(старезний дід, з бандурою, сидить на могилі. Зразу в темноті тільки слабо рисуєся його силует, він вдивляєся в пожежу і декламує глухо, іронічно):

Еней був парубок моторнийІ хлопець хоч куди козак!На лихо вдався він проворний,Завзятіший од всіх бурлак.Та греки, як спаливши Трою,Зробили з нею скирту гною,Він, взявши торбу, тягу дав.Набравши деяких троянців,Осмалених, як гиря, ланців,П’ятами з Трої накивав[133].

(Він устає, випростовуєся, бандура бреньчить).

Вона горить! Та Троя-УкраїнаПалає, гине, з серця точить кров.Здається, вже остатня їй година,Здається, хитрий ворог поборовУсе! Здається, вся лягла дружина,Всі мури впали, навіть той покровОстатній, що ним укривають трупи,І той загарбали хижацькі купи!Ні, не досить! І в нашому нутріПройшов пожар, сумує попелище!Ми хробачливі в самому ядрі,В душі погасло вічнеє огнищеЖивої віри! На страшнім костріЗгоріла сила! Нижче, нижче, нижчеСхиляються колись так горді чола!О мамо! Бідна ти, бездітна й гола!Ми всі такі! Що в інших ганьби знак,Се ми приймаємо, як хліб насущний!У інших ренеґат – у нас добряк;У інших підлий – в нас старшим послушний;У інших скажуть просто, ясно так:Безхарактерний, – в нас лиш: простодушний.Не стало встиду в нас! Ми в супокоюУпідлимось, ще й горді підлотою.

(Далекий грім, пожежа зближаєся, на сцені робиться видніше. Козак, показуючи на захід):

О, так! Он там він, той козак моторний,Що вирвався з пожежі рідних хат;Не заперечу, вдався він проворний!Нехай тут гине, пропадає брат!Нехай тут матір шарпа ворон чорний,Нехай борців шматує й ріже кат!Він рад, що врятував свої Пенати[134],Тікає іншої шукати хати.П’ятами накивав від тебе, нене!Лишив тебе у ранах, у крови!Із груди вирвав серце насталене,А вткнув якесь собаче – і живи!І крикнув грімко: «Хлопці, гей до мене!Не буде тут роси вже, ні трави!Пропала мати, ми ще сеї ночиКидаймо трупа! Гей же, в світ за очи!Там жде нас краща доля, там печеніСамі нам голубці влетять у рот!Хто хоче розкошів – жий в Карфаґені[135];Хто хоче вивищиться над народ,І слави, й блиску, й злота повні жмені, —За мною в Рим! Там храм наш, там кивот!Що нам ті згарища! Забудьмо Трою!Власть-Рим і розкіш-Карфаґен горою!»І рушили – народам на наругу!Пішли нової матери шукать.В серцях згасили навіть тую тугу,Що тягне пса у рідній буді спать.Де йдеш, Енею? Пугу! Пугу! Пугу![136]Не чують! Дармо кликать і гукать!Ідіть! Несіть народам всім для видуЖебрацьку торбу і лице без встиду!

(Тим часом розвиднюється троха, видно попалені села, поле, вкрите трупом).

Ох, не сходи ти, сонце, на Вкраїні!Злякаєшся тих згарищ і руїн!Осліпніть, очи, тут же, в сій годині,Щоб той страшенний образ, наче шпін,Не вбився в серце і не пік відниніСтрашніше пекла! Що се? Чути дзвін!Се ангел дзвонить по мертвім народі.Бо щоб живий хтось був?.. Подумать годі!

(Чути далекий голос дзвона).

Так, ангел дзвонить! Молотом з алмазуВін б’є о хрусталевий неба звід.Ох! Заболіли страшно тут відразуВсі давні рани! Сей кровавий слід —Се Берестечко![137] Тут у кости сказуЗ Чуднова[138] взяв. Сей струп, від сотні літНезгоєний – Андрусівська умова[139]!А тут – Полтава і смага Петрова[140].

