Орлеанська діва

Пісня четверта

Жанна та Дюнуа б’ються з англійцями. Що сталося з ними в замку Гермафродита.Коли б я королівську мав корону, —Підданцями б сумирно керував,Щодня по благодійному законуНа щастя б їм і втіху дарував.Коли б фінансів я служив міністром, —Кругленькі б суми я давать велівУмам високим і талантам бистрим,Бо кожен з них на плату заслужив.Як митру б я єпископську надів, —Шукав би згоди я і з моліністом,І з неспокійним, диким янсеністом.Але коханку маючи струнку,Не розлучався б з нею я, панове,Щоб кожна ніч – у розкоші любовіІ кожен день в яснім ішов танку,Їй душу огортаючи палку.Закохані! Красуню покидати —Ой леле! Небезпека немала!Тут можете за день один придбатиВи не одну прикрасу для чола!Не встиг Шандос, у пристрасті неситий,Свою солодку здобич ухопити,Як Жанна налітає, ніби птах,Кров проливає, сіє смерть і жах.Деборин спис, що похибок не знає,Страшному Дільдо груди прошиває,Що грабував скарби святі в КлервоІ ґвалтував черниць у Фонтевро.За ним тяжка не поминула караІ гідного мотузки Фонкінара.Цей волоцюга, хоч родився вінСеред ірландських снігових долин,У Франції чинив свої зальоти,Немовби ріс в палкому Римі доти.Мілорд упав на землю Галіфакс,I брат його двоюрідний Боракс,І Мідарблу, що вкрив отця клятьбою,I Бартоней, що жив із братовою.Узявши горду Діву за взірець,I рицар-вождь і рядовий боєцьДесятки бриттів б’ють з одного маху,I стогне поле бойове од жаху.Гадали вірні Франції сини,Що став із ними попліч бог війни.Серед отого галасу і рухуНаш брат Лурді кричав, що тільки духу:«Вона невинна! Вороги, тремтіть:Святий Денис уготував цю мить;Вона невинна, і її рукамиГосподь дива являє перед вами.Всі на коліна, Альбіону гній,Складайте зброю, поклоніться їй!»Тальбот, вояк нестримно-гордовитий,Ченця велить завзятого схопити.Схопили, в’яжуть, – а товстий монахКричить з незгасним полум’ям в очах:«Нехай умру, нехай вернусь до Бога, —Дівочості судилась перемога!»Довірливість живе в людських серцях,І кожне серце – мов покірна глина;Найшвидше ж покоряється людинаТому, хто подив будить в ній і страх.Лурді товстого мова екстатичнаПереконала краще вояків,Як Жаннина одвага героїчнаІ сміливість її товаришів.Той нахил вірити в діла незнані,У забобони, в явища туманні,Отих ілюзій ошуканських рійУми англійцям збили в січі злій.Англійці добре на війні змагались,На філософії ж не дуже знались,Їм краще меч, ніж розум, слугував.Це лиш тепер розумних час настав.[64]Шандос, у бої полягти готовий,Кричить: «Праворуч, Англії синове,Шикуйтеся!» – Але не встиг сказать, —Усі ліворуч, як один, біжать.Так в давні дні над голубим Євфратом,[65]У краї живши світлім та багатім,Юрба хотіла, з гордощів сліпа,Аж до небес поставити стовпа,А Бог, таких сусідів не бажавши,На сто язиків їх розбив назавше.Отож було, котрий води прохав, —Йому товариш враз підносить вапну…Так Бог з людей зухвалих насміяв,I всі відтіль розбіглися поквапно.До Орлеана, на вали фортецьПрилинув, мов крилатий вістовець,Переказ про блискуче подолання —І Діви почалось там вихваляння.Ви знаєте французів запальних:Честь над усе чарує й надить їх,На бій вони ідуть, немов у танці.Тож Дюнуа, усіх бастардів цвіт[66](Його за Марса взяв би давній світ),Ля Гір, Сентрайль, уставши рано-вранці,Рішмон з Трімуйлем покидають шанціI всі кричать на сотню голосів:«Де вороги? Подайте ворогів!»Не довго ж їм того чекати бою:Тальбот, ясним прославлений умом.У засідці, ще й не з одним полком,Чекав на них під брамою міською.Тальбот уже давненько перед тимАмуром і Георгієм святимПоклявся, що ввійде-таки до міста.В його душі була жага двоїста:Луве дружина, як відомо нам,Палким цвіла до нього почуттям,I наш герой, опріч міської брами,Завоювать хотів і серце дами.