Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори

Дивиться Лукин, а з ліса виходять три Лісовики. Один із скрипочкою, другий з цимбалами, а третій з флоєрою. Заграли музиканти, заспівала білявочка, а чорнявочка пішла в танець. Повиходили з ліса Лісовики, Лісні і Мавки, заспівали та заграли всі гори з своїми лісами і потоками. Пішло в танець все, що разом з весною ожило. Ціла Верховина співає, грає та танцює! Заспівала Чорногора з Говерлею, завторував їм Піп-Іван, заграв П'єтрос у флоєру. Затанцював Піп-Іван з Говерлею коломийки, а також всі верхи з кичерами. Співали та танцювали так, що аж гуло по Верховині. Співають весняними шумами ліси-праліси, грають гірські бистрі потоки. Якже ж не піти в танець також і полонинам? Пішов в танець Чівчин з Лудовою, Шкорушний з Явористою, Кедровитий зі Скупою.

Заспівав із Співаночкою і Лукин та пішов у танець з Гуляночкою. Співає і танцює аж дух запирає. Ось там виліз із гущавини «жєсний» Чугайстер – той вічний карпатський танцюрист. Співає на все горло і танцює так, що аж земля під ним дрожить. Рад-не-рад, мусів Лукин з ним також потанцювати та ледве вирвався з його рук. Тоді кинувся Чугайстер до Лісних і Мавок, але вони повтікали від нього в ліси. Забралися в ліси й Лісовики, а з ними й музиканти. На лузі лишилися лише дві красуні – Співаночка й Гуляночка – та й Лукин з ними. Хотів також піти геть, але не міг і кроку ступити, так був заворожений обома красунями. А вони все сміються до нього та підморгують своїми веселими оченятами.

Пізніше почув Лукин таке від тих красунь: Занесли їх сюди у Карпати ті перші верховинці, що то перед віками зайшли були в гори, здобули їх і заселили. З далеких країн мандрували сюди, густо-часто трупами стелили свій шлях, трупами ворожими і своїми. Важка й небезпечна була їх мандрівка. Не одне, що зі собою забрали, загубили по дорозі. Не одне загарбали в них вороги. Але Співаночку та Гуляночку таки аж сюди в гори занесли. За пазухами їх у стужу гріли, на дні серця ховали їх від лютих ворогів та як тільки могли боронили їх, щоби ненарушеними занести сюди в Карпати. Тут же їх сокотили немов цінний скарб і з покоління в покоління передавали. Сестрички Співаночка і Гуляночка, щирі та вірні своїм верховинцям, ввесь час тримаються їх, як добрі діти батьків.

«Я – каже Співаночка, – не залишаю верховинців ніколи. Співаю їм від колиски до гробової дошки. В хвилини веселости – веселюся з ними, в смутку ж – потішаю їх і розганяю тугу. Не опускаю їх в горю, слабим сил додаю, впавших підношу, хворих оздоровляю, заплаканим сльози втираю, воїнів до бою з ворогом загріваю. Ніжна я та тендітна, але велику силу маю».

«А я, – каже Гуляночка, – я ввесь час з верховинцями перебуваю: на весіллях, на храмах, на толоках, по селах і на полонинах та при кожній нагоді з молодими і з старими. Вмію старих відмолоджувати і в танець їх брати. Не менша в мене сила, як у моєї сестрички, Співаночки».

«Треба тобі, леґіню, ще й те знати – додала Гуляночка, – що обі ми все молоді та безсмертні, не старіємося і не вмираємо. Таку ласку маємо від самого Бога. Без нас обох не могли б жити верховинці».

Співаночка додала ще від себе:

«Ти ж бачив леґіню, як то часто Аннички та Марічки горами ходять і співають:

Співаночки-Гуляночки, де я вас подію?В полонинці на царинці, там я вас посію!

