Відрубність Галичини

У зв’язку із специфічними проявами галицького москвофільства я назвав його домашньою суперечкою поміж українцями. Маючи на увазі, що боротьбу з ним визнав завданням, яке має здійснюватися передусім силами самого українського народу. Дуже шкодую, що дальший хід зборів не дозволив мені ширше викласти свої погляди на різні прояви москвофільства, особливо галицького, щодо яких потрібні різні форми боротьби. Зроблю це тепер не стільки заради відповіді Т. Романовичу, який це питання у своїй статті збуває загальними фразами, скільки заради важливості самої справи.

Український народ, що налічує близько 20 мільйонів і займає великі простори від Сану до Кубані, перебуває у вкрай ненормальному становищі. Історія останніх сторіч склалася так нещасливо для нього, що він відстав від своїх сусідів щодо розвитку як політичного і суспільного, так й інтелектуального. Поділений на дуже нерівні частини між двома могутніми державами, в одній з яких усіма засобами політичної влади і адміністративного свавілля утримується на рівні вегетування такою мірою, що навіть його мова там є недозволеним плодом. У другій користується, щоправда, опікою конституційних законів, але, позбавлений імущих і впливових верств, надто мало може з неї користати.

Австрійська конституція є par excellence50 класовою конституцією, конституцією для привілейованих класів. А що імущі і шляхетські верстви у Східній Галичині зараховуються переважно до польської народності, то і конституційні доброчинства у переважній частині вийшли на її користь. Справді, на папері українці отримали рівноправність, але життєва практика показала зовсім інше. Українцям незабаром довелося переконатись, що конституція – це тільки ґрунт, гірше або краще оброблений, який сам, без пильної праці і боротьби, не дасть хліба. Переконалися, що за кожну установу, на яку теоретично мали право, треба було вести довгу і важку боротьбу, що кожну п’ядь політичної території треба було відвойовувати, інколи цілими роками. А сил, придатних для такої боротьби, для такої праці, було так мало! Чи ж дивно, що зайняті цією важкою щоденною боротьбою нечисленні сили української інтелігенції, яка ослаблювалася майже щоденним дезертирством доведених до відчаю і кар’єристів, ледве з нею справлялися і занедбували справи ширші, загальнонаціональні, звужували свій кругозір, ниділи в жалюгідній загумінковості? Чи дивно, що в таких умовах галицькі українці не створили блискучої літератури, не дали здібних вчених, не створили промисловості, здатної до конкуренції на світовому ринку? Чи дивно, що навіть такі елементарні справи, як правопис і літературна мова, ще залишилися неусталеними, неопрацьованими? Навіть саме питання про суть української народності, про її самостійність по відношенню до польської і російської народностей, про її межі, умови її цивілізації і її майбутнє не перестало ще бути предметом суперечок, догмою, у яку одні вірять, а другі не вірять, тезою, яку одні підтримують, а другі заперечують різними аргументами?

Гадаю, що ніхто не дивуватиметься цьому, якщо врахує фактичне становище українського народу, тягар завдань, які у світлі цього становища падають на галицьких українців, непропорційність їхніх сил перед обличчям тягаря. Адже ця частка українського народу має виконувати життєві функції за весь народ, повинна утворювати стільки цивілізаційного капіталу, скільки його потрібно на покриття бюджету національного життя усієї Русі-України. І що фатальніше: найбільша частина цього народу є повністю паралізованою, не може ні людьми, ні капіталами допомагати у цій праці галицьким українцям такою мірою, як цього було б потрібно. А тим часом у самій Галичині внаслідок різних обставин боротьба за політичне існування стає для галицьких українців з кожним днем важчою, з кожним днем менше дає надій на успіх. Досить згадати хоча б постійне підвищення плати за навчання, що разом з впровадженням шкільної форми і подорожчанням продуктів та помешкань чинить вже тепер майже неможливим доступ до середньої і вищої освіти селянських дітей, а систематично впроваджуваний целібат духовенства повинен зменшити також і з цієї сторони приплив нових поколінь української інтелігенції.

Я далекий від думки все це приписувати якійсь «польській інтризі» або виводити з того якісь закиди проти польського суспільства. Добре знаю, політика – це гра сил, що в ній мало місця для сентиментальних почуттів і прагнень. Бажаю лише, щоб поляки належним чином зрозуміли становище українців. Бо хіба ж у світлі викладених тут фактів не буде нормальною річчю, що часом сумнів може закрастись у душу навіть найпалкішого українського патріота? Що, спостерігаючи безплідність, малу результативність і марність зусиль невеликої купки людей, спостерігаючи, як всупереч їм на кожному кроці випереджають нас конкуренти з одного і другого боку, як ми запізнюємось у найкардинальніших справах, він подумає собі: чи не краще кинути цю безнадійну боротьбу за самостійність народу і приєднатися до сильніших, багатших, краще організованих сусідів?

