Вибрані твори

У питанні людських досліджень зустрічаємо явище, яке є чимось більшим, ніж випадок, а саме, що критика засад людського знання виникала або розвивалася лише тоді, коли людські дослідження скеровувалися до тих галузей знання, які сьогодні охоплюються загальною назвою «природничі науки», і коли людина на основі цих наук почала робити такі висновки, які вимагають зовсім іншої основи, аніж певних спостережень властивостей фізичного світу. Як довго грецькі філософи обмежувалися пошуком матерії, з якої складається всесвіт, спростовували одне одного, але не піддавали сумніву своє право займатися такими дослідженнями. І тільки тоді, коли Емпедокл чи Геракліт на основі позірної будови світу почали ворожити про його майбуття, кінець і відновлення, з’явилися софісти зі своїм питанням: «На якій підставі ви це стверджуєте?». Відтоді філософія збагатилася ще однією, найважливішою, новою галуззю, теорією пізнання, яка є до певної міри брамою, що веде до будь-якого знання, бо треба заздалегідь усвідомлювати умови та межі людського знання, перед тим як про щось сказати: «Я це знаю».

Тож я старатимусь подати типовий вид способу, за допомогою якого ми доходимо до якого-небудь знання, і вказати, що в кожному випадку вважається підставою нашого знання, при чому зверну увагу на питання, що насправді може бути такою підставою, а що не може.

1. Перед тим як розпочати будь-яке дослідження, ми повинні мати предмет дослідження. Одні з цих предметів можна виміряти, зважити, обчислити, цілковито сприйняти чуттями. З цими предметами має справу фізика, зоологія, астрономія тощо. Інші ж предмети нашого знання не можна ані виміряти, ані зважити, ані обчислити, одним словом, їх не можна чуттєво сприйняти і належать вони до сфери філософських наук. Отже, першою умовою, першою підставою, необхідною для подальших досліджень, є точне визначення та докладний опис предмета або явища, які мають бути науково досліджені. І тут ми зустрічаємося із першою трудністю. Щодо предметів першого типу вона полягає в тому, що опис предметів вимагає виділення окремих чуттєвих властивостей і треба сказати: цей предмет червоний чи білий, легкий чи важкий, м’який чи твердий тощо. Проте ми знаємо, що ці властивості не є якостями предметів, лише назвами для способу, в який ці предмети впливають на наші чуття. Те ж саме явище, діючи на око, дає відчуття барви, діючи на нерви вуха, дає нам відчуття якогось тону, а діючи на нервові закінчення органу дотику, може викликати у нас відчуття тепла чи холоду. Той самий промінь сонця, який потрапляючи в наше око, разить нас своїм світлом, на нашій руці викликає відчуття тепла; і ті ж самі незначні коливання струни, які сприймаються оком як дуже швидкий рух, вухо сприймає як звук, а шкіра людського тіла – як лоскотання, у чому кожен може легко переконатися, прикладаючи легенько палець до струни фортепіано, котра бринить. Може, не в предметах знаходяться ці чуттєві властивості; і те, що я сказав про барву і звук, також стосується, як неважко довести, ваги та об’єму всіх чуттєвих предметів. Ця обставина була вже здавна відома софістам, і один з них, Протагор, сучасник Сократа, сформулював її так: «Людина – це міра усіх речей».

Крім цього, ми знаємо, що людина чуттєво збуджена або хвора може мати відчуття певної барви, певного звуку, запаху, тепла, холоду і так далі, завдячуючи самій лише галюцинації, тобто без будь-якої зовнішньої причини, яка б і в органах чуттів інших людей викликала подібні відчуття. Тож те, що ми стверджуємо, наприклад, що маємо перед собою предмет такої чи такої барви, ваги, величини і так далі, зовсім не є твердженням, яке спирається на чуттєвий досвід, а на два закони нашого розуму, а саме: 1) кожна річ має причину, 2) причинами так званих чуттєвих вражень (які, як само собою зрозуміло, не є чимось чуттєвим, а лише явищами розуму, адже ніхто не бачить червоної барви, відчуття якої має хтось інший, і яка існує лише в уяві того, хто її бачить) є предмети, які володіють тією властивістю, що за певних умов викликають ці чуттєві враження. Перший закон не походить із досвіду, бо кожне правило, яке спирається лише на досвід, є істинним лише умовно, тобто до тієї миті, коли якийсь новий підтверджений факт не каже нам змінити правило чи взагалі його відкинути. Так було, наприклад, із законом, який стверджував, що планети рухаються по колу. Проте закон, що кожна річ має свою причину, є безумовно істинним, є першим правилом нашої діяльності та мислення, і якби ми хоча б на мить засумнівалися в його істинності, то перестали б їсти, спати, говорити тощо, одним словом, створювати всі ті умови, які, як причини, викликають певні наслідки.