І так сіють, щоби їх леґіні збирали і за кресані клали». Не минула хвилинка, як вони обі зникли з очей Лукина. Знову ж не знав Лукин, чи це була з'ява, привид, а чи дійсність? Постояв ще троха на лужку та й пішов на верхи. Пішов, як ті Аннички та Марічки, сіяти полонинами і царинками співаночки та гуляночки. Та просив і благав Господа Бога, щоби вони росли і не в'янули та не всихали навіть під час зимових морозів і сніговій. З весною в руках, зі співаночками-гуляночками в серцю – блукав Лукин горами так довго, аж діждався літа з соняшною, золотою короною на голові. В цей час часто чув Лукин спів косарів:

«Ми в луг підем всі з косами…»* * *

Якось раз ненадійно стрінув Лукин ще одне чудо – ніколи невидану жінку. Ні стару, ні молоду – не гарну та й не погану. Вся в сіренькій одежині, з довгими розпущеними косами, зі срібними кораликами на шиї; з лагідним і милим усміхом на приблідлих устах. Йде вона назустріч Лукинові, ступає малими, в золотих постільцях, ніжками, ледве землі ними дотикає. Підходить до Лукина і вітає його усміхом:

«Здоров був, леґіне! – каже з-тиха. – Не знаєш ти мене, не стрічав мене у своїх мандрівках. Не чув ти також і мого голосу – він тихий і нечутний. Моє ім'я Тишина – «порекла» не маю. Я Тишина «невидимка». Карпатська заворожена Тишина. Самі Карпати зродили мене і в Карпатах ввесь час живу. Вони мене потребують. Тяжке карпатське життя, було би без мене ще тяжче.

Я звичайно проживаю в глибинах карпатських пралісів там, де не доходять жадні голоси й не перешкоджають моєму спокоєві. Часом виходжу із моєго сховку на світ і це роблю тоді, коли мене світ потребує. Сам же знаєш, що життя в Карпатах, це вічна й безнастанна боротьба. Отож в таких випадках мушу і я зводити боротьбу з усім тим, що мені противне й вороже. Раз я його, а другий раз. воно мене перемагає. Такий уже тут закон гір: переможений уступає місце переможцеві. Те все діється до якогось часу. Бо ж усе тут чергується.

Ні на весні, ні влітку, немає для мене спокою ні місця тут в горах. Весною все тут грає та співає; гримлять потоки, шумлять ліси, співають верховинці, блеють овечки та порикує маржина. Влітку ж полонини лунають різними голосами, б'ють громи, гудуть-ревуть збуреними водами ріки й потоки, по селах та царинах дзвенять коси. В такі часи мушу пересиджувати в глибині ліса. Не виходжу з нього і так вичікую осени. Опустіють полонини, а тоді як справжня Тишина, панею проходжуюся по них. Згодом знов настає час чорногірських вітрів осінніх. Вони немилосердно проганяють мене з полонинських верхів. Мушу тоді знов іти в ліси. Не дуже то радо, поступаюся я тим вітрогонам. Верховинці кажуть про цей час: «це передзимова тиша».

Щойно перед самим приходом зими, я виходжу знову на гори. «Тиша аж у вухах дзвонить». Усе тихне тоді, наче до землі прилягає і надслуховує. Починає падати сніг. Тихими, білими сніжними платками вкриваються гори, полонини, ліси й села. Ні звуку, ні шелесту. Тоді я паную і ніщо не заколочує моєї тиші. Так тягнеться якийсь час, аж поки знову заговорить Чорногора. Заговорить бурею, вихром зареве, застогне і засвище. Грізна та дика ота зимова буря в горах – безжалісна й безпощадна. Перед нею мушу я втікати в дебри й нетри. Як ущухне та вихора, тоді я знова виходжу з укритку й заливаю гори зимовою тишею. Ані вітерець не дихне, все глухне, мовкне, каменіє, завмирає. Я, Тишина, беру гори в свої руки, а мені на допомогу приходить сивоусий дід Мороз. Тихнуть тоді і всі гірські села. Люблять мене, цю зимову Тишину, всі гори, ліси й верховинці, а я їх – також люблю. Хоч сама я тиха Тишина, але люблю гірські бурі, сніговії, повені-плови, вихори й громи, люблю боротьбу з ними. Знаю добре: сумне і невеселе життя було б в наших горах, коли б у них була панею лише я. Тоді мертвеччина залила б наші гори і людей. Потрібні тут на переміну також і бурі.

