Відрубність Галичини

Та «Bucovina» не попускає свого. 13 цвітня, доносячи про страшний голод у руській часті Буковини між Дністром і Прутом, не залишає додати, що причина голоду – не лише торішній неврожай, саранча та холера, але й збаламучення селян через мужицьких депутатів («знаного Кобилицю, Моргоша і Кірстого»), які «найчуднішими обіцянками довели їх до того, що вони давно вже змарнували й ту дрібку, що зібрали, попродали за безцінь худобу або потратили задля великого браку паші і тепер, не маючи нічого, без помочі і без поради, виставлені хіба на страшну голодову смерть». 19 цвітня дальше донесення про арештування 20 прихильників Кобилиці, про великі шкоди, пороблені дідичам (дідичі подають їх на 200 000 пнів) і про віддання деяких бунтівників у рекрути. 17 червня читаємо донесення, що «напали угорські повстанці з Мармароша в двох місцях на Буковину, переступивши границю коло Селетина і коло Путилова, але вернули назад – було їх коло 100 мужа». Се донесення само собою не було би нічим дивним, якби не те, що ані Селетин, ані Путилів не притикають до угорської границі, і якби не те, що присланий із Чернівець до віденської газети «Der Oesterreichische Soldatenfreund» і надрукований у ч. 108 опис сього подвійного нападу угрів на Буковину діждався в тій газеті спростування генерал-майора Фішера, який запевнив, що в цілій тій історії «нема ані слова правди».

Хоча власті далеко ліпше від румунських газетярів знали, скільки вини стягнув на себе Кобилиця, то все-таки для заспокоєння опінії краю вони не переставали шукати за ним. Вернувшись із семигородської границі, комісар Канне ще раз довірочно покликав до себе священика з Путилова, о. С., і предложив йому, щоб завабив до себе Кобилицю і віддав його в руки властей. Отець С. відповів, що сього не може зробити, раз, що се противиться його розумінню честі, а друге, що, – казав він, – «за один волос Кобилиці пожерли би мене птиці».

Здається, що такі пропозиції роблено й іншим особам, у яких іноді гостював Кобилиця, блукаючи по горах. У маю він зайшов у Жаб’ю до священика Вишневського, з яким давніше також був знайомий. Сей прийняв його, здавалося, дуже радо, засадив його за стіл і почав гостити, а тим часом тихенько послав по фінансову сторожу, так званих ревізорів, які в ту пору сповняли також службу жандармів. Ще Кобилиця сидів при столі, розмовляючи з панотцем, коли наскочили ревізори, обступили дім і вхопили його. Поночі вивезли його до Кут, а відси під сильним військовим конвоєм до Чернівець. 27 мая сильно закованого Кобилицю привезено до Чернівець і осаджено в арешті.

Слідство над ним тяглося довго. Аж у 1851 році його судили воєнним судом, та сей оправдав його від усіх закинених йому злочинів і засудив його лише на один місяць арешту. По відбутті сеї кари політична власть, боячися нових забурень спокою, зробила з ним те саме, що з ватажком мазурської різні – Шелею; його маєтність у Плоскій продали і з уряду закупили для нього ґрунт та хату в тій самій Сольці, де був оселений Шеля. Тут він мав жити під ненастанним доглядом камеральних урядників; до Плоскої та Путилова йому не вільно було показуватися ніколи. Про кінець його життя не знаємо нічого певного. Отець Білинкевич передає таку версію, що чув від гуцулів: «Раз приїхав до Радовець якийсь архікнязь на полювання і, наслухавшися немало оповідань про Кобилицю, забажав особисто побачитися з ним та велів на завтра покликати його до себе. Сам архікнязь пішов на полювання. Того самого вечора до хати Кобилиці прийшли три пани, що були в товаристві архікнязя, почали приязно розмовляти з ним, далі добули фляшку вина і почали частувати його. Кобилиця напився того вина, і пани пішли собі, а Кобилиця тої самої ночі вмер. Ті пани, як потім показалося, були Айвас, Джурджован і Ромашкан». Звістку про отруєння Кобилиці чув із уст гуцулів також д-р Ол. Колесса.