Але й друге правило не спирається виключно на досвід, адже, як я вже згадував, досвід вказує нам на ті випадки, які суперечать цьому закону. Отже, якщо з одного боку цей другий закон подібний до першого тим, що не спирається на досвід, то з другого боку він відрізняється від нього тим, що перший закон, так званий закон причиновості, є аксіомою, тобто твердженням, якого не можна довести, але яке виключає будь-які сумніви, і в яке кожен повинен вірити, так само як і в те, що між двома точками можна провести лише одну пряму лінію, а це є геометричною аксіомою, яку також довести неможливо (приклад про два числа, які рівні третьому).

Другий же закон, далеко не такий чіткий та загальний, оскільки не виключає можливості винятків та модифікацій, вже не є аксіомою, а наслідком розумового інстинкту, причому вираз «розумовий інстинкт» має нам слугувати за визначення не витлумаченої для нас необхідності, яка змушує нас до того, що ми віримо у різноманітні речі і до різноманітних речей пристосовуємося. Так, наприклад, на основі цього розумового інстинкту ми сліпо віримо нашій пам’яті, хоча вона дуже часто вводить нас в оману.

Іншого роду трудністю є опис явищ, яких ми чуттєво не сприймаємо, психічних явищ. Тут, відповідно, спостереження є зовсім неможливим, тому що не лише ніхто інший не бачить явищ моєї психіки, але навіть я сам не спроможний спостерігати того, що відбувається в моїй психіці, під час того, як це відбувається. Якщо, наприклад, я хочу спостерігати яке-небудь відчуття смутку, злості, радості тощо, то тієї миті, коли в мені виникає цей намір спостерігати, відчуття смутку, злості, радості в мені згасає. Це є наслідком так званої «вузькості свідомості», яка в дану мить дозволяє спрямувати нашу увагу лише на одне психічне явище; також, наприклад, той, хто захоплений враженнями, спричиненими прекрасним краєвидом, не чує у цей час того, хто до нього мовить. Тому, коли ми описуємо психічні явища, то покладаємося тільки на пам’ять. Наша віра у пам’ять, як я вже згадував, є наслідком розумового інстинкту, адже пам’ять не лише може нас настільки обманювати, що може подати нам розмаїті речі як такі, що з нами відбулися, хоча їх ніколи не було насправді; окрім цього, кожному відомо, як зовсім по-іншому річ зображується в пам’яті, аніж є насправді. Кожен, хто довгі роки не відвідував якогось місця і до нього повертається, спостерігає, що розмаїті речі постають перед нами інакше, аніж ми мали їх, як говориться «у пам’яті». Тож хоча при спостереженні психічних явищ час, протягом якого вони були зачеплені пам’яттю, є значно коротшим, все ж можна легко зрозуміти, що і тут не обійдеться без певних, хоча й невеличких, змін. І навіть не існує контролю за спостереженням, через те що інші не можуть підтвердити, наскільки докладно я описав свої психічні явища, а оскільки я сам описую їх лише з пам’яті, то головною засадою наук, які описують явища психіки, є пам’ять.

Таким чином ми бачимо, що вже там, де йдеться про закладання першого фундаменту людського знання, а саме, про констатування та опис перших явищ чи предмету, наш досвід відіграє дуже незначну роль і надає нам певною мірою лише здатність до того, аби ми могли застосувати вищезгадані закони нашого розуму. Адже на них спирається все описове знання, таке як ботаніка, зоологія, мінералогія, анатомія, географія тощо.

2. Однак згадані щойно науки займаються чимось більшим, аніж лише описом. Після опису йде класифікація. А опис, який би не поєднувався з класифікацією, або не уможливлював би її, не мав би жодної наукової цінності. Так само можемо сміливо сказати, що знання, яке обмежується перерахуванням несисте-матизованих предметів, навіть якнайкраще та найдокладніше описаних, насправді не заслуговує називатися знанням.