Буває, що я дуже часто заходжу на цвинтарі та відвідую покійників. Знаю, вони дуже люблять мене. Заходжу також і до живих. Заходжу тоді до них, коли їхні душі буряться, а в їх грудях бушує неспокій. Заходжу та втихомирюю їх. Бо й не даром люди кажуть таку приповідку: «Святий спокою – гаразд з тобою», а спокою не було б, якщо не було б мене – Тишини. Лише я одна, Тишина, поєдную їх з Богом, лише у тиші зносяться їх душі до Господа. Лише у тиші можуть вони заносити свої щирі молитви до Всевишнього. Нестерпне і докучливе було б без мене буйне життя, бурхливе та неспокійне.

Ось так говорила гірська Тишина з Лукином. Потім повела його за руку в незнані і таємні місця гір. Побачив там Лукин пишну палату, що була збудована з срібних цеголок та обведена золотою огорожею. Вікна палати були з діяманту, а покрівля – зоряна.

«Я тут найчастіше перебуваю. Це моя палата – палата Тишини» – сказала вона. Потім запровадила Лукина в іншу палату в підземеллі, де було багато просторих кімнат та й сказала;

«Часом перебуваю і тут, але лише по півночі. Перед північчю перебувають тут закляті князівни й лицарі; тут мерт-в'яки, самогубці, потопельники, вовкулаки й упирі. Приграє їм невидима музика, а вони якось чудернацько крутяться, ніби танцюють та монотонно співають. По півночі я тут є гостею, Тишина. Тільки раз на рік я паную тут цілу ніч. Це діється на Святоріздвяну ніч, коли ввесь світ прославляє Святу Тиху ніч.

Отже пізнав ти сси мене добре, леґіню, а тепер прощавай! А як часом розбурхається твоє серце й душа вихром завиє, тоді приклич мене. Прийду до тебе, покладу свою руку на твою розгарячену голову, заспокою серце та втихомирю твою Душу».

«А тепер бувай здоров!» – помахала до нього на прощання рукою, а Лукин зняв з голови кресаню і низенько їй поклонився.

«Прощай Тишино, – сказав з-тиха. Обернувся і пішов в другий бік із спокоєм в серці.

* * *

Лукин, блукаючи горами, не одно бачив і чув. Він заглядав у кожну щілину, в закутину; з усім розмовляв, до всего прислухувався і мав багато пригод. Бачив Царя Лісів, мешкав в його палаті, знав Лісних і Лісовиків, сходився з Мавками, знав Велетня та не були йому незнаними добрі та злі духи. Зустрів також і Карпатську Тишину.

Не стрічав однак ще верховинської Старовіччини. її вважає все верховинське плем'я найбільшим скарбом. Богато чув про неї і знав, що вона заходить до верховинських хат, та все ходить горами.

Одного разу, коли запанувала в горах Тишина, Лукин попав у задуму. От і підійшла до Лукина Старовіччина, поклала на нього свою костисту і жилаву руку та збудила його із задуми. Зразу не знав він, що це Старовіччина. Побачив лише стару-старезну, але кріпку-кремезну жінку. Була вона в шкіряній одежі, в постолах на ногах, мала довгі й наче мохом порослі коси. Стара собі, але очі молоді і палкі, а усміх веселий, наче в дитини. В одній руці тримала книгу, а почерез плече перевісила велику торбу.

Лукин, налякавшись троха, хотів струнути її руку з плеча і піднятись на ноги, але вона взяла руку сама з його плеча і погладила нею голову Лукина та дала заспокоюючий знак нею. Тоді почала говорити лагідним і милим тоном:

«Успокійся леґіню. Це я, про яку ти нераз мріяв, – хотів стрінутись зо мною і багато чув про мене. Я карпатська Старовіччина, прародичка верховинців і прамати горєн. Давно було це, коли прапрадіди, йдучи сюда з далеких країн на здобуття Карпат, взяли зі собою найцінніше – глибоку віру в Бога і в мене – і занесли тут під Чорногору. Віру в Бога несли в серцях і душах, а свою Старовіччину давню і минулу, несли в пам'яті і споминах. Тяжкі були мандрівки і завоювання Карпат: повно небезпек, перешкод, холоду, голоду і загрози смерти. Дещо погубили вони по дорозі, дещо заграбили вороги, але віри і надії в Бога не міг їм ніхто забрати, бо вони заховали це на дні сердець. Мене, Старовіччину, також сокотили мов зіницю в оці, а під час небезпек, чи смерти, передавали мене другим і так донесли мене аж сюди в Карпати.

