Пекло на землі

А раз попав у самі руки, уже й наган до лоба наставляли. Був у Вербівського попа на іменинах паніматки. Якась чортяка донесла. Як гості випивали, а молодь забавлялась танцем, увійшов голова волревкому Бурлака та секретар волкомячейки. Їх, як людей, прийняли. Був спірт, почастували. Випили мовчки по одній, припросили до другої, а по третій Бурлака за револьвер, бахнув по столі і під брязк розбитих тарілок заявив посоловілими очима:

– У вас гуляєт бандітскій сотнік. Сєйчас єво вазьмьом.

Ця фраза вмить перейшла з їдальні до танцювальні. Мене спинили в солодкім вальсі. Шарпнуло по нервах. Вилетів весільний дух, і заговорили фібри переслідуваного бандита, що хотів би ще прожити.

– Тікайте, ані хвилини більше, – шепнув о. Константин.

Без надуми кинувся на задні двері. Але я до дверей, а Бурлака на поріг і зняв револьвер:

– А, попался бандіт, нальотч…

Я не дав йому кінчити, вхопив за руку. Вибух стріл. На салі «ах», метушня, а Бурлака мене за горло. Відбулась дика борня. Якась святая сила помогла мені. Бурлака впав, а над головою занісся його наган. Ще мить, і…

– Ой, що робите?! Я пропав. Благаю вас. У моїй хаті вбивство… За ним і я загину…

Схаменувся. Справді, добрі люди запросили, а в подяку наражувати їх на… Сунув дулом під груди, щоб не шарпався. Схопив пальто і ходу, бо секретар побіг за міліціонерами.

Після того довелось ще раз з Бурлакою зустрітись. Заходжу якось ввечері до панотця. Наляканий, сумний стрічає: «Біду накликали на мене. Бурлака спокою не дає: або бандита, каже видай, або підеш за нього». Узяв Романа, Дем’яна та ще двох хлопців, і вивели Бурлаку з волревкому. Останніми його хвилинами розпоряджав Дем’ян.

Коштував тої зими й землянки (холодної баюри серед лісу). Три тижні перенудив у найбільші холоди; мав лиш одну ніч та й то напів щасливу. Серед ночі постукало: «Отворяй». Відомо, хто. З теплої печі вискочив на горіще, а звідтіль через стріп опинився в ледовій землянці.

Зачиналась третя повстанська весна, а з нею розцвітала наша надія. Зазеленіла травиця, й забуяла душа повстанська.

З’явився в Галочому Чорна Борода і дав про себе знати, обеззброївши в Тридубах «телеграфну роту», розбивши «продотряд» та вербівську міліцію.

Заговорили села про Галоче. Заворушились старі повстанці. Як я прийшов, у загоні було 70 душ. У цей час прибув зв’язковий від от. Заболотного й поінформував, як з новими силами розвивається повстанський рух, як оперують загони Хмари, Гризла, Левченка та інших, як з-за кордону прибувають люди, зброя, кошти.

Інформація справила на козаків велике вражіння. Піднісся бойовий настрій. Другого дня на Великдень ми відважились наскочити на Голованівське. Наскок був дуже вдалий: розгромили «комуністичну роту» й численну міліцію, знищили продбазу (продовольчу базу) та забрали й розвезли по селах силу награбованого в розкулачці майна.

Цим наскоком нагнали великого страху комунарам околиці. Проти нас викликали з Голти два курені. Настигли нас аж під Ново-Архангельськом. Під переважаючою значно силою втікли ми знов у Галоче.

І поминальної неділі Грузька бачила справжню фронтову боротьбу. З села на Галоче наступала тисячна лава комуністів з п’ятьма кулеметами й двома гарматами.

Півдня кипів добрий позиційний бій: никли в лісі дерева від тисячних стрілів та кількагодинного цокотіння п’ятьох кулеметів, гуділо далеко в околицях, та дріжали шибки в хатах грузянських господарів. Здіймали нелюдський крик червонці, кілька разів кидаючись на ліс. Та ба! Наші хлопці влучно цокали більшовиків серед рівного поля. А як смеркало, скупчились на лівому крилі і збили комуністів: у хапливій паніці вони бандами втікали на Голованівське. Лягло їх більше, як нас було.

