Полная версия
Відрубність Галичини
Відтоді минуло чотири роки. Що сталося у нас за цей період? Польський молодіжний прогресивний рух розтанув майже безслідно; український, що втілився в організації радикальної партії, після короткочасного спалаху енергії значно ослаб і якщо сьогодні залишив сліди, то хіба лише серед простого народу, бо серед молоді наступила деяка реакція і занепад політичної думки. А тим часом у Чехії на основі тогочасної програми виникла могутня прогресивна партія, що, незважаючи на поразки, яких зазнала у великому судовому процесі омладіни і яких завдало їй виняткове становище, здобуває дедалі міцніший ґрунт в усій Чехії і Моравії і вже сьогодні є суперником пануючій партії молодочехів, а з часом, безперечно, набереться ще більше сил.
Саме цю послідовність бачимо і в кожній іншій ділянці. З невеличкого етнографічного і ретроспективного відділу на виставці 1891 р. виросла велика краєзнавча виставка 1895 р. Але й цим чехи не обмежились, і вже сьогодні дуже серйозно обговорюється питання збереження великої кількості цінностей теперішньої виставки для використання її як основи у великому крає- і народознавчому чеському музеї, що має бути створений у Празі. Беручи до уваги великі практичні здібності та енергію людей, які це задумали, можна сподіватись, що музей незабаром стане доконаним фактом. Те, що він щодо багатства матеріалів, добору і систематизації експонатів уже з самого початку створення буде, безперечно, найбагатшим з-поміж усіх провінціальних музеїв Австрії, – в цьому вже сьогодні сумніватися не можна.
Як відомо, теперішню виставку влаштовано на тому самому місці, що й попередню, використавши значною мірою ті самі павільйони, що були на виставці 1891 року, хоч план теперішньої виставки дещо інший. У центрі її – величезний «народописний» павільйон, у якому міститься переважна більшість зібраних експонатів. Біля його входу гарний сквер з квітами, обабіч – широкі вулиці, де, крім менших павільйонів й адміністративних приміщень, по обидва боки скверу стоять два великі будинки; в одному міститься «музей міста Праги», в другому «виставка чеських товариств».
Перед центральним павільйоном – невеличкий круглий концертний павільйон, де щовечора грає оркестр. Праворуч від головного входу етнографічного павільйону великим півколом розташувалися павільйони: шкільний, сокольський36, пожежної охорони, городництва, далі археологічний, відомий під назвою «пра-епоха чеської землі». Трохи віддалік – оригінальна будівля – справжня копія середньовічного замку, збудованого над урвищем, обнесеного глибоким ровом з перекинутим підйомним мостом. Замок мурований з тесових каменів, з високою вежею, бійницями, великою брамою і має назву «граду Кокожина»; він містить у собі, крім діорами, яка зображає «розгром Сасів під Грубою скелею» – епізод, взятий із однієї з поем, що входять до складу «Короледворського рукопису», багату колекцію давньої чеської зброї, починаючи від пращ і крем’яних стріл доісторичної людини і кінчаючи XVII сторіччям.
У сінях замку загальну увагу привертає важкий масивний віз, який застосовували в гуситських війнах, – оригінальна річ, що служила як для транспорту, так і для спорудження рухомих укріплень, або так званих таборів. Відомо, що від гуситів тип такого воза перейняли українські козаки. Кожний із перелічених тут павільйонів сам по собі є чудовою ілюстрацією до певних сторін життя і розумової праці чеського народу.
Увійдім, наприклад, у шкільний павільйон. У головному залі – скульптура Коменського, усі видання його творів і те, що може ілюструвати розвиток чеських шкіл від часів незабутнього творця сучасної педагогіки. А саме старі пожовклі видання букварів і чеських підручників, друкованих огидним «швабахом»37, шкільні зошити з розмальованими ініціалами на титульних сторінках; безліч моделей шкільних будинків, починаючи від старих, скромних, перетворених у школи сільських халуп, кінчаючи сучасними дво- або триповерховими спорудами, здебільшого мурованими, зрідка дерев’яними, з городцями, розсадниками фруктових дерев і т. п. А от усе внутрішнє обладнання сільських шкіл з безліччю наочного приладдя: карт, креслень, моделей навчальних предметів, колекцій з природознавства, ручних виробів, гімнастичних приладів і т. п.
