Вибрані твори

З такого поняття вічності, єдино зрозумілого поняття, випливає, що між креаціонізмом і теорією передіснування виникає тільки позірна суперечність. якщо креаціонізм стверджує, що Бог кожну душу створює в мить, коли певний зародок людського тіла досягнув відповідного рівня розвитку, він висловлюється про творчий акт Бога так, ніби говорить про людські дії, які відбуваються в часі, раніше чи пізніше. Він переносить властивість створеного предмета, душі, яка в поєднанні з тілом підпадає під категорію часу, на дію творення. Так само ми кажемо, наприклад, про митця, що він пластично відтворив якусь групу. Алє, власне кажучи, пластичність є ознакою не дії відтворення, а відтвореного предмета. Тож ми повинні казати про те, що митець відтворив пластичну групу. Також ми повинні казати, що Бог створив душу, котра в ту мить, коли зародок тіла досягнув певного розвитку, починає діяти та проявлятися у спосіб доступний для часового окреслення. Тоді ми нічого не скажемо про те, коли душа була створена; і правильно, бо створення душі, як акт Бога, не відбувається тієї чи іншої миті, а вічно, тобто в такий спосіб, що його не можна визначити за допомогою часових окреслень.

Алє теорія про передіснування нічого іншого не стверджує. Навчаючи, що душі існують вічно, вона схиляється насамперед до переконання, що їхнє виникнення не можна пояснити за допомогою природних сил. З цим погоджується і креаціонізм. А різниця між цими двома напрямами полягає лише в тому, що теорія передіснування подає це знання лише негативно, тоді як креаціонізм доповнює його позитивним твердженням, кажучи, що душі, які не можуть виникнути внаслідок дії природних сил, завдячують своїм існуванням, так само як і матерія, творчому акту Бога. Таким чином між креаціонізмом і теорією передісну-вання немає суперечності; ця суперечність виникає лише тоді, якщо креаціонізм починає застосовувати до цього творчого акту Бога міру, котру він запозичує з людської діяльності, якщо він починає запитувати, коли Бог створює душу. Ставити таке питання означає заперечувати вічність Бога.

Ми наближаємося до мети. Ми побачили, що з численних теорій, які стосуються людської душі, залишитися можуть лише ті, які, по-перше, не заперечують її існування як суб’єкта наших психічних явищ, а по-друге, не припускають, ніби цей суб’єкт складається з частин. Філософія більше нічого не може сказати про суб’єкт. І тому ми також не знаємо, чи нам треба йти за спіритуалізмом, за монадологією чи за дуалізмом. Але ми знаємо, що цей суб’єкт, наше «я», оскільки є одиничним, не може бути наслідком дій природних сил, що він не може виникнути за умов, за яких виникають витвори хімічних, механічних, біологічних та інших сил, а отже, так само як неподільні частки тілесного світу, є вічним. Різниця між теорією передіснування і креаціонізмом, належним чином зрозумілим, на це переконання не впливає. Тож те, що є вічним, не має в часі ні початку, ні кінця. Душа, через те що вона вічна, є безсмертною.

* * *

Тож твердження, нібито проблема безсмертя була вже давно вирішена, не позбавлене слушності. І вирішив її Платон, а все, що стосовно цього було зроблено пізніше, спричинилося, можливо, до точнішого формулювання тої чи іншої частини доведення, але не змінило основного напрямку розмірковування. Проти безсмертя наводяться численні закиди; щоправда, в цій розвідці я не розглядав жодного з них. Але я не маю обов’язку захищатися від закидів, які робляться проти результату якогось дослідження, а саме дослідження зоставляють неторканим. Нехай противники безсмертя вкажуть мені на помилку у виведенні, у шляху, яким ми дійшли до переконання щодо безсмертя, замість того, аби кричати, що душа з тих чи інших причин має бути смертною. Наукова критика не повинна критикувати результатів дослідження, а лише шлях, який привів до цих результатів.

А оскільки шлях у нашому випадку є зрозумілим, оскільки висновки виводяться суто логічним способом із безсумнівних фактів, то ті, котрим безсмертя не на руку, волають, що душа є смертна або, що душі не існує. Доки вони висуватимуть лише позірні докази того, що душа смертна, доки вони не нададуть доказу, що у доведення безсмертя вкралася помилка, доти матимемо право на них не зважати. Доки нас хтось не переконає, що ми йшли не тим шляхом, доти віритимемо, що ми не зійшли на манівці та не схибили.