Тож тільки вийшли наші вояки —Тальбот на них послав свої полки,Але французи встояли, смільки.Поля прославленого Орлеана,Вам од потомків похвала і шана,Завзяті рицарі на довгий часЛюдською кров’ю угноїли вас.Ані Фарсал, ні Мальплаке, ні Зами2Криваве поле, вкрите мертвецями,Ні жодне бойовище в давниніСтрашнішої не бачили борні.Списи, дрітки і легкопері стрілиЛітали, розбивалися, дзвеніли;Під копитами диких скакунівСтогнали тяжко сотні вояків;Мечі палали іскрами ясними,Аж навіть сонце блідло перед ними;По мураві, блискучій від роси,Котились руки, голови, носи.Всі ангели війни з небес високих —I смерті вістівник, і Михаїл,I переможець диких перських сил3До вчинків придивлялися жорстоких,До вікопомних подвигів і діл.Михайло терези вхопив широкі4,Уживані всякчас у небесах,I важити почав на терезахФранцузький запал і англійський спокій.Герої наші на вазі отій,Бідахи, вийшли легшими, ніж бритти:Тальбот їх переважив знаменитий,На цьому і кінчився суд святий.Тоді Рішмона ранив спис тяжкийУ місце, що сідати ним годиться;Сентрайля – в ногу, бистру до ходи,Ля Гіра – ох! Я не скажу куди,Та жаль його коханки-чарівниці!В мулке болото Ля Трімуйль загруз —І руку славний там зламав француз.Тоді ж то всі, побиті й невеселі,Вернули в місто і лягли в постелі.Так сила Божа покарала їх,Що, бач, Дениса підняли на сміх.Господь, як хоче, милує й карає,Кенель сказав це, годі й міркувать5;Усім він лиха присудив зазнать,Бастарда лиш одного виключає.Тож рицарі, знеможені від ран,Вертаються на ношах в Орлеан,І Жанну проклинаючи, і долю, —А Дюнуа по бойовому полюЛітає, наче блискавка ясна.Він коле, ріже, голови стина, —I враз туди пробився, де завзятоКриваве Жанна відбуває свято.Як два потоки, линучи в поляхЗ високих гір під буряну годину,Зіллються, хліборобові на страх,В одну ріку – і всю поймуть долину, —Так Жанна вдвох із Дюнуа буйнимНа бриттів махом кинулись одним.Вони так палко сікли та рубали,Так ворогів неутомленно гнали,Аж опинились, де й самі не знали.Нема британців, та й своїх нема, —А вже навколо ніч стоїть німа.«За Францію!» – гукнули без відмови —І зупинились тихо край діброви,При місяці шукаючи, кудиУдаритись, щоб не знайти біди.Шкода! Ані признаки, ні дороги,А втома й голод мукою печуть…Яка користь у біса з перемог,Коли немає де по ній заснуть!Так корабель без керми, без вітрилаВ руках Нептуна іграшка безсила.Аж раптом пес, надбігши з-за кущів,Надію на рятунок їм явив;Він зблизився, він гавкає, плигає,Хвостом своїм привітливо махає,Вперед біжить, вертається до них…Коли б, здається, говорити міг,Сказав би так: «Не гайтеся, панове,За мною їдьте. Вам нічліг готовий!»Герої наші зрозуміли вмить.Що каже він, не вмівши говорить,I рушили поспішно в путь-дорогу,За Францію шлючи молитву БогуТа компліменти правлячи гучніОдно одному за діла страшні.Хоч мимохіть, залюблено і хтивоОдважний рицар поглядав на Діву,Та відав: певна цяцьочка малаДля Франції у неї зацвіла,I хто зірве дочасно квіт той любий,Той рідний край свій доведе до згуби.Шляхетний муж, він стримував жагу,Отчизну згадуючи дорогу.Проте, коли священному ослові,Біля коня ступаючи в діброві,Спіткнутись трапилося, на біду, —Наш Дюнуа красуню молодуОбняв за стан, щоб їй опору дати,А дівчина, бажавши, певне, спати,Схилилася до нього, як мaла.Тож близькість поміж них така зайшла,Що, поки наші подорожні мчались,Уста їх щохвилини зустрічались,Щоб говорити зблизька, не здаля,Про рідний край, війну та короля.Розказують, принаднице Авроро6,Що Карл Дванадцятий тебе до дворуНе зважився прийняти аніяк —І рацію суворий мав вояк,Гроза для вінценосців те кохання:Було б з тобою затяжке змагання.Та з Жанною відмовитись утіх,Голодному не їсти страв смачних, —Хто більший подвиг появити може?