Усе це не звалене в одну купу, не зібране з різних місцевостей з метою показати найкращі речі для створення ідеальної картини, яка в дійсності не існує. Ні, тут представлено експонати від кількох десятків округів – міських і сільських, багатших й убогіших – майже фотографічне відтворення картини народних шкіл разом з усім, що в них є. А поруч сотні фотографій із зображенням шкіл, вчителів, шкільної дітвори. Але навіщо тут фотографії, якщо кожного дня сюди приводять сотні шкільної дітвори. Мов струмки з усіх кінців країни, пливуть день у день на виставку численні лави шкільної дітвори, хлопців і дівчат, з учителями і вчительками, з піснями, прапорцями і табличками, що вказують, звідки вони прибули.
Протягом тижня, який я провів у Празі, таких екскурсій пройшло принаймні 20. Дітей розподіляли на групи, водили їх непоспіхом, не підганяли, не втомлювали, а під час оглядин влаштовували для них довгі відпочинки, давали перекусити, так що ввечері вони виглядали так само бадьоро, як і зранку. Я замилувався, дивлячись на них: з їхніх облич, одягу, рухів було видно, що чехи люблять своє майбутнє, своє молоде покоління так само палко, так само розумно, як і своє минуле.
З яким захопленням біля дітей юрмилися люди, коли ті, оглянувши виставку і відпочивши, виходили на майдан, щоб почати свої звичні ігри й танці. Якими сердечними, ласкавими вигуками заохочувала, підбадьорювала публіка цих дітей! Ось школа для дівчат з якогось містечка поблизу Праги танцює під звуки народних пісень. Простенькі танці і пісеньки, схожі на наші веснянки і гагілки. Дівчата спочатку, як видно, трохи соромляться публіки, що придивляється до них. Та незабаром вони жвавішають, танок і пісні стають бадьоріші;
танок не втомлює, бо в ньому немає поворотів, а тільки розмірені кроки, підстрибування, рухи руками і головою – тобто елементи здорової, раціональної гімнастики. Дивлюсь на цю дітвору, милуюсь її охайністю, вільними рухами, інтелігентним виразом обличчя, дружнім і товариським ставленням до неї вчителів – і сльози навертають на очі. Згадуються мені наші бідні, немиті, нечесані, рабські галицькі школи.
– Ну, а у вас в Галичині є щось подібне? – запитує мене один знайомий чех.
Не встигаю йому відповісти, бо в цю мить починається новий танок і нова пісенька. Дівчата йдуть парами по колу, припадаючи в такт на ліву ногу, і співають:
Ja mám v levé nůzeTrna, trna, trnačika!Ja mám v levé nůzeTrnačika, trn!38– Та ж далебі! Це політична пісня! – вимовив якось мимоволі, забуваючи де я.
– Політична? – здивувався мій співбесідник. – Ні, пане! Це звичайний дівочий танок «трначік». Хіба у вас немає таких ігор?
– У нас, пане, переводять учителів «за службовими причинами», – вимовив я, щоб принаймні чим-небудь виявити оригінальне обличчя наших народних шкіл. – А у вашому «трначіку», безумовно, побачили б у нас політичний натяк, якесь порушення спокою, і на даному педагогові поставили б хрестик.
Поштивий чех роззявив рота, не знаючи, жартую я чи кажу серйозно. А тим часом дівчата починали вже інші танці, співали іншу пісеньку, остання строфа якої знову мені схожа на отруєне вістря політичного натяку:
То nebyla ružmaryna,Jenom to byl křen.Vykopal jej zahradniček,Vyhodil jej ven39.Довго у мене в ушах звучала ця пісенька. І пізно вночі я думав про те, коли ж той «городник» у нас викопає хрін і викине його геть, – хрін, який фальшиво вдає з себе розмарин і захаращує наші бідні народні стосунки?