Ось те фатальне «бути чи не бути», перед яким споконвіку стоять українці, активні або пасивні свідки тієї боротьби, яка точиться на їхній землі між польськими і московськими впливами. Це психологічний ґрунт як українського полонофільства, так і москвофільства. Без сумніву, на цьому психологічному ґрунті в різний час і в різних умовах виростають дуже різні квіти. Придивімося тільки до різновидностей галицького москвофільства.

Безсумнівно, що поки Росія залишається безпосередньою сусідкою Австрії і поки всі європейські держави вважають за відповідне користуватися такими засобами боротьби, як шпигунство і взаємне кидання собі колод під ноги, доти в Галичині є і будуть платні російські агенти, чи проїздом, чи свої, тутешні. Не будуть ними українці, то будуть поляки (на зразок Гендігерів), не будуть поляки, то будуть німці, євреї, цигани. Ці москвофіли, а швидше слуги кожного з російських урядів, його агенти і агітатори, не є чимось специфічно українським, як не є вони чимось специфічно польським чи австрійським. У Росії є подібного типу австрофіли чи германофіли. Це міжнародна хвороба, боротьба з якою є справою насамперед зацікавлених урядів, яким такі особи найбільше шкодять. Що суспільства, серед яких такі особи діють, повинні якнайбільше ними бридитись і реагувати супроти них так, як того вимагає звичайна чесність. У такому значенні москвофільство, як і усяка підлість, всяка продажність і деморалізація – це міжнародне явище, гідне загального осуду і боротьби з ним.

Чи я будь-коли сказав хоч слово на захист такого москвофільства? Ніколи! Про таке москвофільство ні у моєму запиті, ні у відповіді, який на нього дав п. Гольдман на зборах у ратуші, ні у тій відповіді, яку дав п. Романович у «Nowej reformie», не йдеться. Тут мова йде про специфічне галицькоруське москвофільство, на яке поляки почали нарікати ще в 1848 р., яке справді не без вини правлячих у Галичині польських сфер від 1848 р. дотепер мало певні успіхи. Повторюю, не без вини польських сфер, – з одного боку, правлячих і керуючих, а з другого боку, польських сфер, що називають себе демократичними, голосних на фрази і дволичних у своїх ділах. Таке москвофільство більше подібне до секти, ніж до політичної партії. Покійний Драгоманов порівнював їх з сектою охохохів, яку так назвали за постійне зітхання: «ох! ох! ох!». Наша москвофільська секта зітхає до Росії, якої, як правило, не знає, до національної єдності з великим російським народом, про який не має поняття, до російської мови, літератури, на якій не читає. Нерідко ця секта зневажає свою рідну українську мову; намагається писати ламаною російською, або швидше церковною, перемішаною з українізмами і полонізмами. Ця секта нерідко зітхає за православ’ям як за єдиною національною всеруською вірою, не маючи поняття, чим є сучасне казенне російське православ’я. Я був би не гідним зватися українцем, якщо б появу й існування цієї секти назвав чимось корисним, бажаним для розвитку українців. Від початку своєї літературної діяльності я намагався боротися з цією сектою, але робив це не пустими аргументами, бо знав, що ці люди аргументів не слухають, а позитивною працею, літературною і науковою, бо тільки праця здобуває ґрунт, привчає поволі людей до незвичайного для них раніше способу мислення, а в багатьох замість сумніву і розпачі породжує бадьорість і почуття віри у власні сили, в майбутнє власного народу. Чи я чогось у тому напрямі добився, не моя справа судити. Але відверто мушу сказати тільки те, що якщо галицькі поляки мали дотепер щирий намір боротися з таким москвофільством, то не лише зовсім нічого не добилися в тій боротьбі, але тільки сприяли – напевне, несвідомо – його зростові. Пан Романович так патетично говорить про цю справу: «Ми не можемо визнати домашнім, внутрішнім спором питання, чи українець стоїть на національноукраїнському, чи на всеросійському ґрунті. На мій погляд, домашнім спором поміж українцями є боротьба між тими українськими таборами, які визнають окремішність Русі від Росії, не відрікаються від своєї національної мови, свого національного духу, своїх звичаїв, а відрізняються чи то в соціальних справах, чи в питаннях політичної тактики. І можу ствердити, що польська партія, до якої я належу, не втручалася ніколи до спорів між Романчуком, з однієї, а Барвінським та Вахнянином, з другої сторони. Бо тут борються між собою українці, з яких одні нині стоять за опозиційну політику, другі – за те, щоб знову з допомогою покірності і підлеглості урядові намагатися отримати щораз нові здобутки для української національності. Але хто виступає під гаслом «одна мова і одна віра від Карпат аж до Волги», хто українську мову перетворює на російську, хто (як один невдалий кандидат на минулих виборах) в ім’я цього гасла приймає православ’я і намагається його поширювати серед уніатського люду, хто у виданнях для української людності ширить обожнювання царя, – з тим слід боротися як з ворогом Польщі і Русі. І якщо справжні українці борються з цим смертоносним напрямом, то ми, поляки, без різниці партій, маємо право і обов’язок стати на боці українців проти москвофілів, які хочуть згубити свою власну народність. Це невтручання до внутрішніх справ між українцями, це законна боротьба з ворогом, просте здійснення обов’язку самооборони. Виконуючи той обов’язок, польська демократія зовсім не виступає проти засади, згідно якої відносно українців діє на основі справедливості. І визнання національних прав, так само як не порушує засад справедливості й волі той, хто відштовхує від стріхи своєї або брата свого злочинну руку, яка підкладає до тої стріхи вогонь».

