Відрубність Галичини

Не багато ще лишається мені сказати про події при виборі в Мостиськах. І там виборчу комісію зложено виключно з прихильників п. Тишковського. Се вдалося зробити при помочі зовсім невинної хитрості. Найбільшій часті виборців сказали, що голосування почнеться точно о 10 годині, але точно о 9 в присутності немногих довірених приступлено до вибору комісії. Голосування признано скінченим перед 12 годиною – одиноко з тої причини, аби не допустити до голосування 10 чи 12 виборців з Судової Вишні, що прибули трохи пізніше і про яких було відомо, що мали голосувати за мною. Загадковою лишилася ще одна обставина. Вже о 11 годині виборці, що виходили з виборчого локалю і мали можність у нім числити голоси, віддавані усно, говорили, що на мене впали 78 з 80 голосів; о 12 годині стало відомо, що за мною було лиш 30, та проте оголошення результату голосування протягнено ще повні три години. Чому се зробили й що зроблено у той час, не можу сказати.

Один наслідок мала моя кандидатура, про який мені певно й не снилося: вибір п. Тишковського дістався йому досить дорого. Довір’я 400 виборців коштувало його, як довідався дописуватель «Діла», 8—10 тисяч золотих. Найбільшу часть сієї суми забрали, розуміється, агенти. Вони повинні би прислати мені адресу з подякою. Натомість пан Тишковський мав би бути дуже обурений на моє зухвальство.

– Прийде сюди чорт знає який чоловік, і задля нього плати так багато грошей. Коли се піде так далі, то мушу продавати одну маєтність за другою, аби покривати кошти виборів.

Сердитість п. Тишковського зовсім оправдана. Адже теперішній вибір важний у ліпшім разі тільки на півтора року, та можливо, що ми зустрінемось ще вчасніше. Отже, до скорого, милого побачення, пане Тишковський».

ЗМІНА СИСТЕМИ

У числах 26—29 львівської «Правди» появилася на чільнім місці стаття під заголовком «Зміна системи». Сю статтю сквапно передрукували «Народна часопись» і «Буковина», на неї відгукнулося й «Діло» і посвятило її розборові чотири довгі передовиці в числах 165—168, давши свойому розборові такий самий титул, який має стаття «Правди». В обох сих працях порушено чимало важних питань, що відносяться до розвою нашої народності, то й ми посвятимо їм кілька уваг.

«Зміна системи, – читаємо в «Правді», – се улюблений коник, на якім від якогось часу гарцює шеф народовської опозиції п. Романчук, а щоби виправдати своє становище, голосить, що система супроти русинів не змінилася, що не тільки нічого не поліпшилося, але навіть погіршало. Недавно проголосив орган п. Романчука, що зміна системи – се «перший і найважніший наш постулат», без котрого ніякі здобутки не можуть нас задоволити. Коли се настане, то решта скорше чи пізніше сама прийде. Та й коли русини почують, що з ними інакше обходяться, інакше їх трактують, тоді будуть вирозумілі та терпеливі в своїх дальших ожиданнях.

«О що ж властиво тут розходиться, що розумів п. Романчук через ту «зміну системи»? Се, висловивши просто, значить, щоби ми могли свобідно розвивати в австрійсько-угорській монархії руську народність. Про се дійсно була мова перед почином так званої «нової ери» під час переговорів заступників «Народної ради» і єго ексцеленції митрополита з тодішнім намісником графом К. Баденім, і п. Романчук в своїй промові з 25 падолиста 1890 р., проголошуючи так звану програму, налягав також на зміну поступування правительства супроти русинів чи там на зміну системи28.

Годиться, однак, нагадати, що сказав тоді в сій справі гр. Бадені іменем правительства, а, очевидно, з поручення Корони. Супроти заступників «Народної ради» заявив намісник, що «уряд австрійський може підпирати тільки таких русинів, котрі бажають розвивати руську народність в Австрії як отаку в напрямі, згіднім з ідеєю державною, і рішучо отрясуться і визволяться від усього, що спиняє розвиток руської народності на основі чисто австрійській».