Слава про геройський бій рознеслася широко. Чутка пішла, що сам Петлюра в Галочому засів. Народ масами став линути до нас: і молодь, і старі. Заносилось на грізне повстання. Чорна Борода, окрилений успіхом, став плянувати наступ на Умань.

Та враз колесо подій круто змінилось. У самому розцвіті руху – більшовики проголосили амністію, прощаючи усім всякі гріхи. Послали на села агітаторів, хмари відозв, маніфестів, закликів, обіцянок. Загула преса про здачу повстанців, загонів, видних отаманів (Чалий, Батрак, Мазуренко), наслали провокаторів у ряди повстанців.

Стійкість повстанських рядів надірвалась. Повстанець став призадумуватись. Чутки про здачу, ліквідацію підточували надію в успіх боротьби.

Наш загін певний час тримався. Але розбили його невдачі. Поїхало 40 хлопців у Полонисте по харчі, а звідтіль вернулася третя частина. Це пригнобило всіх. Стали дезертирувати. Врешті під Воловиком оточив нас комуністичний полк. Три дні не випускав і пропонував здатись, обіцяючи всім помилування. Умовляти, щоб не здавалися на ласку червоним, не було сили. Більшість заявила більшовикам, делегатам, щоб їхній полк відійшов: повстанці самі здадуться в селах. Ці погодились, і того вечора більшість пішла з загону.

Не прийняло помилування нас 26 чоловік. Продовжували боротьбу. Неймовірно трудна вона стала. Слідом за амністією оголосили здачу зброї: арештами, підпалами, руйнацією майна витягнули більшовики з села зброю, за виявлення «після терміну здачі» крісів, набоїв розстрілювали людей, мучили по в’язничних льохах.

Обеззброївши село, стероризували його, нацькували незаможників на куркулів, задобрили бідноту подачками від розкулачування, насаджували на селах комячейки, формували штати сексотів.

Найбільше підривало повстанську роботу заведення лихої пам’яті «приказу Ч. 2» про охорону спокою та органів влади від бандитизму. Охороняти цей «приказ» у кожному селі виділили по 30 – 80 «отвєтчіків» з найпідозріліших селян. У разі що станеться в селі – «отвєтчікі» відповідають головою.

Так, у Слобідці піймали ми двох агентів і порубали «приказ». Прибіг загін по бебе й забрав п’ять «отвєтчіків». Перепинили ми «отряд» і помінялись «отвєтчіками». Наскочив у село великий загін і на очах усього сходу розстріляли таким способом: зробили на 50 «отвєтчіків» 50 квитків, з них п’ять з написом «смерть», а п’ять «життя». Хто витягнув «життя» – має застрелити одного з написом «смерть». Один сердега, витягнувши «життя», сам собі смерть заподіяв. Село після тієї розправи нас кляло.

Через «приказ Ч. 2» найвірніші нам люди відмовлялись допомагати. Ми залишалися без моральної підтримки. Дух підупав.

Прибила нас чутка про смерть Чорної Бороди. Вертаючися із Дем’яном із Грузької до лісу, він наскочив на кінну стежу. Дем’ян з трьома ранами сховався в лісі, а отаман упав тяжко ранений, і щоб не датись на знущання, сам себе добив. Комуністи повішали тіло його на повороті під селом, прибивши на лобі дошку з написом: «Смерть бандітам».

Вночі ми тіло поховали на кладовищі по-христіянськи. Сексоти[8] довідались і сповістили в ЧК. Приїхав більшовицький загін, з гробу витягнули тіло, заплативши двом селянам 50 пудів пшениці за роботу, забрали й невідомо де діли. Ходили чутки, що з каменем кинули за селом у ставок. Попа, що проводжав тіло до могили, забрали з села й більше не повернули.