Отже, якою єоснова класифікації Безсумнівно, розуміння [wyobrażnia] типів [rodzajow] івидів [gatunkow].

Все, що з певних міркувань, якщо ці міркування є підставою поділу на види і типи, є подібним, утворює такий тип чи вид. Отож, підставою будь-якої класифікації є поняття типу і подібності, за допомогою якого предмети, котрі належать до одного виду відрізняються як певна цілість, від предметів, що належать до інших типів.

Ще нерозв’язаним залишається питання, чи людина приходить до поняття типу шляхом досвіду, тобто, бачачи розмаїті подібні між собою предмети і кажучи, зауваживши цю подібність, що ці предмети належать, з певних міркувань, до одного типу; чи людина, маючи від природи певні загальні поняття, намагається окремі явища і предмети підпорядкувати цим загальним поняттям. Але все ж таки про всяк випадок приймає рішення про те, до якого класу належить якийсь предмет на основі подібності, яку має цей предмет у порівнянні з іншими предметами того ж класу. А оскільки подібність стосується ознак і властивостей предметів, тому треба у ній розуміти те, що я сказав вище про спосіб, яким ми пізнаємо предмети і властивості цих предметів, тобто, що закони нашого розуму відіграють при тому більшу роль, аніж самі предмети. У цьому випадку треба приписати тим більший вплив розуму, оскільки без розуму не було б порівняння, без якого, своєю чергою, важко було б говорити про подібність.

Тож і при класифікації, яка слугує засобом наукового пізнання, так званий досвід, дає нам певною мірою лише поштовх [роchор] до розумової діяльності, яка здійснюється згідно із законами, про істинність яких нам не говорить жоден досвід, але якому віримо, знову ж таки, у силу нашого інстинкту розуму.

3. Але вже Аристотель зауважив: людині не достатньо знати, що те чи інше існує в такий чи інший спосіб, але людський розум прагне знати, чому те чи інше існує в такий чи інший спосіб. Таким чином, людина шукає причину кожного явища. Вона шукає причину на основі переконання у безумовній істинності закону причиновості, тобто на основі, яка, як я намагався показати вище, не спирається на досвід. А дослідження, які мають на меті виявити те, що в даному випадку є причиною, повинні спиратися на такий досвід, про який я говорив на початку і для якого, саме цей закон причиновості є основою, незалежною від будь-якого виду досвіду.

Але не тільки те, що дослідження, які стосуються виявлення причин, вводять нас в оману як такі, що спираються на чуттєве підтвердження; тут виникають інші труднощі, які полягають у тому, що ми майже не спроможні створити таких умов, в яких би виявилася лише одна причина і лише один наслідок. У результаті цього майже кожен умовний дослід [doświadczenie warunkowe], кожен так званий експеримент, має похибки, усунення яких вимагає багатьох, спеціальних експериментів, які завжди ґрунтуються на тому ж самому, тобто на віднайдені закону причиновості в окремих випадках. Так, наприклад, фізіолог, бачачи, що деякі частини тіла після смерті роблять певні рухи, і прагнучи з’ясувати причину цього явища, повинен зважати на різні можливості. Причиною цих рухів можуть бути електричні розряди, що виникають в матеріалі, на якому лежить труп, або ж ті, якими завжди насичене повітря; причиною також можуть бути різноманітні властивості організму, про які вчені ще навіть і не здогадуються; нарешті, причиною може бути і та обставина, що в гаданому трупі остаточно не припиняються процеси життєдіяльності саме в ту мить, яку ми називаємо смертю, і що він так само і після цієї миті за певних умов здійснює певні рухи, як ми знаємо, наприклад, що у небіжчика ростуть волосся та нігті. Отже, щоби мати змогу сказати з великою певністю, що саме це, і ніщо інше, є причиною посмертних рухів, треба усунути вплив усіх інших можливих причин і спостерігати за трупом лише під впливом однієї гаданої причини, що часто неможливо здійснити.

До того ж ми можемо припустити, що можуть діяти причини, про існування яких ми не маємо поняття.