«Те саме повторив намісник по промовах послів Телішевського і Романчука і додав, що правительство бажає, щоби кожда народність свобідно розвивалася в границях і рамках конституції, але сі наміри правительства часто стрічають трудності, викликані браком вирозумілості або неясним поступуванням. А вказавши на засади, згідні з австрійською ідеєю державною, вірність тронові і державі, зазначив намісник, що «ті засади мусять бути не лише завсігди ясно висказувані, але ясно, щиро і з доброю вірою практиковані, і для того потрібно рішучо отрястися і увільнитися від усього того, що, як самі констатуєте, існує, а спиняє розвиток руської народності на основі чисто австрійській, – треба боротися з усіми, що допускаються в тім згляді якихось суперечностей або неясностей».

«Задля чого ж заступник Корони вимагав від репрезентантів русинів ясності і щирості, з чого вони мали рішучо отрястися і увільнитися, з чим боротися? – З усім, що спиняє свобідний розвиток руської народності яко такої, з усім, що стає в суперечності або неясності до австрійської ідеї державної. Отсе відповідь заступника Корони. Кому ще не зовсім запаморочений розум, кого ще не чіпилася сліпота, сей добре тямить, що москвофільство, чи там кацапство безнастанно спиняло і спиняє свобідний розвиток руської народності, що москвофільство збивало і збиває русинів на манівці, зводить їх на політичну блуканину і ставить в суперечності з австрійською ідеєю державною.

Се москвофільство снується, як червоне пасмо, від самого почину відродження руської народності в Австрії, з часів Маркіяна Шашкевича аж до наших днів». Далі переповідає автор препаровану по-свойому історію москвофільства в Галичині і, приписавши йому, а бодай «неясному поступуванню русинів» навіть такі факти, як ревізії у русинів-народовців та в читальнях «Просвіти», так далі пише: «Так звана «нова ера», розпочата гр. Баденім під впливом Корони, мала перевести «зміну системи» в користь русинів, але ся зміна мала наступити по сповненню наведених вгорі условій: «рішучо отрястися і увільнитися від всього того, що спиняє розвиток руської народності на основі австрійської ідеї».

«Хто хоч трохи обзнакомлений з цілим апаратом адміністраційним в нашім краю, сей мусить признати, що така «зміна системи» не може бути переведена ані протягом року, ані двох, що на се треба трохи довшого часу. Напрям, в якім працював цілий апарат адміністраційний від п’ятдесятих до кінця вісімдесятих років, не може бути в однім році накручений на інший лад, і се виразно заявляв гр. Бадені репрезентантам русинів, звертав також їх бачність на трудності, які стрічає правительство задля браку вирозумілості (тут мав на думці шовіністів поміж поляками). Щоби устали покривдження руської мови і письма в урядах, щоби урядники вміли сю мову і письмо, а се не дасться перевести в одній хвилі; все ж таки не дасться заперечити, що намісник зробив у тім напрямі почини до змін в користь русинів.

Відоме розпорядження гр. Голуховського29 щодо латинської азбуки було усунене розпорядженням, що власті адміністраційні мають уживати в письмах до руських сторін руської мови і письма. З намісництва, з дирекції пошт і скарбової і ради шкільної крайової почали тепер щораз тісніше відповідати руським сторонам мовою руською і руським письмом, а на урядових актах не тільки шефи сих властей, але й намісник стали підписуватися руським письмом, чого перед тим не бувало.

Устали ревізії і арештування, збори і віча відбувалися свобідніше (чим користувалися навіть (!) москвофіли й радикали), зроблено почини до помноження руських шкіл, вправ і гімназій, руських кафедр в університеті, як і до того, щоби русини занімали відповідні становища в шкільництві і в урядах, заведено фонетику в книжках шкільних». Те, що далі пише автор про звороти, виконувані д. Романчуком після проголошення «нової ери» аж дотепер і про відносини русинів до новоерських здобутків, для нас менше важне і для того ми приведемо зі статті «Правди» ще тільки одно місце – програмові постулати самого автора.

«Передовсім мусимо стояти непохитно і консеквентно на яснім і виразнім становищі народнім руськім і рішучо отрястися і визволитися від усього, що спиняє розвиток руської народності на основі чисто австрійській. Тоді ніяке правительство не сміє нам відказати потрібних до національнокультурного розвитку руської народності засобів. Тоді і поляки, хоч би й шовіністи, не матимуть оружжя против нас. І задля того треба передовсім рішучо не тільки зірвати з москвофілами, але й боротися з всіми, що допускаються якихось суперечностей або неясностей.