Позбувшись отамана, ми розійшлись. Я з Юхименком блукав по хуторах Балтщини. На Липнягах зустрілися з Лихом. Він поінформував нас, що готується всеукраїнське повстання під орудою Петлюри й Тютюнника. На осінь мають вдарити – Тютюнник з-за кордону, а ми мусимо підготуватися звідсіль. На Одещині – IV Повстанський район. Ним керує Гулий-Гуленко. Первомайська участкова організація завербувала вже до 300 душ готових виступати.

Обнадієний вертався я в свої місця збирати хлопців. Поринув знов у агітаційно-вербовочну роботу, та… ошпарився на початку. Лиха накрила в Липнягах Первомайська чрезвичайка й вирізала там усе мужеське населення[9]; сам Лихо ледве втік, але попався з Романом та Дем’яном у Грузькій і, тяжко ранений, помер у Грушці на горищі у теж раненого Дем’яна на руках. За декілька днів відкрили організацію в Первомайську й розстріляли за дві ночі 125 чоловік.

Пропаща справа цілковито. Щоб не попастись чрезвичайці, рішив я пробратись за кордон. З трудом добув документа й студентом до Кам’янця, а там за Збруч.

Було після зимового походу. Організаційна праця, рух були спараліжовані…

З гнітючим настроєм, розбитий вкрай, вертавсь на Україну, не знаючи – куди іти, за що хапатись, для чого й жити…

Не видно й вогника надії… Попіл і пустка на душі…

III З РАДЯНЦЯ АКТИВІСТА – АРЕШТАНТ

Весна 1922 року в наших околицях не давала ніяких виглядів на повстання. За зиму поарештували, повистрілювали провідників. Розвіявся, притих бунтарський в масі дух.

Блукаючи по хуторах, став я навідуватись до рідного села, минаючи очей міліції та всяких агентів. Головою сільського КНС був товариш по школі Тимошко. Сприятелювавсь я з ним і скоро завоював «політичну благонадійність». Через його протекторат на трьох «засіданнях» всіх членів РВК[10] з п’ятьма журавлями «робітничо-селянської» (самогонки) на «повістці денній» назвався «своєю людиною» і по трьох роках бурхливого заячого життя став мирним громадянином, легалізувався.

Не звик тинятись без роботи. Згорівши в збройній боротьбі, почав працю в духовій ділянці. Тоді розпочинався автокефальний рух. Ним захопився. Зі своїх старих однодумців заклав ініціятивну групу. Ми переконали кількох авторитетних церковників, поставили завдання – українізувати церкву.

Не легка справа – зробити зміну у віками усталених церковних традиціях. Бабки казали: «Я Бога прогнівлю, коли звертатимусь до нього мовою, що нею мужа лаю». Поважніші селяни побоювались: Чи не диявольсько-більшовицька це затія, щоб опоганити, зруйнувати церкву? Сам панотець і слухати не хотів про «самозванну» автокефальну церкву.

Мали з ним полемічний бій на зборах села. Він спирався на те, що автокефальна церква не має святости. Ми ж контраргументували, що в часи IV Вселенського Собору Христова Церква зісталась без рукоположеного патріярха, і святість на новообраного передали всі приявні на Соборі духовні пастирі.

Бій справи не розв’язав. Старі тримали руку священика, а молодь йшла за нами. Син голосує «за», а мати «проти». Доходило до бою. Провели плебісцит.

Аж після багатьох нарад, гарячої агітації та сімейних сварок, на третьому бурхливому сході проголосили автокефалію. І вдосвіта 40 фундаторів вирушили за 28 верст реєструвати першу в околиці українську церкву.

Це велике досягнення. Національна свідомість зорала в селі глибоку борозну: 50-літні дядюшки, поважні, господарі з ціпками в руках ідуть добиватися рідної духової святині. А які матеріяльні жадання таять вони у своїх грудях?

– Значить, свою церкву матимемо.

– Еге, бракує ще держави.