Був Дюнуа на д’Арбрісселя схожий7, —Великого святого, що лягавМіж двох черничок на тісній постеліІ, груди й стегна гладячи дебелі,Диявольську спокусу відганяв.Зайнявся день, і перед їхнім окомПіднісся замок видивом широким:Фасад чудовим мармуром білів,Дорична височіла колонада,На ній балкон із яспису горів,Порцелянова грала балюстрада.Мандрівникам, натомленим украй,Здалося, ніби перед ними рай.Пес гавкає – і двадцять сурем граєЇм надобридень; сорок слуг меткихНазустріч подорожнім вибігає,Усі в уборах пишно-золотих.Два молодці ведуть з уклоном їхУ щедро приоздоблені палати;В купелях світлих миють їх дівчатаЗ пошаною; по сніданні смачнімПостелено м’які постелі їм,І аж до ночі, в любому спокої,Хропли там по-геройському герої.Та треба знати: замка володарТакого, що позаздрив би і цар,Був син одного з геніїв чудовних,Що іноді їм набіга капризДо чад землі, безсилих і гріховних,З небес високих ізлетіти вниз.Це божество зійшлося по-людськомуЗ черницею в монастирі святому,I народився в них Гермафродит,Чаклун і некромант[67] на цілий світ,Син щонайкращий батькові такому.Чотирнадцять йому збулося літ —I з височин отець його злітаєI каже так: «Моя в тобі палає,Дитино, кров. Скажи ж мені, якийТобі дарунок дати, сину мій, —Усе ладен для тебе я зробити!»Жадібний зроду, в маренні неситийГермафродит на те йому: «ПалкихДуша моя щохвилі прагне втіх,Подвійна стать – моя найбільша мрія.Хай жінкою роблюся уночі я,А вдень хай буде з мене чоловік!»Інкуб[68] йому: «Гаразд, дитя!» – і зник.Від того дня ця дивина природиПодвійно споживає насолоди.Отак Платон, довіреник богів8,Про наших повідає прабатьків,Що першими сотворені із глиниВсім бездоганні, дивні андрогіни,Які, одержавши подвійну стать,Самі себе уміли вдовольнять.Та їх з Гермафродитом не зрівнять:З самим собою пити раювання, —Це не найвище із можливих прав;Щасніший той, хто з ближнім поділявЖіноче й чоловіче поривання.Придворці звуть його царем істот,Що ввечері – Венера, вдень – Ерот,I для утіх шукають любостраснихУдів, панянок, хлопчиків прекрасних.Гермафродит забув лиш об однімРодителя свойого попрохати,Хоч мав потребу доконечну в тім:Любов до себе в інших викликати.Тож учинив так світу володар,Що гидший він, ніж Самюель Бернар,Що він не міг подобатись нікому, —I надаремне в замку він свойомуБенкети улаштовує гучніI навіть вірші пише запальні!Коли удень він обіймав коханкуЧи, жінкою зробившися до ранку,З кимсь одчайдушним пестощів шукав, —Одуреним себе він почував;У відповідь на пломенисту спрагуВін мав огиду, лайку та зневагу.Так потвердилось казане давно,Що щастя й велич – зовсім не одно.«Як? – говорив він: – Наймичка останняУдвох із любим зазнає кохання,Пастушку юну обійма стрілець,З черничкою втішається чернець, —I тільки я, на цілий світ єдиний,Блаженної не відаю хвилини!»I він присягся іменем стихійКарати дів і хлопців уродливих,Щоб приклад був кривавий і страшнийДля всіх, кого любив він без надій,Для серць невдячних, зимних і зрадливих.Щораз гостей він пишно частував:Ні Савської смуглявої цариці9,Ані Талестри, діви-чарівниці,Такий бенкет ніколи не стрічавУ двох царів, прославлених та дивних,Як він для молодичок лаштував,Для бакалаврів і вояк мандрівних.Та як доходило до певних діл, —Біда тому, до кого він лицявсяI хто його зальотам опирався:Нещасну жертву саджено на кіл.Завечоріло, з пана стала пані.До Дюнуа, в нестримному бажанні,Вона послати каже гайдуків,Щоб він трапезу з нею розділивНа антресолях, – а в їдальні пишнійНаїдки й Жанні подано розкішні.