Украдене щастя (збірник)

52

Конкістадори (конквістадори) (ісп. conquistador – завойовник) – іспанські й португальські завойовники Америки після її відкриття експедицією Х. Колумба.

53

…А козак матнею (У Шевченка) вулицю мете… – Алюзія до фраґмента з поеми Т. Шевченка «Чернець» (1847—1858): «В червоних штанях оксамитних Матнею улицю мете, Іде козак».

54

Піхни – узагальнення прізвища реальної особи: Дмитро Іванович Піхно (1853—1912) – професор Київського університету, економіст, у 1878—1911 рр. – редактор газети «Киевлянин» (1864—1919), сумновідомий своєю українофобською, великодержавно-шовіністичною позицією.

55

Ґрації – у давньоримській мітології – три богині краси, радости й жіночої чарівности. Відповідник у давногрецькій мітології – харити (Аглая, Євфросинія, Талія).

56

Епіграф – зачин «Слова о полку Ігоревім».

57

Куманські степи (інша назва – Кипчацькі) – давня назва південних степів між Дунаєм і Волгою, де в ХІ—ХІІІ ст. кочували половці (інша назва – кипчаки).

58

Епіграф – зачин 1-го Давидового псалма з біблійної «Книги Псалмів» («Блажен муж, що за радою несправедливих не ходить…»).

59

Гласъ вопіющаго во пустыни… – Епіграф із Біблії (Іс. 40. 3; Мт. 3. 3; Мр. 1. 3; Лк. 3. 4—6; Ів. 1. 23). Вірш Франка – варіяція на тему фраґмента Книги пророка Ісаї: «Голос кличе: На пустині вготуйте дорогу Господню, в степу вирівняйте битий шлях Богу нашому!» (Іс. 40. 3 і далі). У всіх чотирьох Євангеліях цей фраґмент цитується як старозаповітний прецедент покликання і місії Івана Хрестителя, передвісника Христового. Проте найближчий до сюжетної канви та афористичних формул Франкового тексту інший біблійний фраґмент – оповідь про покликання Єремії з Книги пророка Єремії (Єр. 1. 4—10).

60

А галици свою рѣчь говорjхутъ… – Епіграф зі «Слова о полку Ігоревім».

61

Епіграф зі «Слова о полку Ігоревім». Мається на увазі історична подія – облога й зруйнування міста Римів на правому березі пониззя Сули (тепер городище біля с. Великої Буримки Чорнобаївського р-ну Черкаської обл.) половецьким військом під проводом хана Кончака бл. 1187 р. Цій події Франко присвятив історичну поему «Кончакова слава. Пригода з літ 1185—1187» (1916).

62

«За землю Руськую, за рани Ігореві». – Ремінісценція зі «Слова о полку Ігоревім».

63

Епіграф зі «Слова о полку Ігоревім».

64

А любо испити шеломомъ Дону… – Епіграф зі «Слова о полку Ігоревім».

65

«Поле» (Дике Поле) – у значенні «орди кочівників», «половецька навала».

66

Володимир Мономах (1053—1125) – великий київський князь, автор пам’ятки дидактичної літератури «Поучення дітям».

67

Лисицы брешутъ на черленыj щиты… – Епіграф зі «Слова о полку Ігоревім».

68

На рѣкахъ вавилонскихъ, тамо сѣдохомъ и плакохомъ… – Епіграф – зачин 136-го (137-го) Давидового псалма з біблійної «Книги Псалмів» («Над річками Вавилонськими, – там ми сиділи та й плакали…»), полемічною інтерпретацією якого і є цей Франків вірш.

69

Сіон і Табор – священні гори, на яких стоїть місто Єрусалим.

70

Ливан (Ліван) – країна в Західній Азії, а також однойменний гірський хребет, який укривають гаї ліванського кедра.

71

Пропущену в збірці «Semper Tiro» строфу відновлено за публікацією в антології «Акорди» (Львів, 1903. – С. 112).

72

Назва циклу відсилає до пам’ятки середньовічної літератури – «Книги Кааф» (повніша назва «Книга, нарицаемая Каафъ, сирѣчь сборникъ…»; бл. ХV ст.) – збірника діялогів на морально-реліґійні теми, укладеного на основі вибраних свідчень єпископа, автора 5-томової «Історії церкви» Теодорета Кірського (бл. 386—457) про старогебрейські вірування та старозаповітні храмові обряди.