Ми повинні всюди користуватися правами, які прислугують нам на законній основі нашій мові і народності, поборювати і викорінювати з-посеред руської суспільності байдужність, маловаження або нехтування нашої мови і тих інституцій, які пособляють культурному розвиткові руської народності в Австрії. Нехай руська суспільність знає, що ті придбання, які ми осягнули досі для нашого національнокультурного і економічного розвитку – не «дрібні і хвилеві користі», як учить п. Романчук і «Діло», але певні і тривалі підвалини до нашого народного розвитку (кафедри руської історії, гімназії руські і руські школи взірцеві, «Дністер», субвенції для наших народних інституцій: театру, «Просвіти», Наукового товариства ім. Шевченка і т. ін.). Нехай руська суспільність навчиться не тільки цінити сі придбання і ними дорожити, але нехай і в повній мірі ними користується і тим покаже, що домагання руських послів були виправдані».

Свої уваги зачнемо з кінця. Чи автор сеї статті думає, що хтось повірить йому, коли до здобутків «нової ери» зачислює соймові субвенції для руського театру, для «Просвіти», оснування руських гімназій – речі доконані геть-геть перед «новою ерою»? І чому автор, говорячи, напр., про субвенції, не додає, що вони – малесенька частина того гроша, який складає руська людність в податках крайових і попросту смішно дрібні в порівнянні до тих субвенцій, які дає сойм на аналогічні або й не аналогічні інституції польські? Адже Краківська Академія наук бере від сойму 20 000 річно, а руська «Академія» – 2000; адже руському театрові дають ледве 7500, а на саму оперетку польську у Львові давали 8000, а на польські театри загалом, на польських співаків і співачок, іде рік-річно звиш 30 000 крайових грошей. Адже «Просвіта» дістає 1000, а на інтернат Змартвихвстанців ухвалено відразу 10 000, на місії єзуїтські 10 000, на Macierz 10 000, на «Kołka rolnicze» 10 000 і т. д. Певна річ, «добро псу муха, ніж києм поза вуха» – добро русинам і такі мізерні субвенції, які їм дають, і треба й їх використати, та треба справді песячої вірності і податливості, щоби в тих жебрацьких субвенціях бачити «певні і тривкі підвалини до нашого народного розвитку». А які певні та тривкі ті підвалини, се бачимо хоч би з того, що субвенція для «Просвіти» пару разів висіла на волоску, коли якому-небудь Поляновському, Торосевичеві або Гелеєвському не подобалося що-небудь у її виданнях, що обіцяної на 1896 р. міністеріальної субвенції для тов. ім. Шевченка не вставлено в бюджет для того, бо у Львові член ради шкільної крайової «забув» зладити реферат про видання сього товариства і що вкінці віце-президент тої ж ради шкільної крайової Бобжинський прямо загрозив товариству, що відбере йому друк шкільних книжок і постарається о відібрання субвенції (а він може це зробити!), коли товариство сяк чи так буде надалі підпирати політичні видавництва, головно ж «Діло».

Варто додати тут і се, що зачислювати «Дністер» до здобутків «нової ери» можна тільки подекуди. О концесію на се товариство русини старалися ще о 3 роки перед «новою ерою». Справа залягла в міністерстві і залежала від гр. Таафе. Вже по «новій ері» на візвання міністерства тодішній намісник гр. Бадені написав конкомітацію, зовсім неприхильну для русинів, і тільки аж по особистих поясненнях д. Романчука у гр. Таафе міністерство звернуло намісникові його первісну конкомітацію і зажадало другої, згідно з правдою, після чого уділено русинам концесію на «Дністер».

Щодо самої історії зі «зміною системи» варто привести те, що говорить про се «Діло».

«В дефініції п. Барвінського, – читаємо там, – що значить зміна системи, а в тім, як ту справу розумів і пояснював п. Романчук, заходить певна різниця. Зміна системи не значить се, «щоби ми могли свобідно розвивати в австро-угорській монархії руську народність», лиш радше, щоби правительство змінило своє поступування супроти русинів. У конституційній державі кожда народність має запоручені права свого свобідного розвитку. Для того коли гр. Бадені по «новій ері» заявив у соймі, що правительство бажає, щоби кожда народність свобідно розвивалася, то сього не можна уважати «здобутком» політичним, лиш обов’язком намісника яко урядника державного».