VII

Ми звели докупи відомості про Кобилицю, які нам було можливо зібрати, й силкувалися провірювати їх критично одні одними. Попробуймо тепер на підставі сього матеріалу вияснити собі, хто ж такий був сей Кобилиця, яке змагання, яку ідею репрезентував він, за що і в ім’я чого боровся?

Відразу мусимо зазначити, що, безсумнівно, певного матеріалу для відповіді на се питання маємо дуже мало. Лист Кобилиці і лист Сиржистого – се одинокі матеріали першої руки, що щось говорять; протоколи ради державної і вирок чернівецького воєнного суду в справі Кобилиці – се знов два акти першої руки, в яких важне не те, що вони говорять, а те, що промовчують. Вирок сказав би нам, певно, значно більше, якби нам був звісний його текст. Усі інші звістки – се або тенденційно забарвлені партійні писання сучасних, іноді досить лихо поінформованих, або відгуки традиції, відгуки неясні (пісні й оповідання народні, в яких підхоплено не одну важну дрібницю, але занехаяно власне ідейну основу, наміри, психологію дійових осіб), або зложені з різнорідних елементів, черпаних із не звісних нам жерел, і при всій своїй цінності потребують перевірки (реляція о. Білинкевича).

У категоричній формі висловлено досі, властиво, лиш один погляд на характер діяльності Кобилиці. Се погляд «Bucovin-и» 1849 р., по якому Кобилиця був агентом Кошута, бунтував гуцулів для того, щоб допомогти уграм, і сам зі свого боку надіявся при помочі угрів зробитися «хлопським королем», дістати власть над Буковиною. Сього погляду держався Федькович з тою хіба відміною, що заставив Кобилицю вірити в мадярське свободолюбство й надіятись, що

Угри волю добувають,Поможуть і нашу.

До сього погляду прихиляється й Гельферт, хоча й висловлює деякий сумнів щодо його вірності. Правда, не маючи автентичних урядових даних про рух Кобилиці (з виємком рапортів чернівецького старости до львівського губернатора та губернатора до міністра, документів, важних для хронології подій, але зовсім байдужих для оцінки їх характеру), Гельферт користується звістками чернівецької «Bucovin-и», користується досить некритично, приймаючи за певні ті промови, які вкладає в уста Кобилиці ворожа газета. З сього каламутного жерела взяв Гельферт відомість про наказ Кобилиці гуцулам приготовляти овес і харч для війська; сі слова мали бути сказані на одній із «сесій», скликаних Кобилицею, отже, десь у падолисті 1848; тим часом польські звістки про ті сесії, хоч і як ворожі Кобилиці, нічого не знають про такі слова, а «Висоvina» вкладає їх в уста Кобилиці, але аж в часі його нібито агітаційної подорожі по повороті з Сігета, перед самим нападом Бема, отже, в перших днях січня 1849 р., хоча ми знаємо напевно, що тоді при острих морозах Кобилиця сидів десь, схований у горах, а в околиці Путилова до 5 січня стояв з військом Сиржистий і ніяких гуцульських зборів не було.

Бере на віру Гельферт і друге твердження «Bucovin-и», буцімто Кобилиця заказував гуцулам іти до ополчення та робити засіки в горах проти угрів. Але ж і сі відомості, подані у Гельферта в категоричній формі, в чернівецькій газеті виглядають зовсім недоладно. По-перше, Кобилиця агітує проти них ще перед нападом Бема, значить, щонайменше на тиждень перед їх виданням, в пору, коли ніхто не міг знати, чи такі зарядження взагалі будуть видані. По-друге, сама «Bucovina» не може сконстатувати ані одного факту, де би гуцули дійсно противилися зарядженням військової власті; в одинокім Селетині вийшло маленьке опізнення задля браку хліба, і сюди зараз іде військо і знаходить серед народу повний послух. По 16 січні Кобилиця не міг уже й думати ні про яку агітацію, бо по гірських селах знов стояли військові постої. A «Gazeta Lwowska» виразно констатує, що зараз по нападі Бема в горах зібрано до народного ополчення 3000 жвавих гуцулів.