Інша трудність у віднайдені причин полягає в тому, що ми схильні до підміни причини якогось явища його передумовами [warunkami]. Так, наприклад, коливання струни необхідне для того, аби ми, виключаючи можливість галюцинації, почули якийсь звук, та цього недостатньо, адже ще треба мати відповідно влаштований орган чуття, у цьому випадку вухо, але ще й цього не достатньо, бо хоча струна коливається та існує цей орган слуху, проте людина не чує звуку, якщо є, наприклад, непритомною. Що у цьому випадку слід вважати причиною, а що лише передумовою, не так легко з’ясувати, як декому це здається. До яких помилок може призвести підміна причин передумовами, бачимо в теоріях матеріалізму. Тому що матеріаліст, бачачи, що після знищення певних частин мозку певні розумові функції більше не проявляються (що вони перестають існувати, цього ніхто не може стверджувати, бо можуть існувати й надалі, не проявляючись), стверджує з тріумфом: «Отже, я відкрив причину розумової діяльності; нею є мозок», і цілковито забуває про те, що кожен, навіть найрадикальніший ідеаліст визнає факт, що без мозку розумові функції людини не можуть проявитися, тільки лише, що найрадикальніший ідеаліст виявляє в цьому випадку більше притомності і холодної критики, аніж позитивістський матеріаліст, оскільки стверджує тільки те, в чому переконався, а саме, що мозок є лише умовою прояву розумових функцій, і утримуючись від твердження, якого ще жоден матеріаліст не зміг довести, що мозок є причиною цих розумових функцій.

Ми часто навіть не спроможні розпізнати, що є причиною, а що наслідком. Є спірним, наприклад, питання, чи тоді, коли якийсь сон поєднується з певною активністю організму, ці зміни викликають цей сон або ж настають завдяки самонавіюванню, як наслідок цього сну. Інший приклад підміни причин і наслідків бачимо у всіх лікарських приписах, які радять нам засоби для продовження життя. Таким приписом, між іншим, є рекомендація мало їсти, бо ті люди, які довго жили і залишалися здоровими, дуже мало їли. Але вони не тому довго жили, що мало їли, а лише мали так влаштований організм, що хімічні зміни, необхідні для перетворення їжі на органічні складові, відбувалися дуже повільно, внаслідок чого не лише їхній організм зношувався повільно, але також тієї самої кількості їжі їм вистачало на довший час, аніж тому, про кого кажемо, що він швидко живе.

Мені здається, що того, про що я сказав, достатньо, аби нас спонукати до якнайбільшої обережності у ствердженні того, що є причиною якогось явища, і аби нас навчити, що ніколи не треба поспішно відкидати твердження тих, хто стверджує, що вони відкрили якусь нову причину, якусь нову активну силу, перш ніж ґрунтовно не дослідимо методів і підстав, на яких ґрунтується твердження про існування цієї нової сили. Якби наука завжди дотримувалася цієї засади, вона не була би так сильно осміяною власне тоді, коли прославляла, з одного боку, Вольтера як апостола вільного дослідження, а з другого, насміхалася з Ґальвані, називаючи його «танцмейстером жаб». Або тоді, коли, з одного боку, тріумфувала, що в законі збереження енергії і розвитку згідно із Дарвіном знайшла ключ до розв’язку всіх проблем Всесвіту, а з другого боку, в 1876 році постаралася, аби віденська поліція заборонила, як шахрайство, професорові Гаусенові публічну демонстрацію гіпнотичних експериментів, якими сьогодні, через п’ятнадцять років, наука якнайактивніше займається. Тож, як мені здається, наука уже в найближчому майбутньому буде змушена схилитися до того, аби зайнятися розмаїтими речами, на які сьогодні, з висоти академії наук, дивиться з погордою, пишаючись патентом знання та виключним привілеєм розуму.