Може спитаєш мене, чому вони назвали мене Старовіччиною? Та ж просто тому, що в мені заховані всі звичаї і обичаї цього гірського народу, що замешкали настало в Карпатах. Отже, дім будують на підвалинах, коверці ткають на основі, таксамо і я є для верховинців підвалина і основа для побудування їхнього життя. Про це знають добре нащадки завойовників Карпат і живуть мною від колиски до гробової дошки. їхнє життя виповнене Старовіччиною. Я з ними в радості і горю, на уродинах і похоронах, з живими в церквах і з мартвими на цвинтарах, на забавах і весіллях. Я є у їхніх звичаях, обрядах і віруваннях, у співаночках-гуляночках, у повістках-казках, переказах, у згадках-споминах про глибокі моря і широкі ріки; я в колядах, щедрівках, гаївках; я по селах і лісах, по верхах і полонинах. Обходжу з верховинцями всі свята: Різдво, Великдень, Святу Неділю, а в Святоіванівську ніч йду в Чорногору з гуцулами, йду з ними на полонини весною, а осінню сходжу з ними і маржинкою в села.

Я, Старовіччина, в буйності й красі життя-буття верховинців, у силі їх тіла й духа, в відвазі й очайдушності, в погорді до смерти, в їхній любові до свого, а ненависті до ворожого, в готовості віддати життя своє за волю і свободу, в готовості захисту своїх гір від ворога. Я в думках і вчинках. Як сокотять верховинці ту ватру, що її занесли в гори предки і передають одні другим, так повинні правнуки сокотити Старовіччину, занесену в Карпати, щоб вона не пропала і не загинула. З нею ж може загинути й верховинське плем'я та слід по ньому пропасти. Тому я, як стара ялиця, дбаю щоб не пропало моє насіннячко, а щоб скільчилося і росло, щоб наша старовинна традиція передавалась з роду в рід і закорінилася в серцях верховинців та щоб звідси не вирвала мене жадна негода, ані лютий ворог.

Так, леґінчику, почув ти і побачив та впізнав мене – карпатську Старовіччину. Почуте закарбуй собі в серцю і пам'яті та ніколи не забудь твоєї Старовіччини. Сам шануй мене і скажи другим, щоб шанували. З оцим бувай здоров Лукине!» – Сказала і подалася тихими кроками «на верхи гір, що сягають зір».

Лукин ще довго мав перед очима Старовіччину, а в вухах звенів її голос. З високої полонини нісся сумовитий голос співаночки:

«Та, як я си нагадаю тоту старовину,Серце ми си розпукає, що мало не згину».* * *

Чув якось то Лукин, що у Чорногорах під Говерлею має бути заворожений і зачарований відвічний праліс, де ще ніхто не бував. Там було дуже «варівко» – можна до пралісу зайти, але вийти – ні! Навіть і звірі не заходять до зачарованого праліса. Лише «вуйко» заходить туди, як зачуває свою смерть, щоб в неприступних дебрах зложити свої старі кости. Зареве на все горло в передсмертнім крику, а ліс передасть вістку, що не стало вже того, хто завдавав смерть іншим.

Думав Лукин днями й ночами, як то би дістатися туди, в праліс Чорногори. Перейшов цілу Чорногору вздовж і впоперек, а зачарованого пралісу нема. Мабуть якась дивна сила не впускала його в праліс. От і минає осінь та зима зближається, а Лукин ходить Чорногорою і не знаходить пралісу. Отак захопила його зима під Говерлею. Люта і морозна зима, а Лукин з довбнею в одній руці, а в другій – гострий топір, ходить-блукає, зачарованого пралісу шукає. За черес запхав він ножаку, пістоль і кресало з губкою та й ходить, а де нічка його зловить там і заночує. Розкладе ватру, похарчує та й засне, але – чуйко спить.