4. Жіноча гімназіяКоли я вже торкнувся школи, не можу замовчати однієї речі, якою я дуже зацікавився, їдучи до Праги. Маю на увазі першу жіночу гімназію, яка була відкрита завдяки заходам жіночого товариства «Мінерва», – гімназія, у якій цього року вперше відбулися урочисті екзамени на атестат зрілості. На жаль, на виставці я не знайшов жодного сліду діяльності цього закладу, яким чехи випередили, можна сказати, усі європейські народи, бо гімназії і середні школи взагалі якось лишилися поза увагою сьогоднішньої виставки. Дякуючи, однак, директорові цього закладу проф. Фр. Прусіку, відомому чеському філологові, я одержав статут «Мінерви», декілька звітів нової жіночої гімназії і на основі цього матеріалу, за який висловлюю прилюдно подяку шановному директорові, подаю деякі відомості про цей заклад.
Вважаю, що справа ця тим більше цікава, що і в нас уже кілька років жваво обговорюється питання про створення подібної гімназії, але, на жаль, у нас воно й досі не вийшло із сфери проектів або, в кращому разі, петицій до різних представницьких інстанцій.
Товариство «Мінерва», мета якого дати загальну освіту жінкам, утворилося на початку 1890 р. (статут затверджено 16 червня цього ж року). Мету товариства визначає § 1 статуту: дати дівчатам, які виявлять відповідну підготовку, вищу освіту, а точніше, підготувати їх до навчання в університеті. Це не перше товариство такого роду в центральній Європі, хоч воно перше в Австрії. 1888 р. створено аналогічне німецьке товариство у Веймарі під назвою Verein für Frauenbildungsreform. Чеське товариство, однак, було першим, яке від дискусій і петицій перейшло до дії, бо зразу ж після його створення ініціатор товариства відома чеська поетеса Елішка Красногорська звернулася до п. Франтішка Прусіка з проханням розробити план навчання у майбутній жіночій гімназії.
Пан Прусік із запалом узявся до діла. Поклавши за основу те, що жіноча гімназія має доповнити освіту, яку одержують дівчата у вищих жіночих школах й інших аналогічних закладах, проф. Прусік первісно розподілив увесь курс навчання в гімназії на 5 років, а саме 1-й рік – підготовчий клас, у якому шкільна підготовка, здобута ученицями в інших закладах, мусить бути доповнена уроками латинської і грецької мов, а також фізики з тим, щоб сума знань відповідала знанням хлопців, які закінчили нижчу гімназію. Однак після року випробування, яке, щоправда, пройшло успішно, але потребувало чималих зусиль (щотижня було 12 годин латинської мови, 6 годин грецької, та, незважаючи на те, всього, що треба було, не пророблено), підготовчий курс було розділено на два роки. Усіх класів є 4, що відповідають чотирьом класам вищої чоловічої гімназії.
План навчання було затверджено шкільною крайовою радою. У вересні 1890 р. почали записувати до підготовчого класу. Було прийнято 53 учениці, з яких майже всі провчилися рік і з яких після першого півріччя 33 одержали свідоцтва з відзнакою, тільки одна через брак здібностей вибула у другому півріччі, так що остаточно в наступному році перший клас розпочав гарний загін – 51 добре підготовлена учениця. За національністю всі були чешки, 21 родом з Праги, 27 з провінції, 2 з Моравії і 1 з нижньої Австрії. Більша половина дівчат походила з середньої верстви – це доньки чиновників, учителів, протестантських священиків і т. п. (всього 30); доньок селян було 3, ремісників і промисловців – 9, купців – 2, робітників і прислуги – 7. Щодо віку, – переважній частині дівчат виповнилося 14—16 років; тільки дві були молодші (по 13 років), а 9 старших (одній 20, трьом по 19, п’ятьом по 18 років).