– А як наступить час піти по неї, підете, дядьку Митрохване?

– З підскоком, ще й жінку вижену, дарма, що вже старий.

– Хоч би прийшлось ціпка зміняти на кріс?

– А тож! Кріса не буде – косу візьму. Допекли до самих печінок хазяї сучасні.

– Чи ж так ви думали три роки тому?

– Е, не я один дурний був. Гадали – нас не зачіпають, сидім собі тихенько, хай містом хоч сам дідько править. Аж вийшло, що право завоювати через місто треба.

– А дивно: коли цю владу встановляли, дядька й не згадували, а тепер нас з нею поріднили і дублять з живого й мертвого. Чули, цього року новий податок: від качок і курей?

– До того йде. Так поволеньки зовсім наймитами станем, залишать на прохарчування, а решту на «соціялізм» віддай…

У живій гутірці вступали до міста. Ще комісарі спали. За два роки я вперше в місті. Щоб не наскочити на чекіста, тримався середини гурту.

Зареєстрували церкву не так скоро. Опівдні нас по одному стали викликати – випитувати.

– Хатітє церкві? – питає хмуро комісар.

– Так.

– А знаєте, как савєтская власть сматріт на церкоф? – гукав.

– Хай собі дивиться, як хоче, а християнин без церкви не може.

– Честному крестьяніну церкоф нє нужна. Єто опіум для бєднаво народа. Только кулакі і петлюровци желають церкві, чтоб експлоатіровать бєдноту. Нєужелі ви к нім себя зачісляєтє? Ізвєстно вам, что такіх людєй ми крутім у бараній рог?

– То кулаки, а тут церква…

– Значіт, нє атказиваєтесь? Как фамілія? – закінчує грізним тоном.

Кожний виходив наляканий: «Фамілію записав». Однак «скрутити в бараній ріг» не вдалося нікого з нас.

О третій годині кінчився допит. Вже б і реєструвати, та замішка. Причепились до протоколу загальних зборів: голова сільради підписав та невдало печатку приклав. Шкода було запевняти комісаря. Фальшивий протокол та й тільки. Мусіли бігти 56 верст за кращою печаткою. Дядьки наші посмутніли: пропав і завтра робочий день.

Аж ранком прибіг Сава скупаний з доброю печаткою. Поклали перед комісарем протокол з доброю печаткою, аж тут нова біда. Виладнали нарід у коридорі в чергу на підпис, перечислили:

– А гдє же ещо два? Реєстрація нєдєйствітєльна.

Занепокоїлись. Прибігає Олекса:

– Кого ж нема і де б дівався, недавно всі були?

– Матвія арештували!

– Хто? За віщо? – накинулися всі.

– Не знаю. Вийшли кваску попити. Підходить, мабуть, сексот і до Матвія:

– Ти аткуда?

– А хіба що? – викручується Матвій.

– Как фамілія? – наступає сексот.

– Чого чіпляєтесь? – відпекується Матвій.

– Да гаварю тєбє, что ето он, – встряває другий сексот.

– Два года тебя іщем, бандіт. В Допрє давно мєстєчко ожідаєт, – і повели.

Похнюпились дядьки: пропаде й третій день, а буряки аж просяться сапати… Кинулись по місту шукати свого чоловіка. Найшли, умовили старого Ярошенка та пізно вже: комісаріят не урядує.

Аж третього дня під вечір залагодили справу. А Матвій аж восени вернувся.

Зате урочисте було посвячення. Хор вивчив Українську літургію, дівчата пишно й святочно прибрали в церкві в національному дусі. І на Зелені свята відбулась незнана ще й дідам нашим на селі церковна урочистість. Запросили єпископа, священиків, представників сусідніх парохій. Наш ворог – панотець так був зворушений, що в сльозах перед усім миром спокутував свою помилку й став щирим автокефалістом – духовним пастирем першої в районі української церкви.

Українізувавши церкву, наша група взялась за культурну роботу. Відновили в пам’яті 18-й рік: всі тодішні просвітяни вписалися до хати-читальні. На першому кроці заходились до будови великого «Народнього дому».