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

1

Народився 30.06.1880 р. у с. Бабине на Станіславівщині. Закінчив Віденський університет (1912), працював юристом, був активним діячем Русько-української радикальної партії. Тривалий час співпрацював з часописами «Діло», «Гасло», «Громадська думка», «Рада», «ЛНВ», де опублікував багато статей на політичні та літературні теми, а також перекладів. Поезії публікував у альманахах «Багаття» й «Нова Рада». Окремо вийшла збірка «Любовтуга» (1901).

У 1918—1919 М. Лозинський був секретарем закордонних справ уряду ЗУНР. З 1921-го до 1927 р. обіймав посаду професора міжнародного права Українського вільного університету у Празі. У 1927 р. переїхав до Харкова, завідував кафедрою права Інституту народного господарства.

Написав підручник «Міжнародне право», опублікував кілька брошур і статей, присвячених становищу в Західній Україні та міжнародним проблемам. Друкував публіцистику у «Червоному шляху». У 1930—1933 рр. працював професором Інституту радянського будівництва та права.

21.03.1933 р. його арештували, звинувативши в участі в «Української військової організації». 23.09. М. Лозинського засудили на 10 років таборів. Покарання відбував на Соловках. 9.10.1937 р. його засудили до страти. 3.11.1937 р. він був страчений в урочищі Сандармох у Карелії. Також були страчені усі його три сини.

Стаття публікувалася у «Вістнику Союза визволення України» (01.07.1917).

2

Знаю се з розмови з ним самим. У т. СХІ Записок Наукового товариства ім. Шевченка (р. 1913, кн. 1) подав І. Кревецький основну працю «Проби організування руських національних гвардій у Галичині 1848—1849». Наведу там статтю «Зорі Галицької» під заголовком «Про народну гвардію або сторожу» (ч. 20, із дня 26 вересня), а також надруковану у ч. 21 відозву про ту саму справу треба признати писанням Борисикевича.

3

Все ще (фр.).

4

Перший і останній із них були урядниками львівського магістрату. Євг. Хшонстовський був дідичем у Західній Галичині і потерпів довголітнє ув’язнення в Куфштайні за участь у демократично-революційних конспіраціях 1830-х рр. Сухецький погиб у львівськім ратуші в часі його пожежі наслідком бомбардування.

5

Податок за відправу меси.

6

Видно птаха за польотом (лат.).

7

Обмеження підлеглого стану (нім.).

8

Чи смію я бути таким вільним, щоб бути вільним? (Нім.)

9

Всіма правдами й неправдами (лат.).

10

Як дивилися на нього селяни в Станіславові, характеризує добре коломийка, уложена в усякім разі перед 1838 роком кимсь із інтелігентних русинів, хоча в дусі народної пісні, і надрукована проф. Грушевським в «Записках», т. XVI, Miscellanea, стор. 5—6. Читаємо в ній між іншим:

Тепер у нас в Станіславі добре хлопом бути:Аби з хлопа шкіру дерли, того уж не чути.Всі патенти для підданих по домінях гнили,Прийшов тому тут Мільбахер – всі ся їх учили.Атамана ся не бою – що ми той котюга!Та я собі нині ґазда, а піп двірський слуга.А окомон що ми зробит? Не сміє карати.Як я піду до старости, буде він ся мати,Зараз скаже комісарам протокул писати,А візум і репертум від Захира дати.Потім пана вокомона замкнут на ратушу,Аби тамки ся научив, що й я маю душу.