Лишаючи на боці загальний характер кошутівського повстання, шляхетсько-міщанського радше, ніж демократичного, і крайньо ворожого слов’янам, недоладність підозрівання Кобилиці в зв’язках з уграми видно вже хоч би з того, що одинокий напад угрів на Буковину під проводом Бема був зроблений, очевидно, без найменшого числення на якусь поміч гуцулів, у околиці, далекій від «збунтованого» округу. Се була партизанська демонстрація, що мала нагнати страху противникові, але не обчислена ні на які стратегічні користі. Бем, переночувавши в Дорні, вернув назад у Семигород, не пробуючи йти далі, хоч не знайшов серйозного супротивлення. Се чули, мабуть, і противники Кобилиці, коли в цвітні 1849 р. видумали ще два напади угрів уже просто на збунтовану територію, до Селетина та Путилова, і силкувалися взяти на ті качки несвідущих географії віденських німців.

Отець Білинкевич у своїй рукописній реляції прихиляється також до думки про те, що Кобилиця був у змові з уграми. На се у нього є два докази: говорення Кобилиці про овес і факт його ув’язнення в Жаб’ї: очевидно, мовляв, він хотів утікати на Угорщину. Щодо першого, то ми вже показали, що се видумка «Bucovin-и», яка могла бути передана о. Білинкевичеві якимсь урядником, що 1849 р. читав сю газету і прочитане в ній помішав з тим, що бачив або чув відки інде. Щодо другого, то се догадка, нічим не доказана. Кобилиця міг укриватися на галицькім боці вже тому, що тут за ним не шукали так, як на Буковині, а пробуваючи тут, зайшов і до Жаб’я; для здогаду про його намір утікати на Угорщину се не дає ніякої підстави.

Проф. Кайндль перший спротивився думці про порозуміння Кобилиці з уграми. Головний його доказ – се вирок чернівецького суду над Кобилицею. По довгім слідстві, в якім, певно, стягнено весь можливий доказовий матеріал, сей суд – воєнний, отже, певно, не прихильний до ласкавого трактування бунтівника – не знаходить на Кобилиці ніякої вини й засуджує його лише на місяць в’язниці за якийсь дрібний, по-теперішньому сказати б, поліційний переступ. Справді, доказ рішучий.

Але для характеристики руху Кобилиці всі ті докази зовсім негативні. Що ж се, властиво, було? І чим був Кобилиця, коли не був кошутівським агентом? Що не був простим обманцем, який у викликанні розрухів шукав тільки власної користі й збагачення, се, здається, певне. Чоловік заможний і гордий, що в часах панщини як громадський пленіпотент здобув собі безмежне довір’я у громад, певно, не спекулював на громадські сороківці. Жадоби особистого зиску не закидає йому й «Bucovina», хоча й силкується кинути двозначне світло на нього, говорячи, що він вибирав податок по сороківцеві від нумеру. Що в його словах «цісар – мій приятель» і в його поступках, якими він і в 1846, і в 1848 р. викликав розворушення серед народу, була певна політична містифікація, се не улягає сумнівові. Але яка ж була ціль тої містифікації? Що хотів осягнути нею Кобилиця? На що надіявся, обіцяючи народові якусь сторонню поміч, і з якою метою збирав ославлені свої сесії?