73

Кааф – леґендарна співуча квітка, чарівний сік якої омолоджує й відроджує людину до нового, щасливого життя.

74

«Подивись і минай» (італ.) – цитата з «Божественної комедії» Данте («Пекло», пісня ІІІ). – Упоряд.

75

Александрія – місто і порт у Єгипті, на Середземному морі; центр елліністичної культури та раннього християнства.

76

Марія Єгиптянка (Єгипетська) (354—431, за іншою версією – VI ст.) – свята, леґендарна блудниця, що 17 років була повією в Александрії, та згодом у Єрусалимі розкаялася у своїх гріхах та на 47 років усамітнилася в пустелі за рікою Йордан. Апокрифічне житіє Марії Єгиптянки І. Франко переклав з церковнослов’янської мови та включив до збірки «Три святі грішниці. Старохристиянські леґенди» (Львів, 1910).

77

Прийшов Святий Матвій у город людожерів… – Тут і далі – розлогі ремінісценції з апокрифа «Повість про діяння святих апостолів Андрія і Матвія…», над текстом якого І. Франко працював у час написання твору, готуючи до друку черговий, ІІІ том 5-томового зібрання «Апокріфів і леґенд з українських рукописів» (Львів, 1896—1910), що містив апокрифічні апостольські акти (Львів, 1902).

78

«Встань і вийди!» – Алюзія до євангельської оповіді про смерть і воскресіння Лазаря (Ів. 11. 1—44), який повстав із мертвих, почувши слова Ісуса: «Лазарю, вийди сюди!» (Ів. 11. 43).

79

…Той, що в бурю йшов по гривах хвиль розлогих… – Алюзія до євангельської оповіді про чудо Ісусового ходіння по воді (Мт. 14. 22—33; Мр. 6. 45—52; Ів. 6. 16—21).

80

Херувими – друга (після серафимів) категорія ангелів у небесній ієрархії.

81

Пропаща справа! (Лат.). – Упоряд

82

«Не любить Руси він ні раз!» – Натяк на скандальну ситуацію, що склалася навколо Франкової гострополемічної заяви «Не люблю русинів. <…> Навіть нашої Руси не люблю так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти», висловленої в автобіографічній передмові «Nieco o sobie sAmym» («Дещо про себе самого» до польськомовної збірки оповідань «Obrazki galicyjskie» («Галицькі образки»; Львів, 1897).

83

Ця поетична інвектива адресована Юліянові Семеновичу Романчукові (1842—1932) – українському громадсько-політичному діячеві, послові до австрійського парламенту, одному з лідерів галицьких народовців, співзасновників «Просвіти», газети «Діло» та ініціяторів «Нової ери» (українсько-польської політичної угоди, укладеної 1890 р.), який у відповідь на контроверсійні зізнання І. Франка в статті «Nieco o sobie sAmym» (див. примітку до вірша «Україна мовить:») виступив зі звинувачувальною статтею «Смутна поява» (Діло. – 1897. – 13. V), у якій закидав Франкові відсутність патріотизму. Назва вірша пояснюється тим, що в часі його написання Ю. Романчук мав сиве волосся.

84

Щурат Василь Григорович (1871—1948) – український поет і перекладач, літературознавець, педагог, дійсний член НТШ (з 1914), голова НТШ (1915—1923), перший ректор Львівського таємного університету (1921—1923). Вірш викликано статтею В. Щурата «Літературні портрети. І. Іван Франко» (Зоря. – 1896. – № 1, 2), у якій автор, аналізуючи поезії збірки «З вершин і низин», назвав один із її циклів – «Зів’яле листя» – «об’явом декадентизму в українсько-руській літературі». Хоча критик таким чином прагнув підкреслити модерний характер та мистецьку майстерність майбутньої «ліричної драми», позиціонувати її в контексті загальноєвропейських літературно-естетичних тенденцій зламу ХІХ—ХХ ст., Франко сприйняв його оцінку як закид у занепадницьких настроях. Свою позицію В. Щурат детальніше розтлумачив у статті «Поезія зів’ялого листя в виду суспільних завдач штуки» (Зоря. – 1897. – Ч. 5—7), а на інвективу «Декадент» відповів полемічним віршем «Се не декадент» (Зоря. – 1897. – Ч. 5).

