Пригоди Агнеси та Монроза. Храм Слави. Трагічна пригода Доротеї.Покиньмо пекло, яму ту бездонну,Де з Люцифеpoм[84] Грібурдон горить,Знесімося на крилах у блакить,Землі огляньмо неосяжне лоно.Гай-гай! Те саме пекло віть-у-віть!Чеснота тут карається без міри,Тут сонце правди ганьблять лицеміри,Мистецтво гине, розум пропада,Високі душі зникли без сліда.Політика підступна і лукаваПо всіх усюдах заступає право;Священики, що не втекли від них,На мудреців озброюють дурних;Прагнючий Зиск, що над усім царює,Що мир дає нам і війну диктує,Ховає в скриньці золото своєI кволих сильним завжди продає.[85]О люди, бідний, нерозумний роде!Навіщо муки ті здалися вам?Ви, навіть і оддавшися гріхам,Не вмієте шукати насолоди!Коли покара вас чекає всіх, —Грішіть, але нехай прекрасний гріхПровадить вас на неминучі сходи!Сорель Агнеса зналася на тім.Одно лише закинути їй можна:Вона любила палко, як не кожна.Я це прощаю з розмислом таким,Що й сам Господь її не покарає:Нема невинних і в самому раї,До святості дорога – каяття.Рятуючи дівочість, як життя,Зрубала голову з одного махуХоробра Жанна ласому монаху,А наш осел, предиво з-між ослів,Що Дюнуа на нього верхи сів,Надумався з героєм відлетіти,Щоб Жанну д’Арк з ним якось розлучити.Відкіль же ця химера напливла?Кохання ніжна й таємнича силаЇї, читачу любий, породила!Про наміри священного ослаЩе розкажу я, тільки трохи далі.Були вони і сміливі, й зухвалі.Отож розширив крила він чималіТа й лине до Ломбардії мерщій:Навіяв думку ту Денис святийАркадії щасливої синкові.[86]Який же зміст, яка мета у ній?А вся причина, бачите, в любові,Що тих обох зненацька пойняла:Бастарда і небесного осла.Дівочий цвіт вони зірвать хотіли —І тим би Францію занапастили!Розлука, думав Божий вістівник,На їхню слабість найпевніший лік.Було ще й інше на умі у нього…Читачу мій, не гудь за те святогоI таємничій не дивуй меті:Все добре, що являють нам святі.Шугаючи, як сокіл, попід хмари,Осел полинув з берегів ЛуариДо Рони хвиль прозоро-голубих,Аж Дюнуа й отямитись не міг,I оддалік дивився він з любов’ю,Як гола Жанна із мечем в руках,У правім гніві, вся залита кров’ю,Собі широкий прокладала шлях.Щоб відсіч гордій войовниці дати,Гермафродит на неї сто чортівНаслав летючих, ніби зграю псів,Та впень рубає полк вона крилатий.Так у гаю хлопчина молодий,Натрапивши на вулик, повний меду,На нього ззаду дивиться й спереду, —Аж налітає гомінливий рійТварин сердитих, лізе просто в вічі,Пече вогнем, заліплює обличчя, —I крутиться й підстрибує юнак,Обороняючися так і сяк,Відгонить, давить, обома скидаєI, сил усіх доклавши, побиваєМаленьких повітряних розбишак.Так Жанна, здавшись на свою одвагу,Перемогла диявольську ватагу.А що ж погонич? Білий, наче сніг,Він войовниці падає до нігІ молить: «Жанно, голуб’ятко миле!З тобою в стайні ми удвох служили,Я помагав тобі не раз щосили…Тепер у славі і в шанобі ти, —Даруй мені! Помилуй і прости!»А войовниця: «Встань, дурна тварино!Твоєю кров’ю, гидшою за твань,Не збагряню меча святого. Встань,Живи та диш – і приготуй-но спину,Я на тобі поїду в дальню путь.На мула знов не можу обернутьТвоє незграбне, але дуже тіло,Та байдуже – аби мене носило:Пан Дюнуа забрав мого осла —Ну, що ж! Нового я в тобі знайшла».Діставши знову на життя надію,Додолу наймит пригинає шию,Стає на всі чотири, наче кінь,I Жанну мчить на спині в далечінь.Тимчасом іменем отця свойогоГермафродит французів проклина;Їм шкодити – мета його одна,Англійці стали друзями для нього.Щоб за несвітський відплатити глум,Велить він слугам (незвичайний ум!)Поставити негайно край дорогиХимерну пастку, лабіринт чудний:Там підпадуть під гнів його страшний,У хідниках таємної будови,Ненависної Франції синове1.