Красунь-бастард, напаханий, стрункийВвіходить. Стіл на нього жде такий,Мов той, що Клеопатра-чарівниця10Для Цезаря веліла готувать,Великого в мистецтві воювать,Для славного Антонія-п’яниці,Або мов той, що навіва рядки ці, —Його мені улаштував чернець,Слуга Господній, до їди митець, —Мов той, нарешті, де, в ясних чертогах,Коли Назона[69] вірити словам,Коли Гомер по правді каже нам,Юпітер, для спочинку по тривогах,З Європою, з Данаєю удвох[70]П’є без Юнони, як справдешній бог.Щораз іде смачніша переміна —Їх подають Аглая, ЄфрозінаI Талія:[71] так звуться в небесахТри грації, що марні теревеніПро них розводять педантичні вчені.Нектар кипить у Гебиних руках[72]I в Ганімеда юного правиці11 —Його украв Зевеса бистрий птах,Щоб цар богів мав з ким повеселиться.От при такому Дюнуа століЗ Гермафродитом сів у любій млі.Чудне створіння пишно одяглося,Алмазами прикрасило волосся,А жовту шию обвило кругомРубінів, перлів не одним разком.Шкода! Потвора тільки бридша стала!До Дюнуа вона щось прошептала —I наш герой уперше затремтів.[73]Проте, найлюб’язніший з вояків,Він господині відплатити гречноЗа учту гостелюбну і сердечнуБажає, занедбавши зір і смак.«Тим більше слави!» – думає бідак.Але дарма себе він непокоїв:Буває неможливе й для героїв.Отож, хоча й запавши у печаль,Гермафродит до нього має жаль,Улещений і врадуваний потайЗусиллями одважного бійця:Хоч не дійшла належного кінця,Але ретельно почалась робота.«Узавтра, – каже пані, – довестиВи можете змагання це до краю.Я більше сил, мосьпане, вам бажаю,Щоб шану ніжністю перемогти».Аж ось Аврора золота на сходіОповістила ранок всій природі.Коли вона поглянула на світ,Знов чоловіком став Гермафродит.Тож, по-новому жадібний і хтивий,Іде в опочивальню він до Діви,Покров зриває ніжний та легкийI непристойно гладить перса їй,Поганячи цілунком, як повію,Святих підпору, Франції надію.Що більше шалу – то бридкіший він!У гніві суто християнськім Жанна,Ніяких не ясуючи причин,В мерзенну пику затопила пана.Отак, бува, у мене на ланахКобила горда, вся в пістрявих плямах,На мускулястих і твердих ногах,Немов тигриця, з полум’ям в очах,Осла тупого одбиває замах,Що на озадок любий був ізліз —І, вдарений, аж покотився вниз.Та зле вчинила дівчина, хоч браво:Господар на пошану має право.Звичайно, соромливість боронитьПовинні всі дівчата й навіть дами,Але ж як принц навколішки стоїть,Чи дивовижний геній перед вами, —Його в лице не випадає бить.Гермафродит, хоч був гидкий, як гріх,Іще в житті не зазнавав такого,Ба й зважитись ніхто б на те не міг.Він галасує, кличе слуг своїх —Пажів, лакеїв, гайдуків усіх —I з натовпу до нього докотилось:«На Дюнуа вона б так не гнівилась!..»Брехні трутизно, наклепів жало,Гадюки чорні чорної обмови!Як при дворі французькому, кублоВи в’єте й там, де сяє цвіт любові!Ображений подвійно, наш тиранСтрашний, кривавий укладає планI слугам каже часу не барити —Обох на кіл негайно посадити.Покірні слуги, чувши вирок цей,Високі палі ставлять для гостей —I смерть дочасна має там скоситиЯсної Франції найкращі квіти!Челядники бастарда роздягли,Зв’язали і на місце привели,Де гордовиту, чисту і вродливуЮрба нахабна мучила вже Діву:За вроду і за сміливий ударЇй смерть готує свій кривавий дар.Ведуть її, різками затинають,Сорочку з тіла білого зриваютьІ катові лихому віддають.А Дюнуа, йдучи в останню путь,Дочасно вмерти маючи не в битві,Високу душу вилива в молитві.Та гордий він, як сокіл на ловитві,Аж навіть і призвичених катівПеред героєм подив охопив!Коли ж побачив муки він тієї,Що за французькі мстилася лілеї,А мала тут прийнять земний кінець, —Прокляв він долі лютий рішенець,На постать він поглянув, що коханнямНе осквернив ще жодний чоловік.І так заплакав над її стражданням,Як над своїм не плакав би повік.Така ж, як він, і гордовита, й чула,В жахливий час вона і не здригнула,І погляд промовляв її палкий,Що лиш його на світі жалко їй.