85

Паренетікон (букв. збірка моральних повчань; від грецьк. parainеo – повчаю, заохочую). Ймовірно, що назва циклу інспірована «Паренезисом» св. Єфрема Сирина (бл. 306—373) – збірником повчальних висловлювань, переважно духово-аскетичного характеру. Більшість творів циклу – варіяції на тему (а то й вільні віршові переклади) морально-філософських рефлексій, настанов та афоризмів із буддійської «Дгаммапади», проповідей християнських отців церкви (Івана Златоуста, Єфрема Сирина), староруського «Ізмарагду» (ХІІІ—ХV ст.) та ін. пам’яток середньовічної літератури.

86

Будда (санскр. букв. просвітлений; справжнє ім’я Сіддхартха Ґаутама) (623—544 до Р. Х.) – індійський царевич, що внаслідок духового самовдосконалення сягнув божественного просвітлення; засновник аскетичного реліґійно-філософського вчення – буддизму. В уста Будди І. Франко вкладає моральний висновок своєї притчі, оскільки її прототекстом була буддійська за походженням, хоч і дуже популярна в християнському світі (зокрема, завдяки старохристиянському духовому роману «Варлаам і Йоасаф», до складу якого увійшов один із її варіянтів) притча про чоловіка в криниці (балці), відома також як притча про однорога. Літературній історії цієї притчі І. Франко присвятив кілька ґрунтовних наукових студій.

87

Йосиф Прекрасний – у традиціях юдаїзму, християнства та ісламу – улюблений син Якова та Рахилі, якого брати через заздрість продали в рабство, де його було полишено на повільну смерть у копанці (рові); перепроданий єгипетському вельможі, начальникові варти фараона Потіфарові (Пентефрію), Йосиф невдовзі став улюбленцем свого пана, та через залицяння його дружини втратив довіру й знову опинився в темниці; проте, завдяки своїй мудрості і вроді, по довгих поневіряннях став правителем Єгипту. Франкова притча – літературна варіяція апокрифічного житія Йосифа Прекрасного, мотиви якого поет використовує у своєму творі.

88

Арістотель (384—322 до Р. Х.) – давньогрецький філософ; учень Платона, вихователь Александра Македонського, засновник перипатетичної школи (Лікею).

89

Александр Македонський (Олександр ІІІ Великий) (356—323 до Р. Х.) – цар Македонії, видатний полководець, засновник найбільшої імперії античности. Домашнім учителем Александра при дворі його батька, царя Філіпа II, був Арістотель. Ймовірно, що сюжетна основа Франкової притчі – апофтегма з рукопису Київського Михайлівського монастиря з особистої бібліотеки письменника.

90

Джерело твору – «Слово нѣкоего отца къ сыну» зі староруського «Ізмарагда».

91

Перша притча Христова – євангельська «Притча про сіяча» (Мт. 13. 4—9, 18—23; Мр. 4. 3—20; Лк. 8. 5—15) – безпосереднє джерело Франкового твору.

92

Олександер Великий – Див. примітку до «Притчі про красу». Сюжетна основа «Леґенди про вічне життя», як і «Притчі про красу», – леґенда з рукопису Київського Михайлівського монастиря з особистої бібліотеки письменника.

93

Роксана – бактрійська царівна, яка 327 р. до Р. Х. стала дружиною Александра Македонського. Відома своєю жорстокістю й підступністю. За її наказом була вбита її суперниця Статира.

94

Персеполь і Суза – давньоіранські міста, резиденції перських царів династії Ахеменідів, зокрема Дарія. Бл. 330 р. до Р. Х. були захоплені, спалені й зруйновані військом Александра Македонського.

95

Кліт – командувач кінноти Александра Македонського, його молочний брат, який урятував цареві життя в битві при Ґраніку (334 р. до Р. Х.); 328 р. до Р. Х. Александр убив його на бенкеті за відмову дотримуватися східних церемоній.

96

Птолемей І Сотер (Рятівник) (бл. 367/366—283 до Р. Х.) – один з полководців Александра Македонського; після його смерти – сатрап (з 323 р.) і цар (з 305 р.) Єгипту.

97

Пропущену в книзі «Давнє й нове» строфу відновлено за збіркою «Мій Ізмарагд» (Львів, 1898. – С. 113).