Може б був і надаремно блукав Лукин, якщо б був не стрінув знайомого Лісовика. Цей відразу лісовою мовою каже Лукинові:

«Гей, знаю Лукине, чого оце ти блукаєш горами. Забагнулось тобі зайти в заворожений праліс. Ходи зі мною, я тобі покажу. Але сам, ні, не піду туди, бо нам Лісовикам заборонено там лізти. Ти ж хочеш піти там, то йди, але чи вийдеш з нього, не знаю».

Був морозний, соняшний ранок. Крутими стежками в темних дебрах та глибокими нетрями, продиралися Лукин і Лісовик все дальше вглиб лісів. От і не дуже довго йшли, як Лукин побачив, мов високою стіною стали вікові ялиці й смереки. Чорний та темний праліс, аж страх глянути на нього.

«От і зачарований праліс, Лукине – сказав лісовик. – Ти ж його шукав. Бувай здоров! Роби, що сам знаєш. Я тебе не раджу ні сяк, ні так».

Махнув на прощання рукою і поспішно пішов понад потік.

А Лукин впертий, сказав собі:

«Що буде, те й буде! Зайду!»

Зразу, як тільки зайшов, потонув в чарах пралісу. Ненерушима карпатська первовіччина – лісова пуща, стала перед ним в повній ненарушеності дівицтва. Вікові дерева, грубезні й височезні, а на них замерзлі іскристо-срібні кришталики виблискують до сонця. Над зелено-сніжно-білим пралісом видно клаптик темносинього неба. Стоїть праліс тихо та ваговито, заслуханий в наче якийсь сон-казку. Засніженими деревами наче накликає і притягає та манить до себе, далі й далі вглиб. Святочна тут та таємнича тиша і глуха мовчанка. Вікові дерева наче простягають свої кріслаті галуззя-руки по Лукина і хочуть омотати його Де-не-де продираються танюсінькі, як волосинка, промінчики сонця.

Довго, наче заворожений, стояв Лукин і подивляв чар пралісу. Потім, помалу подався в його глиб. Аж раптом, наче з-під землі виріс, і заступив йому дорогу, старезний віковий дід. Весь оброслий довгим та грубим мохом, але кремезний, як оті ялиці.

«Стій! – крикнув він грізно, – ані кроку дальше! Скажи мені, хто ти і хто завів тебе сюди? Чого тут шукаєш?»

Розповів йому Лукин все по-щирому. Дід, вислухавши його, спитав:

«Знав ти, що в цей заворожений праліс, не вільно заходити? Га?!»

«Та знав». – Відповів Лукин.

«Ага, знав і не боявся заходити? Знав, що хто сюди зайде, то вже ніколи не вийде звідси! Бачу ти смільчак і відважний собі леґінь. Я люблю таких. Ходи за мною, покажу тобі цей заворожений праліс».

Взяв Лукина за руку і повів вглиб пралісу, а по дорозі розповів йому таке:

«Коли зайшли сюди в Карпати люди і почали винищувати красу гір – ліси, тоді післав мене сюди Цар Лісів і наказав сокотити цього пралісу. І так відтоді до тепер, я є сторожем пралісу».

Цілий день водив він Лукина і показував йому чари й дива. Настала ніч і настали знова нові нічні чари. Побілений снігом ліс освітив місяць срібним сяйвом, зірки чарували іскрами і підморгували до Лукина. Все замінилося в нічну, зимову казку. Галуззя дерев заблистіли різними діямантами. Вершини дерев злегенька ворушаться і шипотять щось з-тиха.

А дід каже:

«Не думай легше, що тут все тихе і спокійне. Ні. Надходить і сюди грізна буря, але праліс не лякається її. Він її любить, бо він змагається з нею. Боротьба, це зкиття. Він протиставить бурі свою силу, а потім радіє перемогою над нею. Прожене бурю геть, а прикличе собі сонце, яке привітає праліс усміхом, теплотою і своїм сяйвом. Привітає, як переможця над бурею, а буря піде потоками і там виллє свою злість».