Прекрасних тіл солодка білосніжністьУ них будила обопільну ніжність, —Та боляче, коли любов такаЛиш на краю могили виника.Уже ж бо, повен заздрощів і гніву,Двоснастий звір прислужникам велить,Щоб пару цю, як каже він, зрадливуНа гостроверхі палі посадить.Аж тут зненацька, ніби грім із хмари,Розлігся голос: «Гей, не треба кари!Стривайте!» – І спинилися катиНа ці слова, затамувавши подих.Що ж? Дивляться: стоїть чернець на сходахУ каптурі, як їм велить закон.То був, панове, друг наш Грібурдон.Як гончий пес, що оленя легкогоТакий приємний, запашний для ньогоПочутив слід – і лине по кущах,Куди його веде солодкий пах,І хоч не бачить, а напевне знаєТропу, якою звірина біжить,Ані на що круг себе не зважає,З дороги не збивається й на мить, —Так добрий син Ассізького ФранцискаЗа Жанною без одпочинку гнавНа мулі, що між хащами стрибав,Гойдаючися, мов тяжка колиска.«Гермафродите! – крикнув він. – Ім’ямОтого яблука, що з’їв Адам,Ім’ям побожної твоєї нені,Ім’ям отця, що з геніїв був геній,Благаю: любу відпусти мою.За них себе на послугу даю.Як цей герой і ця-от красна діваВ тобі збудили справедливий гнів, —Я з цим-от ділом справлюся щасливо!Ти знаєш, хто я, то не тратьмо й слів.На мулі незвичайному сиджу я —З ним працю незвичайну поділю я,І ти не раз промовиш навпростець:Мул варт ченця, а мула варт чернець,Нехай іде до лиха цей вояка,А Жанна – неабияка присмакаДля нашого знавецького стола.Ціна за неї всяка – замала».Огидою та пострахом чернечіНезайманицю виповнили речі,Чеснота-бо і дум високих стрійБули дорожчі за рятунок їй.Душі її небесне пориванняБороло все, ба навіть і кохання.Гарячі сльози по щоках біжать,Від сорому нещасна червонієІ очі в марній закрива надії:Не бачити й небаченою стать!А в Дюнуа тяжкі думки горять.«Як! – дума він: – Розстрига і ледащоЦю квітку Франції зірве найкращу,Яку так пильно, ревно я беріг,Про землю дбавши прадідів моїх!»Масні ченцеві речі спокусилиПотвору злу, що прагнула забав;Гермафродит, удавши усміх милий,Ченцеві любострасному сказав:«Що ж, згоден я! Готуйте ваші силиВи, отче, з мулом для солодких справ.Французів цих – беріть, коли схотіли!»Жезл Якова товстий мав Грібурдон12І персня, й ключ, которі СоломонЗоставив нам, і чарівну тростину,Що нею слугувався фараон,І ту мітлу, на світі цім єдину,Якою відьма, лиса, мов коліно,Злетіла, як покликав цар-пастух,Щоб викликати Самуїлів дух.Був наш чернець у чаклуванні зух:От коло він накреслив за хвилину,Сипнув землею на свою тваринуI кілька слів магічних проказав,Що Зороастр колись їх уживав13.На ті слова з диявольської мови —О дивина! Чудуйтеся, панове! —Наш добрий мул зіп’явсь на дві нозі,А далі (все робилось по черзі)I голова круглішою зробилась,І шапочка на голові вродилась.Отак колись за гордість пишний цар14На бугая повернений був богом,Сім літ не їв окрім трави нічого,А як людина знову стала з нього, —Збагнув Господь марноту всіх покар.З височини небесного склепінняДенис дивився, повен співтерпіння,На Жанну д’Арк у муках та в сльозах.Злетів на землю сам би він, як птах,Та ба! Це не було в його руках.Зчинив великий шум у небесахМандрівкою своєю небожитель.Святий Георгій, Англії святитель15,Обурювався вельми, що ДенисБез дозволу злетіти смів унизI брав там участь у воєнній бурі.Святі перекорятись почалиІ під кінець на лайку перейшли.В англійського святого у натуріЄ завжди риси грубі та понурі,I хоч живе в Господнім він раю,Отчизну скрізь нагадує свою.Так дехто, і потрапивши в палати,Манер не може простих подолати.Тут час мені, читачу, відпочить:Ще довга путь, і можна притомиться.Дух одведу, щоб вірно повістить,Що смілива пережила дівиця,Земні діла очам твоїм явить,Пекельні і небесні таємниці.