98

Нірвана – Див. примітку до вірша «Даремно, пісне! Щез твій чар…» із «Третього жмутка» «Зів’ялого листя».

99

Олімп – найвища гора у Фессалії (Греція), згідно з мітологічними уявленнями давніх греків – резиденція верховних богів («олімпійців») на чолі із Зевсом.

100

Насправді Александр Македонський раптово помер від малярії 13 червня 323 р. до P. X. у Вавилоні, не здійснивши своїх планів підкорення Аравії та Північної Африки.

101

О. Люнатик – псевдонім Остапа Луцького (1883— 1941) – українського поета, перекладача, літературного критика, члена модерністичного мистецького угруповання «Молода Муза». Під цим псевдонімом О. Луцький видав збірку пародій «Без маски: Історія новійшої літератури. Причинки – проблеми – дезідерати» (Коломия, 1903), у якій умістив, зокрема, дві не зовсім коректні в етичному плані пародії на твори І. Франка: «Іван Храмко» й «Дехто». Другу строфу першої з цих пародій Франко поставив за епіграф до своєї поетичної відповіді молодому літераторові. Із циклу «Гімни й пародії»Січовий марш

102

Вірш постав у зв’язку з організацією на початку ХХ ст. в Галичині й на Буковині осередків спортивно-протипожежного товариства національно-патріотичного спрямування «С і ч» під орудою адвоката й громадсько-політичного діяча Кирила Трильовського (1864— 1941), який 1900 р. заснував перший осередок товариства. 1914 р., з початком І Світової війни, «Січ» стала головною базою формування Українських січових стрільців, одним із фактичних гімнів яких був і Франків «Січовий марш».

103

Три богині-Долі – образ дів Долі – сестер (зазвичай трьох або чотирьох), що прирікають долю новонародженій дитині, – поширений у багатьох мітологіях (давньогрецькі мойри, римські парки, скандинавські норни, романські феї, балтійські сестри Декла, Карта і Лайма, давньоруські рожениці, чи рожаниці, словенські, сербські й хорватські рожениці й судениці, чеські, словацькі й лужицькі судиці та судички, болгарські наречниці й орисниці), у т. ч. українській (рожаниці, судильниці), і пов’язаний із мотивом дарування – наділення людини різними талантами, здібностями тощо.

104

Данте Аліґієрі, Дант (1265—1321) – італійський поет і політичний діяч доби Передвідродження. У Львові 1913 р. І. Франко видав книгу «Данте Аліґієрі. Характеристика середніх віків. Життя поета і вибір із його поезії».

105

Ґете Йоган-Вольфґанґ фон (1749—1832) – німецький письменник, мислитель, природодослідник.

106

Шелл іПерсі-Біші (1792—1822) – англійський поет доби романтизму. Франкові належить незавершений переклад філософської поеми П.-Б. Шеллі «Цариця Меб». Його уривок опубліковано у збірці І. Франка «Думи і пісні найзнатніших європейських поетів» (Львів, 1879. – С. 27—28).

107

Колумб Христофор (1451—1506) – мореплавець, іспанський адмірал (1492), віце-король «Індій» (1492), першовідкривач Саргасового й Карибського морів, Багамських та Антильських островів, частини північного узбережжя Південної Америки та карибської берегової лінії Центральної Америки. У переносному значенні – уособлення духу відкриття, пошуку нових сфер буття.

108

Беклін Арнольд (1827—1901) – швайцарський художник-символіст.

109

Мейсоньє Ернест-Жан-Луї (1815—1891) – французький художник, автор історичних, батальних і жанрових картин. Працював у реалістичній манері. Тому символічний малюнок, про який ідеться у вірші, гіпотетично може належати радше А. Беклінові, творчій манері якого притаманна висока міра художньої умовності.

110

Ікар – у давньогрецькій мітології – син майстра Дедала, юнак, який намагався перелетіти море на крилах, зроблених із пір’я, скріпленого воском. Оскільки Ікар надто наблизився до сонця, віск розтопився і юнак загинув, упавши в море. У переносному значенні Ікар – уособлення мрій, високих і сміливих поривань людського духу, а його трагічна доля – символ їхньої нездійсненности. Будьмо!Уперше опубліковано у вид.: З великого часу: Воєнний літературно-науковий збірник. – Львів, 1916. – С. 48.