(Голос дзвона міцніє і мішаєся з гуркотом грому – темніє наново.

Козак паде на коліна на могилі).

О Боже! чи ж конець моєї муки?Вкраїна вмерла – дай мені спочить!Дай ті катовані віддавна рукиХоч у могилі без кайдан зложить!Змажи нас з пам’яти людей, щоб внукиНе знали, як ми мусіли скінчить.Ти сам, Святий, забудь про нас в сій хвили,З землею наші порівняй могили!

(Удар грому. Козак западаєся в землю. Ще хвилю гуркоче грім, потім звільна прояснюєся, на сході займаєся велике рожеве зарево – сходить сонце. Сцена представляє той самий краєвид, тілько з зеленими садами, чепурними хатками, направо, далеко, вежі міста з золоченими банями, довкола могили розкішні кущі, калина, черемха в цвіті).

Козак-невмирака

(той самий, але відмолоднілий, з бандурою, виходить із-за могили. Іде зразу понурий, у задумі, та звільна його руки робляться енерґічні, голос міцніє).

Здорово проспався, бачу,По-козацьки, сотню літ.Ну, та виграю чи втрачу,А погляну ще на світ,На ту рідну Україну,Що колись, як рай, цвіла,Що мені над все на світіНаймилішою була.Хто то в ній тепер панує?Хто то в ній тепер живе?Як говорить, як співає,Покоління те нове?Боже, серце жах стискає:Адже ж, певно, нині в нійВже ніхто не зна, не тямитьНашу мову і пісні!Десь калмики та кирґизиТопчуть степ, де ми лягли;Чудь, мордва, чухна та фіниНаші села заняли.Боже, пощо з віковогоСну мені велів Ти встать?Чи щоби з розбитим серцемЯ в могилу ляг назад?

(Поступає наперед. За сценою чути хорову пісню – зразу pianissimo, потім чимраз сильніше, та все-таки притишено, мов з віддалення):

Ой гук, мати, гук,Де козаки йдуть!Та щаслива тая доріженька,Та, де вони йдуть.А де вони йдуть,Там луги гудуть,А перед себе та вражих ляшеньківОблавою пруть.Козак

(з виразом найвищої радости):

Боже! Наше рідне слово!Наша пісня ще живе!І про нас ще пам’ятаєПокоління те нове!Ще співає про козацтво,Про його кровавий бій!Ах, значить, ще не в могиліТой народ коханий мій!

(Озирається по сцені).

Ах, значить, оті цвітучіСела, ниви і садки,Се українські оселі,Се України вінки!А оті могили-гори,Де борці старії сплять,Уквітчали любі руки,Знать, українських дівчат!Ще українець збираєІз сих нив для себе хліб,І не топче чуженицяНашу славу і наш гріб!

(Поступає ще далі наперед і озирає публіку).