Переклад з польської Ігоря Карівця

Етика і теорія еволюції

Теорія еволюції давніша за Чарльза Дарвіна. Думку, що всі види та роди органічних істот, котрі тепер населяють Землю, є чимось сталим, незмінним, та що вони не переходять одне в одного, цю думку, рішуче захищену Кюв’є, декотрі вчені піддавали сумніву вже в минулому столітті, а серед них і дідусь Чарльза Дарвіна, Еразм, який у праці «Zoonomia, or the laws of organic life» (1794—1798) запропонував цілісну систему походження видів. Його погляди запозичив Жан Ламарк, що засвідчує зміст праці, виданої під назвою «Zoologie philosophigue» (1809). Але обидва ці вчені не мали значного впливу навіть серед природознавців. Не зважалося на їхні ідеї, правдоподібність яких вони не змогли довести. Вдалося це тільки Чарльзові Дарвіну. Отож, його науковим досягненням і заслугою є не висловлення думки про походження видів, а тільки висунення гіпотез, на підставі яких походження видів зі здогадок оформилося в теорію, над якою потрібно задуматися, причому зовсім не виключено, що гіпотези Чарльза Дарвіна виявляться – деякі стверджують, що вже виявилися – недостатніми, щоб захистити теорію еволюції та що походження видів доведеться пояснювати за допомогою інших гіпотез.

Усе ж таки праці Чарльза Дарвіна вплинули так, що теорія еволюції в природничих науках рішуче перемогла, а ті природознавці, котрі, як Вайсман, опонують Дарвіну, принаймні не заперечують еволюції, лише вважають, що спосіб, у який Дарвін її пояснює, є недостатнім.

Водночас вплив теорії еволюції не обмежився тільки самими природничими науками. Сам Дарвін почав пристосовувати її до світу свідомості, а Герберт Спенсер у своїй системі філософії окреслив перший самобутній погляд на вияви духовного життя з еволюційного погляду. Цей напрям найвиразніше проявляється передусім у психології, а поряд із нею в жодній галузі філософії він не викликав стільки нових поглядів, як в етиці.

Щоправда, вже давно стверджувалося, що моральні приписи є справою пустої умовності або наслідком суспільного устрою. Грецькі софісти й скептики охоче хизувалися таким твердженням, покликаючись на різнорідність і змінність етичних поглядів у різних народів та в різні епохи. Але лише дарвінізм уможливив надання цьому погляду певного наукового характеру, тільки дарвінізм дав змогу підпорядкувати загальнішим принципам відомі вже стародавнім мислителям факти, вбачаючи в них не лише поодинокий вияв дієвого в цілому світі закону еволюції.

Не дивно, що перенесення принципу еволюції до царини моральних поглядів спричинило багато галасу й чимало побоювань. Кричали, отже, чи повинна бути необхідною змінність суджень про те, що є погане, а що є добре? Чи відмінність між моральними і неморальними вчинками має залишатися і бути відносною? Адже тоді руйнується вся етика, тоді втрачається усяка норма діяльності й нам невідомо, що потрібно чинити, а чого уникати!

І поміж філософів виник новий поділ. Одні й надалі стверджують, що почуття обов’язку, розрізняння злого та доброго, потяги моральної природи закладені в людстві як такому, становлячи апріорне ядро його інтелектуального укладу. Інші оголошують про нову науку, згідно з якою сумління, альтруїстичні почуття, етичні переконання є результатом статевого добору та інших чинників, котрі спричинюють еволюцію, як і особлива будова тварин. Моральною, на їхній погляд, є кожна дія, яка сприяє збереженню власного життя та збереженню виду, до якого належать, і водночас створює такі умови за яких згадані дії окремих індивідів не спричиняють конфліктів.

Отже, кожному рівню розвитку, на якому в той час перебуває певна група людей, відповідає інша етика; адже племена дикунів, які живуть в інших умовах, аніж цивілізовані народи, якщо хочуть зберегти своє індивідуальне та суспільне існування, змушені чинити в інший спосіб, аніж люди, котрі знаходяться на вищому рівні розвитку. А ми, які пишаємося наявністю найвищої етики, етики Христової, тільки через те вважаємо її істинною етикою, що вказані нею дії найкраще відповідають умовам нашого існування. Прийде час, а на думку деяких цей час вже надходить, коли Христова етика буде змушена поступитися місцем для іншої етики, правила якої краще від євангельських узгоджуватимуться з новими умовами існування, до яких прагне вічно змінний світ і людство. Апостоли цієї нової етики живуть серед нас, а керує ними Ніцше.