Приємні були хвилини. Хлопці брались до роботи, як дружна й організована сім’я. Одної суботи був культурний шарварок – зводини. Під звук зворушливих пісень та веселої гутірки кілька десятків читальнян, відклавши польову роботу, закладали основи «Народньому дому».

– Цей перший стовп заб’ємо як підпору національно-духовної єдності нас – селян, і заможніших, і середніх, і бідняків, щоб всі стояли одностайно за нашу долю, за добробут, – починав Сава, цей невгасимий ентузіаст-парубійко, запальний націоналіст.

– А другий стовп хай кріпить віру в наше майбутнє завтра. Нехай ніхто не піддається на ласку комуністів, а леліє в душі нашу незалежність, – продовжував середняк Петро.

– І третій стовп, – підхоплював Олекса секретар, – хай зміцнює надію на недалеку нашу перемогу.

– І четвертий, – кінчав я, – хай буде підпертям нашої ідеї – джерела, що з нього черпатимем вогонь бадьорості й завзяття в духових змаганнях.

– Вбиваймо ж, браття, цупко, щоб ця культурна установа була відпорна, як бетон, проти більшовицьких агітацій, щоб прихований на час наш рідний прапор і дух витав у ній неподолано аж до слушної години, – порядкував знов Сава.

Два тижні кипіла гаряча праця. Склались по карбованцеві й найняли мулярів, за чергою щодня працювало в допомогу п’ять читальнян, возили цеглу, глину, робили сніпки на покриття даху.

Все село дивувалось, що то «Просвіта» затіває. Не один дядько, прийшовши з лайкою забрати сина до хатньої роботи, вертався сам: «Нехай вже робить, як і інші, може воно справді щось путнє вийде».

Четвертого тижня звеселяли нову хату наші сестри – мастільниці, жінки й дівчата:

– Співаймо, сестрички, поблагословімо співом новий дім, щоб у ньому розцвітала наша пісня, наша слава, наше щастя.

А п’ятого тижня святкували відкриття «Народнього дому» (сельбудинку). Коли на сцені забивали останній цвях, Сава всіх закликав і закінчив неофіціальну промову:

– І так ми маємо сільську трибуну. Дай же, Боже, щоб всі ми – її будівники – дочекались почути з неї такі слова: Радянську владу знищено. Хай живе самостійна Українська Держава!

Про нашу хату-читальню, про вистави слава гриміла по окрузі. Приїжджав інспектор Окрнаросвіти, не міг нахвалитися; дивувався, що я сиджу на селі, пропонував посаду в місті. Та поки я туди зібрався – мене викликали.

Одного дня виконавець вручив мені повідомлення: безатгаварочно явіться в ГПУ на 10 часов утра 26/8, комната следователя по ББ (боротьба з бандитизмом).

Защеміло серце. Що робити? Явитись – певно посадять. Не йти – самі заберуть, а як ні, то переслідування, вовче життя… Ні…

Поїхав, а разом зі мною Тимошко на всякий «нещасливий случай». Затерп, як входили в колючу огорожу ГПУ. «Господи, чи ж вертатимусь назад сьогодні?»

– Явілісь!? – зустрів ніби зі здивуванням слідчий. – Так вот, ізложіте подробно, без обіняков, где билі, что дєлалі, начіная с 17 года? Предупреждаю, что ми знаем всю вашу поднаготную, слихалі, что в последнее время кое-чем полезним началі заніматься. Ето вам на плюс. Ізложіте всьо чістосєрдєчно.

Ошпарив він мене. Невже все знають?! Хіба ж помилують? Чи не признався, бува, Матвій? Не може бути…

І брехав, зразу плутано, а далі виправлявся в льогіці. Слідчий глипав, мінив лице, то подивлявся, то недовірливо крутив головою.

– Пачему ви нє явілісь по амністії, как бандітскій афіцер? – запитав раптово.

– Я офіцером ніколи не був.