Далі вірша називає Мільбахера «хлопським татом», передаючи й тут дійсне прозвище, яким селяни величали того незвичайного чоловіка.

11

Буковинські дідичі, розуміється, раді були вважати Мільбахера не лише злим чоловіком, але й круглим дурнем. Дивно, одначе, що й проф. Кайндль потроху прихиляється до того погляду, твердячи, що Мільбахерів обіжник був виданий «можливо також, принаймні частково, із-за незнання справи». Се погляд зовсім хибний. Мільбахер дуже основно познайомився з фактичним станом буковинського селянства і його правними основами. Се ми надіємось доказати, публікуючи меморіал, уложений Мільбахеровим підвладним, тоді губерніальним концептовим практикантом Остерманом для оправдання Мільбахерового циркуляра з 29 червня 1838 р.

12

Ueber den Ursprung und die Entwickelung des Unterthans-verhältnisses in der Bukоwina, eine Denkschrift. Czernowitz, 1848. стор. 43—45.

13

Кримінально покараний на тяжку в’язницю і 50 київ (польськ.).

14

«Навпаки… з Русько-Кимполунзького округу вибрали Лук’яна Кобилицю, який не хто інший, як простий селянин, котрий наважився в 1843 р. мешканців цього самого села і панських наглядачів напастувати, забивав їм роти, розпинав, прив’язував до дерев, обливав їх киплячою смолою, за це його було кримінально покарано на тяжку в’язницю і 50 київ. Таку людину вибрали до Сейму! Що ж може вийти зі звільненого злочинця?» (Польськ.)

15

Такі подання роблено і вношено в значній часті з ініціативи послів. На се, крім інших доказів, маємо також лист Кобилиці, писаний не ним самим, ще й німецькою мовою, але за його диктатом із Відня дня 2 серпня 1848 р. до священика в Плоскій з порученням, «аби він скликав депутатів (себто громадських пленіпотентів) із Путилівщини і їх запитався, чи хочуть вони, щоб ґрунти, належні до нашого околу, забрані нам від дідичів назад, нам віддано. Скоро депутати бажають собі того – а Іван Пуреш має прецінь письма, – то нехай зроблять просьбу до ради державної, в котрій, окрім дідичів, має бути также докладно подане, кілько нашої землі поодинокі домінії мають у посіданні. Тоту просьбу нехай відтак посилають мені, аби її передати раді державній». Сей лист має тепер у своїм посіданні проф. Смаль-Стоцький.

16

У повному складі (лат.).

17

Думка, що революціонери 1848 р., ляхи чи італійці, хотіли вбити цісаря, була широко розповсюджена серед русинів також у Галичині і ввійшла навіть у пісню, що починається словами: «Загадала Ниталія цісарика вбити».

18

Так передає промову Кобилиці покійний о. Білинкевич. Пізніша гуцульська традиція заховала з неї лише незначні фрази, що не дають ніякого поняття про її зміст. По споминах Маковійчука, Кобилиця говорив: «Діти Божі, будьте спокійні, будете мати розправу. Прийде комісія на панів!» По інших споминах, на сесії на Панчєні «врадили, аби чекати, але сьи панам не давати». Вірніше підхопив духу тої промови автор згаданої вже польської кореспонденції «з Чернівець під кінець грудня», кажучи, що Кобилиця «в горах підбурив хлопів на циркул і зверхності місцеві, підмовив їх, аби кинулися на чужу власність, припняв собі до грудей білу стяжку, нібито подарунок від цісаревої, і оголосив, що три відзнаки депутата на його убранні – то цісарські ордери, котрі отримав на те, аби в горах зробив порядок». Ся кореспонденція посередньо потверджує звістки, зібрані о. Білинкевичем.

19

Угорські повстанці під проводом Бема на Буковину 6 січня, гонячи австрійського генерала Урбана, дійшли до Дорни і переночували там. Бем мав усього 600—800 людей, із яких тривога зробила зразу 10, потім 20 і 30 тисяч.

20

Горезвісні, недоумкуваті, дурні селяни (нім.).