Запровадив дід Лукина до своєї печери, що була вистелена мохом. Він заборонив в пралісі розкладати ватру. Переночував Лукин, а ранком випровадив його дід із пралісу та сказав Лукинові, щоби він нікому не признавався, що був тут в зачарованім пралісі. Лукин, радіючи, що побачив таке диво і вийшов ціло, приобіцяв сторожеві зачарованого пралісу затримати все побачене в таємниці.

Боже літечко, соняшна днинка, на небі ні хмаринки, полонини й царинки пахощами дихали – лише жити й Бога за його ласки та красу гір хвалити й славити. Легко блукалося Лукинові горами, радістю билося його серце, веселилася душа і цвіла полонинськими чічками. Очима ловив красу гір, ногами ледви дотикав землі, руками бажав обняти ввесь карпатський світ.

Перед вечером знизився з високої полонини над невелике, але глибоке озеро. Там захопила його ніч. Задумав переночувати близько того озера під грубезним буком. Розложив ватру. Вона грітиме й хоронитиме його перед хижим звірем. А звірів тут немало. Треба добре сокотитися від них.

Присмажив собі кусень м'яса, напився води з близького джерельця й уклався спати. Натрудив ноги цілоденним ходом, тож і не диво, що скоро заснув твердим сном. У сні мерехтилося йому ще раз усе те, що бачив у днину. Він же вднину горами жив, уночі ними снив. Такий уже був Лукинко, – вірний син Карпат. Та літня ніч коротенька, нема багато часу на спочинок і сон… До того сталося тут щось таке, чого Лукин не сподівався.

Оце рано-ранесенько, коли сонечко думало щойно вставати зі сну й ще не протерло своїх золотих очей, збудив Лукина якийсь дивний, нелюдський крик. Прокинувся Лукин, встав на ноги й ухопив до рук свою довбню. Крик не втихає. Протирає Лукин заспані очі раз і другий, бачить: два щезники й відьма тягнуть якогось леґіня до озера. Кричить леґінь, кричать щезники, репетує і відьма. Щезники тягнуть леґіня за руки, а відьма тручає його й попихає з-заду. Леґінь не дається, пручається, та в тих троїх більше сили, як у нього одного. Лукин же зразу пізнав ту гірську погань-нехар. Він пізнав би її навіть вночі, а тут уже ранок, виднося. Бачить добре, погань тягне незнайомого леґіня до озера. Ось затягнули його вже над сам беріг озера. А що там? Що?! З озера виринає голова водяника. Він простягає руки по леґіня. От-от, досягне його й затягне в озеро. Щезники, відьма і водяник працюють на одну руку – спільно працюють. Не довго роздумує Лукин. Із довбнею в руках, кількома кроками-скоками вже між товпою. Довбнею по щезниках – гоп, відьму відтручає геть, а леґіня вмить вириває з рук водяника. Слава Богові! – леґінь врятований.

Так, але щезники й відьма кидаються на Лукина. Щезники намагаються повалити його на землю, а відьма дряпає і кусає. Не легкий бій мусів звести Лукин із поганню. А тут ще водяник хотів виштрикнути на беріг, та поспішити на допомогу нехарі. Але дістав добре Лукиновою довбнею по голові й пірнув на дно озера. А тих троє нехарів набив Лукин добнею так, що ледве» сиві вирвались та заховались у гущавинах лісу.

Леґіня привів Лукин під бука й посадив при вигаслій, через ніч, ватрі. Роздмухав її, доклав до неї дров і прижарив над вогнем кусень м'яса з оленя, що його вчора вбив. Та леґінь поки почав їсти, пішов до джерела і напився з нього води. Щойно потім взявся до їжі м'яса. Обидва не говорили – леґінь не міг очуняти зі страху, а Лукин був утомлений боротьбою з нехар'ю. Сиділи мовчки при ватрі. Самі не знали, як довго так сиділи. Сонечко освітило за той час усі верхи гір, позолотило й воду озера. Аж тут надійшли з верхів, мабуть з найближчої полонини, два молоді верховинці, які вертали в своє село.