Се зовсім вірно, та зате зовсім невірне і дитинячо-наївне те, що каже далі критик «Діла», наводячи свою власну дефініцію «зміни системи»:

«Зміна системи» – після нашої дефініції – се основна зміна наших відносин політичних в краю, се виконання в практиці всіх прав прислугуючих русинам яко народності в конституційній державі на засадах повної рівноправності, – се спинення агресивності поляків і зламання їх верховодства, се запоручення всіх умовин розвитку народності руської після її питоменності без всякої опіки».

Ся дефініція – се стилістичний феєрверк і більше нічого. Вона невірна історично, то значить д. Романчук, роблячи «нову еру», зовсім не хотів такої зміни, а радше не посмів і марити про таку зміну. Коли б у нього були такі широкі бажання, то він, певно, не був би пертрактував з польським шляхтичем про те, щоби «зламати верховодство поляків», з польським консерватистом про «основну зміну наших політичних відносин в краю», з польським станьчиком про «засади повної рівноправності» і про знесення «всякої опіки над русинами».

Ні, д. Романчук зовсім так високо не літав, умовляючися в падолисті 1890 р. з гр. Бадені. В його вбогій фантазії мріли тільки посади і аванси та «здобутки» в ролі відібрання «Народного дому» для народовців, відібрання накладу шкільних книжок від Ставропігії і віддання його товариству ім. Шевченка і т. д. Се вже давно відомі речі, стверджені самим Романчуком в його численних коментаріях до його прославленої «програми», далі стверджені д. Телішевським в його розмові з русином Турчанського повіту, значить, критик «Діла» без потреби так широко розмахнув крильми своєї фантазії: про таку зміну системи, яку він дефініює, в 1890 році творці «нової ери» зовсім не думали.

Вони й не могли про неї думати, бо така зміна – се вже не зміна системи урядової, се зміна фактичних відносин сили політичної, се зрівняння сил руських з польськими, зрівноваження сили і впливу обох народностей в краю. Доконати сього, щоби русини в Галичині сталися відразу рівно сильні, то значить рівно багаті, рівно просвічені, рівно вироблені політично і соціально, як поляки, ніяке правительство не може. Правительство може спиняти або прискорювати ріст, розвій народу, але з дитини зробити дорослого мужа не потрафить. Значить, хоч би правительство в Галичині навіть не було польське, тільки в австрійськім мундирі, хоч би воно всіми силами сприяло русинам, то й тоді не могло би зробити такої «зміни системи», яка мріється «Ділу».

Правда, було щось таке, що при словах «зміна системи» в р. 1890 викликало у всіх русинів симпатичний відгук, та, на жаль, про се в критичній хвилі забули творці «нової ери», хоча нині се пригадує потроху «Правда». Се щось – то було систематичне переслідування русинів без різниці партій. Пригадаємо, що від першого «соціалістичного» процесу в р. 1876 до кінця 1889 р., отже, в протязі 12 літ, русинам, як одиницям, так і різним інституціям, виточено було около 500 процесів політичних, з котрих найбільша часть скінчилася занеханням слідства, а тільки мала часть скінчилася засудженням декого з оскаржених на невеличкі (в порівнянні з тенденційно підніманим шумом) кари, що в тім часі зроблено тисячі ревізій в приватних помешканнях і в локалях найрізніших руських товариств, розв’язано десятки читалень, арештовано та тягано по судах тисячі людей, уражено навіть релігійні почуття русинів такими способами, як обрізування трираменних хрестів, насилання жандармів до церкви для контролі богослуження або поручення такої контролі дідичам та посесорам – навіть жидам.

Се була справжня система – та не урядова австрійська, а урядницька польсько-шляхетська; з погляду австрійських законів се була системизована нелегальність i самоволя. Зміни сеї системи русини мали повне право і навіть обов’язок добиватися; початок до сього зробили руські посли соймові, вносячи в р. 1889 звісну греміальну інтерпеляцію, котра в первіснім нарисі поставлена була принципіально ясно і широко, то єсть виступала проти усяких нарушень закону з боку властей без огляду на те, проти кого вони звернені, та опісля перероблена була д. Романчуком з односторонньо партійного погляду, так що правительству зроблено докори властиво тільки за переслідування народовців, а злегка дано до зрозуміння, що супроти москвофілів і соціалістів може собі нарушувати закони скільки йому подобається.