Крім початків грецької і латинської мов, учили чеську мову (3 год. щотижня), релігію (1 год.), історію і географію (по 2 год)., фізику (1 год.), німецьку мову (необов’язково, але її відвідувало 46 учениць, на тиждень 3 год.), педагогіки, співу і фізкультури (по 1 год). В обох півріччях підготовчого класу всі учениці дістали за поведінку відмінну оцінку, 22 учениці встигало добре, 27 нижче за добре, а 2 посередньо. Під керівництвом директора, класного керівника, класної дами та інших вчителів учениці мали протягом року 4 екскурсії, а саме – дві з навчальною метою (на ювілейну виставку і до празького музею), а дві розважального характеру на околиці Праги. Слід також відзначити, що з самого початку навчання відбувалося в одну зміну – від восьмої до пів на другу взимку і від сьомої до пів на першу влітку, причому після другого уроку – перерва становила 10 хв., після третього – 15 хв., а після четвертого – 30 хв. Такий порядок схвалено вчителями і батьками.
Одне з найцікавіших питань як педагогічної, так і суспільної точки зору: скільки учениць, що так гарно і з таким запалом розпочали і закінчили підготовчий клас, пройшли курс дальших чотирьох років навчання і витримали випробування екзаменів на атестат зрілості? Останній звіт, складений цього року, дає нам такі відомості: з 51 дівчини, що закінчили перший підготовчий клас, дійшло до випускних екзаменів наприкінці 1895 навчального року тільки 18; найстаршій з них було 23 роки, наймолодшій 18. Одна із випускниць була донькою селянина, одна робітника, одна ремісника, одна промисловця, решта (14) – доньками службовців, учителів, лікарів і т. п.
Пильнішої уваги заслуговує звіт про перші іспити на атестат зрілості в цій гімназії. З 18 учениць, які успішно закінчили четвертий клас (в тому числі 6 з відзнакою), приступило до випускних іспитів 16, з відзнакою склало 3, на добре склало 7, відпало 2, 4 дозволено складати іспит після канікул з однієї дисципліни. Результат цей можна вважати блискучим, оскільки дівчатам довелось подолати більші труднощі, ніж хлопцям, а саме: 1) за 5 років вони мусили оволодіти навчальним матеріалом, на який хлопці витрачають 8 років, 2) жіноча гімназія досі не має права публічної гімназії, і тому під час випускних екзаменів їх питали з інших предметів (релігії, натуральної історії, початкового курсу філософії), яких не питають під час випускних екзаменів в публічних гімназіях, 3) в публічних гімназіях відмінників звільняють від питань з деяких дисциплін, чого не було тут, нарешті, 4) приймати випускні екзамени в жіночій гімназії доручено вчителям інших закладів, тобто таким, яких учениці не знали, а отже, не могли пристосуватись до їх методу опитування і вимог.
ПОЛЯКИ І РУСИНИ
НАШ ПОГЛЯД НА ПОЛЬСЬКЕ ПИТАННЯ
IНедавно тому в залі ратушевій у Львові відбулося передвиборче зібрання для вибору посла до ради державної, під многими оглядами дуже цікаве. Оба кандидати, котрі на тім зібранні виступали, стараючись про мандат посольський, а також провідник зібрання, інтерпелянти і весь хор, кричачий браво та плещучий в долоні, – всі вони голосно, перед цілим світом заявили, що при всіх діланнях, мовах і заявах полякам ходить тільки про відбудування Польщі, що австрійська конституція, австрійський парламент і теперішнє домінуюче становище поляків в Австрії, – що все те тільки вигодні сходи, котрі мусять їх швидше чи пізніше запровадити в пожаданий храм Польщі «od morza do morza»40.