А що ж Сорель, Агнеса чарівна?Ви ж пак ще не забули, як вонаВ Шандосових обіймах опиниласьГолісінька – і наче пташка билась?Шандос, почувши битви дикий гук,Солодку здобич випустив із рукІ полетів на смертоносне поле, —А дівчина промовила: «О доле,Я небом присягаюсь, що ніколиТакого вже не трапиться мені!Лиш королю цілунки вогняніКлянусь я за цілунки віддавати;Ми з ним навіки душами злились,Як зрадити, то краще вже сконати…»Шкода! Ні в чому нам не слід клястись.У метушні, що табір опадає,Як рать ворожа вітром налітає,Коли безладна гомонить юрба,Той утікає, той січе й руба,Коли опалі страхом волоцюги,Своїх панів грабують вірні слуги,Агнеса, найкрасніша з-між дівчат,Зоставшися без друзів і без шат,Накинула Шандосове одіння,Ба навіть, хоч і повна нетерпіння,Його нічний на голову ковпак.Причепурившися химерно так,Вона з намету вибігла страшногоI дивиться – засідлана в дорогуШандосова кобила воронаСтоїть собі, хоч, правда, не одна:Коняр п’яненький (так не раз буває!)Її трима за повід і куняє.Тихесенько красуня підійшла,Із рук його вуздечку ту взяла,Ступила у стремено, повна ляку,I якось видряпалась на кульбакуI острогами стиснула коня,I в темний гай помчалась навмання,А друг Бонно піхотою чвалає,Своє товсте він пузо проклинає,Клене війну і край, куди зайшов,Британію, Агнесу і любов.Шандосів паж якраз під ту хвилину2(Монрозом звали любого хлопчину)Через сусідню проїздив долину.Поглянув – що за дивна дивина?Шандосова кобила воронаЗ кущів, неначе птиця, вирина.На ній же (так здалося молодому)I пан його у ковпаку нічномуСидить чудний та дивний, як мана.Монроз коня ударив острогами,Летить учвал, гукає: «Пане мій,Вас доганяють? Ми програли бій?Однаково – я скрізь і завжди з вами!Як ви умрете – нащо жить мені?»І голос, повний муки та нестями,За вітром лине й гасне вдалині.Налякана, не відаючи, хто він,Вперед Агнеса лине навмання.А паж прекрасний, неспокою повен,Жене, як вихор, бистрого коня.Аж от спіткнулась ворона кобила, —І, руки розіп’явши, наче крила,На мураві лежить красуня мила.До неї паж, мов яструб, підлетів, —І з подиву та з чару остовпів,Крізь одяг запримітивши безладнийДівочий стан розкішний та принадний,Грудей алебастрових пружину,Округлі стегна й ніжку чарівну.Тут, Адонісе, згадую тебе я3:Так в оний день ти сам зробивсь не свій,Як любу для Анхіза[87] та АреяБогиню стрів у гущі лісовій.Була Венера, правда, ошатніша,А тіла їй не покалічив глід,Та й Адонісові б подумать слід,У кого постать краща та стрункіша,Де принадніший та свіжіший вид.Жага й шаноба з розмаху одногоОповили англійця молодого;Він пригорнув красуню до грудейI запитався: «Пані, ви забились?»Вона ж із тихим сяєвом очейI голосом, де страх та біль світились,Відповіла, насилу звівши дух:«Не знаю я, чи ворог ти, чи друг,Але як серце ти зберіг людськеє, —З пригоди не користуйся моєї,На честь мою руки не підіймай,А дай пораду і рятунок дай».На тім урвавши, бідна мандрівницяЛице закрила й слізьми залилась,І знову потай, як воно й годиться,Буть вірна королеві присяглась.Монроз помовчав, зрушений до краю,А далі й каже голосом палким:«Над серцем ви являєте людськимЧудовну силу, о видіння раю!Я ваш навіки, радо я віддамЖиття своє і кров останню вам!Одної нагороди лиш благаю:Мої без гніву послуги прийміть,Щоб і в хвилину горя та відчаюЯ міг незрадно, щиро вам служить».I пляшку з кармелітською водоюВін добува несмілою рукою,I враз вода цілюща потеклаНа рани від падіння та сідла,Що червоніли на прекраснім тілі,Подібному до ніжних роз та лілій.За зле того Агнеса не взяла,А поглядала, далебі, без гнівуНа юнакову постать уродливу,Хоч серце королеві прирекла.