111

Юзичинська Софія (Зоня, Зося) – студентка Львівського університету, товаришка доньки І. Франка Анни, що піклувалася про хворого письменника в останні роки його життя. Закінчивши курси сестер-жалібниць, під час І Світової війни вона пішла добровольцем на фронт.

112

Каїн – старший, первородний син Адама і Єви, землероб, який убив свого молодшого брата Авеля, оскільки Бог віддавав перевагу його жертвоприношенням, і, таким чином, став першим убивцею серед людей, за що був засуджений на довічні блукання.

113

Авель – другий син Адама і Єви, молодший брат Каїна, перший пастух, невинно убитий праведник.

114

…Його сестра і жінка враз… – дружина Каїна, його рідна сестра (ім’я її невідоме), що народила йому сина Єноха (Еноха). Його іменем Каїн назвав місто, яке сам заснував.

115

Лемех (Ламех) – старозаповітний персонаж, нащадок Каїна, син Мафусала, батько Іявала, Іювала, Тувалкаїна та Ноема. Мав двох дружин – Аду і Ціллю.

116

Джерело пісні Лемеха – біблійна хвалебна промова про виконання кровної помсти (Бут. 4:18—24).

117

Цілля (Цілла) – одна з двох дружин Ламеха, мати Тувалкаїна та Ноеми (Бут. 4:19).

118

Ада – одна з дружин Ламеха, яка народила йому Іявала та Іювала (Бут. 4:19).

119

…Мов Юда той серед Синедріону, Котрому він Христа продав на муки… – Юда Іскаріот – один з дванадцяти апостолів, їхній скарбник, що зрадив Ісуса Христа, видавши його (за винагороду в тридцять срібняків – ціну раба) Синедріону – Верховному суду та урядові юдеїв у складі сімдесяти старійшин, первосвящеників (садукеїв) та законовчителів (фарисеїв) на чолі з головним первосвящеником Каяфою. У переносному значенні Юда – символ зрадника, боговідступника загалом.

120

…налляти Мені крізь вухо в саму душу трут и… – Можливо, алюзія з трагедії В. Шекспіра «Гамлет», у якій Клавдій убиває свого брата, Гамлетового батька, вливаючи йому отруту у вушну мушлю. Пор. репліку привида батька Гамлета у перекладі П. Куліша за редакцією та з передмовою І. Франка: «А дядько твій підкравсь до мене спевна З проклятим соком блекоти в пуделку І влив отруту в двері мого вуха» (Шекспір У. Гамлет, принц данський / Переклад П. Куліша. – Львів, 1899. – С. 34).

121

Відійди, сатано! (Лат.). – Упоряд.

122

Дуже болить (польськ.). – Упоряд.

123

Про майбутнє (лат.). – Упоряд.

124

Я сказав! (Лат.) – Упоряд.

125

Тьфу! (Франц.) – Упоряд.

126

Монтеск’є Шарль-Луї (1689—1755) – французький правник і філософ, який розробляв принципи демократії.

127

Мілль Джон Стюарт (1806—1873) – англійський філософ та економіст, дослідник питань співвідношення свободи волі та суспільної влади.

128

З цього мужицтва зробити громадян (польськ.). – Упоряд.

129

Битва коло Саламіни – морська битва греків із персами, що відбулася у вересні 480 р. до Р. Х. в Егейському морі, у вузькій протоці біля м. Саламіна, і завершилася перемогою 310 грецьких кораблів під проводом спартанця Еврібіяда (за планом Фемістокла) над переважними силами перського флоту.

130

…стовп огнистий, Що вів жидів з неволі фараона… – Алюзія зі Святого Письма; знамення Господнє, знак Божої присутності. Під час виходу гебреїв із єгипетської неволі, Господь показував народові шлях у пустелі, йдучи перед ним уночі у вигляді вогненного стовпа (Вих. 13:21).

131

Мене пожерло озеро студене… – алюзія з «Божественної комедії» Данте Аліґієрі (Частина І. «Пекло»). Студене (крижане) озеро – місце покарання найбільших грішників (зрадників, наклепників і братовбивць), що знаходиться на самому дні пекла (т. зв. «зона Юди» – Джудекка).