Що рух, викликаний Кобилицею, мав аграрну основу, і се, здається, не улягає сумнівові. Від самого 1843 р. і до кінця бачимо його, зайнятого справою аграрних відносин гуцулів, а спеціально в 1848 р. справою відібрання тих селянських ґрунтів, лісів і полонин, які попередніми роками були загарбані домініями. Поки в Відні радив сейм, Кобилиця – се видно з його листа – надіявся уладження сеї справи законодатною дорогою чи, може, яким актом цісарської ласки, подібно, як се сталося (в розумінні селян) зі знесенням панщини. Та ось Відень збомбардовано на його очах, раду державну розпущено; верталися – могло здаватись Кобилиці – часи повного безправ’я, притиску, подібні, як були в 1843 і 1846. І він знов хапається подібного способу, як у 1846 р., містифікації, щоб піддержати віру селян у добрий кінець їх справи. Він скликає сесії, запевняє народ, що цісар дав йому власть у краю, пробує заводити якісь свої порядки по селах, остерігає перед зрадою, але, зрештою, напоминає людей, щоб держали себе спокійно. І справді, ми не чуємо про ніякі насильства й нелегальності в тім руху, а «страшний бунт», про який кричали переполошені дідичі, при ближчім розгляді розпливається в ніщо. Що ж, властиво, урадили гуцули на тих сесіях і що зробили потім таке, чим би виправдався крик та переполох дідичів? Ми не знаємо навіть про такі ексцеси, які були в 1843 році. Бо ж ті 200 000 пнів дерев, вирубані буцімто гуцулами в зимі 1849 р., навіть сама «Bucovina» подає з застереженням, що се «дідичі самі оцінюють». Але ж се могли бути звичайні вируби дров, які практикуються щозими в гуцульських горах. Ті зрубані дерева мусили лишитися на місці; гуцули не сховали їх за пазуху ані не могли вивезти нікуди, бо зрубане дерево в Гуцульщині видобувають із гір аж весною, сплавляючи його ріками та потоками; значить, ся шкода зводиться до зера. А поза тим аграрного злочину ніякого в цілім тім русі не видно.

Лишається ще одна можливість: допустити у Кобилиці якийсь більш або менше ясний ідеал гуцульської автономії, свого власного порядку, «щоб гуцули були самі в собі, аби їм ніхто не мав до розказу, лише сам цісар», як висловлювався ще в 60-тих роках один громадський писар у Жаб’ї21.

На се вказували б і ті вісті, що подано вище про промови Кобилиці, його накази не слухати ані панів, ані урядників, гутірка дідичів про «хлопське царство» в горах і про «гуцульського царя Кобилицю». За таким поглядом промовляв би й лист Сиржистого, який у агітації Кобилиці бачив, очевидно, не сам аграрний рух, а пробу якогось відмінного громадського устрою, власного суду, без послуху домініям, якусь громадську автономію, про яку, може, й була мова в Відні, але яка не була ані ухвалена, ані санкціонована цісарем. Могли Кобилиці піддати таке розуміння громадської автономії деякі радикальні, республіканські та соціалістичні елементи, якими тоді кишів Відень і які, певно, не занедбували по-своєму впливати на послів, особливо на селян. Міг і дехто з урядників, особливо таких, що знали нещасні відносини галицького та буковинського селянства й не любили шляхти, робити Кобилиці деякі надії на будущий конституційний устрій і тим піддержати його наївну віру в цісарську прихильність і поміч.

Все се могло бути, та повторюю, все се комбінації, не підперті певними свідоцтвами. Надіюсь, що незабаром на сторінках «Записок» будемо могли подати нові матеріали, що бодай у часті розвіють ту непевність.