Пісня п’ята

Чернець Грібурдон, що хотів зґвалтувати Жанну, по справедливості потрапляє в пекло. Він розказує про свою пригоду чортам.Шануйте, друзі, Бога в небесах,Живіть, як добрі, вірні християни,Бо час гіркого каяття настане!За юних літ кружляв я по шинкахЗ гульвісами, своїх бажань рабами,Що тільки й знали чарку та повій,А про святі й не згадували храми, —Служитель церкви був для них смішний.І що ж? Еге! Розбилась повна склянка:Кирпата смерть з косою у рукахПеретинає їм веселий шлях,І вісниця Атропи, лихоманка,Гидка, кульгава Стіксова дочка[74]Голубчиків чатує з-за кутка.Тоді нотар або служниця станеНад бідолахою: «Пора вже в путь!А де вас поховати, добрий пане?» —Уста поблідлі спізнено зітхнуть,І спізнено прокинеться сумління,Страшний мучитель для безбожних душ,Він молитви шепоче по-латиніСвятому Роху і святій Мітуш1,Додержується всіх церковних правил, —Шкода! Під ліжком притаївсь диявол,Чигаючи на нього. ВідлетитьДуша із тіла – і нечистий вмитьЇї хапає хижо та запеклоІ в пазурах страшних несе у пекло,Де душ таких чимало вже сидить.Якось, читачу, в житлах попідземнихСам Сатана, вождь сил усіх таємних2,З підданими гучний бенкет справляв.У пеклі райських не чекай забав,Свої там веселитися причини:Якраз гуртом чималим капуцини,Которийсь папа, кардинал товстий,Якийсь король північний, три абати,П’ять радників та інтендант пузатийПопались їм – добуток дорогий! —На сковорідки, над огонь страшнийНечистих сил владика чорнорогийУ колі найповажніших чортівПекельний нектар, наче брагу, пив,Приспівуючи весело до нього, —Аж тут зачувся гомін од воріт:«А! Любий гостю! Шана і привіт!Це він, панове, емісар наш ревний,Наш любий брат, наш друг сердечний, кревний.Це Грібурдон, нам вірний повсякчас!Святий панотче! Просимо ж до нас,Люциферів достойний побратиме,Апостоле диявольських наук!» —I почалось міцне стискання рукІз криками помішане гучними,А далі вся ватага підвелаЧенця до бенкетового стола.На рівні ноги звівся цар геєниТа й каже: «Рано ж ти прибув до мене,О найславніший з гультяїв святих!3Ще б на землі хоч трохи послужити!Таж тільки ти з країни франків мігЧортячу семінарію зробити,Ти найпильніше мій устав беріг!Але чи ж горю помогти словами?Бери-но чарку, пий, гуляй із нами!»Цілує, вдавшись у священний жах,Свойого пана в копито монахI невеселим оком поглядаєНа огняне просторище безкрає,Де пробувають серед мук страшнихУбивство, зрада, непокора, гріх.Нечистий дух усім там верховодить,Усе земне там смерть собі знаходить,То кладовище розуму, знаття,Краси, любові, радості життя,То юрми безконечні, незліченніДітей небес, підкорених геєні.Туди, читачу, попадає в бранКороль найкращий і лихий тиран.Караються в тій огняній пустеліТраян хоробрий, мудрий Марк Аврелій,[75]I добрий Тіт,[76] опора людських прав,І два Катони, вороги пороку,[77]І Сціпіон, що пристрасть подолав,Що Карфаген переборов жорстоко.На полум’ї там смажаться Платон,Гомер божественний і Ціцерон,[78]I він мудрець між мудреців єдиний,Сократ, кого замучили Афіни.Там навіть доброчесний Арістід,Солон правдивий[79] – серед людства перли:Хоч прожили життя вони як слід,Але шкода – без сповіді умерли.Та здивувавсь найбільше Грібурдон,Побачивши у казані гарячімСвятих і королів, які законНесли Господній темним і незрячим.Одним із перших там король Хлодвіг4.