132

«Наталка Полтавка» – п’єса І. Котляревського, перший твір нової української драматургії (написана й уперше поставлена в Полтаві 1819 р., вперше опублікована 1838 р.). Ювілейна вистава «Наталки Полтавки» з нагоди століття відродження українського письменства відбулася у театрі Скарбка у Львові 31 жовтня 1898 р. (одразу після урочистої академії).

133

«Еней був парубок моторний… П’ятами з Трої накивав» – не зовсім точно цитований зачин (перша строфа Частини першої) «Енеїди» І. Котляревського – першого твору нової української літератури (перше повне видання 1842 р.).

134

Пенати – у давньоримській мітології – боги-охоронці, що забезпечували добробут держави, родини та домашнього вогнища; у переносному значенні – рідна домівка, домашнє вогнище.

135

Карфаген – стародавнє місто-держава над Середземним морем у Північній Африці (тепер територія Тунісу), засноване колоністами-фінікійцями 825 р. до Р. Х. На початку ІІІ ст., унаслідок завоювань Північної Африки, Сицилії, Сардинії та Південної Іспанії, Карфаген перетворився на могутню державу, а відтак вступив у військовий конфлікт із Римом. Після поразки в Пунічних війнах (264—146 рр. до Р. Х.) Карфаген був зруйнований римлянами (146 р. до Р. Х.).

136

Пугу! – козацький вигук, умовний сиґнал зв’язку у запорожців.

137

Берестечко – місто у верхів’ї ріки Стир на південній Волині (тепер – Волинська обл.). 18—20 червня 1651 р. під Берестечком відбулася велика битва українського війська під проводом гетьмана Богдана Хмельницького та польської армії короля Яна ІІ Казимира – одна з найбільших битв у тогочасній Європі. Українське військо зазнало нищівної поразки, однією з причин якої була зрада союзників козаків – кримських татар, підкуплених шляхтою.

138

Чуднів – місто на річці Тетереві (тепер – селище міського типу Житомирської обл.). У вересні—жовтні 1660 р. тут відбувалися бойові дії між пропольськими та промосковськими силами, які закінчилися розгромом московських військ, капітуляцією гетьмана Юрія Хмельницького (1641—1685) і підписанням Слободищенського (інакше – Чуднівського) трактакту (17 жовтня 1660 р.) – угоди гетьмана з польським урядом про повернення України до складу Речі Посполитої. Наслідком Чуднівської кампанії став початок розколу козацько-гетьманської держави на Право- й Лівобережну частини.

139

Андрусівська умова (Андрусівський мир) – договір між Росією й Польщею про припинення польсько-московської війни 1654—1667 рр. за рахунок розчленування України, укладений 30 січня (9 лютого) 1667 р. в с. Андрусові поблизу Смоленська. За його умовами встановлювалось перемир’я на тринадцять з половиною років. Порушивши умови Переяславського договору 1654 р., Андрусівський мир закріпив насильницький поділ українських земель (Правобережна Україна була закріплена за Польщею, Лівобережна, а також Київ із околицями – за Росією).

140

А тут – Полтава і смага Петрова… – Йдеться про Полтавську битву 27 червня (8 липня) 1709 р. між московським військом царя Петра І (1672—1725) та шведською армією короля Карла ХІІ (1682—1718), на боці якого виступило козацьке військо під проводом гетьмана Івана Мазепи (1639—1709) за підтримки запорожців під орудою кошового Костя Гордієнка (?—1733). Битва закінчилася поразкою шведів та українців, що мало фатальні наслідки для України – посилення царських репресій, обмеження автономних прав Гетьманщини.

141

Щирий батько наш Богдан… – Гетьман Богдан Хмельницький.

142

Ненаситець (інші назви – Ревучий, Неяситецький, Розбійник, Дід) – п’ятий із Дніпрових порогів, найбільший, найнебезпечніший і найскладніший для проходження. Фарватер нижче Ненаситця називали Пеклом і вважали найбурхливішою частиною Дніпра.

143

…кодацька лядська кріпость… – Кодак (Старий Кодак) – фортеця на правому березі Дніпра біля першого (Кодацького) Дніпрового порога (нижче від сучасного Дніпропетровська). Збудована 1635 р. польським урядом, щоб перешкодити втечі українських селян на Запоріжжя. 1648 р. фортеця була здобута козацьким військом Богдана Хмельницького.