4. Цю помилку науки, про яку я власне говорив, пояснює четвертий спосіб, за допомогою якого людство створює величезні конструкції знання. Оскільки всі попередні способи, а саме констатування та опис предметів і явищ, їхня класифікація і дослідження причин, ведуть до того, що людина, охоплюючи розумом цілісність досліджених цим способом речей, створює гіпотези, які перестаючи слугувати лише поясненням відомих явищ, стають підставами для відкриття і тлумачення нових явищ, набувають назви наукових теорій. Отже, помиляється той, хто забуває про те, що гіпотеза створюється на основі вже відомих фактів та явищ, і хто думає, що кожне нововідкрите явище має бути пояснене за допомогою теорії, яка ґрунтується на відомих фактах. І це засліплення прийнятими теоріями веде до того, що наука, чуючи про якесь явище, котре не можна підвести під прийняту теорію, радше спростовуватиме твердження найбезсторонніших свідків, називаючи їх брехунами і дурнями, аніж відмовиться від прийнятої теорії. З огляду на цю обставину, хтось одного разу сказав, що вченим значно більше залежить на їхній системі, ніж на істині. Історія наук є багатою на відповідні приклади. Так, коли Галі-лей, який відкрив супутники Юпітера, хотів переконати в їхньому існуванні сучасних йому фізиків та астрономів, і з цією метою попросив їх, аби вони поклопоталися про його, зрозуміло, ще тоді дуже примітивну обсерваторію, ці вчені йому відповіли, що не хочуть видатися смішними, намагаючись побачити те, чого все-таки існувати не може. А коли Франклін твердив, що блискавка є нічим іншим, як електричною іскрою великих розмірів, і коли це твердження підтвердив численними експериментами, надіслав наукову працю про цей предмет до Лондонської академії наук, в якій мовилося, що на основі його дослідів можна у майбутньому убезпечитися від громів, ставлячи на дахах громовідводи. Але Лондонське королівське товариство щиро висміяло ці «фантазії» і праці Франкліна до друку не прийняло, звісно ж, через те, що погляди Франкліна не відповідали тогочасним фізичним і метеорологічним теоріям.

Ненабагато пізніше подібний випадок трапився і в Паризькій академії наук. Коли в 1790 році магістрат міста Жюлі надіслав до Паризької академії листа, повідомляючи, що 29 липня велика кількість гарячих каменів попадала на землю, відомий фізик Бертолон заламував руки над людською глупотою, яка бавиться подібними речами, а засновник новочасної хімії Лавуазьє стверджував, що хтось хотів пожартувати і нагрів ці камені. Навіть Лаплас сміявся з байки про так звані метеорити, а (не можна прочитати – прим. Р. Я.18) мовив до очевидця, який йому розповідав про цей кам’яний дощ: «Nous en savour assez des tables pareilles». А коли в 1819 році славетний акустик Хладні написав працю про метеорити, то про нього казали, що він збожеволів, і з віденської колекції було викинуто багато метеоритів, між якими був камінь вагою 39 кілограмів, із остраху, аби перед світом (не можна прочитати – прим. Р. Я.) не стати посміховиськом.

А коли хтось у Лондоні висунув пропозицію, щоб освітлювати місто газом, славетний хімік Гамфрі Деві висміяв цю пропозицію, а Вальтер Скот виступив на шпальтах часописів з детально обґрунтованим протестом проти такого наступу ідіотизму.

Інакше й не може бути, коли придивитися до способу, в який постають гіпотези і теорії. Жодна теорія не є плодом досліду, бо кожна теорія є наслідком висновків, умовиводів та абстрагування, підставою яких лише віддалено є окремі досліди і спостереження. Кожна наукова теорія є метафізикою, тому що прагне поглибити сутність і внутрішній зв’язок речей. І починаючи від Аристотеля, який першим дав визначення метафізики, дослідження, які займаються сутністю та першопричинами речей, називалися метафізикою. І коли сьогодні природничі науки, з одного боку, пишаються тим, що усунули будь-яку філософію і встановили панування наук, які спираються лише на досвід, а з другого – хочуть переконати нас у тому, чого ніхто ніколи не бачив і не побачить, наприклад у тому, що людина походить від мавпи, або, що органічне життя постало з мертвої матерії, або, що наші найвищі ідеї про красиве і добре виникають на основі хімічних змін і електричних розрядів в нашому мозку – чи тоді ці природничі науки не створюють метафізичних систем, сміливіших і недоречніших за все те, що, як власне ці науки з погордою висловлюються, філософи висмоктали з пальця.