Ах, а тут! Предивне диво!Тайна поміж тайн страшних!Се ж Енеєві потомки!Та що стало нині з них?Ті, що перед сто літами,Як згорів наш рідний дім,Накивать йому п’ятамиНе задумались зовсім, —Ті під материні крилаЗнов згорнулися в любві,І бажають в рідній хатіРай зготовити собі.І дивіть, горять їх очиТим самим огнем святим,Як горіли тої ночи,Коли друг мій, побратим,Коли славний, безталанний,Щирий батько наш Богдан[141]У важкій годині скликавЗапорожців на майдан.Тямлю ніч сю, як сьогодні!Вколо нас реве ДніпроІ клекоче Ненаситець[142],Кам’яне гризе ребро.А в степу напроти СічиСе не хижая сова,А кодацька лядська кріпость[143]Свої кігті висува.У Богдана сльози в оці,Та огонь в душі, в словах.«Згинем, браття, або вгорупіднесем свободи стяг!Згинуть, нам одна дорога,Чи в кайданах, чи в війні;Хто ненавидить кайдани,Тому війни не страшні!Чи послабли ваші сили?Потупилися шаблі?Чи в серцях ви погасилиДух лицарський взагалі?»І гучніше хвиль ДніпровихКрик козацтва заревів:«Або ляжем головами,Або виб’єм ворогів!»В жовтім світлі смолоскипів,Що горіли серед нас,У очах козацьких блислоДесять тисяч іскор враз.Гей, тих десять тисяч іскор,То був, браття, той підпал,Що підняв страшну пожежуАж по Буга й Сяну вал.Гей, тих десять тисяч іскор,То був, браття, той розмах,Що історію ВкраїниПовернув на інший шлях.Бачу, бачу тії іскри!..Мовиш: мало їх? Невже ж?Що? На тридцять міліонівДесять тисяч не знайдеш?Мовиш: де нам взять Богдана?Тілько ти придатний будьНа святе, велике діло!Загартуй думки і грудь!До високого літанняНенастанно пробуй крил,А Богдан прийде як сумаВаших змагань, ваших сил.До великого моментуБудь готовим кождий з вас, —Кождий може стать Богданом,Як настане слушний час.Мовиш: нині інші війни.Ну, то іншу зброю куй,Ум остри, насталюй волю,Лиш воюй, а не тоскуй!Лиш борися, не мирися,Радше впадь, а сил не трать,Гордо стій і не корися,Хоч пропадь, але не зрадь!Кождий думай, що на тобіМіліонів стан стоїть,Що за долю міліонівМусиш дати ти одвіт.Кождий думай: тут, в тім місці,Де стою я у огни,Важиться тепер вся доляВеличезної війни.Як подамся, не достою,Захитаюся, мов тінь, —Пропаде кровава працяМногих, многих поколінь.У таких думках держисяІ дітей своїх ховай!Об лиш чистая пшениця, —Буде паска й коровай.Чи побіди довго ждати?Ждати – довго! То й не жди ж!Нині вчися побіждати,Завтра певно побідиш.Та ж недаром цвіт розцвився!Чей же буде з цвіту плід.Та ж недаром пробудивсяУкраїнський жвавий рід.Та ж недаром іскри граютьУ очах тих молодих!Чей нові мечі засяютьУ правицях у твердих.Довго нас недоля жерла,Досі нас наруга жре;Та ми крикнім:«Ще не вмерла,Ще не вмерла і не вмре!»

Іван Вишенський

Поема

Присвячую А. Кримському[144]