«Як спали, леґіники?» – привітали вони сидячих при ватрі.

«Миром, як ви?» – спитав Лукин. «Миром спали, та не з миром устали».

Лукин попросив верховинців присісти біля ватри й розповів, що діялось раннім-ранком отут над озером. Із великим зачудуванням слухали леґіні повістування Лукина й ввесь час споглядали на врятованого леґіня. Споглядали, але не питали, чому та нехар хотіла втопити його в озері. Це такий верховинський звичай: не питати, поки сам не скаже. А не скаже, то й на тім останеться. Але Лукин, повістуючи про те, що діялось тут вдосвітку, побачив виринаючу з озера голову водяника. Побачили її також оба верховинці, побачив і леґінь та й затрусився зі страху. Оба верховинці розповідали, що той водяник не одного вже затягнув на дно цього озера. Він, це побратим щезників і приятель відьом, – великий шкідник. Слухав це Лукин і щораз більша лють росла в нього «Верховинці знають про це і терплять цю нехар? – запитав Лукин. – «Забули, що з нехарю і поганню треба боротися і нищити її? Де поділася верховинська сила й відвага?» – Тупнув з пересердя ногою і заскреготав зубами. Мусить знешкідливити цю погань, отого водяника. Мусить! Так, але чи подужає його сам без допомоги інших? Знає свою силу, але можливо, що у водяника більше сили? Звертається до обидвох верховинців і намовляє їх піти з ним на водяника. Питає, чи не бояться води та чи вміють плавати? Наколи ж почув, що так, закричав:

«Не роздумуйте багато, браття! Скидайте з себе одежу, роззувайтеся і за мною в озеро на водяника!»

Ось він перший зверг із себе все й вже готовий на смертельний бій з водяником. За його прикладом пішли оба верховинці. Самотри пірнули в глибоке озеро. Найшли водяника й почали з ним боротьбу. Лукин зловив водяника за волосся, а верховинцям казав держати його за ноги й руки. Тотім витягли його на беріг. З тяжким трудом удалося їм затягнути водяника в прибережну глибоку печеру. В ту печеру запхали водяника й привалили великими каменюками. О, звідтіль не вилізе він вже ніколи. Не буде більше затягати людей на дно озера! Вилізли всі три на берег, подякували Господеві за допомогу і пішли під бука до ватри. Не легкий був бій з водяником! Після нього з'їв Лукин ціле стегно із сарнюка і Бог зна скільки випив води із джерела. Верховинці теж не «дармували» – витягли із дзьоблень бриндзю, масло і корж – харчували і леґіневі дали. Угощали себе взаємно, а потім оба верховинці розпрощалися і пішли в своє село.

* * *

Щойно тепер розговорився леґінь, що був вирваний і врятований з рук нехарі і погані. Ось що оповів він Лукинові про свого неня і маму. Його неньо не оженився сам, а його оженили, – оженили його неньо та «добрі» люди. Намовили оженитися з богатою дівчиною. Тай нещаслива була його головонька. Не годиться погано говорити про рідну маму, але правду треба таки сказати. Не був неньо ґаздою, а був у мами слугою, наймитом, чи просто сказати помелом у хаті. Усім ґаздівством керувала мама – все мусіло бути так, як вона хотіла – неньо не смів противитися їй. Дуже тяжке й гірке життя мав неньо. Він був добрий і лагідний, а мама люта. Мала тверду руку, а язик гострий як коса. Неньо боявся її – боялися і сусіди та уникали її. Такою була мама, такою вона осталася і донині.

Не видержав неньо тяжкого життя з мамою – почав хворіти, а на все ґаздівство махнув рукою. Хворів довший час, а потім помер. Перед смертю покликав сина д'собі й наказав йому не женитися і не мати такого життя, як він мав. Перед умираючим неньом заприсяг син жити самітньо, не в'язати собі світу з якоюсь там «челідиною»… Поховала мама неня, а тоді до сина: