якій завжди щастило у житті, яка завжди мала справу лише із людьми порядними, сповідуватиме практичний оптимізм, особливо, якщо природа наділила її здоров’ям і веселою вдачею. Але песиміст може відчувати речі, які спростовують його сумні прогнози, так само як і оптиміст може перебувати в стані, який суперечить його оптимістичним поглядам на світ і людей. Отже, не правий ані той, хто стверджує, що всі люди є злими і що він анітрохи не вірить людині, ані той, хто каже, що всі люди є бездоганними і що везіння супроводжує усі справи людей. Істина лежить, як завжди у таких випадках, посередині. Не можна відчувати до всіх виправдане недовір’я, але також складно довіряти кожному, якщо не хочеш бути використаним і на додачу висміяним. Про кожну людину слід судити зосібна, відповідно до її поведінки, але не можна на загал людей засуджувати або підносити до небес. Хто ж має вдачу, яка схиляє його до однієї із цих крайностей, той нехай з цією вдачею бореться, нехай намагається угамувати її нашіптування і нехай тверезо, а не крізь призму своєї вдачі дивиться на світ та людей. Тоді він, щоправда, не буде ні песимістом, ні оптимістом, а розумною людиною, яка в міру сил бачитиме світ і людей такими, якими вони є насправді.