21

В р. 1880 я чув у Коломиї оповідання про «жаб’ївського губернатора», якогось писаря, що в кінці 60-х років, коли пішла чутка про нову автономію, зібрав усю громаду й заявив їй: «Тепер від цісаря прийшла така вільність, що громада буде сама в собі». Він розумів се таким способом, що громада сама буде установляти собі закони, сама буде мати свій суд і не буде підвладна нікому, крім самого цісаря. Жаб’ївська громада дуже тому врадувалася і зачала справді поводитися зовсім автономно. Писар не приймав ніяких паперів ані від староства, ані від повіту; всякі справи суджено в самій громаді, а де виходила потреба, з громади писано «ради» іншим, сусіднім громадам у спільних справах. Що се не був одинокий випадок, бачимо з протоколу громадських ухвал села Добрівлян Дрогобицького пов., де також громадська рада в початку 70-х років присвоїла собі була судівництво карне й цивільне».

22

Про се гл. докладніше мою книжку «Громадські шпихліри в Галичині 1784—1840 рр.» (Українсько-руський архів, т. II., Львів, 1907, ст. XXXIII—XLIII).

23

У силу самого факту (лат.).

24

Для пам’яті додам до сього оповідання, що д. Будзиновський зараз на першім вступі, коли жандарм заговорив до нього по-польськи, відповів мадярськими словами: Nemtudom (не розумію!). Сі слова він повторяв кілька разів, за кожним разом сердитіше, поки жандарм перестав говорити до нього по-польськи. – Прим. І. Франка.

25

Правибори. – Збори селян, на яких висувалися повноважні представники для участі у виборах. Селяни не мали права брати безпосередньої участі у виборах, а тільки через своїх представників.

26

Спеціальні квитки зі штемпелем Тишковського, якими він розраховувався замість грошей з селянами за роботу, але пізніше відмовився викупити. І. Франко викрив ці махінації Тишковського у статті «Das Papiergeld des Herrn von Tyszkowski» («Die Zeit», 1895, № 56, с. 50), а також у статтях з приводу виборів у газеті «Kurjer Lwowski» восени 1895 р.

27

Василь Гукевич, тоді студент-медик, був сином священика в Квасинині, селі Добромильського повіту. – Прим. І. Франка.

28

У цій промові на засіданні галицького крайового сейму Ю. Романчук виклав публічно суть складеної напередодні угоди «народовців» з польсько-австрійською адміністрацією Галичини, очолюваною австрійським намісником графом К. Бадені, про тісну співпрацю, проголосив початок т. зв. «нової ери» у відносинах з нею.

29

Йдеться про спробу латинізувати український алфавіт. Головою «азбучної комісії» в травні 1859 р. було призначено польського графа, австрійського політичного діяча консервативного напряму, намісника Галичини А. Голуховського (1812—1875). Спроби законодавчим шляхом запровадити латинський алфавіт в українську писемність викликали протести української громадськості, що їх підтримали відомі славісти Ф. Міклошич і П. Шафарик. Це примусило реакційні кола відмовитися від спроби латинізувати український алфавіт.

30

Мається на увазі Сильвестр Сембратович.

31

Каносса – назва замку в Італії, де німецький імператор Генріх IV пішов на приниження, щоб домогтися примирення з папою Григорієм VII.

32

Каудінське ярмо – символ ганебної поразки, приниження (від назви міста Каудіум, де взяте в полон самнітами римське військо було відпущене після згоди пройти під ярмом).

33

Божевільна ідея (від назви околиці Львова, де була і є психіатрична лікарня).

34

Запровадження словенських паралельних класів при гімназії в Целі було приводом виходу з австрійського уряду німецьких буржуазних партій (червень 1895 р.).

35

Йдеться про учасників «Омладіни», руху чеської студентської і почасти робітничої молоді, що розвивався в руслі дрібнобуржуазного «прогресистського» (по-чеськи «покрокарського»). Рух був неоднорідним, включав як прибічників соціал-демократії, так і реакційних діячів.

36

Присвячений діяльності «Сокола», чеської масової фізкультурної і громадсько-політичної організації, заснованої 1862 р. у Празі.

37

Різновид готичного шрифту.

38

У мене в лівій нозі терен-тереночок (чеськ.).

39

То не був розмарин, а хрін. Садівник його викопав і викинув (чеськ.).

40

Від моря до моря (польськ.).

41

На замітку (лат.).

42

Аванпостом Європи (польськ.).

43

Заколотами (польськ.).

44

Даного єретикам слова дотримуватись необов’язково (лат.).

45

Коло тебе, наш пане, стоїмо і стояти хочемо! (Польськ.)

46

На зразок «політика львівського» з сатиричного часопису (польськ.).

47

«На вас у мене слів ганьби не вистачає не тому, що мова моя вбога, а тому, що надто гарна людська мова, аби шпигати». З. Красінський (польськ.).

48

Польща в давніх кордонах (польськ.).

49

Наочно (лат.).

50

Головним чином (фр.).