ІМов зелена пірамідана хвилястім синім полі,на рівнині лазуровійвелетенський ізмарагд, —так облита дивним морем,під безхмарим, теплим небомзноситься, шумить, пишаєсь,спить Афонськая гора[145].Спить? Та ні! Природа-матиненастанно тут працює,ненастанно строїть, бавитьту пестієчку свою.Унизу, де з хвиль кипучихгранітові сірі скалигордо, просто вгору пнуться —стіни, колоси, стовпи, —там внизу музика дикане вгаває на хвилину,б’ються хвилі о каміння,бризка піни срібний вал.А вверху хребти гірськії,віковим покриті лісом,вічну, тиху пісню граютьу задумі без кінця.Та, проте, гора дрімає;день і ніч пливе над неюмов рожева легка хмара,крику, гомону не чуть.Хоч повзуть тут скрізь по горахстежечки, немов гадюки,то, проте, не оживляєїх розмова, спів, ні сміх.Хоч розсипані по горах,по лісах, ярах і скелях,по полянах пречудовихі оселі, і хатки, —то, проте, тиша глибоказаляга на тих оселях,і лежить печать мовчанняна сотках старечих уст.Скрізь тиша, і скрізь мовчання,сірий одяг, хід повільний,і худі, понурі лиця,непритомний, сонний вид.Тричі лиш на день по горахпролунає голос дзвонів,мов проквилить над гороюстадо дивних лебедят.Плачуть жалібно ті дзвони,мов нарікання, докорина людей, що замертвилипречудовий сей куток.Що гніздо думок високих,школу поривів геройських,пристань для орлів змінилина сумну тюрму для душ.IIНа Афоні дзвони дзвонятьу неділю по вечірні;починає Прот великий,окликаєсь Ватопед.Далі зойкнув Есфігмену,загудів Ксеропотаму,там Зографу, далі Павлю,розгудівся Іверон[146].Покотилися по горахті ридання металеві,окликаєсь кожда скеля,кождий яр і кождий скит.І вторують їм зітхання,і худі хрестяться руки,і несеться тихий шепіт:«Cо святими упокой!»Ті ридання металеві —знак, що хтось розстався з світом, —тут нікого не тривожать:се щоденна новина.Чи то скитник вмер у скитітак, як жив, – самотній, тихий, —і про смерть його дізналисьаж у кілька день пізніш —тим дізнались, що покійникне явився в монастир свій,не приніс свою роботу,бобу пригорщі не взяв?Чи то вмер чернець у кельї,пишучи святую книгу,Мінею[147], та кіноваром[148]в’язні титли красячи?Чи то вмер послушник смирний —пан колись, чи князь, чи вояк,але тут віддавна в кухнімонастирській послугач?Чи то вмер якийсь достойник,єромонах чи ігумен —тут усім однака шана:«Cо святими упокой!»Чи то, врешті, хтось живий щесходить на «останній ступінь»,покидає світ і волю,щоб в печері смерти ждать?Глянь, у скелях височенних,у стрімких, гранітних стінах,що над морським валом висять, —чи там гнізда ластівок?Ні, се нори жолоблені,недоступні, темні ями,січені в скалі печери,схованки для мев хіба.Ні, се нори для аскетів,се «остатній ступінь», подвигкрайній і безповоротний,брама вічности вузька.Хто пройшов новицьку службу,монастирське строге правоі важкую, мовчазливупрацю в тихому скиту,хто бажає довершитиаскетичний, острий подвиг,в пості, самоті, мовчанніслухать голосу душі,хто порвав зо світом зв’язки,поборов бажання тіла,чує силу і охотув очі вічности глядіть,той за дозволом найстаршихвибира собі печеру,вибира собі могилу,відки вороття нема.І тоді ридають дзвони,і тоді по всім Афонітихий шепт ідестаречий:«Cо святими упокой!»IIIНа Афоні дзвони дзвонятьу неділю по вечірні:починає Прот великий,окликаєсь Ватопед.Далі зойкнув Есфігмену,загудів Ксеропотаму,там Зографу, далі Павлю,розгудівся Іверон.Покотилися по горахті ридання металеві,окликаєсь кожда скеля,кождий яр і кождий скит.Стихли дзвони, у повітрідовго ще тремтів їх голос,і в монастирі Зографузаскрипіли ретязі.Відчинилась темна брама;з монастирського подвір’явиступає хід церковний,монотонний чути спів.Віють хоругви червоні,наче проблиски пожежі;дерев’яний хрест з розп’ятимпередом помалу йде.Йдуть монахи бородатіу фелонах-багряницях,знов монахи бородатібосі, в простих сіряках.Серед них дідусь похилий,зморщений, сивобородий,в сіряці на голім тілі,хрест березовий несе.Простий хрест, в корі береза,а від моря вітер віє,білу бороду старечупо березі розвіва.І пливе старечий голосіз тим співом монотонним,що виводить сумовито:«Со святими упокой!»Стежкою, що круто в’ється,тягнеться той хід церковнийзразу лугом, далі лісом,там, де чути моря рев.Серед розкошів природипохоронний спів лунає,серед пахощів вечірніхкуриться кадила дим.Ось спинився хід церковнийна обірвищі крутому,над безоднею страшною, —глянеш вниз – аж жах бере.Мов гігантський мур гранітний,прямовисні голі скеліпнуться із безодні моряв лазурову височінь.Глянь з гори – на морі човен,що покрай скали гойдавсь,видасться, мов білий лебідь,що гойдаєсь на воді.Глянь з долини – всі ті люди,що стоять над тим обривом,видадуться, мов ягнята,що пасуться на скалі.В тій скалі з долини видноштиригранну чорну пляму,мов печатку величезну,в половині висоти.Се є вхід в живу могилу,у печеру пустельницьку,висічену там Бог зна кимі Бог зна кому й нащо.Не дійти туди ногами,ні драбиною не злізти,лиш на шнурі у повітрідолетіти, наче птах.У окрайчику скальномурівчачок протертий шнуром —знак нехибний того місця,де внизу печери вхід.Тут спинився хід церковний,стали править панахиду…Де ж той мрець, кого ховають?Де блаженний той аскет?IVОт скінчилися відправиі останнюю молитвуна колінах прошепталивсі пустинники й черці.І встає ігумен перший,і всі встали за чергою,і довкола тихо стало,море лиш реве внизу.І підніс ігумен голос,і звертається до діда,що стояв серед монахівіз березовим хрестом.ІгуменСтарче Йване, перед Богом,перед злотосяйним сонцемі перед хрестом спасеннимзаклинаю тут тебе.Щиро нам скажи, по правді:чи по добрій своїй волі,чи по зрілій постановійдеш у сю печеру?СтарецьТак.ІгуменЧи немає в твоїм серціще прихильности до світуі прив’язання до рідних,дум і бажань світових?Чи навіки ти відріксявсього, що відводить духавід єдиного бажаннявічного спокою?СтарецьТак.ІгуменЧи обдумав ти всю важкістьсамоти, безповоротністьотого життя в печері,всі страховини спокус?Чи обдумав ти всю гіркістьжалю, що явиться може,каяття, що затроїтиможе тут твій подвиг?СтарецьТак.ІгуменБудь же Бог благословенний,що вітхнув тобі сю думку!Най же він тобі поможедо кінця пройти сей шлях!Дотепер ти між живими