Очевидна річ, що така незвичайна і одверто протидержавна маніфестація львівських поляків мусила звернути на себе увагу дуже широких кругів. У Відні і в Берліні взято її собі ad notam41, намісник крайовий побачився через неї дуже в немилім положенні супроти корони і в першім пориві невдоволення схотів зложити свій уряд, – деякі польські часописи, а особливо краківський «Czas», виступили з гострою доганою проти загорільців, компрометуючих «невчасними» вибухами польську справу. Правда, принципової дискусії про саму сутність тої справи і сей факт не викликав у польській печаті. Навіть ті газети, которі раді б якнайбільше уступів зробити русинам, которі бажають для всіх притиснених справедливості (як «Dziennik Poznański»), і ті не видять нічого аномального в тім яркім вибуху польських стародержавних аспірацій у Львові, т. є. будь-що-будь на руській землі. Вони признають, що вибух був невчасний, нетактовний, непотрібний, – але поза такі часто практичні, хвилево утилітарні погляди дальше не ідуть. Значить, коли б інша пора, відповідна констеляція політична, то виступати з такими аспіраціями у Львові чи в Києві – і овшім можна би. Правда, ми надто і надто добре знаємо наших галицьких поляків, щоб думати, що вони з власної волі і з власної розваги, навіть по найтяжчих і найстрашніших науках караючої всяку помилку історії, уступлять з раз занятого хибного становища. Коли котрий народ в Європі, то, певно, поляки найбільше мають вже з природи той дар – ігнорувати науку історії і обманювати самих себе до послідньої хвилі, коли, крім себе, нікого більше обманити не можуть. Хто перегляне історію польських повстань з нашого віку: в рр. 1831, 1846, 1848 і 1863, – той вичитає в ній кривавими буквами написану історію систематичного і неулічимого засліплення. Раз за разом кричачі, немилосердні факти говорили їм, що в нашім віці ідея старої Польської держави, ідея історичної Польщі мусить уважатися пережитою і безповоротно погибшою, – ні, з упертістю, гідною ліпшої справи, з ентузіазмом, викликаючим глибокий жаль, з правдиво трагічною фатальністю одно покоління за другим перлося в ту бездонну пропасть і погибало в ній. Раз за разом вони переконувалися, що всі мужики бувших польських земель, без огляду на народність, противні навіть споминкам про історичну Польщу, – а предсі жили в тім переконанні, що назва «Polska od morza do morza» є якимсь чародійським словом, котре, в свій час кинене в маси народу, мов іскра електрична, потрясе всі серця, підойме всі руки до відбудування того раю.
Найновіші факти, про котрі ми вище згадали, переконують нас, що помимо всіх тяжких наук історії та нещасна ідея, джерело численних польських помилок і наших нещасть, не загибла в головах наших загорільців і уважається єдино спасаючою і єдино обов’язковою для кожного добромислячого поляка. Розваживши добре всю слаботу аргументів, на яких опирається та ідея, а заразом всю безліч колізій, які вона за собою тягне, ми будемо мусити прийти до сього переконання, що голошення ідеї історичної Польщі в наших часах, а особливо на непольських землях, є ділом політично безрозумним, з етнографічних взглядів, ба навіть для самої польської народності дуже шкідливим, отже ж, і непатріотичним.
Що виказування і боронення ідеї історичної Польщі в нашім столітті принесло польському народові превеликі шкоди, сього, здається, і доказувати не треба. Повстання 1831 року принесло їм, крім зруйнування краю, також страту конституції Царства Польського, спроби 1846 і 1848 принесли їм різню в Тарнівськім і битву під Гдовом, де польський мужик стояв проти польського шляхтича, принесло їм бомбардування Кракова і Львова і слідуючу за тим довголітню реакцію бюрократичну в Галичині і в Познанщині; повстання 1863 року принесло також велике погіршення їх долі в Росії і, крім того, сталося знаком до загальної реакції в цілій Російській державі. А де ж користі всіх тих жертв? Чи, маніфестуючи живучість ідеї історичної Польщі по всіх колишніх «польських» землях, поляки розбудили в тих землях почуття прихильності до тої Польщі, єдності з нею? Сміємо сказати, що ні. Не тільки на Литві і Жмуді, на Волині і Україні, але навіть у Галичині, ба особливо в польській її частині, народ постав проти тої ідеї і проти її проповідників. Не ентузіазм, не масовий рух, а ненависть збудилися всюди проти історичної Польщі, – і той незаперечний факт пора би всім полякам, а особливо галицьким, добре собі затямити. Пора їм тямити, що патріотизм, маніфестуючий себе фразами «Polska od morza do morza», є не патріотизмом, а навмисною або ненавмисною зрадою на польській народності і на її кровних інтересах, котра той фразистий патріотизм без намислу посвячає для своєї утопічної цілі.