Читальник мій дивується, я знаю,Що він у пеклі опинитись міг,Підданим одчинивши браму раю.I справді дивно: тут, серед поган,Найперший серед франків-християн!Що ж, – легко я розвію цей туман:Хрещення – не рятунок це для того,Хто злочинами душу забруднив, —А цей Хлодвіг себе гріхами вкрив,Було жорстоке, люте серце в нього;Ось через що – подумайте самі —Його святий не врятував Ремі.Серед царів могутніх та величних,Оселених в падолі мук довічних,Був також і великий Костянтин.«О доле! – здивувався францисканець, —Та як же міг сюди потрапить він,Фундатор церкви, Господа обранець?Богів фальшивих зруйнувавши храм,Він з ними в пеклі опинився сам!»А Костянтин одповідає щиро:«Хоча поганську розметав я віру,Хоч на руїнах давніх вівтарівЯ богу правди ладан воску рив,Та речі ці, високі й урочисті,Для власної робилися користі.Церкви священні мав я за щабліДо кесарського трону на землі.Розкоші, втіхи, гордість, любослав’я —Ось божества, которим слугував я,А злото християн і їхня кров —То шлях, яким я до фортуни йшов.Лукавством і злобою оповитий,Свого я тестя зважився убити.Розпутним палом виповнений вщерть,Залитий кров’ю, лютий та безсилий,Я жінку й сина засудив на смерть,Од ревнощів та од жаги сп’янілий.Тож досить, Грібурдоне, є причин,Щоб катувався в пеклі Костянтин».Святий отець дивується дедалі:У вічнім царстві муки та печаліКуди лиш глянь – то славний казнодій,То мудрий доктор, то прелат товстий,Ченці з Мадрида і чернички з Рима,Сповідачі вельмож, монархів, дам,Що перед пеклом рай спізнали тамІз дочками духовними своїми.Цураючися всіх отих прояв,У чорно-білім одязі стоявМонах із шевелюрою, як миска, —I посміхнувсь лукаво син Франциска:[80]«Цей бовдур богомільний і тупий6Одягся, бачу, в якобінський стрій…»«Гей! – крикнув він. – Скажи, хто ти такий?»А тінь йому: «Печаль моя велика!Дитя! Святого бачиш Домініка!»7На це ім’я, відоме нам з ікон,Аж поточився бідний ГрібурдонТа й каже, кладучи хреста на себе:«Ви в цій безодні, ви, обранець неба,Святий, апостол, Божий посланець,Надія церкви, вірних душ отець, —Ви з грішниками, ви з єретикамиКараєтесь! Господня сила з нами!А де ж вона, небесна благодать?О люди! Годі молитви читатьУсім святим, як ви до того звикли,Коли на них диявол гострить ікли!»На те іспанець чорно-білий знов:«А, що вже нам до всіх людських розмов!Нехай вони чи гудять там, чи славлять —Бігме, тепер однаково мені:Де нас нема – акафисти нам правлять,А де ми є – печуть нас на вогні.Одному храми дорогі будують, —А він, бідаха, вариться в смолі;Той від усіх проклятий на землі, —Аж зирк! Він там, де праведні царствують.Що ж, бач, до мене, то мене катуютьЦі бестії ніяк не без підстав:Я альбігойцям муки завдавав,Призводив їх, нещасних, до загину.Мене печуть, бо пік і я, мій сину».Та годі! І залізним язиком,Що без угаву, вічно говорив би,Я всіх святих, проте, не полічив би,Диявольським уловлених гачком!Коли ж ото чортячий набрід милийІз гостем зазнайомився новим, —Усі його тісненько обступилиІ заволали голосом одним:«Скажи, скажи, славетний Грібурдоне,Чому в цей вир, од сліз людських солоний,Так рано ти, дочасно прилетів?Що сталося? Як ти життя скінчив?»«Панове! – францисканець одповів. —Я розкажу вам об своїй пригоді,I то правдиво, запевняю вас:Умер я, панство, то й брехати годі,Хоч за життя брехав я повсякчас.