Тоді Монроз: «Прийміть мою пораду;Я проведу охоче вас і радоДо селища, що в забоці лежить;Я маю гроші й можу там купитьСорочку, верхній одяг і спідницю,Щоб сором не спадав на чарівницю,Французького достойну короля».На те приставши, голову схиляКрасуня ніжна: гречного хлопчиниВідкинуть раду не було причини.«Стривай-но! – чую: – Чи могла жТака пригода статися на диво,Щоб то розбещений англійський пажПоводився так мудро і почтиво?Невже таку він скромність появив?»Читачу мій! Навіщо це питання?Жага гріховна зраджує смільків,Несміливими робить нас кохання.Дорогою до ближнього селаПро любощі розмова в них ішла,Про подвиги героїв нездоланних,Про ніжний пал, мальований в романах.Монроз, на теє не питавши прав,Красуні часом руку цілував,Але робив це ніжно так і чемно,Що сердитись було б цілком даремно.Ще й те скажу: багато він хотів,Але нічого в неї не просив.От і село. У затишнім покоїСорель Агнеса відпочить лягла,I пишну вроду діви молодоїСором’язлива ковдра повила.А юний паж задихався, гасає:Смачної їжі, гарних спідничок,Панчішок, черевичків, сорочокДля божества свойого він шукає.Прекрасний хлопче! Чи ж на світі єстьЛюдей багато, що тобі б рівнялись,Які любов, шанобу, віру й честьВ єдиний струмінь злити б не вагались?В тім самім домі (знає хай читач)Жив капелан, Шандосів сповідач,А звісно: капелани – не пажі вам.Дізнавшися, що випадком щасливимСорель Агнеса прибула в село,Що до кімнати з тим предивним дивомДесятка кроків навіть не було,Оп’янений неситою жагою,Як звір, він скочив до її покою,На сотню присягаючись ладів,Вікно запнув і двері зачинив.Що сталось там – про це ще буде мова.Але ж на чім бастардова й ословаКінчилася мандрівка в небесах?Куди завів їх таємничий шлях?Там, де Альпійські височіють гориІ сиві хмари стеляться, як дим,Під скелею, де Ганнібал суровий4Ішов війною на залізний Рим,Де над чолом лиш синява безкрая,А під ногами громовиця грає,Стоїть палац без даху, без дверей,Прозорістю дивуючи людей.Ясні дзеркала там усередині,І чи дівчата свіжі та невинні,Чи хлопець юний, чи дідок старий —Усі побачать там відбиток свій.Є сто шляхів у той палац дістатись,Щоб у дзеркала пишні видивлятись,Та небезпеку кожен з них таїть,Бо кожен над безоднею лежить.Одному легко, бачиться, дійшлосяI цілою лишилась голова,А той упав, розбився – і волоссяВ яру страшному вітер розвіва.Палац той дивний має господиню —Ту балакучу і стару богиню,Що Чуткою чи Славою зовуть,Що всі дари уклінно їй несуть.Мудрець доводить, що йому байдужеДо цеї пані, що хвала людська —Це брязкалка порожня, хоч дзвінка…Не вір йому: він бреше, милий друже!Отож царює Слава в тих місцях,А перед нею в пишному палаціІ принц, і вчений, воїн і монахКолінчать і, як п’яні, метушаться,І молить кожен, стелячись до ніг:«Богине! Ти так любиш говорити,Усе ти знаєш, мудра над усіх, —Про мене слово хоч одно скажи ти!»Щоб ті палкі благання вдовольнять,Богиня дві труби великі має:Одну собі в уста вона вкладає,Як подвиги береться вихвалять,А друга міститься, даруйте, ззаду:Вона співає про лукавство й зраду,Про свіжі книги, он які товсті, —Писак продажних витвори пусті,Про скороспілі геліконські блохи,Що день живуть, а може, й менше трохи,Про віршомазів, що зіпсутий крамПідносять легковірним покупцям,Про купу привілеїв тих поважних,Що загнились в колегіях продажних.Зійшлася там мерзота із мерзот:Гійон з Фрероном, Ля Бонель, НонотI Саватьє, запроданець та злодій,Безчесний та лукавий лицемір,Кому перо на те стає в пригоді,Щоб виливати брехні на папір.Прибравшися, неначе до параду,У Слави храм ідуть вони ключем,Але вона відгонить їх бичемІ всіх отих негідників громадуНе підпускає до свойого заду5.У той палац, хотів чи не хотів,Пан Дюнуа в гостину прилетів, —I стрінуто почесною трубоюТебе, шляхетний рицарю й герою,І бачиш ти в дзеркалах чарівнихВідбитки діл блискучих та гучних,У мальовничих з’єднані картинах:Фортеці взяті, городи в руїнах,Атаки, штурми, наскоки буйні.Але не тільки смілість на війні,Ще й кращі відбивалися там речі:Помога щедра з щедрих рук твоїхСтарцям, удовам, сиротам, малечіТа обставання сміливе за них.Дивився рицар радісно та гордо,Якої честі на землі зажив,І там же, спишна підійнявши морду,Осел перед дзеркалами ходив.Аж ось ізнов труба загомоніла,Та рицаря уже не звеселила:«В Мілані жах нечуваний зайшов:Спалити мають красну ДоротеюНа полум’ї. О, плачте всі за нею,Усі серця, що відали любов!»«Як? – Дюнуа схопився, повен гніву, —За що? Навіщо? Де її вина?Хоч би ж іще бридка була вона,А то палити юну і вродливу!Чи не зійшли міланці ті з ума?»На мову ту співає знов сурма:«О Доротеє, бідна Доротеє!Сконаєш ти у муках нелюдських,Коли з пательні[88] не здійме тієїТебе вояк, славетний над усіх!»Таке почувши, Дюнуа завзятийПоклав негайно діву врятувати,Таку-бо вдачу ще з дитинства мав:Туди, де міг собі добути слави,За скривджених підняти меч кривавий,Без роздуму й вагання поспішав.«Гей, до Мілана! – крикнув на осла він. —Неси мене, і шлях той буде славен!Лети ж, не гайся!» – По наказі тімОсел полинув, наче херувим6.Небавом город їх очам відкрився,Де лютий вирок щойно народився;Там на майдан уже збігався люд,Вже хмиз і дрова зношено для страти,Стрільці стояли – натовп відганяти, —I тішився неублаганний суд.Із вікон виглядали гарні дамиЗ цікавістю, а дехто й зо сльозами,А на балконі, у гурті попів,Архієпископ радісний сидів.Знак подано, й чотири альгвасили7Ведуть красуню, мов дитя безсиле,В залізних путах, злякану й бліду.Вона ридає. Розпач на видуI сором, і мольба, і страх покариТуманять очі, ніби темні хмари.Поглянула несміливо з-під війВона на стовп, де смерть зустріти їйПриречено, – і скрикнула: «О милий!Твій образ навіть на краю могилиВ очах у мене квітне і горить!Повік його в душі моїй не вбить!»Та ревні сльози мову зупинили,I падає, знеможена від мук,Вона безсило на камінний брукЗ розпущеною на плечах косою,Усіх, проте, дивуючи красою.Аж тут наблизився Сакрогоргон,Слуга архиєпископської волі,Безчесний посіпака та шпіон,З мечем в руках і з підлістю на чолі,I крикнув: «Я ладен заприсягтись,Що всі гріхи в цій дівчині зійшлись,Що віддають катюзі по заслузі.Хто з цим не згоден – тим негайно, друзі,Мечем своїм я мозок розсічу!»Сказавши так, ударив по мечуЗухвало він, і гордою ходоюПішов поміж барвистою юрбою,Жахаючи й простолюд, і панів.Лихий огонь у погляді світив,Уста кривились усміхом жорстоким,I кожен, хто з його стрічався оком,Не важився перечити судуI захищать красуню молоду:Усі боялись лютої погрозиI потихеньку проливали сльози.Прелат, що на балконі аж устав,Слузі своєму духу піддавав.Наш Дюнуа, ширяючи над містом,Зайнявся враз бажанням пломенистимЗухвальця покарати так як слід,Бо Доротеї чарівничий видНе тільки захват викликав і подив,А й безневинність серцеві доводив.На землю він з осла свого плигнувI крикнув: «Гей, нахабо, я прибув,Щоб довести мечем моїм хоробро,Що дівчину ви засудили добру,Яка гріха вчинити не могла,Що ти брехун, гидка потвора зла!Та перше я спитаю в Доротеї,Яке тут винувачення до неїПрикладено, і що за дивна хіть —Таких красунь на полум’ї смалить!»Грізним словам тим вельми здивувавшись,Увесь народ почув приплив надій,Сакрогоргон, на смерть перелякавшись,Удав, що прагне вийти на двобій,А сам прелат, хоч і велично строгий,Не міг сховати власної тривоги.Жан Дюнуа, Луї шляхетний син,Віддав доземний дівчині уклін.І почала вона оповіданняПро огріх свій і про свої страждання.Осел, на церкві сівши, наче птах,Уважно слухав річ її цікаву,А весь Мілан у щирих молитвахБлагословляв негадану появу.

Пісня сьома

Як Дюнуа врятував Доротею, засуджену інквізицією на смерть.Як на весні життя мого, колись,Мене красуня кинула кохана, —

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

Примітки

По-французьки поема зветься: «La pucelle d’Orléans». Слово la pucelle означає чисту, незайману, невинну дівчину. По-російськи воно добре перекладається словом «девственница». Ми не знайшли, якщо не рахувати таких сумнівних словотворів, як «незайманка», «незайманиця», точного українського відповідника, тому залишилися при слові «діва». – М. Р

Шандос (Chandos John) – власне, Чендос Джон – історична особа, англійський полководець XIV століття, учасник Столітньої війни (вбитий коло Пуатьє в 1369 p.). Незважаючи на хронологічну невідповідність, Вольтер зробив Шандоса одним із головних героїв поеми.

Є вказівки, що прототипом Бонно слід вважати маркіза Данжо (Dangeau Philippe de Courcillon, 1638–1720) – фаворита Людовіка XIV, що виконував обов’язки особистого ад’ютанта короля.

Апулей Різорій. – Називаючи вигаданого автора передмови Aпулеєм Різорієм, Вольтер підкреслює пародійно-іронічний характер його висловлювань. Апулей – ім’я римського письменника II століття нашої ери, автора «Метаморфоз», або «Золотого осла», фантастичного роману про пригоди Луція з Егіни, перетвореного магічними силами на осла; в романі багато сцен еротичного характеру. Різорій – від латинськ. risor, глузливий.