Вже в тенорі сеї інтерпеляції д. Романчук показався здатним на батька «нової ери», – і міродатні сфери се живо зрозуміли. І от в падолисті 1890 р. д. Романчук проголошує в соймі по попередній умові з гр. Баденім «добровільно і з власної ініціативи послів-народовців» свою програму, котрої головні пункти були попросту відповіддю на повторювальні від 12 літ дзявкання польських шовіністів, що попихали уряд до переслідування русинів.

«Русини зрадники», – кричала польська преса. «Ні, ми вірні державі і династії», – відповідає «програма» д. Романчука. «Русини схизматики!» – «Ні, ми вірні сини католицької церкви». «Русини москалі». – «Ні, ми самостійний нарід, відрубний від московського». «Русини тягнуть до Росії». – «Ні, для таких нема тут місця!» – докидає митрополит30. «Русини соціалісти і комуністи». – «Ні, ми хочемо економічного піднесення селянства і маломіщанства без нарушення нічиїх прав», – говорить «програма» д. Романчука.

Вже тоді навіть тямущі поляки з усміхом пожалування говорили, що се не жадна програма, а формальний акт скрухи. Та проте яка дика радість опанувала тоді всіх наших політичних анальфабетів! Який гомін піднявся в цілім краю! Кілько хробаччя повилазило наверх! А на тій великій демонстрації політичного анальфабетизму, що в історії називається другими загальними зборами «Народної ради», на які то різнородні голоси величано сей понижаючий хід до Каносси31 як верх політичної мудрості. А чому? За шкурою у всіх сиділо одно: тепер зміниться «система». Добродій Романчук обіцював се врочисто з мовниці, і всі вірили, навіть не підозріваючи того, що д. Романчук тепер мав на думці зовсім не те, що перед роком і що сиділо за шкурою його обожателів.

«Тепер настане нова ера!» – величався один наївний політик. – Тепер мені буде вільно бути русином! Тепер мені жандарм за се нічого не скаже!» Наївно і щиро. «Що там, – гарячився другий наївний політик, – досі жандарми і поліцаї інформували правительство про руські справи і про те, хто який русин, а відтепер повинні се робити самі руські патріоти!» А зібрані анальфабети били браво! А два роки опісля перший з тих бесідників бачився змушеним покинути свою урядову посаду і шукати собі іншого хліба, а другий силкувався затерти спомин своєї промови, виголошуючи з таким самим дитинячим пафосом похоронне слово «новій ері».

Зміни такої системи, при якій русинів переслідувано, дразнено, гноблено з потоптанням законів, руйновано в дорозі дисциплінарній, переношено «з причин службових» на Мазури для того тільки, що вони русини, повинні були русини домагатися від уряду, але не як якоїсь ласки, не як концесії, не під умовами, а явно і одверто і безумовно як сповнення елементарного обов’язку уряду.

Саме виявлення існування такої системи перед світом і перед Короною було би для правительства конституційної держави убійчим, і навіть той незручний початок, який зроблено в 1889 році в соймі, повинен був переконати руських послів, що власне туди, через солідарне та безоглядне виявлювання кривд і надужить, через найострішу парламентарну боротьбу з ними веде дорога до зміни системи.

На лихо і на сором наш, показалося, що більшість руських послів не тверда в політичній азбуці і прийняла «како» за «люде», прийняла неясні і неозначені обіцянки дрібних концесій та субвенцій в заміну за виконування елементарних посольських обов’язків, за мовчання у Львові і у Відні про кривди народу і про безправності, які діються в Галичині. Численні пізніші факти потвердили, що власне така була умова гр. Бадені при «новій ері», і певна річ, що така умова була для нього як для поляка і для шляхтича найвигідніша. Та коли посли руські прийняли тільки сю одну умову, то ганебнішого Каудінського ярма32, попід яке вони «добровільно» пішли, тяжко й придумати.