А якби навіть так і було, як навчають нас точні науки, то здається, що мені вдалося переконати вас у тому, яким оманливим є свідчення наших чуттів, як ми можемо, лише спираючись на закони нашого розуму, користатися з якогось досвіду, і що без цих законів бракувало би нам усілякої основи, за допомогою якої ми можемо з наших відчуттів робити висновки про навколишній світ. Не кістка мамонта, знайдена десь під землею, не темна лінія в якомусь спектрі небесного тіла є основами нашого знання, але закони нашого розуму, які через ті чи інші наші відчуття, часто оманливі, схиляють нас до таких, а не інших, припущень щодо причин наших відчуттів, і взагалі кажуть нам шукати причин наших інтелектуальних вражень у зовнішньому світі, ці закони розуму є правдивою основою нашого знання. Адже бачимо, що людина, маючи всі відчуття, маючи можливість якнайдетальнішого спостереження, ніколи не буде спроможна пишатися знанням, якщо через так звану розумову хворобу, позбавлена діяльності законів розуму.

І далі, чи існуючі теорії, які охоплюють цілісність природи і закономірність рухів у всесвіті, одним словом, фізика в найза-гальнішому значенні, не ґрунтується на вищій математиці, тобто на науці, основою якої є поняття числа або нескінченно малого простору, а отже поняття, яке не взяте з досвіду, а є однією із найсміливіших абстракцій людського розуму? Тому також Ньютон, який одночасно з Ляйбніцем винайшов вищу математику, видаючи працю про закон гравітації, не назвав її фізикою чи астрономією, але «Математичними основами філософії природи». А те, що Ляйбніц винайшов вищу математику в той спосіб, що свої математичні погляди про сутність матерії застосував до суті чисел і геометричних розмірів, також свідчить лише про те, наскільки точні науки завдячують філософії, для якої, як і для її представників, не можуть сьогодні знайти достатньо зневажливих слів.

Я розпочав говорити про основи людського знання, а закінчив виступом «pro domo sua», на захист своєї галузі. Наскільки таке завершення постало природно з предмета сьогоднішньої доповіді, ласкаві слухачі самі нехай оцінять, при тім прошу їх лише, аби не забули про правило, що жодного твердження не треба ні приймати, ні відкидати, перш ніж ґрунтовно не дослідять, чому саме його треба відкинути чи прийняти.

Переклад з польської Ігоря Карівця

Про ясний і неясний філософський стиль

Часто можна почути нарікання на неясний і заплутаний спосіб, яким філософи інколи виражають свої думки. Особливо щодо німецьких філософів склалася думка, що їх стиль є вельми непрозорий. ЕхсєрНв гхсірігпйів цій думці важко відмовити у слушності, хоч і не можна заперечити той факт, що філософи інших національностей також мають цей недолік, хоча й рідше.

Тоді насувається питання, чи неясність, якою характеризується стиль деяких філософських праць, є неуникненною, або, іншими словами: чи філософський стиль мусить у певних випадках бути неясним. Очевидно, нас тут не цікавлять випадки, коли текст автора доступний нам тільки в перекрученому виді або коли автор пише поспіхом і недбало. У такому разі неясність стилю є результатом, так би мовити, зовнішніх чинників, випадкових стосовно змісту праць. Але (пропустимо випадки зазначеного виду) неясність філософського стилю принаймні в деяких ситуаціях все ж видається чимось неминуче пов’язаним зі суттю певних проблем, які опрацьовуються у філософських працях, і з предметом вжитих у них міркувань. Багато хто вважає, що часом навіть ясно мислячий філософ, який прагне виразити свої думки якомога чіткіше, все одно не зможе цього зробити через заплутаність питань і проблем, які є предметом його розгляду. У такий спосіб не тільки пояснюють і виправдовують авторів, які послуговуються неясним стилем (часом вони самі так це пояснюють), а й розвивають й усталюють переконання, що неясність стилю прямо пропорційно залежить від глибини змісту філософських праць.

Однак невідомо, на чому ґрунтується думка, що про певні філософські питання і проблеми неможливо писати ясно. Важко собі уявити, щоб хтось зміг довести, що всі праці, які розглядають певний предмет філософських роздумів, відзначаються неясним стилем. Натомість набагато легше довести, що навіть про предмети, які на загал вважаються складними й заплутаними, той чи інший філософ може виразитися цілком ясно. Звідси припущення, що неясність стилю деяких філософів не є неуникненним наслідком чинників, пов’язаних безпосередньо з предметом їх розмірковувань, а наслідком мутності й неясності способу їх мислення. Тоді справа виглядала б так, що ясність думки і ясність стилю йшли б нога в ногу настільки, що той, хто ясно мислить, теж ясно б писав, а про автора, який пише неясно, слід було б думати, що він не вміє ясно мислити.