– А в бандє Дерещука разве нє афіцерскую роль ісполнялі? – заграв єхидно.

– У якого Дерещука? – багатозначно й сміливо заперечив я, зрозумівши, що слідчий бере лише на здогад, а фактів напевно не має.

– Что ви?! – скептично блиснув жовтими зубами. – Нє знаєте банди Дерещука!?

– І в очі не бачив, – побожився.

– Напрасно ви скриваєтє. У нас єсть документальні данниє, что ви работалі в бандє отамана Дерещука атвєтственним старшиной.

– А я вам живих свідків дам, що в банді Дерещука й ногою не був.

– Єто ваше последнее слово?

– Інакше я не можу нічого сказати.

– Жаль, – понизив слідчий тон і ніби справді з жалем продовжав: – прійдьотся вас…

У дверях з’явився Тимошко.

– О, а мій землячок чого тут? – здивувався він, немов давно мене не бачив.

– Єто твой?.. Плохіє у тєбя землячкі. Пріходітся арестов…

– Арештувати? За що? – виявив Тимошко ще більший, вдало роблений, подив. – Товариш Дворянінов, на мінутку…

Вони пішли на мінутку, а я з годину чекав на коридорі. Віхрем снували думки, аж підносили на лаві. Одна шептала: зривайся, двері відкриті, коло воріт сторожі нема… А друга, розважніша, перебивала їй: будь терпеливий. А ось Тимошко щось вторгує… Третя знов спокушала: не гай часу, не трать моменту, бо як закинуть у мурі…

І виник в уяві льох Чрезвичайки, брудний, холодний… А проти нього воля, село, життя… Зірвався, узяв за клямку, відхилив… і…

– Зайди, – покликав Тимошко.

Заходжу.

– Вот что, гражданін Юрченко. Прінімая во вніманіє, что ви началі полезную савєтскую работу, пока вас отпускаю. Дайте підпіску о неразглашенії нашіх разгаворов.

Підписуюсь.

– Всякая полезная работа будет запісана на ваш счот. Ви свабодни.

Як помилуваний смертник з місця вішалниці, так біг я з будинку ГПУ.

Зворохобила мене ця візита. Рахунки, видно, не покінчені – треба зійти з очей. Добився в Тимошка командировки від КНС і поїхав до Київа в ІНО (інститут народньої освіти); вив’язався з іспитів і зарахували студентом II курсу.

Гірка тоді була радянська наука, а ще гірше студентське життя. Не маючи ніяких засобів з дому, посидів місяць на помідорах, а як і їх не стало за що купувати, настали сірі, голодні дні. Однак, не довгі вони були: незабаром «вичистили» мене з інституту, як «лічность с тьомним прошлим».

Вивтікав з Київа в Любашівську семирічку під нагляд завідувача-партійця Франківського. Пильно стежив він за мною, часто сидів на лекціях, підслухував під дверима, випитував учнів, заводив зі мною сумнівні розмови про школу, владу. Я тримався так, щоб і комар носа не підточив, навпаки, вніс руху у школу.

Знавець у драматичному мистецтві, я став улаштовувати вистави, деклямаційні вечірки, інсценізації й таке інше, давши широке поле дітям до попису, а між ними й синкові Франківського. В школі щовечора, як в улику: репетиція, імпровізація, мельодеклямація, співи. Діти до мене горнуться, як до батька. Заслужив я помітної уваги.

Якось, у день вечірки, ночував у школі секретар ОПК. Вийшов він з авдиторії захоплений колективною деклямацією та живими картинами:

– Прекрасное, артістіческоє ісполнєніє. Веліколєпноє содєржаніє, внедряющее детям колєктівістіческіє інстінкти. Кто у вас руководіт етім дєлом? – піднесено говорив секретар, ідучи з театру до Франківської кватирі.

– Преподаватель українськаво язика. Маладой педагог, спасобний, енєргічний, но… – шептав дорогою Франківський.