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примечания

Див. докладніше: Тихолоз Б. Діалектика цілісності і роздвоєння у філософській поезії Івана Франка: ідеальне «я», криза ідентичності й трагічний катарсис // Тихолоз Б. Психодрама Івана Франка в дзеркалі рефлексійної поезії: Студії / Художник В. Мельник. – Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2005. – С. 107—151.

Черемшина Марко. Фрагмент моїх споминів про Івана Франка // Спогади про Івана Франка / Упоряд., вступ. стаття і прим. М. І. Гнатюка; Худож. оформл. Б. Р. Пікулицького. – Львів: Каменяр, 1997. – С. 284.

Самчук У. Велика література // МУР: Альманах. – Збірник 1. – 1946. – С. 51.

Зеров М. Франко-поет // Зеров М. Твори: В 2 т. – Т. 2: Історико-літературні та літературознавчі праці. – К.: Дніпро, 1990. – С. 487

Див. докладніше: Денисюк І. Новаторство Івана Франка-прозаїка // Записки НТШ. – Львів, 2005. – Т. 250: Праці Філологічної секції. – С. 52—66.

Див.: Легкий М. Форми художнього викладу в малій прозі Івана Франка. – Львів: Львівське відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, 1999. – 160 с.

Див.: Корнійчук В. Ліричний універсум Івана Франка: горизонти поетики: Монографія. – Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2004. – С. 388—416, 436.

Зеров М. Цит. праця. – С. 464.

Коцюбинський М. Иван Франко. Биографическая заметка // Коцюбинський М. Твори: В 7 т. – Т. 4. – Київ: Наук. думка, 1975. – С. 27.

Щурат В. Літературні портрети. І. Др Іван Франко // Зоря. – 1896. – Ч. 1. – С. 16.

Маланюк Є. Франко незнаний // Маланюк Є. Книга спостережень: Проза. – Торонто: Гомін України, 1962. – С. 83—84.