«Філософ із Сан-Сусі» – так прозвали Фрідріха II (1712–1786), прусського короля від 1740 р. (Сан-Сусі – назва королівського палацу, збудованого Фрідріхом II недалеко від Потсдама). «Твори філософа із Сан-Сусі» (Oeuvres du philosophe de SansSouci), написані французькою мовою, вперше були надруковані 1750 р. в трьох томах. Туди входили оди, послання, дві поеми і листи віршами та прозою. Згадуваний Вольтером лист датований 22 лютого 1747 р. В ньому Фрідріх пише: «Ви дали вашу «Діву» герцогині Вюртемберзькій. Тож знайте, що вона примусила переписувати її протягом цілої ночі. Ось люди, яким Ви довіряєте; а ті, хто заслуговує на Ваше довір’я, або, краще сказати, на кого Ви можете цілком покластись, цього довір’я позбавлені».

В першому виданні поема складалася з 15 пісень, в лондонському виданні 1756 р. – з 28 пісень, у женевському виданні 1757 р. – з 24 пісень. Сам Вольтер видав у 1762 р. «Діву» в 20 піснях, а в 1764 р. в збірнику «Оповідання Гільома Ваде» надрукував нову пісню, яка в дальших виданнях займала місце XVIII пісні (див. примітки до цієї пісні).

Кучер Вертамона – Етьєн (пом. 1724 p.), популярний народний співак, про якого в одному документі сказано, що «він створив усі пісні, які співали на ярмарках».

Переклад віршів: «Шандос, спітнівши і сопучи, як віл, мацає пальцем, чи дійсно вона діва. «Чорт забери! – гукнув він. – Дурняча голка!» Чорт одразу приносить новий гольник, і Шандос іще раз намагається розворушити свою ганчірку». У виданні 1756 р. ці рядки були вміщені наприкінці XIII пісні.

Тут автор у примітці наводить приклади таких вставок, які ми вважаємо можливим не подавати, і закінчує примітку так: «Автор цієї гидоти, зробленої виключно для всякої наволочі, – розстрига-капуцин, що взяв собі ім’я Мобера». – М. Р.

Pervigilium Veneris («Нічне дбання на честь Венери») – поема, що складається з 93 віршів анонімного автора III або IV століття нашої ери, присвячена вихвалянню весни.

Петроній (Petronius Arbiter, пом. 66 р. н. е.) – римський аристократ, політик і письменник; автор «Сатирикона», твору, в якому фривольні жанрові сцени поєднуються з гострою сатирою на вискочнів і самого імператора Нерона.

Verum enim vero – насправді.

Лоренцо Медічі Препишний (Lorenzo Medici il Magnifico, 1448–1492) – правитель Флоренції, поет-дилетант, що збирав при своєму дворі представників науки і мистецтва.

Переклад віршів: «Спочатку було Слово, і Слово було від Бога, і Бог був Словом. На мою думку, це був початок».

Salve, regina – здрастуй, царице.

«Чи вірить він у Христа або Магомета? Тоді відповів Маргутте: «Сказати тобі коротко, – я не вірю ні в чорне, ні в блакитне, а вірю в каплуна вареного або, якщо хочеш, в смаженого… Але над усе я вірю в добре вино і вірю, що той, хто в нього вірить, буде врятований. Отже, три основні чесноти, як я тобі сказав, – обжерливість, непотребство, гра».

Крещімбені (Crescimbeni G.-А., 1663–1728) – італійський письменник, заснував у 1690 р. академію «Аркадія». Видрукував збірник віршів, написав ряд статей про літературу, «Історію народної поезії» та «Історію «Аркадії».

Роланд, Рено, Олів’є, Дюдон – герої Боярдо і Аріосто.

Соn lісеnzа de’auperiori – з дозволу влади.

Переклад віршів: «Люблю письменників. Це мій обов’язок, – адже у вашому світі я теж був письменником… Було дуже вигідно прославленому мною Христові винагородити мене за таку велику долю».

Соцініанство – протестантське вчення, назване ім’ям Соціна (Sozzini Lеlio, 1525–1563), який відкидав божественність Христа.

Єпископ Гюе (Huet Paul-Damel, 1630–1721) – автор трактату про походження романів» (Traité sur l’origine des romans, 1670).