А між тим всі підстави, на яких опирається історичне становище державно-польських аспірацій, такі хиткі і слабі, що навіть воювати проти них серйозно не можна, що перший зараз луч критичного світла показує всю їх безпідставність. Бо покликуватись нині на те, що перед звиш ста літами була якась польська, хоч і з різнородних елементів, сяк чи так зліплена держава, – се прецінь не є ніякий аргумент, що така держава мусить і на будуче бути, навіть проти волі колишніх своїх складників. Держава (підчеркуємо тут слово «держава» в протиставності до «народу») доти тільки має права існування, доки справді существує; раз вона розсипалась, то се значить, що роль її яко такої назавжди скінчена. Історія не показує нам ані одного приміру, щоб держава (не народ), раз вимазана з ряду держав, здвигнулася коли-небудь після в своїй давній формі. Не менше дитинне є покликування наших поляків-державників на мнимі унії, заключені перед 300 чи 400 роками. Ми не вдаємося навіть в то, як і ким були заключені ті унії і як додержувалися уложені в них обопільні договори. Нам досить знати те, що в житті міжнароднім, богу дякувати, досмертних і нерозривних шлюбів поки що ще не заведено, що політичні трактати – а тільки такими і то в найліпшім разі можна признати давні польсько-литовсько-руські унії – заключаються в міру обопільних потреб, а зі зміною викликаючих їх обставин самі собою тратять свою важність і своє управнення в житті народнім.
IIОдин з найголовніших аргументів, котрим поляки боронять ідею історичної Польщі, є той, що нібито Польща історична мала сповняти велику місію на Сході, була «przedmurzem Europy»42 супроти орд монгольських і татарських і несла свою культуру в дикі, безлюдні степи України, здобуті кров’ю її синів. Правда то є, що ідея культурного апостольства дуже принадна і спосібна розгрівати духу людського; жаль тільки, що історичні факти аж надто ясно свідчать, що місія Польщі лежала зовсім не тут, на Сході, що, впрочім, і та місія ніколи не сповнялася і що, отже, робити собі з неї право до реставрації історичної Польщі нема найменшої підстави. Бо пригадаймо собі, коли Польща була найсильніша? Безперечно, в добі Болеслава Хороброго, по битві на Песім полю, де той Болеслав поразив німців, і по викупленні тіла св. Адальберта, Болеславів похід на Русь був нещасливий, – і се повинно було показати і йому, і його наслідникам, що місія їх лежить не в руйнуванні і покорюванні братнього руського краю, а в обороні Слов’янщини проти німців. Се була, по нашій думці, правдива місія Польщі, до котрої, впрочім, перло її саме географічне положення. Головні польські ріки тягнуть до моря Балтійського, і доки б Польща була удержалась панею берегів Балтійських, доти могла би бути великою силою в Слов’янщині. А між тим вона звернулася на схід проти Русі, і що ж сталося? Не тільки що слов’янські племена між Одрою і Лабою – природні союзники і ленники Польщі – погибли під напором німецьких князів, але слідом за ними пішли і пруссаки-слов’яни на Помор’ю, т. є. німці забрали Балтійські береги і обсадили устя всіх великих польських рік, – замкнули Польщі її єдину природну дорогу до сили і розвою економічного. Очевидна річ, що, стративши ті безмірно важні форпости на Заході, Польща стратила з тої сторони рацію биту, побачилась сама в своїх інтегральних частях загроженою. Прастаре гніздо польського племені, Познанщина, стає чимраз більше німецькою домівкою, так як сталася нею в переважній часті щиропольська Сілезія.
У житті народів нема посвячення. Народ, котрий посвячає себе за другого, є дурнем і не знає, що робить. Найперша задача кожного народу є – стояти за своїми власними інтересами і дбати про своє власне утримання. Коли поляки говорять, що місія Польської держави була – боронити Запад Європи проти східних дикарів, то ми з уваги на вичислені тут факти історичні скажемо, що се був найбільший політичний нерозум, була фатальна помилка поляків. Польща далеко сквапніше потребувала боронити себе саму проти напору західноєвропейського і властиво німецького хижацтва, проти різних «медведів» і «львів», аніж боронити той Запад проти татар, від котрих Польщі самій, а затим і Западові, дуже мало що грозило.
Але погляньмо тепер, як стоїть діло з тою ославленою місією на Сході. Що першого нападу монголів в 1241 році Польща не спинила, се річ певна, – а саме той перший напад був найстрашніший, і раз рішучо поражені монголи могли б були надовго остатись не страшними Європі. Від того часу повторяються поменші напади монголів і татарів майже рікрічно на східні часті Слов’янщини, повторяються і тоді, коли Русь Галицька перейшла під Польщу, коли і Литва та Україна з’єдинились з Польщею. Ніколи не могла Польща здобутись на сильну і систематичну оборону границь. Недавно видані люстрації замків оборонних в пограничних землях руських показують нам під Ягайлонами таке саме безладдя і недумство політичне, яке було і в XVIII віці. Татари ходили собі любенько в наші землі за «ясиром», гнали десятки тисяч людей і сотки тисяч худоби в Крим і продавали людей в неволю. Невольники стались головним джерелом їх багатства, – кості наших людей біліли і в Царгороді, і в Синопі, і в Смирні, і в Триполісі, a «przedmurze Europy», «шляхта українна», бенкетувала собі, кричала на сеймиках, гарбала маєтки і робила «заїзди», уживаючи свого придворного війська не для оборони границь, а для грабування своїх власних братів і сусідів. Найліпшим свідоцтвом про те, як сповнювала Польща свою місію на Сході, може послужити те, що за часів Степана Баторія Польща платила ханові кримському річний гарач 15 000 червонців і сама висилала війська коронні для мордування і вигублювання козацтва, котре було єдиним природним защитником границь польської і руської землі від татарви і, значиться, повинно було бути найліпшим союзником Польщі. Вічно пам’ятні остануться слова Наливайка, котрий писав до короля польського, що за половину тих грошей, котрі Польща платить – і то безплодно – татарам, можна би на пограничних степах з українського народу витворити таку кордонову сторожу, проти котрої вся сила татарська не устояла би. Розуміється, що Польща тої ради не послухала, і козацтво клало голови в бою з поляками, замість що мало б оружно з ними іти проти татар і турків. За того ж Степана Баторія Польща понизила сама себе іще дужче, сповняючи роль ката на підданім турецькім Івані Підкові, претенденті до господарства Волоського. Єдиний факт, котрий поляки розтрублюють яко велику побіду західної культури над ісламом, – битва під Хотином, де зістав побитий султан турецький Осман, – доконаний зістав так, як повинна була б вестися вся східна політика Польщі. Козаки під проводом Сагайдачного з’єднались тут з поляками зовсім добровільно, на основі однаких прав; ватажок козацький стояв з своїми людьми осібно від шляхти, і шляхетські гетьмани не вглядали в те, що роблять козаки. Се тільки (хоч і не обійшлося без тисячних передрачок і прикростей) і хоробрість та відвага козаків довершили побіди.