Хамитов Н. Философия человека: от метафизики к метаантропологии. – К.: Ника-Центр; М.: Институт общегуманитарных исследований, 2002. – С. 294.

Теліга О. Книжка – духова зброя // Олена Теліга: Збірник / Ред. і приміт. О. Жданович. – Детройт—Нью-Йорк—Париж: Видання Українського Золотого Хреста в ЗДА, 1977. – С. 122.

Див.: Стус В. Твори: У 4 т, 6 кн. – Т. 6 (додатковий). – Кн. 1: Листи до рідних. – Львів: Видавнича спілка «Просвіта», 1997. – С. 349.

Зеров М. Цит. праця. – С. 491.

Маланюк Є. Франко як явище інтелекту // Маланюк Є. Книга спостережень: Проза. – Торонто: Гомін України, 1962. – С. 118.

Стефаник В. До М. Рудницького // Стефаник В. Вибране / Упоряд., підгот. текстів, приміт. і словник В. М. Лесина та Ф. П. Погребенника; Авт. вступ. статті В. М. Лесин. – Ужгород: Карпати, 1979. – С. 345

Див.: Сулима М. Україна і Нобелівська премія з літератури // Сулима М. Книжиця у семи розділах: Літ.-крит. статті й дослідження. – Київ: Фенікс, 2006. – С. 406—408.

Сембратович Йосиф (1821—1900) – діяч Української греко-католицької церкви, у 1870—1882 рр. галицький митрополит.

Пропущений рядок відновлено за першопублікацією «Коляди» у збірці «Баляди і розкази» (Львів, 1876. – С. 27).

З глибини (лат.); початок латиномовної християнської заупокійної молитви «De profundis clamavi…» – перші слова 129 (130) Псалма («З глибини я взиваю до тебе, о Господи…»). – Упоряд.

Вічний революцйонер… – можливо, образна ремінісценція з твору польського поета-романтика Юліуша Словацького (1809—1849) «Odpowiedź na “Psalmy рrzуszłości” Spiridionowi Prawdzickiemu» («Відповідь на “Псалми майбутньому” Спірідіонові Правдзіцькому»), у якому також фіґурує «Wieczny Rewolucjonista… duch».

Пам’ятай, що живеш! (Лат.) – антитеза до відомого латинського вислову «Memento mori!» («Пам’ятай, що ти смертний!») – Упоряд.

Лазар – новозаповітний персонаж, який на поклик Ісусів встав із мертвих, воскресінням своїм провістивши воскресіння Христове (Ів. 11. 1—44).

Тамерлан (Тимур) (1336—1405) – середньоазіятський полководець-завойовник, відомий своєю жорстокістю; емір з 1370, засновник державної династії Тимуридів зі столицею в Самарканді; тут антономазія «тамерлани» – у значенні «тирани, визискувачі».

Завжди те саме! (Лат.).

З вершин; дослівно: вище! Д’горі! (Лат.).

«Ділом називають підгірські русини в Галичині перше, найнижче пасмо Карпат, яке ділить “гори” від “низовини”». – Примітка І. Франка до автоперекладу поезії «Ідилія» польською мовою.

Котляревський Іван Петрович (1769—1838) – український письменник, театральний і громадський діяч, зачинатель нової української літератури, зокрема поезії (завдяки поемі «Енеїда») та драматургії («Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник»).

Екфразис однойменної картини Рафаеля Санті (1483—1520), що зображує Богоматір з малим Ісусом, св. Варварою та св. Сикстом (час створення бл. 1513—1519).

Іксіон – персонаж античної (давньогрецької) мітології; ґіґант, цар лапіфів, батько Кентавра, якого за спробу спокусити Геру Зевс кинув у Тартар, де він карався, прив’язаний до вогненного колеса, що вічно оберталося.

Сфінкс – персонаж єгипетської та давньогрецької мітологій; фантастичне чудовисько з левиним тілом і людською головою, яке, сидячи на високій скелі поблизу Фів, загадувало подорожнім загадку, а нездатних відгадати її пожирало.