Але автор статей в «Правді» знає про друге, ще ганебніше ярмо. По його реляції, намісник, «очевидно з поручення

Корони», заявив батькам «нової ери», що «уряд австрійський може підпирати тільки таких русинів, котрі бажають розвивати руську народність в Австрії яко таку в напрямі, згіднім з ідеєю державною, і рішучо отрясуться і визволяться від усього, що спиняє розвиток руської народності на основі чисто австрійській». За дозволом шановного автора «Правди», сього намісник ані яко намісник, ані з уповноваження Корони, ані навіть яко поляк і шляхтич не міг говорити.

Адже ж тут що слово, то нарушення духа закону, що слово, то абсурд! «Уряд може підпирати таких русинів, котрі бажають розвивати руську народність в напрямі, згіднім з австрійською ідеєю державною!» Що за дивогляд! Що се за такий патріархальний уряд у Австрії, котрий може «попирати» одну народність і не попирати другу по своїй вподобі? Уряд має попирати всі народності однаково, бо по конституції всі вони рівно управнені. І що се за уряд, котрий має право диктувати нам, якими русинами маємо бути? Будемо такими, якими нам хочеться, якими нас зроблять природні закони розвою, котрих ніякий уряд не в силі змінити.

І що се за австрійська ідея державна, до котрої ми маємо прикроювати свій народній розвій? Де вона скодифікована, коли і де ми з нею шлюб брали? Для нас і, здається, для всіх розумних людей поза основними і другими законами ніякої австрійської державної ідеї нема, а о сповнювання законів ані ми з урядом, ані уряд з нами пертрактувати не може і не сміє: се обопільний наш і його обов’язок, поза котрим ані для нас, ані для нього нема нічого більше. Адже ж уряд, стягаючи податки, побираючи рекрута, не робить різниці між тими русинами, що «розвивають руську народність яко таку», а тими, що розвивають її яко не таку; він не говорить: «А, ви йдете в «напрямі, згіднім з ідеєю державною», то від вас прийму податки і рекрута, а ви, погані, не йдете в такім напрямі, то від вас нічого не хочу, ви не мої діти, а мачушині». Якби уряд робив між нами таку різницю, то, розуміється, мав би повне право одних попирати, а других ні.

Та ні! Не міг гр. Бадені говорити сього, що йому підсуває автор «Правди»! Адже ж гр. Бадені розумний чоловік і польський патріот, то яким же чином міг він до репрезентантів Галицької Русі говорити: «Отрясіться і визвольтеся від усього, що спиняє розвиток руської народності на основі чисто австрійській?» Адже ж він не міг згори знати, що кождий русин, у котрого є хоч крихітка пам’яті, відповість йому на ті слова: «А що ж спиняє розвиток руської народності на основі чисто австрійській? В першій лінії гегемонія польської шляхти в Галичині. Так порадьте, будь ласка, пане графе, як нам з неї отрястися!»

Коли з пертрактуючих русинів ніхто йому сього не сказав, то або гр. Бадені мусив не так говорити, як подано в «Правді», або ті русини забули моментально, що мають язик в роті. Бо справді, зостановімся тверезо, хто властиво спиняє національний розвій русинів у Галичині? «Правда» і «Буковина» на всі лади говорять, що москвофільство. Нехай і так, та все ж таки треба запитати: яке москвофільство? Всякий, хто совісно придивиться нашим відносинам і не вдовольняється фразами, мусить розрізнити у нас щонайменше три роди чи форми москвофільства, дуже до себе не подібні:

1) москвофільство хлопське, з характером соціальним; се та наївна віра, що в Росії хлопові ліпше і що остаточно колись «білий цар» прийде до нас, «зробить порядок» з панами і жидами і запевнить хлопам щасливіші відносини життя;

2) москвофільство язикове; се та наївна віра одної часті нашої малоосвіченої інтелігенції, що наша хлопська мова занадто проста, занадто невироблена для заспокоєння культурних потреб нації і що, значить, нам треба прилучитися до «общеруського» літературного руху, плодити й собі «общеруську» літературу;

3) москвофільство політичне, котре знов може бути двояке, а власне: прихильність до москалів як народу слов’янського, великого і багато обдарованого від природи, прихильність і любов для його кращих культурних і духових змагань, для його боротьби за волю політичну і соціальну справедливість, – такими москвофілами є ми всі, є всі чесні і поступові люди в Європі, а особливо в Слов’янщині, – а може бути москвофільство сікофанське та шпіонське, служка нинішньої російської державної машини, москвофільство платне і гідне всякої погорди.