ВІДРУБНІСТЬ ГАЛИЧИНИ

Не нову справу і надто ще не в свіжім соусі подав на стіл галицької прилюдної дискусії орган німецького народного клубу, віденська «Deutsche Zeitung». Не нову, бо її коріння криється ще в традиціях політичного побуту Галичини відрубного від Австрії, в традиціях із-перед р. 1772, так що перша голосна дискусія про неї в першім проблиску конституційного життя в р. 1848 була не її початком, але тільки відновленням. Від р. 1848 кождий новий проблиск свободи, ба навіть кожда важніша зміна конституційного устрою Австрії виводила на денний порядок справу більшої або меншої відрубності Галичини. Та коли порівняємо з собою різні моменти, в яких та справа випливала наверх, побачимо величезні різниці в ступенях і формах її прояву. В рр. 1790—1792 галицька шляхта конспірувала з метою вироблення повної політичної відрубності Галичини від Австрії, як часті відбудованої Польщі22; в р. 1848 шукала тої самої мети на дорозі парламентарного союзу з німецькими лібералами, а 20 літ пізніше в соймовій «резолюції» зреклася рішучо планів відірвання Галичини від Австрії, розуміючи й самостійність Галичини тільки в зв’язку з цілістю тої держави, і жадала тільки націоналізації (себто полонізації) галицьких шкіл і урядів, а також деяких джерел доходів, що могли би підпомагати крайові фінанси. А нарешті теперішній проект, від якого «Dziennik Polski» відвертається гордо, а про який «Przegląd» пише як про зовсім недотепний концепт. Справді, habent sua fata – ідеї та програми!

Найновіша газетна дискусія про сю справу з многих поглядів цікава і може дечого навчити. Цікава поперед усього тим, що ініціатива вийшла від німців, від тих самих німців, що недавно вислали адрес з подякою Бісмаркові за гноблення польського елемента, а по їх словах за скріплювання німецького елемента в Познаньщині. І ось нараз клуб посла Піккерта виступає з пропозицією, аби поляки покинули союз із чехами, і в заміну за союз із німцями-народовцями з їх рук приняли те, чого відтак здавна домагаються – відрубність Галичини на взір Хорватії. Розуміється, що невважаючи на запевнення «Deutsche Zeitung» про прихильність до поляків і слов’ян, у тім числі й чехів, німці-націонали зовсім не дбають ані про поляків, ані про Галичину; їм важно тільки те, аби розірвати парламентарний союз поляків із чехами і таким способом захитати підстави теперішнього міністерства та теперішньої політичної системи в державі. Що справді тільки таку мету на оці мав виступ «Deutsche Zeitung», се випливає ось із яких уваг, що самі собою насуваються по прочитанні її статті.

1. «Deutsche Zeitung» виказує, що в Галичині нема публічної опінії, нема самостійного міщанства ані зорганізованого людового сторонництва, а одиноким керманичем краю і паном положення треба вважати шляхту. Кому ж, отже, робить той часопис свої пропозиції? Очевидно, або нікому, або тільки тій самій шляхті. І коли орган німецького клубу радісно підносить голос «Kurjera Lwowskiego» про його статтю, та емфатично подає йому руку до боротьби з корупцією та реакцією, то все те балакання виходить на пусті фрази супроти пропозиції того самого органу – надання Галичині повної відрубності, при котрій він сам ані крихти не міг би допомогти «Kurjerowi Lwowskiemu» до поборювання чого-будь у краю, але навпаки, при котрій пануюче становище шляхти в Галичині з самої конечності мусило би бути скріплене, а зате в Відні знейтралізоване.

2. Якби орган д. Піккерта поважно думав про поправу відносин у Галичині, а не лише про політичний маневр, то не був би в своїх статтях так абсолютно забув про те, що признання відрубності Галичини як окремої провінції в Австрії з національного погляду властиво не розв’язує питання, а навпаки, комплікує його, – не був би забув про те, що в Галичині живуть обік себе два не зовсім із собою згідні народи, які своїми осідками сягають також поза її границі, і що властиве розв’язання питання в границях передлитавської Австрії значило би хіба утворення двох провінцій, із яких одна обіймала би Західну Галичину та Шлеськ, а друга Східну Галичину та половину Буковини.

Що про існування русинів у Галичині забув орган німецьких націоналів, у яких клубі засідає також одинокий «самостійний» руський посол д. Ковальський, се власне знак нещирості намірів того клубу, а надто безличність супроти одного з його членів.

Не менше цікаве від того німецького маневру було також приняття, якого він дізнав у галицькій пресі. «Dziennik Polski» назвав проект ««Deutsche Zeitung» голосом сирени і рішучо відкинув предложений союз, буцімто лише тому, аби підняти дальшу боротьбу «за наші і наших союзників чехів справедливі та природні права». За які власне «наші» права «Dziennik» бажає підняти дальшу боротьбу, про се він не згадує нічого, але те гаряче обставання за слов’янською ідеєю того самого органу, якого фейлетоніст Ян Лям так часто висміював ту ідею як донкіхотство на непотрібний романтизм, могло би видатися трохи дивним. Вияснює подекуди сю загадку ряд точок, покладений редакцією в середині цитату зі статті «Deutsche Zeitung», наведеної в ньому. На втіху та поучення своїх читачів редакція задумала первісно подати їм у перекладі кілька уступів многоважної статті «Deutsche Zeitung», і запитувала ось що: «В Галичині, як тепер стоять речі, публічна опінія не значить нічого. Кілька тисяч шляхти (? Ред. Dz. Р.) рішають про все так само, як за часів Речі Посполитої, їх інтерес вимагає того, аби вдержати отвором дорогу, що веде їх до гонорів та урядів… Поки ті пани згодяться на виборення для Галичини становища коштом своїх особистих прав, пропливе багато води в Віслі!»

Прочитавши сей уступ я думав зразу, що виточкуване місце сконфіскувала прокураторія, або щонайменше воно містило щось таке, за що редакція могла боятися конфіскати. Я здивувався, прочитавши те саме місце в «Kurjerze Lwowskim» та в «Słowie», де сей уступ виглядає ось як: «Прикладом сього граф Водзіцький. Яким правом той Водзіцький, стоячи на чолі товариства гірничої експлуатації, визискує багатства Каринтії та Стирії і враз зі своїми протегованими побирає величезні пенсії та тантієми, коли рівночасно акціонарі з цілого того інтересу не мають зовсім ніяких доходів?» Таке те виточкуване місце! Чому редакція «Dz. Р.» пропустила його в своїм цитаті? Тому, що воно б’є в найболючішу точку і відкриває цілий секрет «консерватизму» та слов’янофільства не лише самого «Dz. Р.», але також і тих сфер, що підпирають його і стоять, мабуть, у близькім зв’язку з гр. Водзіцьким. Але гр. Водзіцький важний тут не як особа, а тільки як тип, як часть системи, як один із найвидніших плодів самолюбної класової політики нашої шляхти, що зреклася всіх ширших думок і програм, аби тільки спекти свою печеню. Не в голові там панам боротьба «за наші та наших союзників права»; їм пожадані тільки здобутки, і доки, союз із чехами запевняє їм перевагу в монархії і безпосереднє держання в руках рожна, на якім печеться печеня, доти той союз буде тривкий і щирий, доти вони «лишаться на раз занятім становищі, хоч би хто й назвав їх ідеологами»ю Мій боже, хто ж міг би бути таким злобним або наївним, аби назвати їх ідеологами! Ні, панове, ніхто в світі не назве вас таким прозвищем, бо всі знають дуже добре, які показні та дзвінкі здобутки приносить вам ваше «раз зайняте» становище.

Та коли становище «Dziennika Polskiego» в тій справі для нас зовсім ясне й зрозуміле, то тим менше можемо зрозуміти становище, яке заняв у ній «Kurjer Lwowski». З великою радістю вітає він голос німецького органу в переконанні про його щирість, і запевняє, що «аби тільки знайти спосіб розв’язки спору між німцями й чехами, хоч би навіть при помочі територіального поділу провінції, всі ліберальні та демократичні елементи нашого народу злучаться з німецькою демократією союзом, який нашому народові запевнить свобідний розвій його народності і позволить усім злучитися в щирій праці для загального поступу і в завзятій боротьбі з корупцією та упирем реакції».

А проте той сам «Дневник» стільки разів нарікав на слабість та дезорганізацію ліберально-демократичного табору в Галичині і сам найліпше знає про його безсильність. Та, очевидно, йому не ясно, що надання Галичині відрубності при теперішнім положенні не тільки не скріпило би той табір, але навпаки могло би на довгі літа загальмувати його розвій, бо ж, очевидно, в тім акті головним і одиноким чинником була би шляхта, а шляхта, певно, ані не брала, ані не давала би такої відрубності, яка би хоч лиш у самій Галичині могла в скорім часі вкоротити планування, а поміч німецьких народовців при відрубності Галичини мала би для тутешніх демократів ще менше значіння, ніж має тепер.

Одним словом, не тільки з огляду на нещирість і фактичну неміч того, хто дає, але також і з огляду на внутрішні відносини нашого краю, відрубність Галичини натепер не може бути пожадана.

Вважаючи головною метою інтелігенції працю коло поліпшення долі та усвідомлення людової маси, ми тим самим уважаємо всякі політичні форми тільки рамками, що дають більш або менше вільного місця для такої праці. Найліпша політична форма буде та, що дасть найбільше можності для такої праці, а притім найбільше охоронить наш люд від визиску та утиску чужих і своїх паразитних елементів. Кожда політична форма, що зближає нас до того ідеалу, буде для нас усе пожадана власне в міру того, оскільки зближається до нього. Тому й побільшення автономії Галичини в основі мусить бути пожадане для нас, бо будь-що-будь воно мусило би з часом покликати до діяльності багато сил досі утаєних, мусило б оживити не лиш інтелігенцію, але також і людові маси, і дати деякі запоруки ліпшого розвою на будуще. Але, з другого боку, ми не можемо забути, що тепер в Галичині «нема опінії публічної», крім шляхетської, нема зорганізованого сторонництва, крім шляхетсько-єзуїтського, і для того відрубність, дана при теперішніх відносинах, мусила би вийти виключно на користь тої найменшої суспільної групи, а на шкоду інших.

Зрештою, головні домагання наших автономістів із рр. 1867—80 тепер майже осягнені – уряди й школи в Галичині майже зовсім знаціоналізовані, себто сполонізовані, і розширення автономії краю не могло би вже розширити тої націоналізації, хіба на шкоду другої крайової народності, руської, а се певно не посунуло би наперед, але попхнуло би взад будущину Галичини. Знаємо дальше, що знаціоналізоване урядництво, в значній часті шляхетського походження або залежне від пануючої шляхти, ipso facto23 при наданні відрубності підпирало би змагання тої шляхти, тим більше, що й при відрубності лишили би ся для нашої шляхти отворені ті дороги, які за часів абсолютизму провадили до високих гідностей та дохідних посад – протекція у віденського двора та зв’язки з магнатерією й шляхтою інших австрійських країв. Чи при таких відносинах у окремій, але опанованій шляхтою та підвладною їй адміністрацією Галичині було би легко зорганізувати сильну та одноцільну демократичну людову партію чи то польську, чи польсько-руську для протиділання пануючому напрямові, як і тоді, певно, не перестав би бути феодально-клерикально-реакційним, про се сміємо сумніватися тим більше, що така партія й досі не здужала зорганізуватися. А без існування такої партії, свідомої своєї мети, солідарної з масами люду руського та мазурського, що без боязні висловляла би його потреби та домагання, без правдивого людового заступництва відрубність Галичини могла би для нашої провінції статися не добродійством, а небезпекою. Не забуваймо, що більша свобода, дана елементам реакційним та експлуатаційним, могла б у нас замість приспішення природного розвою приспішити цілий ряд забурень і актів елементарного темного протесту, що легко в одній хвилі могли б змести з лиця землі не тільки автономічну будову, але навіть і конституційні права в нашім краю.