Петер Шлеміль – персонаж повісти німецького письменника Адальберта фон Шаміссо (1781—1838) «Дивовижна історія Петера Шлеміля» (1814), який задля власного збагачення продав чортові за золото свою тінь.

Дзвонковська Йосифа (Юзефа) (1862—1892), донька збіднілого польського шляхтича, народна вчителька, друга любов поетова, передчасно померла від сухот.

Див. примітку до вірша «Я не тебе люблю, о ні…».

Серафими – шестикрилі ангели Господні, особливо наближені до престолу Бога, що перебувають на найвищому щаблі небесної ієрархії. Даремно, пісне!

Нірвана (з санскриту букв. згасання, заспокоєння) – у реліґійних уявленнях буддизму та індуїзму – блаженний стан цілковитого заспокоєння, згасання свідомости, кінцева мета духового самовдосконалення людини; тут – метафора смерти.

Слів тих даремно шукати в Євангелії, та вони заховалися в однім старім грецькім рукописі. «Коли знаєш, що чиниш – блаженний єси, а коли не знаєш, що чиниш – проклятий єси, яко переступник закону». Високі і, несумнівно, автентичні Христові слова! – Примітка І. Франка.

Кальварія – місце прощі християн біля села Пацлав (Кальварія Пацлавська) у Галичині; тепер на території Польщі. Тут – топос сповіді і покути.

Маммон (Мамона) – сирійський бог наживи і багатства; у переносному значенні – користолюбство, прагнення до наживи.

Буря й натиск (нім.) – назва літературного руху в Німеччині 70— 90-х рр. ХVІІІ ст., для якого характерний був бунт проти застарілих класицистичних канонів. У переносному значенні – пора бурхливих поривів, творчого неспокою. – Упоряд.

Єгова (Ягве) – ім’я Бога, верховного божества юдаїзму, утворене внаслідок вокалізації гебрейської абревіятури божественного імені YHVH (тетраграми). Буквально означає «той, що є», «той, що володіє буттям», «самобутній», «сущий». Цим іменем назвався Господь, промовляючи до Мойсея (Вих. 6:2—8). Стародавні гебреї мали табу на вимовляння цього імені вголос.

Елізейські (Єлисейські) поля (Елізіум) – в античній мітології – леґендарна країна блаженних, місце, де спочивають душі праведників, славетних героїв, улюбленців богів; райські поля, де панує вічна весна, радість і щастя.

Ніяґара – річка в Північній Америці, що утворює Ніяґарський водоспад, один із найвідоміших у світі.

Гімалаї – найвища гірська система Землі, розташована між Тибетським нагір’ям та Індо-Ґанґською рівниною.

Завжди учень, завжди новак (новобранець, рекрут) (лат.). Назва збірки, циклу і вірша – скорочений варіянт афоризму римського поета Марка Валерія Марціяла (бл. 40 – бл. 104): «Semper homo bonus tiro est» (Epigr., XII, 51, 2) – «Добра людина завжди новак». – Упоряд.

Життя коротке, та безмежна штука… – Парафраз афоризму давньогрецького лікаря й мислителя Гіппократа (460—377 до Р. Х.): «Ars longa, vita brevis est» (лат.) – «Мистецтво вічне, а життя коротке».

Поет завжди учень (лат.). – Упоряд.

Благословенна ти поміж жонами… – Ремінісценція з християнської молитви до Пречистої Діви Марії («Богородице Діво, радуйся…»).

Буркут – селище в східних Карпатах (тепер – Івано-Франківська обл.), до І Світової війни – відомий гірський курорт. Кожда кичера в млі…

Черемош – гірська ріка в Українських Карпатах (довжина – 80 км), права притока Пруту, утворена злиттям Чорного та Білого Черемошів.

<1...9 10 11 12 13 >

На страницу:

Перейти

11 из 13