Не підлягає сумніву, що існує основний факт, на який покликаються послідовники цієї «відносної» чи «прогресивістської» етики, факт, що етичні погляди є різними в різних народів і що навіть із плином часу вони змінюються в того чи іншого народу. є народи, в яких убивають старих і немічних, в яких ані крадій-ство, ані рабство в нікого не викликає докорів сумління. Етнологія та антропологія рясніють прикладами такого роду. Але щоб переконатися в цьому факті, не потрібно глибоких знань і далеких подорожей – достатньо відкрити очі й поспостерігати довкола себе. Охоплений своїми ідеями анархіст без вагання кидає бомбу в будівлю законодавчого органу і цілком переконаний, що здійснив чин, за який майбутні покоління його прославлятимуть. В Європі є люди, котрі без найменшого вагання використовують складне становище ближнього, збагачуючись його працею, а зробивши його передчасно калікою, висунувши надто високі вимоги, віддають його на поталу злиднів і голодної смерті. Не бракує і серед «порядних» людей тих, хто позбавляє жінок і дітей опікуна та годувальника, коли той не може оплатити суму, котру програв у карти, бо так наказує «честь», а сумління мовчить. Яка безодня відділяє їх від тих, котрі мають стільки моральної сили пробачати від щирого серця тому, хто їх ображає чи обмовляє, справедливо ділитися прибутком з тими, хто їм допоміг отримати його, і щоб радше погодилися бути покривдженими, аніж кривдити інших? Справді, в моральних поглядах серед нас самих виникають суперечності не менші, ніж між англійцем, який побожно святкує неділю, та негром-канібалом. І де ж тут шукати загальнообов’язкової та усіма визнаної етичної норми? Де ж є моральний закон, який би керував людством? Нічого, окрім індивідуальних уподобань, окрім спільних, освячених народом або кастою, звичаєм і традицією, правил поведінки, яким не можна чинити опір, не накликаючи на себе різноманітні неприємності, і за те їх поважають.

Оце наслідки, які, на думку еволюціоністів, випливають із порівняння їхньої теорії з фактами буденного життя. І ці наслідки важливі не стільки з теоретичного погляду, скільки з практичного, бо вони прирівнюються, по суті справи, до етичної анархії. Кому не до вподоби моральні приписи, на яких він виховувався та зростав, тому легко може видатися, що, проголошуючи відмінний моральний погляд, стає апостолом етики майбутнього. І не вважатиметься злочинцем, а генієм, і не забракне йому ані послідовників, ані теорій, які приглушуватимуть голос його сумління. Такі ситуації трапляються щоденно.

Дилема видається неминучою: потрібно або відмовитися від теорії еволюції, вважаючи її хибною, або зректися обов’язкової для всіх людей етики, вважаючи її марновірством і забобоном.

* * *

Спартанцям їхнє сумління вказувало, що вбиваючи слабких дітей, вони вчиняють добре; нам же сумління говорить, що кожен, хто свідомо стає причиною смерті дитини, чинить негідно. Ось це – сам факт, без додавання яких-небудь розмірковувань. Отож, які слід зробити висновки з цього факту? Не бажаючи наперед перебільшити справи, належить бути обережним. Сам по собі наведений факт не наштовхує нас на жодні висновки, бо тільки знаючи більше фактів, ми можемо поєднати їх у загальне твердження, що один і той самий вчинок одні вважають поганим, а інші – добрим. Але й оце загальне твердження не може бути підставою для подальших тверджень, адже, кажучи, наприклад, що етичні погляди мінливі та що стосовно них немає загальної згоди, ми тільки вживаємо різні слова, а повідомляємо те ж саме. Отож, сам факт нічого нам не говорить, окрім того, що люди на підставі якоїсь духовної влади, які зазвичай називають сумлінням або моральним почуттям, видають судження про різні вчинки, називаючи їх поганими або добрими, та що ці судження не є узгодженими між собою.

Важко не помітити такий же стан справ в іншій частині духовного життя. Естетичне відчуття, відчуття краси, притаманне китайцям, вподобало собі галасливе звучання бубнів і литавр, що є пострахом для європейського вуха. Європеєць же віднаходить вершину музичної краси у творах Баха чи Бетговена, Масканьї чи Ваґнера, Россіні чи Моцарта; і в Європі щодо цього питання погляди дуже різняться. Але наочною є аналогія між цими фактами з царини естетики та попередніми з етики. Не тільки коли йдеться про моральність і непристойність, а й коли мовиться про красу й потворність, люди видають судження, ґрунтуючись на духовній здатності, називаючи її в цьому разі відчуттям краси, естетичним чуттям чи смаком, і про ту саму річ китаєць каже, що вона гарна, а європеєць, – що потворна.

Подібність між етичними та естетичними судженнями настільки помітна, що на неї вже давно звернули увагу. а при тім переважно, хоча й не завжди, не помічали, що існує ще одна сфера явищ, які за своїм характером подібні до них. Поряд із протилежністю добра і зла, краси і потворності існує протилежність між істинним і хибним. Подібність тут цілковита. Спартанець називав добром убивство слабких дітей, а ми це вважаємо злом; китаєць свою музику вважає приємною, а ми її вважаємо огидною; Птоломей свою теорію про рух небесних тіл вважав істинною, ми ж її вважаємо помилковою. І тут ми судимо на підставі певної духовної здатності, яку називаємо розумом; і тут про одне й те саме твердження одні кажуть, що є істинним, а інші, що є хибним – тому, мабуть, не потрібно наводити ще більше прикладів.

Ми все ще знаходимося у сфері фактів. Констатували три види фактів, між якими встановлюється чітка подібність. По-перше, оцінювання ситуації з етичного погляду, на підставі сумління; по-друге, оцінювання ситуації з естетичного погляду, на підставі смаку, відчуття краси; по-третє, оцінювання ситуації з погляду логіки, на підставі розуму. Кожен із цих трьох видів оцінювання перебуває поміж двох крайніх протилежностей: перший – між добром і злом, другий – між красою і потворністю, третій – між істиною і хибою.

Не важко помітити, що протилежності між істиною і хибою, між красою і потворністю, між злом і добром можна собі уявити як окремі види однієї загальної протилежності; нею є протилежність між тим, що ми називаємо слушним, і тим, що ми називаємо неслушним. Коли хтось стверджує, що два помножити на два – це чотири, то кажемо, що він має слушність; коли хтось милується чудовою картиною, ми називаємо його захоплення слушним; коли хтось хоче допомогти ближньому, що потребує допомоги, ми також вважаємо його вчинки слушними. У першому випадку ми керуємося розумом, у другому – естетичним смаком, а в третьому – сумлінням.

Ось так, репрезентувавши й висвітливши самі лише голі факти, перейдемо до висновків, які виводять з цих фактів еволюціоністи.

* * *

Послідовники еволюційної етики, яка змінює свої моральні норми одночасно з поступом і відмовляється від принципів, які є обов’язковими всюди та завжди, міркують так: майже кожен народ визнає інші принципи поведінки слушними; це факт, щодо якого ніхто не має сумнівів. А коли б існували загальні норми діяльності, які були б обов’язковими для всіх без винятку, то вони б також усіма без винятку визнавалися. А отже, такі норми, такі моральні приписи, яких повинен притримуватися й виконувати кожен, не існують.

Це міркування хибне; і його хибу не важко викрити за допомогою подібності, виявленої у сфері наших етичних і логічних оцінювань, подібності, яка виникає між протиставленням того, що є добре і погане, з одного, та істини і хиби – з іншого боку. Відомо, що логіка дає нам правила мислення, наділяючи їх силою, котра робить їх обов’язковими для всіх людей. Не можна уникнути приписів логіки, якщо тільки не хочемо помилитися. Отже, історія логіки вчить нас, що не завжди і не всюди панувала згода щодо норм мислення. Френсіс Бекон давав інші приписи для індуктивного мислення, аніж Джон Стюарт Міл. Чи хто-небудь через це вже дійшов висновку, що не існують норми логічного мислення, яких кожен має дотримуватися? Аж ніяк; цей факт, подібний до факту мінливості етичних засад, тлумачили радше так, що не одразу людський розум спромігся відкрити та ясно й переконливо сформулювати норми, згідно з якими, логічно мислячи, діє; причому ні на мить не сумнівалися, що прийде час, коли ці норми зможуть остаточно сформулювати саме так, що вже нічого буде додати. Але ця мінливість думок щодо правил логічного мислення не обмежується лиш індуктивною логікою. Сьогодні існує напрям, який вважає хибними правила умовиводів і всю систему силогізмів, створену Аристотелем, та хоче її замінити іншим способом доведення. Отож, маємо в цьому разі неузгодженість, яка стосується основних принципів мислення. І знову запитую, чи хто-небудь з факту відсутності згоди щодо загальнообов’язкових логічних принципів доходить висновку про те, що вони взагалі не існують? Аж ніяк. Звичайно, з факту, що не вдалося усіх переконати в правильності певних принципів, одні доходять висновку, що належить їх краще обґрунтувати, інші – що потрібно істинні, правдиві принципи щойно відкрити та сформулювати. Але як перші, так і другі твердо переконані в існуванні таких принципів.

Був час, коли людство не знало логіки. В «Іліяді» та «Одисеї» відсутні згадки про правила мислення. Та все ж герої й героїні Гомера мислили, а мислячи, вони інколи помилялися, а інколи були праві. А селянин з XIX ст. та навіть семирічна дитина хоча б і найактивнішого сучасного філософа знають про логіку стільки ж, як і син Гектора чи сам Гектор. Але прецінь і селянин, і дитина філософа, і Гектор мислили та мислять, і не завжди їхні думки є хибними. Тільки що вони не вміють ані собі, ані іншим пояснити, чому ж інколи їхня думка влучна та правдива, а інколи помилкова і з істиною незгодна. А ми сьогодні знаємо, що і Гектор, і селянин, і дитина, коли, роздумуючи, доходять правильних висновків, повинні мислити відповідно до логічних норм, відповідно до загальнообов’язкових принципів логіки, але що мислять вони так несвідомо, не знаючи цих норм і принципів. Адже тільки відносно невелика кількість людей володіє знаннями з логіки; а чи хто-небудь стверджує на підставі цього факту, що немає принципів, яким кожен, хто прагне дійти до істини, повинен і мусить підпорядкувати своє мислення?

Отже, незнання загальнообов’язкових принципів чи відсутність згоди стосовно цих принципів не є доказом, що таких принципів зовсім немає. Коли хтось вважає правильною таку норму, а інший – іншу, це лише означає, що та галузь людського знання, яка займається виявленням і формулюванням цих норм, ще недостатньо розвинена для того, аби мати всебічно обґрунтовані та остаточно встановлені висновки. Це стосується як логіки, так і етики. Якщо певні принципи поведінки не визнаються усіма, то причини цього, на підставі продемонстрованої подібності, слід шукати в тих самих обставинах, котрі спричинилися та спричиняються до такого стану справ у царині логіки. Якщо відсутність загальновизнаних принципів мислення зумовлена не тим, що вони не існують, а тим, що наука, яка займається створенням тих принципів, тобто логіка, ще недостатньо розвинена для того, аби їх надавати, тоді відсутність загальновизнаних моральних принципів найвірогідніше можна пояснити тим, що етика, метою якої є формулювання таких принципів, ще не настільки розвинена, щоби справлятися зі своїм завданням.

Отже, висновки, котрих еволюціоністи доходять, відштовхуючись від змінності та різниці в моральному оцінюванні, є хибними; бо коли б вони були правильними, то стосувалися б також логічного оцінювання, яке відрізняє істину від хиби, а тоді б вели до цілковитої зневіри, позбавляючи людство здатності розпізнавати те, що дійсно істинне, й те, що справді хибне. Не бракує, щоправда, послідовників еволюційної теорії, котрі у схожий спосіб, як і до поглядів етичних, пристосовують цю теорію до теоретичних поглядів, пропагуючи вчення про «відносну» істину. Але через такий підхід втрачають ґрунт під ногами. Адже, якщо всі істини є відносними, тоді відносною є й істина, що всі істини є відносними. І в такому разі важко категорично стверджувати, що істина є відносною, та не залишається нічого іншого, як повернутися до абсолютної істини або відмовитися від будь-якого твердження. Але що ж має означати, наприклад, твердження: тільки відносною є істина, що два помножити на два було чотири? Чи може коли-небудь настати такий час, коли людство прийде до переконання, що останнє твердження не є абсолютно істинним? Чи можуть існувати, припустимо, на Юпітері інші істоти, які б вважали, що два помножити на два буде п’ять? А коли б такі істоти існували, чи ми тоді слушно не стверджували б, що їхня думка хибна? Справді, важко з цього зрозуміти, чим є ці «відносні» істини.

До цього часу еволюціоністи ще не могли довести, що немає загальнообов’язкових моральних принципів; а факти, до яких вони звертаються, тільки показують, що наукова етика досі не була спроможною проголошувати та встановлювати безсумнівні моральні принципи.

Але еволюціоністи не здаються. Побачивши, що наведений ними аргумент щодо змінності та різниці моральних норм не веде до мети, наводять інший аргумент, і то цілком поважний, завдяки якому вони мають чимало послідовників. А саме вказують на той факт, що у сфері теоретичних переконань існують так звані аксіоми, думки, котрі кожен, кому вони відомі, визнає слушними. Такою аксіомою є, наприклад, твердження про те, що частина менша від цілого. Вони кажуть, що в царині прийняття рішень морального змісту бракує таких аксіом; у сфері етики нічого подібного немає. У те, що частина є меншою за цілість, повірить і найбільш дика та найменш цивілізована людина; в цьому питанні нам можна розраховувати на загальну згоду представників найрізноманітніших народів усіх часів. Але в тому, що потрібно любити ближнього, як самого себе, чи, що не треба іншим робити того, чого не хочеш, щоб робили тобі, переконана тільки невелика частина людства, і цей принцип своєю переконливістю не може рівнятися з аксіомами.

Це аргумент, яким неможливо легковажити. Він ґрунтується на факті, схожому до того, котрий був підставою першого аргументу. Цей перший аргумент покликався на відсутність згоди щодо моральних принципів; другий же вказує на відсутність загальної згоди щодо основних етичних тверджень, протиставляючи цій незгоді згоду, яка панує щодо визнавання теоретичних аксіом. У такий спосіб сам по собі цей аргумент не є загрозою для можливого існування абсолютної етики, але він руйнує подібність між логікою та етикою, яка слугувала нам для спростування першого аргументу. І що тоді нам потрібно робити?

Передусім потрібно, як ми це вчинили стосовно попереднього аргументу, усвідомити собі сам факт і пояснити його. Еволюціоністи покликаються на той факт, згідно з яким кожна без винятку людина визнає істинним твердження, що частина є менша від цілого. Отож, нам належить звернути увагу на те, що цей факт не є цілком з’ясований у зазначений спосіб. Якщо я звернуся до негра з Центральної Африки чи до дитини й скажу зрозумілою для них мовою, що частина є менша від цілого, ні дитина, ні негр мене не зрозуміють. Бо вони не звикли мислити за допомогою абстрактних понять. Для того, щоби негр і дитина визнали істиною те, що я їм кажу, спершу потрібно усунути перешкоди, які не дають їхньому мисленню зрозуміти те, що вони чують. Для дорослого негра це не є важке завдання. За допомогою кількох прикладів я навчу його тому, що слід розуміти під частиною, а що – під цілим, і негр, сформувавши для себе відповідні поняття, скоро визнає мою правоту і повірить, що частина, безумовно, менша від цілого. Однак значно важча справа з дитиною, наприклад, п’ятирічною. Немає способу пояснити їй абстрактне поняття цілого, і після кількох таких безплідних спроб залишимо її в спокої, втішаючись хіба тим, що коли подорослішає та розвинеться розумово, тоді легко переконається в істинності висловленої аксіоми. Тому в дитині ми не маємо можливості усунути перешкоди, які не дають їй змоги зрозуміти, що частина менша від цілого.

Отже, той факт, яким еволюціоністи намагаються обґрунтувати свій другий аргумент, після детального вивчення виявляється таким, що не кожна людина беззастережно визнає істинами аксіоми, а тільки та, в інтелекті якої не має перешкод для здійснення такого визнання. Тому не усі визнають, що частина є меншою за цілість, а тільки ті, розум яких знаходиться на певному щаблі розвитку. Це зауваження, яке, можливо, виглядає дріб’язковим, а привертання уваги до умови, за якої настає визнання аксіом, більшість може назвати схоластичним педантизмом – але якщо де-небудь педантизм не тільки дозволено, а й рекомендовано, то це у філософії, адже «minimus error in principio, maximus in fine»7.