А через тиждень на сімейних посидінках завідувач під впливом хмелю заявив мені, що я здобув право червоного вчителя. На питання – що це значить – він признався, що вислав до Наросвіти останню про мене позитивну характеристику.

Так я вийшов у люди: фігурував у президії вчительських районових конференцій, відчитав кілька педагогічних рефератів, ввійшов до складу місцевкому (місцевого комітету) спілки Робос (робітників освіти) й активно проявлявся в кожній культурній ділянці. Поступово розвіявся погляд «політичної непевности» на мене; я став виконувати відповідальні громадсько-педагогічні завдання. Навесні 1923 року призначили, ніби тимчасово, райінспектором Наросвіти, а водночас доручили важливу кампанію уповноваженого по складанню з селянами договорів на школи (тоді школи були на повному утриманні села).

Кампанію провів я блискуче. На такій роботі була охота прикласти енергії. За літо моїми заходами збудували в районі 7 сельбудинків та відкрили 4 нових хати-читальні. Робота висунула мене на помітного в районі культурника-активіста, не останнього педагога й енергійного райінспектора. Зникала остання тінь мого минулого й політичної непевности моїх поглядів на владу.

Та заволоклася хмарка. Виринув інцидент з місцевими комсомольцями. Зачався він з цілком неполітичної речі – дівчини. З нею гуляв райорг[11] комсомолу[12]. Одного весняного вечора я мав непередбачену необережність провести її додому, а далі й ближче зазнайомитись. Доки гуляв з нею райорг комсомолу, було все нормальне й політично-витримане, коли ж дівчина відкинулася від райорга і сприяла мені, мені закинули міщансько-інтелігентський ухил, нацькували на мене весь комсомол, і зачалася ворожнеча. Коли я – райінспектор, замість ставити якусь недолугу революційну інсценіровку малописьменного драмороба – місцевого комсомольця, – готував п’єсу «Борці за мрії» – мене обізвали контрреволюціонером, що веде розкладницько-петлюрівську роботу в районі. З-під пера ярих комсомольців вийшов допис в окружній газеті, що «зубри контрреволюції» не перевелись, а навпаки – займають відповідальні посади.

Приїхала з округи комісія, обнюхала мою роботу, але нічого не найшла й наказала комсомольцям помиритись зі мною.

Під натиском центру райорг притих, та лиш на час: боротьба знову розпалилась. Підлив вогню «Суд над Христом», улаштований з ініціятиви комсомольців.

Мені припала роля громадського захисника. Не мав я на думці лихого, виступаючи на сцену: було то небезпечно. Я лише занотував аргументи гарячого прокуратора (райорг комсомолу – мій скритий ворог-соперник). А говорив він порнографічні речі: церкву створили капіталісти, як біблію брехні, щоб нею присипляти революційні пориви робітництва. Христос – це споконвічний провокатор, а сьогодні ідеольог кулацтва й контрреволюції. Церква – зграя контрреволюції, українська автокефальна церква – це кубло петлюрівське. Закінчив він закликом: Христос – куркуль, релігія – облуда, треба знищити; церква – куркульське стовковисько, її треба зруйнувати.

Ніхто не дивувався цим речам, бо що можна почути від напівграмотної людини, що першою її книжкою була «Азбука комунізму». Я став досить витримано (комсомольця ображати привселюдно небезпечно), в тоні своєї ролі – оборонця, розбивати противника. Не скажу, щоб вдало так оперував думками, а вийшов скандал.

Вже як кінчав свою годинну промову запінений райорг, публика заворушилась. Як почав я, на хвилю стихла, але скористатись з положених мені 30 хвилин не довелось. Слова, в яких я називав товариша прокуратора профаном у теольогії, в історії повстання світу й капіталізму – заля переривала оплесками. Коли ж я нагадував прокураторові, що релігію, творену тисячоліттями, не можна подолати так швидко, а особливо вискаками з трибуни способом заялозених мітингових фраз «геть» – публика заглушила мої слова раптовими вибухами, встала, і в п’ять хвилин у залі залишилось лише десяток комсомольців.