Слуга ваш завжди вірний, нелукавий,Для вашої та для своєї славиТам, на землі, я подвиг учинив,Що все чернецтво шаною покрив.Погонич мій – що за тварюка, нене!Суперник спів достойний і для мене!8 —Коли до праці вмовленої став,Гермафродита навіть здивував.Та й я, сказати, сил усіх доклав,Щоб те створіння, палом знамените,Потворну ту самицю вдовольнити,За послуги, яких не бачив світ,Віддав нам дівчину Гермафродит,I люба вже надходила хвилина,Де стратила б невиннощі невинна:Її руками міцно я стискав,Погонич мій іззаду обіймав, —Гермафродит зо сміху аж лягав.Але зненацька – диво над дивами! —З небесних, понадхмарних верховин(Де ми, з відомих добре нам причин,Ніколи не опинимося з вами)Спускається той довгоухий звір,Який – це нам із Біблії відомо —Озвавсь до Валаама по-людському,[81]Як їхав той серед високих гір.Була на ньому вишита кульбака,[82]При луці меч одгострений дзвенів;Він крила мав, – а вже така ознакаНе для звичайних створена ослів.Як Жанна те побачила, панове, —«Це мій осел! – гукнула: – Друг чудовий!»Мене від жаху так і затрясло, —А він підбіг, той дивогляд ухатий,До Дюнуа, немовби хтів сказати:«Сядь, рицарю, до мене на сідло!»Сів Дюнуа на нього та й поїхав,Але на нас, панове, не від нас!Свого меча він вихопив із піхов, —Ох, та й страшний настав для мене час!Пан Сатана тут може пригадатиХвилину схожу, день отой проклятий,Коли він мався з Богом воювати,I враз Михайло із мечем в руках9На нього налетів у небесах.От-от мене вояка був би вдарив, —Та кинутись намислив я до чарів.Своє лице нараз я відмінив,Позбавився кошлатих, чорних брівІ обернувсь на дівчину свіженьку,Струнку, хорошу, чисту, молоденьку.Як золото, густа вилась коса,Грудей іще недіткнутих красаПросвічувала крізь тонкий серпанок.Усі принади чарівних панянок,Всі їх манери я здолав віддать,А перш за все – невинності печать,Що завжди обіцяє так багато —І більше раз у раз, ніж може дати.В очах горіла пристрасть потайна,Що й мудреця б старого запалила,Що серце б дике, кам’яне сп’янила,Як келих найміцнішого вина.Бастарда в серце влучила вона:Меча свого він був підняв на менеОд ревності, од лютості шалений —I думав я, признаюсь навпростець,Що Грібурдонові настав кінець.Та глянув рицар – і рука упала.Колись Медуза,[83] кажуть, оберталаУсе на камінь поглядом німим.Зробив я інше з ворогом моїм.Засліплений дівочою красою,Він випустив свою нехибну зброю,I зрозуміло б навіть і дитя,Яке його проймало почуття.До мене щастя, бачиться, схилялось, —Але не так ісклалось, як жадалось.Погонич мій, що хижо обіймавДебелі стегна войовниці-діви,Любов’ю враз до мене запалав,Побачивши мій стан легкий, знадливий.Ох, друзі! Та чи ж думав я коли,Щоб чари ніжні і тонкі моглиСподобатись такому мугиряці?Із Жанною не докінчивши праці,Напризволяще він пустив її.Пішли за вітром хитрощі мої!Красуня, опинившися на волі,Взяла меча, який валявся долі,Покинутого грізного меча, —I утекти від неї не вдалося:Вона мене вхопила за волоссяІ вдарила – ой леле! – з-за плеча.Тоді я з милим розлучився світом,І що там сталося з Гермафродитом,Із Жанною, з бастардом-вояком,З погоничем ослячим та з ослом —Довідатись уже не мав я сили.Одно скажу: «Щоб їх чорти вхопили!»Так докінчилась повість жалібна.Сміялось пекло, аж гула луна.