Абат Лангле (Lenglet – Dufresroy, 1647–1755) – написав під псевдонімом Гордон де-Персель «Дослідження про романи» (Del’usage des romans, 1734).

«Ланселот з озера» – рицарський роман XIII століття, що розповідає про пригоди одного з рицарів короля Артура, який подався шукати святу чашу Грааля.

Quid dicam – що й казати.

Дивовижна історія Гаргантюа – в сатиричному романі Рабле (Rabelais François, 1495 (?) – 1553), спрямованому проти середньовічної схоластики, церкви і феодалів; Вольтер має на увазі розділ «Як Грангузьє дізнався про дивовижний розум Гаргантюа, коли той винайшов підтирку» (розд. XIII, кн. І).

Четверта книга цього роману присвячена кардиналові Оде, а не кардиналові де Турнону, як пише Вольтер.

«Тorche-culs» – підтирка.

Лафонтен (La Fontaine Jean, 1621–1695) – французький поет-класик. Вольтер має на увазі його фривольні віршовані новели («Contes», 1667).

Примітки – в кінці (автор).

(Авторські примітки, розмічені цифрами, див. розділ «Примітки Вольтера»)

Наш добрий Карл – Карл VII (1403–1461); після смерті свого батька Карл VI, спираючись на партію Арманьяків, прибічників герцога Орлеанського, оголосив себе королем за правом спадкоємства, не визнавши договору в Труа, складеного його матір’ю, королевою Ізабеллою, з англійським королем Генріхом V, що одружився з дочкою Карла VI; за цим договором французький престол переходив до англійської династії. У боротьбі з англійцями та їх спільниками бургундцями Карл VII зазнавав поразки за поразкою. Короткочасне поліпшення сталося в 1426 р. після перемоги над англійцями при Монтаржі, але потім стан знову погіршав. Різкий злам стався в 1429 p., коли з’явилась Жанна д’Арк; англійців було розбито під Орлеаном і здобуто Реймс. У 1435 р. на бік Карла перейшов герцог Бургундський, і почався рішучий наступ на англійців. З перервою війна тривала до 1453 p., коли був складений мирний договір, згідно з яким на французькій території за англійцями залишалось тільки місто Кале.

Тур – місто на річці Луарі, резиденція Карла VII під час окупації Парижа англійським військом.

Кіпріда – одне з імен Афродіти-Венери.

Арахна, Арахнея (грецьке – павук) – в античній міфології надзвичайно майстерна ткаля; викликавши на змагання Афіну-Палладу, виткала малюнок, що відбивав любовні пригоди богів; розгнівана Афіна розірвала тканину, а Арахну обернула в павука.

Ален Шартьє (Chartier Alain, 1386 – 458) – двірський поет Карла VI і Карла VII, «батько французького красномовства», написав «Бревіарій благородних», «Книгу чотирьох дам» та ін.

Валуа – королівський рід у Франції; першим королем з дому Валуа був Філіпп VI (1328–1350), а останнім – Генріх III (1574–1589).

Орлеан – велике торговельне місто – фортеця на річці Луарі, важливий стратегічний пункт. Падіння Орлеана позбавило б Карла VII підпори в центрі Франції.

Тальбот (Talbot John, 1373–1453) – англійський полководець, особистою хоробрістю заслужив прізвисько «британського Ахілла», керував облогою Орлеана і був узятий в полон у бою з військом, що прийшло на допомогу обложеній фортеці. В полоні перебував до 1433 p.; у 1449 р. був призначений на головного командувача англійського війська, що оперувало на французькій території; загинув у бою при Кастільоні.

Грібурдон (Grisbourdon) – у перекладі: сірий джміль; цим прізвиськом-характеристикою наділяє Вольтер представника францисканського чернечого ордену.

Він знав чаклунське таємниче діло. – Кабала – містичне вчення в єврействі, що мало свої писані пам’ятки. Прибічники цього вчення провіщали майбутнє, використовуючи Біблію як текст, що вимагає спеціального розшифрування через заміну літер цифрами і т. ін.

<1 2 3 4 5 >

На страницу:

Перейти

4 из 5